Кохання польової квітки

Серед зелених луків, де вітер лагідно грався стеблами соковитої трави, росла тендітна польова квітка. Вона була витончена, з пелюстками ніжними мов шовк, і кольором, схожим на вранішнє небо.

Одного дня біля неї зупинився юнак. Його очі світилися добротою, а усмішка була теплою, як сонячний промінь. Він нахилився до квітки й прошепотів:

— Яка ти прекрасна. Якби я міг узяти тебе з собою, ти б завжди радувала мене своєю красою.

Квітка спочатку затріпотіла від радості, адже вперше почула слова любові, та разом із щастям прийшов страх: якщо її зірвуть, вона загине.

— Залиш мене тут, — мовила вона тихим подихом вітру. — Ти зможеш в будь який час повернутися до мене, і ми обидва будемо радіти нашій зустрічі.

Юнак не розумів що та йому казала, бо не розумів мови вітру та сонячних променів, зірвав ніжну як весняний промінь квітку, радів торкаючись її пелюсток, а потім кинув її вмить зачарувавшись іншою.

А вона чекала. Чекала до останнього подиху, сподіваючись побачити того, хто надихнув кохати. Але юнак так і не повернувся…

Згодом, коли весна знову прийшла, на тому місці розквітли нові квіти — мов відголосок її почуттів, що не зникли, а перетворилися на вічну пісню кохання та очікування.

Авторка - Марина Чайка