Поступитись особистим

Я збирала досвітні квіти: вони – особливі, втім, у кожній квітці, як і у кожній людині, є щось особливе. Аж раптом наш гай освітився не Сонцем, а сотнями смолоскипів!

Що або хто це може бути?! Я побігла до села. Мене ніхто не бачив.

За десять хвилин до села в’їхало військо. Цікаво, що їх сюди привело?

Попереду армії їхав ще не старий воєвода. Від нього йшли сила та впевненість, від яких, власне, живилися силою і впевненістю інші воїни. Я завмерла. Раніше мені здавалося, що такі полководці залишилися лише у далекому минулому та переказах…

Всі селяни збіглися подивитися, що відбувається.

До воєводи, як і годиться, вийшов староста села – поважний сивий чоловік. Він чемно вклонився та запитав, що привело армію сюди – до нашого села.

Воєвода голосно розсміявся та відповів, що це – аж ніяк не ціле військо, а лише його сотня, а потім серйозно продовжив: «Ми – перші, хто могли швидко дістатися вашого села. У цей бік рухається могутній чаклун. Ми маємо його зупинити, хоча раніше це ще не вдавалось. Однак ця частина царства – це все, що лишилось у нашого народу та царя. Якщо втратити її, ми втратимо все… А ваше село – перше на шляху чаклуна. Я не знаю, чи встигне сюди військо, однак ми зробимо все, що зможемо. І або зупинимо чаклуна, або загинемо у битві з ним!».

Селяни загули, мов бджоли під час нападу ведмедя, – ми завжди жили мирно та нічого не чули ні про чаклуна, ні про те, що він захопив майже все царство… Ми просто жили своїм життям, над яким однієї миті нависла неминуча загроза.

- Чаклуна може зупинити лише чаклун, – заперечив староста.

- А ти звідки знаєш?! – Напружився воєвода.

- У нас у церкві зберігаються деякі старовинні записи – ходімо, я покажу.

Староста попросив селян розійтись у свої справах, розмістити воїнів на ночівлю та зробити вигляд, ніби немає жодної загрози.

Всі розійшлись. Їм дійсно вдалося швидко безтурботно зайнятися буденними справами, адже всі загрози, які раніше нависали над селом, завжди вирішувалися без їхньої участі – поколіннями моїх пращурів, а з недавнього часу, відколи мої батьки залишили цей світ, – мною.

На жаль, мої батьки не встигли всього мені передати. Тому я не знаю достеменно, звідки триста років тому до цього села прийшли мої прапра… дід і вагітна прапра… бабуся у сьомому коліні. Вони рятувалися від переслідувань, бо в їхній рідній країні чаклунів почали звинувачувати у різних злочинах і жорстоко карати. Втім, може були і такі маги, які дійсно робили щось жахливе, хтозна. Однак мої пращури й я ніколи не вдавалися до хибних справ. Потрібен був дощ – ми кликали дощ; довго дощило – ми кликали Сонце; ми замовляли посіви на хороший врожай; лікували хвороби; радили, що, де та коли саджати, щоби добре родило; зупиняли сарану та велику воду; просили кригу скреснути, якщо вона довго не сходила; ніколи на наше село не нападали дикі звірі, злі духи та мор. Ми лікували людей, жінки приймали пологи, ми допомагали родинам не припиняти любити один одну у скрутні часи. Та мало ще для чого потрібні чарівні знання. Однак ми ніколи не ставили чиєсь життя вище за інше. Ніколи не вживали м’яса та не лікували нікого курячим бульйоном, чи чим там ще лікує сучасна медицина у містах. Ніколи не допомагали лікувати худобу тим господарям, які її жорстоко експлуатували, бо який сенс у такому лікуванні – щоби тварину продовжували мучити? За триста років хтось і сердився на нас за це, а хтось, навпаки, перейняв це ставлення до інших живих істот.

А якщо приймати важкі пологи, то рятувати і породіллю, і дитину. Якщо же бачиш, що це – неможливо, слід молитися Божій Матері, Вона сама – Матір, тож, Вона допомагає, якщо у Бога немає інших планів на ці душі. Це вже розуміли не всі… Та якби ми дійсно могли повстати проти волі Бога, хіба б я залишилася сама?!

Люба сестро, ти не захотіла прийти чи тебе попросила про це Божа Матір? Вона сама відвела вас із мамою до раю? Батько не витримав цього удару. Мені здається, він повстав. Втім, я не засуджую ні його, ні тебе, ні маму. Я знаю, вам зараз добре там, де ви є. І мені тут добре, хоч інколи і не вистачає вас. Втім, хіба за турботою про інших часто відчуваєш самотність? Всі селяни добрі до мене, підтримують і допомагають, хоча не знаю, хто кому допомагає більше, адже поля завжди слід засівати, пологи – приймати, а корів – доїти.

І ось селяни розійшлись у справах, а староста з воєводою пішли до церкви. Я подумала, що мої буденні справи у вигляді зібраних до світанку квітів можуть ще трохи почекати та теж пішла до церкви.

Там я зупинилася біля самого виходу та жадібно слухала, що відбувається.

- Ось, – староста приніс якусь старовинну чорну книгу у шкіряному тисненні та почав гортати її у пошуках потрібного тексту.

Від книги віяло мороком. Я затремтіла та подивилася на Божу Матір – від Неї йшло тепло, тому я заспокоїлась і чекала на подальший перебіг подій.

А наш староста не такий простий, як здається. Втім, сам він не має жодних здібностей до чаклунства, а що знає про книгу – мені інколи здається, що він все знає. На те він – і староста, і друг моїх покійних діда та батьків.

- Знайшов. Ось. Чаклуна слід знерухоміти особливими закляттями. При цьому слід зв’язати його руки, щоби він не зміг чинити спротиву своїми рухами. Зв’язаними мають бути також його пупок і серце. Так будь-які магічні здібності чаклуна будуть заблоковані та його легко можна буде спалити.

- І для чого тут інший чаклун?! – Обурився воєвода. – Зв’язати чаклуна ми і самі зможемо!

- А хто зможе правильно прочитати закляття?

- Ти?

- Ні, я – не чаклун.

Воєвода сам підійшов до книги та за декілька хвилин сказав з розпачем: «Я й опису всього не розумію, не те, що заклять!».

У його блакитних, мов небо, очах, промайнули хмаринки відчаю.

Я зайшла до церкви: «Я зможу прочитати закляття!»

Воєвода потягнувся за мечем: «Відьмо!»

Я відсахнулась і благально подивилася на Божу Матір.

- Відьма не може зайти до церкви, – заперечив староста.

- Тоді хто?!

- Добра чаклунка.

- А такі бувають?

- Якщо вона може зайти до церкви, значить, бувають.

Церква була беззаперечним аргументом. Воєвода сховав меча та подивився на мене: «Ти справді можеш прочитати закляття?».

Я підійшла до книги, хоча вона мене і лякала, і прочитала, що там написано. Це були дуже давні та сильні закляття, я ніколи такими не користувалась, власне, я навіть ніколи не бачила цієї книги. Воно і не дивно – білою магією це аж ніяк не назвеш. Адже ці закляття повністю блокували волю людини. Я ніколи навіть приворотного зілля не варила, а тут – таке… Тим не менше, це чаклунські письмена були відомими мені, тож, я ще раз перечитала закляття, намагаючися зазирнути до сутності кожного слова, відчути його смак… Це був кривавий гірко-солоний смак, і запах диму, і… цей жах важко описати словами. І мені треба буде застосувати ці закляття проти людини… Не знаю, чи після цього злочину церква ще прийме мене. Ніби крізь завісу туману я дивилася на Божу Матір і просила у Неї поради. І я зрозуміла, що якщо це – непереможний чаклун, то виходу немає. Тому я запам’ятала закляття. Звісно, я буду читати їх вперше та востаннє, тому не можу гарантувати успіху. А хто може?

- Так, я прочитаю їх, – промовила я ніби з того світу.

Я вклонилася Божій матері та вийшла з церкви.

Воєвода вийшов за мною. Він знову був упевнений у перемозі та від його впевненості у мене перехоплювало подих. Тим не менше, я наважилася спитати: «Вибачте. Мені треба засушити трави, а потім можна прийти до табору – розкажете мені про чаклуна?».

- Що я можу розказати, якщо ніколи його не бачив?

- То звідки Ви знаєте, що він – непереможний?

- Бо ніхто не зміг його перемогти.

- Може, ви зможете?

- Знаєш, важко воювати, коли твої стріли повертаються назад, а мечі застрягають у піхвах. Це неможливо.

- Звідки Ви знаєте про стріли та мечі?

- Так кажуть.

- Може… Однак насправді це досить проста магія.

- Звідки ти знаєш?

- Я же – добра чаклунка, забули? – Посміхнулась я. – А якщо я просто зроблю так, щоб стріли летіли так, як треба?

- Роби, що хочеш, аби ми його перемогли! Так чи інакше, ти допоможеш нам вбити чаклуна!

Я занурилась у липке павутиння – так чи інакше я допоможу вбити чаклуна, так чи інакше – це я його вб’ю…

- Тобі так шкода родича?! – Різко спитав воєвода, помітивши мої коливання.

- Він мені не родич! – Спалахнула я. – Всі мої родичі залишили цей світ!

- Пробач, – воєвода дійсно щиро вибачався за необачну грубість. – Чому же тоді ти так переймаєшся?

- Я ніколи не спричиняла нікому шкоди, а тут – вбити людину… – Я здригнулася.

- Розумію, – серйозно відповів воєвода. – Однак коли на твоє село нападають, у тебе невеликий вибір: або померти, або взяти меча та захищатися – незалежно від віку, статі і поглядів на життя… – Мені здалося, що він згадував щось особисте.

Я кивнула на знак згоди та ми розійшлися.

Ввечері навколо села розпалили вогнища, воїни чатували на прихід чаклуна. Я теж не спала та чекала.

Так тривало три ночі.

На четвертий день чаклун прийшов зранку, коли всі воїни й я вже/ще спали.

Я прокинулася від відчуття невідомої сили та загрози, швидко вдяглася та вибігла на двір. Так, це він – чаклун. Важко сказати, скільки йому років, важко оцінити його силу, бо вона – інша, чорна. Та хто сказав, що чорна магія більш сильна за білу? Чаклун впевнено йшов селом, ніби вже захопив його без жодної краплини крові. Селяни поховались у своїх хатах. Якоїсь миті я подумала, що добре, що все пройшло безкровно…

Раптом із цього зціпеніння мене вивів свист мотузки. Воєвода арканом зв’язав тіло чаклуна. Я почала читати закляття. Однак одна рука чаклуна залишилася вільною – він окреслив нею якісь знаки та зник.

Ми не зупинили чаклуна, однак він пішов. Чи вважати це перемогою?

А воєвода ще більш сильний, ніж я думала: він теж прокинувся після безсонної ночі та зміг зв’язати чаклуна.

У церкві відбулася нарада.

- Коли чаклун прийде наступного разу, я краще заарканю його. Вдалося раз – вдасться другий. Сотню розділимо навпіл і чатуватимемо цілодобово за чергою!

(Тільки коли же при цьому спатиме сам воєвода?).

- Ні, чаклун вже знає, що у нього тут є серйозний супротивник і підготується до зустрічі, – заперечив староста. – Він більше не дасть себе заарканити.

- Як же його зв’язати?

- Він сам дозволить це зробити, – сказав староста. – Дозволить своїй коханці.

Хтось здивовано перезирнувся, хтось нервово згигикав. Воєвода подивився на мене.

- Я не…

- Не зможеш прочитати закляття?!

- Не зможу зв’язати чаклуна!

- Чому?!

- Я не зможу зіграти його коханку!

- Іноді слід поступитись особистим заради спільного!

- Я – ще дівчина! Як я зможу зіграти шльондру?!

Зібрання завмерло.

- Нічого не вийде, - сказав воєвода.

Ніхто не засудив мою відмову. Всі розійшлись. Я залишилася молитися Божій Матері.

Вночі я прийшла до вогнища воєводи. Я точно знала, що він не спить і точно знала, де його багаття. Просто знала.

Воєвода не спав, однак його скляні від відчаю очі дивилися на вогонь і лише на нього.

Я підсіла до багаття та перейшла межу, сказавши: «Я би могла зварити для тебе приворотне зілля…».

Він здійняв очі: «А хіба це – не блокування волі іншої людини, якого ти так боїшся?».

- Все ти знаєш…

- Одне не зрозуміло – як ти тоді допомогла стільком жінкам вийти заміж?

- Звідки ти знаєш?! – Здивувалась я.

- Розказали.

- Та як?!

- Я мав зрозуміти, що таке – добра чаклунка, то розпитав людей про тебе. Всі тебе хвалять, люблять і благословляють. То як ти це робиш?

- Що?

- Допомагаєш жінкам вийти заміж.

- Просто допомагаю їм розкрити їхню справжню красу.

- Це як?

- Це – так.

Я зробила для себе те, що раніше робила для інших. Воєвода подивився на мене та завмер: «І як ти досі не вийшла заміж? Ти ж краща за будь-яке приворотне зілля!».

Я вже не стала ховати своєї справжньої краси, як робила це звичайно, бо зрозуміла, що справжня я дійсно подобаюся воєводі. А натомість перепитала: «Досі? Мені тільки сімнадцять».

- Сімнадцять?

- Так.

- Правда?

- Так, ми всі живемо звичайним людським життям. Це красу свою я всім не показую, щоби дівчата не заздрили, а хлопці – не чіплялися, а вік мій – той, який відміряний Богом із народження.

- Так дивно чути від чаклунки про Бога. І до церкви ти ходиш, і хрестика носиш.

Я почервоніла. Я думала, хрестика не видно. Він зовсім трохи над ямочкою між грудьми й якщо воєвода туди дивиться… Я розуміла, для чого я прийшла та що він може побачити більше, а все одно мені стало ніяково і, щоби відвернути його увагу від своїх грудей і дізнатися ще дещо важливе, спитала: «А скільки тобі років?».

- Двадцять сім.

Десять років різниці… Він у кращому випадку проживе ще років двадцять і залишить цей світ, а я…

А я все одно або буду з ним, або не буду ні з ким. Бо немає другого такого чоловіка ні за силою, ні за вдачею… Хіба чаклун. Однак чаклун відштовхує мене своєю темною стороною.

Я пригорнулася до воєводи – він стримував себе, нащо?

- Тобі потрібен незвичайний чоловік, а я…

- А ти – звичайний?

- Так.

- Ти давно воюєш?

Він знову став дуже серйозним: «Коли на моє село напали, я взяв меча та бився з ворогами, хоча мені було лише сім. І ми перемогли. Так я і потрапив до армії, бо воєвода війська, яке прийшло нам на допомогу, помітив мене».

Так ось про що він казав, коли казав про вік, стать, погляди на життя…

- Двадцять років воюєш і досі живий! І вважаєш себе звичайним?!

- Просто я – хороший воїн.

- Ти – не просто хороший воїн. Ти – найкращий воїн, ти зв’язав чаклуна, ти… – Я не знала, що ще сказати, тому просто знову пригорнулася до нього.

Він провів рукою моїм волоссям: «Моя молодша сестра старша за тебе».

- І що? – Підвела на нього очі я.

- Нічого, – він більше не міг стримувати себе та поцілував мене.

Я не знаю, як в одному чоловікові вмішається стільки сили та стільки ніжності водночас. Ми злились із Всесвітом тієї ночі.

Наступного ранку він не хотів мене відпускати. Я б і сама хотіла злитися з ним і розчинитись у небі, однак інколи слід поступитись особистим заради спільного.

- Існує якесь приворотне зілля, тільки не зілля, а… Крем? Парфуми?

- Тобі для чого?! – Здивувалась я.

Воєвода розсміявся та поцілував мене: « Ні, ти все ще краща за будь-яке приворотне зілля. Мені – не для себе, а для чаклуна».

Що же, блокувати чиюсь волю, то вже блокувати…

Ми розробили план і чекали.

За три дні чаклун вихором влетів до села. Там нікого не було. Лише я вийшла йому назустріч.

- Де всі?

- Перетворила на мишей, – стенула оголеними плечима я.

- Чому?

- Вони же не змогли впіймати тебе для мене, – посміхнулась я.

Мої вигляд і слова не могли не заінтригувати чаклуна.

- А нащо тобі я?

Я підійшла до нього. Моє тіло було натерто відповідними приворотними травами – чітко за рецептом із чорної книги. І зараз я запустила їхню дію. Так, дія трав контролюється чаклункою або чаклуном – так можна врятувати людину від отрути, а можна, навпаки, отруїти. А оскільки я не хотіла, щоби все село та військо з’їхали з глузду, то запустила дію приворотних трав на своєму тілі лише зараз. Я жарко прошепотіла, ще більше оголюючи плечі: «Розумієш, любий, місцеві хлопці мені давно набридли, серед воїнів, які приїхали вполювати тебе, теж нічого гідного, а тут – ти. Хто же не захоче поласувати таким жаданим шматочком пирога, як ти?»

Я бачила, що чаклуна повело. Тим не менше, він ще щось намагався зрозуміти: «Я не читаю твоїх думок».

- А я не читаю твоїх – все чесно, – посміхнулась я.

- То ти – відьма? – Чаклун взяв мене за руку.

- Нащо же так грубо? – Скривилась я.

Він обхопив мене за талію, притиснув до себе та поцілував.

Як добре, що він прийшов не наступного же дня після свого першого приходу, бо не знаю, чи встояла б я тоді – у мені боролись огида та цікавість до чаклуна. Бо чаклун не був кращим за воєводу, однак він був по-своєму привабливим. І когось іншого він би вже полонив. Когось, але не мене!

Я зняла із нього сорочку.

- Що, прямо тут?

- Так нікого ж немає, – розсміялась я, цілуючи його груди.

Він остаточно втратив контроль над собою та смикнув мою сукню вниз. Під нею нічого не було. Взагалі.

Чаклун цілував моє тіло, я гладила його волосся та думала, як все просто. Чаклун насправді був більш слабкий, ніж воєвода.

До речі, нікого не було, бо я напустила невидиме мереживо з білої магії, яке напускають на немовлят, щоби вони не бачили та не лякалися домовиків, які насправді і не злі, і спокійно засинали. І ніхто не бачив, що відбувається. Ніхто, крім воєводи. По-перше, він був потрібен, щоби допомогти у разі потреби, по-друге, я хотіла бути чесною з ним.

Коли чаклун потягнувся до мого лона, я його зупинила: «Сьогодні ти – мій подарунок. А потім ми зробимо все, що захочеш ти», – звабливо пообіцяла я.

Чаклун запалився моєю пропозицією. Я беззвучно шепотіла закляття, щоби він не почув, і обв’язала його тіло у районі пупка та серця заговореними червоними стрічками, що їх принесла у сукні та підійняла зараз із землі: «Ти – мій подарунок», – і поцілувала його міцно-міцно.

Для цього мені дійсно були потрібні ці три дні підготовки, настільки це було огидно.

Під час поцілунку я завела руки чаклуна назад, зв’язала їх і прошепотіла останнє закляття. Чаклун був повністю знерухомлений. Мені навіть було шкода його, однак коли на твоє село нападають, ти або підкорюєшся, або перемагаєш.

Я встигла вдягтися, поки підбігли воїни, яким дав сигнал воєвода. Вони віднесли нерухомого чаклуна на заздалегідь підготовлене багаття.

Я розуміла, що стала причиною загибелі людини, хай і злого чаклуна. Я розуміла, що застосувала найбільш чорну магію, хай і для доброї справи. Я розуміла, що жалію ворога. Я розуміла, що зрадила коханому чоловікові, хай і для того, щоби врятувати його.

Ні, я не гідна більше ходити цією землею.

Тому я наказала: «Розпаліть ще одне багаття!».

- Ні! – Заперечив воєвода.

- Я була з чаклуном, – заперечила я подумки, бо не хотіла, щоб ще хтось чув нашу розмову.

- Не так близько, – навзаєм заперечив воєвода. Він говорив, однак ніхто, крім мене, його не чув.

- І не так далеко.

- Це було потрібно для порятунку села!

- Це було! Не зупиняй мене!

Воєвода не мав влади над селянами. Він не носив дрова для мого багаття та не дивився на мене. А селяни носили, бо поважали моє рішення чи тому, що теж зненавиділи мене цієї миті? Коли вогонь запалили, воєвода підбіг до нього, щоби загасити, та відразу відступив – багаття надто швидко охопило мене, щоби можна було щось зробити.

Яким же було загальне здивування, коли вогонь не спалив мене. Лише я знала, що багаття обпалило мене та випалило з пам’яті закляття та рецепти з чорної книги, однак дійсно чомусь не спалило мене.

Я була повністю неушкоджена, а від чаклуна залишилися лише червоні стрічки. Вогонь спалює гріхи та залишає чесноти.

Тим не менше хтось у натовпі прокричав: «Вона була з чаклуном!», – ось же зрадник!

- Не так близько, – заперечив воєвода.

- Давайте відведемо її до церкви, – запропонував староста.

Ми прийшли до церкви й я зайшла до неї.

Ні я не згоріла, ні церква не впала.

Моя невинність була повністю підтверджена самим Богом.

Військо відходило з села.

- Повертайтеся за шість років, – раптом прокричала я воєводі замість прощання.