Як палицю не назви, раз в рік — вистрелить.

Я — зло. І я розумію це — не сумнівайся. Я чудово усвідомлюю свою сутність. І повною мірою розумію: я — темна, жорстока тварюка з бажаннями та потребами, що несуть шкоду іншим істотам.

Та чи дійсно немає мені місця у цьому світі? Чи дійсно слід нищити та цькувати всіх істот, чий життєустрій може нести загрозу тобі самому? Чи ж дійсно суспільство настільки нетерпиме? А як на правду, то і несправедливе? Адже, окрім потенційної шкоди якомусь конкретному виду чи групі, все має своє місце як у природі, так і в соціумі. Я теж можу нести не лише шкоду, хоча... Ні. Я можу приносити лише горе, біль, страх, руйнацію та смерть. Проте… Що, як я зроблю це для тебе? Що, як моє існування означатиме не загибель твою, а безпеку від твоїх ворогів?

Власне… Жодної новизни в моїй ідеї немає…

— Іванно! — Висмикнула мене з думок мама.

— Та скільки ж можна?! Не називай мене так! — Без надії на будь-які зміни, як завжди обурилась я. Не люблю своє ім’я, що поробиш…

Та, крім мене, всі у захваті від мого імені: на честь Івана Сірка назвали… Перша характерниця у роду за сім поколінь, як-не-як. Хоча я себе інакше, як НедоХарактерницею, не величаю. Мій рід давно вже розгубив усі знання, що і робили нас, надприродників, славетними характерниками, особливими воїнами у складі Війська Запорізького. І не дивуйся, що я — жінка. Народилася б я за сприятливих часів, то і на стать би не подивилися, попри прадавні стереотипи. Хоч і не прийнято було акцентувати на цьому факті увагу, а козацьке військо не гребувало характерниками будь-якої статі. Тож, крім знань, мені нічого не бракує, аби називатися характерницею.

Та так вже сталося, що знання для характерника — це основна та найбільш важлива умова. Без неї ми лише…

— Ваня! Йдеш чи ні? На роботу запізнишся! — Знову збила з думки матір.

— Та йду я! — Відгукнулась.

Таки підвелася важко з ліжка, ставлячи на підлогу нетверді кроки нещодавно переламаних і заново зрощених ніг… Заледве натягла на своє ослаблене тіло мішкуватий і в жодному місці не привабливий одяг. Особливо тяжко вдалося надягти шкарпетки.

Без легкості доволоклася до кухонного столу та впала на стільчика.

— Я ж просила тебе прийти додому раніше! — Насупилася мати та поставила переді мною стейк із зайця.

— Дозволь нагадати, що я це не контролюю! — Абсурдність її звинувачень доводить мене до емоційного шоку. Повір, вона добре знає, звідки в холодильнику взявся мертвий заєць і чим я вчора займалася. Як і знає, що в нашому роду втрачені знання славетних пращурів і що нікому мене вчити навіть поза родиною. Чудово знає, що я — лише перевертень, що не контролюю власних сил. І всеодно…

— Як ти працюватимеш у такому стані? Послухай, Іванно…

— Не називай мене так! — Урвала я. Не гідна я зватися ім’ям характерника! Та який геній мене так назвав?!

— Ваня! Годі чіплятися до слів! Це — твоя краща робота за багато років! Не втрать і її!

Власне, так. Ось такі реалії сьогодення: хоч ти перевертень, хоч характерник, хоч жінка, хоч чоловік, а роботу (тільки не смійтеся) санітарки у відділенні нейрології втрачати в жодному разі не можна.

А знаєш, чому вона така цінна? Тому що звідти не звільняють. Як би ти не виглядав, в якому би стані не був, а тут місце для тебе знайдеться. Особливо зараз, на третій рік повномасштабного вторгнення, молодшого медичного й обслуговуючого персоналу в лікарнях чомусь різко не вистачає. Хоча… Чому — чомусь? Навіть пояснювати не буду.

А як тобі парадокс, га? Характерниця, щоб мене вже врешті чорти забрали… Ох, докотився наш рід, ох докотився… Іванна… Та яка я, в дідька, «Іванна»?

Розчарування та біль все ж затьмарили моє обурення, і я виснажено опустила погляд на кепсько просмаженого зайця на своїй тарілці. Моїх сил зараз так мало, що навіть на жагу плоті ресурсу не вистачає… Хах… Що ж, навіть у цій ситуації є свої плюси.

Я взяла до рук ножа з виделкою, відрізала шмат напівсирого м’яса (хоча все ж ближче до сирого, аніж до смаженого), і врешті поклала плоть того, чиє життя я вчора обірвала, собі до рота. Погано зціджена кров залила мені рота, клітинний сік з порваних моїми зубами м’язів доповнив смаковий букет нейтральними нотками, а прянощі, що ще не встигли розкритися повністю на вогні, нагадували мені запах вчорашнього сирого лісу.

Відверто кажучи, я розумію, що подібний опис може викликати в тебе огиду, чи, не дай Боже, жалість. Однак не варто. Ця щомісячна трапеза приносить мені чимале задоволення, а щомісячна прогулянка в моєму духовному образі, бодай і неконтрольованому волею та знаннями — це чи не єдине, що змушує мене пам’ятати, що таке гордість. Тож… Не варто. Не жалій мене. Цей ранок — найкраще, що в мене є. І цей сніданок — це та мова любові та розуміння від моїх рідних, яку я справді розумію і можу сприймати без болю. Тому… Спробуй уявити, що це — не заєць, а кролик, скажімо. Що його вбила не я, неконтрольована тварюка, а фермер у якомусь селі під Бродами чи на фабриці десь… Що переді мною не альденте недостейк, а цілком пристойний стейк із домашнього кролика. Ну чи корови, якщо тобі буде більш прийнятно.

Смачно було, дякую. Дякую, що дав мені цю можливість: насолодитися смаком життя та смерті.

— Дякую, мамо. Було дуже смачно.

— Може, наступного разу щось змінити? — Обережно поцікавилася мама. І цей тон різко відрізнявся від її повсякденної впевненості та претензійності.

— Ні. Це — найкращий спосіб серед всього, що було у мене на тарілці.

Я тяжко підвелася з-за столу, аби йти вже врешті-решт на свою роботу мрії.

Послухай, я… Не знаю точно, хто ти... Думаю, ти вже зрозумів: у мене недостатньо сил і знань, аби збагнути, чи ти — мій пращур, чи нащадок (хоча я дуже здивуюсь, якщо мені все ж вдасться побудувати сім’ю з моїми-то нюансами). А може, ти і зовсім не змого роду. Та хто би ти не був, дякую тобі, що провів зі мною цей тяжкий, і разом із тим один із кращих ранків. Щиро дякую.