Що може хотіти такий як я?
Мене поставили у центр... Кляті системники...
“Тобі буде менше ходити, то ж легше” – сміючись сказав мені один з катів, суючи між лопаток штик.
Розвито суспільства йде за допомогою ув’язнених.
Безкінечне світло яке тримається на природній енергії – та казка яку чують усі. Але ніхто не знає, що це все йде завдяки мені та таким як я. Ув’язнені. Ті, що пішли проти держави та влади, ті які посміли підняти бунт. Всім нашим сім’ям сказали що ми мертві. Що нас розстріляли. Ще у перший день. Але що б вони сказали якби знали що ми живі, але під щоденними тортурами?
Я просто був бунтівником, мені ще повезло. Я кручу шестірню і піді мною злегка холодна підлога, але що роблять з тими хто посмів замахнутися на життя когось з вищих... Найменший натяк на замах – ти будеш крутити шестерню з холодною підлогою, такою, що на ній завжди лід. Якщо ти підібрався ближче до когось з вищих – твій кінець це шестерня з розпеченою підлогою. Твої ноги стануть кістками, але ти не помреш, ні. Тут стоїть генератори що виробляють постійну регенерацію. Ти помреш тільки коли твоє серце проткнуть. Коли твої суглоби вже не будуть мати змоги рухатися. Коли тобі у голову прилетить стріла.
Мені повезло. Мої руки прикували до шестерні без спеціальних додаткових тортур. Просто мене поставили не на край палиці, де легше крутити ,але більше ходити, а близько до центру, там де ти йдеш настільки повільно, що ти не хочеш жити.
Мені повезло. Я не кричу від болю. Я лише періодично стогону від виснаження. Навколо мене ходять і воюють люди. Чи чую я це? Ні. На них стоять звукові бар'єри. Ніхто не чує їх, а вони не чують нас.
Мені повезло... У мене є хоча б п'яти годинні перерви. У інших, взагалі їх немає. Деякі буквально ходять присмерті від виснаження. Але не можуть навіть померти. Вони благають про смерть.
Мені повезло... Мені дають воду. Я маю змогу випити води раз на чотири години. Під час відпочинку забирають усе. Навіть одежу. І ти сидиш, на холодному бетоні, та молиш Бога про смерть.
Мені повезло...? Я маю змогу змінити вид діяльності раз на три місяці. Зараз, я ходжу. А потім, я зможу... Ходити. Але тут, я це роблю колами, а там я буду йди безкінечними сходинками.
Мені повезло. Мої ноги це не кістки. У мене є переви. К мене є вода. Що ще для щастя потрібно такому як я?
Волі.
Я хотів би покинути це місце. Забути це все як страшний сон. Але хто попаде сюди. Вже ніколи не вийде.
Поки я йду, я сплю. Говорю сам з собою. Намагаюся говорити з іншими. Багато хто тут навчився читати по губах. І так і розмовляють. Але допоки їх не помітили. Тим хто так робить – наживу зривають губи та видерають нижню щелепу. Кровиш, не кровиш. Кому яка різниця.
Це огидно. Це просто... Обурює. Але ті хто тут давно, не такі як я, не "новачки", які всього декілька місяців тут, а ті хто роками крутять ті шестерні, навчилися не дивитися ні на кого. Вивчили слова кожного новачка. Вивчили усі фрази охоронців. Вони забули що таке радість, воля, страх, печаль.
Вони – ідеальне суспільство системи. Безжальне до себе. Без емоційне. Без страху і болю. Вони виконують все.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!