Пані

Я бачила її лише раз. Я закохалася в неї в той єдиний момент, коли наші погляди зустрілися. Вона не звернула увагу на мене, однак я не змогла більше відвести від неї очей до самого кінця бенкету. Я запам'ятала кожну рису її обличчя, кожен вигин тіла, погляд її червоних очей та чорний водоспад її волосся. Вона була найпрекраснішою з усіх, кого я бачила впродовж століть. І я не бажала відпускати її.

Я була щаслива, коли вона прийняла запрошення до мого маєтку. Мій батько був шанованим вельможею, тож я скористалась цим, аби залишити їй менше шансів для відмови. Вона завітала до мене не сама, а з чоловіком, якого представила своїм нареченим. Я чула про нього: він був представником одної з Королівських родин, що не могло не засмутити мене. Однак я забула про все, коли подивилася на неї. Цей чоловік був лише набридливим другорядним героєм нашої історії, я вірила в це.

Я показала їм маєток, та наостанок хотіла провести чаювання в саду. Однак мій батько не був захоплений візитом королівської персони, і наполягав на їхньому від'їзді. Мені вдалося переконати його залишити наших гостей на ночівлю. Він не знав, що відпускати їх не входило в мої плани.

Остаточно це рішення я прийняла тоді, коли наречений моєї гості знайшов вхід до підвалу мого батька. Це була в'язниця для людей: клітки, в яких він тримав свою здобич. Він любив ходити на полювання у людський світ, що було заборонено нещодавніми реформами. Те, що представник Королівської родини дізнався про це, могло стати великою проблемою. Батьку довелося вбити його, а я мала зберігати цю таємницю до кінця своїх днів.

Жінка, що забрала всі мої думки, була спантеличена зникненням нареченого. Вона хотіла поїхати з маєтку, та я не могла відпустити її. Я мала залишити її поряд за будь-яку ціну. Навіть якщо мені довелося використати гіпноз, переконати її залишитися. І я справді була щаслива, коли вона казала мені слова кохання, навіть якщо я була тою, хто вкладав ці слова до її вуст. Мене не турбує справжність: мене турбує вона. Лише вона одна має значення для мене. Без неї чи може бути сенс мого існування?

Я була нажахана, коли моя кохана злягла від хвороби. Ми викликали десятки лікарів, але ніхто не міг вилікувати її. Нам порадили звернутися до магів, бо хвороба була не фізичною. Та було складно знайти мага, який погодився б промовчати про те, що побачить в маєтку. Однак життя моєї коханої було важливішим. Я знайшла відьмака, який займався лікуванням проклять. Мені пощастило, адже в нашому світі відьми та відьмаки — велика рідкість. Вони є магами найвищого класу, і зазвичай народжуються серед аристокатів.

Відьмак захотів захистити свою приватність, тож ані його обличчя, ані імені я не знала. Він оглянув мою кохану й виніс свій вердикт: вона проклята. Моє закляття лише погіршувало її стан, і я мала обирати. Якщо я не зніму своє закляття, то вона помре, скільки б маги не лікували її. Але я не могла... Якщо вона перестане кохати мене... У цьому не буде жодного сенсу.

Я благала відьмака зробити хоч щось, аби моя кохана змогла прожити довше. Він погодився і продав мені ліки, що могли б допомогти їй. Однак він попередив, що якщо я зловживатиму ними, то її стан погіршиться. Але я так боялася втратити її, що вже менш ніж за рік ці ліки скінчились, і моя кохана злягла від хвороби в рази сильнішої, ніж до того. Я змогла знайти того відьмака, і була готова віддати всі гроші, аби тільки він врятував її. Та виявилося, що він обдурив мене. Ліки, що пила моя кохана лише посилили прокляття, через яке їй судилося померти. Я не знала, чому він був таким жорстоким до мене. Однак я була готова на все заради неї.

Відьмак дав мені цей шанс. Він розповів, що є спосіб стримати прокляття: я маю зібрати біль сотні людей, і це зможе полегшити муки моєї коханої. Тоді я згадала про ферму свого батька. Я досі пам'ятаю відчай в очах тих людей, коли я різала їхні тіла, коли випивала їхню кров. Пам'ятаю, як вони благали мене про помилування. Тоді я виривала їхні язики, аби не чути цих благань. Я мала пропустити увесь їхній біль через себе. Їхні голоси переслідували мене. Але я продовжувала робити це заради моєї коханої.

Йшли дні, тижні, місяці... Тоді у воріт мого дому знову з'явився відьмак. Я була виснажена безперервними тортурами тих людей. Я відчувала, що мої сили згасають з кожним подихом. Біль, який я мала накопичити у своєму тілі, аби врятувати мою кохану, руйнував мене... Тоді відьмак привів її до мене. Моє закляття більше не працювало, адже я була занадто слабка. Я ніколи не забуду її погляд, сповнений ненависті та огиди. Вона втекла від мене. А я залишилась на самоті, і лише червоні очі відьмака освітлювали темряву мого підвалу. Він сміявся. Він насолоджувався моїй падінням. Моїм відчаєм. Тоді я побачила його обличчя: це був вбитий моїм батьком наречений моєї коханої, спадкоємець Королівської родини. Він весь цей час шукав своєї помсти. І знайшов її. Тепер, якщо я хотіла, аби моя кохана жила, я мала продовжувати збирати відчай цих людей. Я стала заручницею цього маєтку. А він одружився з нею...

Йшли роки. Не проходило й дня, коли я б не думала про неї. Я б хотіла знати, чи добре вона почувається, чи не обдурив мене відьмак і чи не марні мої страждання. Та я не могла зупинитися: якщо існує хоч крихта надії, що я можу зберегти її життя, я зроблю все... Але я слабшала і вже не могла впоратися сама. Тоді до мого маєтку завітав скульптор, що цікавився роботами, які я виставила на продаж. Він був славнозвісним митцем, але було дещо, що я бачила в його очах. Цей тваринний погляд, що притаманний лише чоловікам. Я пам'ятала такий самий погляд відьмака. Цю жорстокість дикого звіра. І я знала, як використати її. Тоді цей митець став моїм першим катом на фермі... Я знала, що не помилилася: кількість болю та відчаю, що я збирала за його допомогою була неймовірною. Усі чоловіки, хто були після нього також не розчаровували мене. Кожен з них вигадував нові способи знущання, нові ігри зі своєю здобиччю. Вони були гірші за тварин: жорстокі, немов дияволи. Так... І справді не існує тварини жорстокішої за чоловіка.