Папаха Батька Махна

Як сама постать Батьки Махна овіяна легендами, так і його речі. Я особисто знаю з два десятка людей, в яких зберігалися і передаються як сімейні реліквії різні дрібнички, як то годинник (три штуки на руках), гільзи (сім осіб, які мають на руках до півсотні гільз, і десяток з тих гільз, до речі, зібрано з під першої тачанки), мундштук (п'ять примірників, хоча після царських тюрем і набутого там туберкульозу Нестор Іванович, як кажуть історики, не курив), монети і хрестики (десь 15-20 екземплярів на ще п'ять душ людей).

Все це отримували сучасники видатного отамана дітьми чи підлітками, все це він лишав господарям, які його приймали, як вдячність за гостиннисть, а ці люди дбайливо берегли, передавали своїм дітям, а ті своїм відповідно. Думаю, так собі, що можливо то і правда, бо Нестор Махно дійсно не цурався ділитися з людьми та дарувати такі речі. В когось зберігається навіть зброя з тих часів. А можливо це і вигадки, бо бажаючих доєднатися до тих історичних подій теж вистачає, і як наслідок в Запорізькій області кожний чи не третій мешканець як не дуже близький, то мінімум не дуже далекий родич Махна, бо, подейкують, що передавав Нестор Іванович не тільки речі, але і свої гени.

І більшість історій про Махна сьогодні вважаються або вигадкою, або напів (а іноді і більше) перебреханими переказами. Але я маю для вас справді цікаву історію, якою і хочу поділитися. І мені вона не здається вигадкою, бо ця історія виділяється з більшості оповідок, реальних і вигаданих, які я чув чи вивчав про отамана, його діяльність і його особисті речі.

Отже, папаха Батька Махна теж овіяна легендами. І не тільки Запорізького краю, як стало мені відомо віднедавна, спливла вона і в сучасних легендах Миколаївщини. Звістка прийшла саме півдня, від людей близьких до однієї окремої десантно-штурмової бригади ВДВ ЗС України.

* * *

Що кажуть: у зама командира бригади зберігається папаха українського славетного отамана – так, саме папаха Батька Махна. Не вся – лише верхня частина, хутро з неї сильно висипане і обпалене, край обдертий. Заступник командира тримає її в окремому промасленому армійському мішку ще з часів СРСР, а як реліквія потрапила до частини ніхто толком не зна.

Кажуть, ще при СРСР зберігали її разом з прапорами в одній військовій частині Миколаєва, на базі якої в 1979 р було створено десантно-штурмову бригаду, зібрану з різних формувань. Там і знайшов реліквію новий командир, коли приймав все господарство. І, наче як, збирався викинути, але старий прапорщик не дав, сказавши, що «Хай лежить – багато місця не займає, а як хто намагається перенести – самоволки частішають і неприємності сиплються на частину. Колишній командир – ще той був комуніст і атеїст, а і то не викинув. Воно вам треба?». Брешуть напевно, може і не так він казав, але незрозумілий шматок папахи лишився, а в описі майна, що було на зберіганні, новий командир наказав її позначити як ганчір’я, щоб при перевірці, як хто схоче дізнатися нащо там шматок старої шапки, казати, що то древка полірувати.

Як СРСР розпався, все господарство перейшло Україні: радянська ДШБР стала славетною нині українською бригадою, відповідно вже в складі ВСУ. І коли виїздила бригада вперше до зони АТО, до заступника командира підійшов старий прапорщик (не той, що в цю історію потрапив в 1979 – той вже помер), але такий, що давно тут служив, ще з часів Саюзу, і заступнику цей мішок наче як в руки всунув. Заступник хтів відхараскатися, мовляв, нашо мені той мотлох, це ж має в частині лишатися – я знаю цю легенду і все таке. А прапорщик каже: тільки тобі можу дати, бо командирів це «ганчір’я» не любить. Той і питає «А чого?». А прапар тоді і каже «Бо воно – саме командирське. Це від папахи Махна шматок лишився».

Ну заступник командира посміявся, а прапорщик стоїть і тримає, в руки продовжує йому пхати той промаслений речовий мішок. А потім і каже «Як не візьмеш – не буде тобі і хлопцям удачі. Мішок завжди під прапорами тримали, а вчора я відкриваю – лежить згори, наче сам на прапори видерся, а ящик з бойовими прапорами – взагалі відчинений». Заступник комбрига тут вже обурився «Що за блядство в розташуванні? Чого це ящик відкритий з особливо цінним майном?», ну і ще багато обурення висказав різними словами.

А старий прапорщик каже «Не знаю. Я розпитав і чергових, і вартових – кажуть ніхто не заходив. Журнали перевірив – ніхто не записаний. Але все на місці – нічого не пропало. Я теж подумав, що жарти якісь. Тому запхав мішка під чохли зі знаменами, сам ящик закрив, опечатав, вимкнув світло, потім кімнату закрив і теж опечатав. Виходю з коридора, замикаю решітку, як чую вдалині – клац, і – світло горить в кінці коридору біля дверей. Думаю – наче ще не геть я старий… Пішов до дверей, а вони – відчинені, світло горить, печаток немає, а ящик відкритий стоїть і мішок лежить згори знамен. Вірите чи ні, але я вперше в житті перехрестився – відверто перехрестився, бо сам старий камуніст в душі і атеїст по жизні.» Замкомандира оцю всю маячню слухав і каже (а він теж дядько не простий) «А ну ходім…»

І йдуть вони у сєкрєтку, мішок цей несуть. Заходять, знімають печатки, підходять до ящика, в якому мішок лежав, відкривають його, заступник бере того мішка, а він – наче як руки йому аж пече, аж попід самі плечі. І піднімає чохли зі старими знаменами, кидає мішка на дно ящика, закриває, печатку ставлять вони, вимикають світло, зачиняють двері, вимикають світло в коридорі, йдуть до решітки, доходять і приймаються її зачиняти, як тільки – клац!

В кінці коридору загоряється світло. Заступник командира аж принишк. А старий прапорщик навіть і не здивувався, тільки вимовив зніяковіло «Я ж казав… Час мабуть її вам з собою забирати – не просто так проситься...» А заступник і каже: «А ну, пішли, перевіримо». І йдуть вони назад, двері в сєкрєтку вже відкриті, світло всюди горить, ящик відкритий, а мішок лежить згори знамен. Зам командира і присів тут – з нього піт покотився, він рукою обтирає обличчя і каже до прапорщика:

– Слухай, я не вірю. Не сприймаю. Але бачу. І… не розумію, що тут відбувається…

– Так отож, – каже прапорщик, - кажу ж, їй час – вона проситься з вами. Не просто так.

– Я візьму, а як хто спитає нащо воно мені? Як це розкажу – засміють, це саме просте, а то ще й з посади попросять…

– Та збрешіть щось, тільки в разі чого – заму передавайте, а не командиру – вона командирів не любить – сама командирська.

– Звідки знаєш?

– Старий прапорщик розповідав, що до мене тут був. Я в бригаді з 1979 року – прийшов служити, коли мені 18 років було. Але вже старий я – шукав кому все розповісти та майно передати… Так от – старий прапор наче як в Махна служив, він папаху і забрав, і зберігав тут. Він і навчив: командира від мішка подалі тримати – не спрацюються, в конфлікті будуть, а заступнику командиру – віддати при нагоді. А як війна почалася, АТО тобто, вона нагору і почала лізти… Беріть, бо вона не заспокоїться – туди хоче…

* * *

Брехня звісно. Але чогось народ саме ту бригаду і любить, і знає більше за інших. І кажуть не того, що вони десантники, чи їх одних з перших на війну кинули, чи ото ще кажуть з-за того, що їх постійно по тєлєвізору показують, а того що сам Батько Махно зі своєю мінливою вдачею за ними стоїть. Але здебільшого оберігає, бо кидають пацанів частенько до самого пекла – куди і Батько полюбляв першим лізти.

От така історія. Коли я її почув –не повірив, від початку. Ну бо це ж явно містика! Але, звоню я в Києв, щоб те все перевірити. Дозвонююсь до знаймого, який раніше служив в тій бригаді, а тепер волонтерить. І все це переповідаю, щоб взнати чи правда, чи брешуть? І він тоді і каже:

– Я не знаю точно про папаху, але точно знаю інше: зами в командира там всі забобонні – то точно. І ті що сидять на передку – ті ще більш. Мовчазні всі, утаємничені, незнайомим здаються пихатими і заклопотаними. І ще чув, що одного з замів намагалися захопити сєпари – вийшла їх ДРГ на дорогу на нашій території і спинили його машину. А він був лише з водієм, а ззаду на сидінні РПК лежав – в ремонт треба було везти. То він зорієнтувався, воділє каже «жми на газ і дуй», а сам схопив того РПК, вибив скло заднє і виставив кулемета, а сам з калаша свого стріляє. То сєпари, як побачили кулемет – в розсипну, по канавах, бо броніки що в них, що в нас тоді були – то таке, а не броніки. Так вони і відірвалися.

А так, каже мій знайомий – нічого не чув про папаху, брехня може, але як буду в бригаді, то спитаю у хлопців. А потім до мене такий: «А хто тобі це все розповів?». «Та, так, – кажу, – чоловік один, але і до нього ця історія вже через треті руки прийшла». На тому і попрощалися з ним.

Написано 7 листопада 2016 року в Запоріжжі.