Голос живий у шляхетній іскрі вічного вогню

Коли вони вінчались, то, не зважаючи на те що пара вирішила не кликати нікого, зібрались люди з усього села, й чи з не одного! То казали, що, певно через сяяння свічок Маруся виглядала наче мертва під час ритуалу вінчання, а потім від духоти втратила свідомість, коли все закінчилось. Та Іван не дав їй впласти: підхопив на руки й бігом виніс на двір. Не бажаючи потрапити під гарячу руку, люди розтупились. Вже на вулиці вийшов священник і почав близкати на дівчину святою водою. Із Божою поміччю вона прийшла до тями. Відчувала провину, та чоловік просто поніс її хати, і залишив дихати поруч. Сам провітрював приміщення. І вихажував її, поки на ранок дівчині трохи не полегшало.

Коли він годував її, юнка усе вибачалась і повторювала, що вона буде йому поганою жінкою. Тоді Іван брав її за руку й пильненько дивлячись у вічі повторював, яка вона хороша і як він її кохає, а також те, що, коли Бог їм діток не дасть, то так і житимуть, даючи тим, хто звернеться до них. Бо ж обидвом здавна було шкода божих людей: мандрівних кобзарів, голих і босих сиріток і жіноцтво, яке через злидні пішло попідвіконню.

Оженившись, козак Іван Іскра більше не збирався відгукуватись на поклик Його світлості, ясновельможного пана гетьмана. Хоч ще палала кривава й страшна війна за віру і за волю українського народу з клятими пилявчиками, та Зиновій-Богдан сказав, коли вірний його побратим увесь як є вродився перед очима полководця всієї України, що, зважаючи на молоду й хвору дружину, дозволяє "обабитись" козакові.

Мовляв так:

- Ти, Іване, іди зі служби й пильнуй молодої дружини. Вона у тебе, сам казав, не просто так Маруся, то от тобі завдання: до пуття її доводь, а на інше воля Господа милосердного. Коли так станеться, що не втримаєш її на цім світі, то вертай до війська, а поки ось що тобі загадую.

- Я зрозумів Вас, пане гетьмане, - відповідає Іван, і на цьому прощається з Богом даним виборним ватажком козацького війська.

Після цього повертається до свого коня, вірного друга, який завжди поруч, що б не сталось, і куди б не закинула доля. І мчить до того села, шлях до якого закарбувався у пам'яті, і не ум указує шлях стриманому козарлюзі, а серце, яке вже засумувало за рідненькою його Марусенькою.

Ось, що відбулось у переддень весілля, і це оповідав Іван Іскра своїй нареченій, коли вона тримала в руках, сидячи в хаті, свій весільний вінок, зроблений з воску, паперу й стрічок і плакала.

Не хотіла вона бути Іскрихою. Не бажала, бо вбачала в одруженні нещастя для Івана. Що то за радість бути з хворою? Точно знала, що діток у них не буде. А що то за рай без них? Ні, без материнства й вона гинула: марніла, блідла й під кінець віщувала, що не дожеве до весни. Але все ж дожила: оточена любовю й теплом люблячого чоловіка, ланіти заружіли так само, як і колись за дівоцтва. Із очей спав хворобливий блиск, і стала Марина ще гарніше. Розквітла вона, а Іван гордий ходив, пишаючись, своєю жінкою, яка знов почала пісні складати. Почало гуляти по Україні:

"Ой, Іванко - мій миленький,

А я молоденька.

Ти чорненький,

Я чорненька.

Вік укупці пробумо ціленький"

Тепер уже вони зажили як треба: скільки б Маруся не просила, а Іван не пускав її в роботу. Беріг і наказував сидіти вдома, давати лад хатнім справам, а сам став майстром чи не на все село. Бувало таке горе не поодиноке, що до колись веселої хати приходило лихо й злидні, коли чоловік і батько, козак, гинув на війні. Тоді сиротами ставали діти, і навіть жінка. Важко жилось удовам, та коли з'явився Іван, то легше: він прийде й щось полагодить, побудує, візьме від добрих людей, що треба, і що сама соромиться просити й розрадить словом - тоді й можна жити на світі. Що давали платою, те і брав, а коли не було нічого, то й на тому дякував, роблячи добро перше від щирого серця. Раніше, коли рятував дружину, то жив на грошах гетьманових, а зараз був зовсім собі господар.

Пройшов так рік. Пройшов і два. Та ж і копійчина в родині не переводилась, бо скатертини, навдивовижу гарні настільники, які почала вишивати Маруся, щоб не нудитись, коли обід зварений, у хаті лад і вона чекає на чоловіка, щоб заспівати йому нової пісеньки. Щороку перед Паскою вони складали воза та прямували на ярмарок, і з того мали непогану копійчину, але все складали, почавши робити все, щоб Господь милосердний змилувався над їхньою безталанністю й послав дитя.