Дірка

Ми посунули в ангар, сіли на свої місця й принишкли.

- Мда... - порушив мовчання Володя. - Щось таки Юрко знає, он як за нього вхопилися...

- Батько натякав на те своє оповідання, - нагадав Толя. - Видно, там можна знайти пояснення оцьому усьому.

- Та хер ти що зрозумієш у тому оповіданні! - раптом вибухнув Іван. - Нема, щоб написати чітко і ясно, все загадки якісь, а ти сиди, як баран, та дивися! Я двічі перечитав, дурня якась і більш нічого!

- А що ж ви хочете? Батько не письменник, щоб зрозуміло для всіх писати! Наукові статті він писати вміє, а фантастичні повісті ні, - мовив Толя з образою в голосі.

- Ще б ти його не захищав! - нервується Іван. - З вами одна гризота, бодай би вас чорти забрали! Цей, що не знайде - сюди тягне, а потім не знає, як його позбутися, а той завів знайомство з якимись привидами чи то пак прибульцями, яких, може, й не існує, і тільки лякає усіх! Задовбали!..

Запала тиша, чутно було, як дзвенять комарі та розлючено сопе Іван. Ну, посопів трохи та й затих.

- Що, Ваню, втихомирився, - питаю, - попустило тебе?

- Ой, Васю, мовчав би ти краще! Наче тобі самому усе це подобається!

- Не подобається, але й не бачу причин, щоб так нервуватися. Якщо і є небезпека, то поважні люди її усвідомлюють і зроблять усе, щоб цю небезпеку усунути.

- А як не усунуть?! А як рвоне ота штука й рознесе і Землю, і Сонце й усе на світі?! Он і Володя каже, і Юра казав, не чув хіба? Та й ліхтарик той клятий не так уже надійно схований, може й він наробити такого, що каменя на камені не залишиться!

- Ну, Ваню, - продовжую заспокоювати друга, - ну, такий світ настав ненадійний, ти ж бачиш! То епідемія, то клімат міняється - тут ураган, там заметіль, а ще ж дослідження в різних галузях немалих клопотів та тривог усім нам...

- То давайте до цього усього ще й з космосу що попало тягати! Наче у нас тут звалище небезпечних предметів!

- Іване! - не витримав Володимир. - Повторюю: у мене є інструкції, які я порушувати не маю права! Так що не патякай лишнього, як не знаєш!

- Ой, дайте мені спокій! - вигукнув Іван. - Робіть, що хочете, хоч задавіться, але майте на увазі, що колись таки дограєтеся! Ох, і дограєтеся!

- Ет! - досадує Володя. - Не думав, що ти такий страхополох. А ще хірург називається! Як же ти операції свої робиш, якщо усього боїшся?

- Не твоє діло!

- Згоден, не моє. Тоді давай так: ти не лізеш у мої справи, а я не лізтиму у твої, згода?

- Та що з тебе візьмеш?! Тебе вже, затятого, не переробиш!

- От і не намагайся!

Замовкли обоє, надулися. А потім Володя каже:

- Та чого ж це ви, хлопці, носи повісили, ще ж нічого не сталося! Толю, хлюпни-но мені оковитої, щось у мене в горлі деренчить.

- Вам же не можна, дядю Володю. Вам же, мабуть, скоро доведеться...

- Не бійся, я не питиму, пригублю тільки. Хлюпни-хлюпни й усім теж, зараз я тост казатиму.

Толя налив усім по вінця, а Володимиру тільки на дно, астронавт підвівся, узяв чарку, обвів поглядом присутніх і мовив:

- Друзі. Ви ж знаєте, скільки мені довелося подорожувати космічними стежками, але ніколи я так не хвилювався, як зараз. Ви дивуєтеся, а я поясню. Не знаю, чому, але я відчуваю панічний страх перед цим феноменом і що більше про нього думаю, то більший страх мене проймає. Здавалось би - що тут такого, ну, дірка якась! А от і ні, ця дірка не проста...

Ми мовчимо, та й що ми можемо сказати, адже кожен з нас просто не мав часу, щоб усе обдумати, дійти якогось висновку чи перелякатися, а Володя розмірковував над цим не один день.

- І в чому дірка, - говорив далі Володимир, - в порожнечі? Ми ж знаємо, що в порожнечі дірок бути не може принципіально, але от вам - виявляється, що можуть! І перше, що спадає на думку - це якийсь портал, якісь двері чи прохід. Ну, а що ж іще? Ясно, що цей отвір кудись веде, та чи не припустимося ми фатальної помилки, заглянувши туди? А якщо це пастка, шлях до загибелі, може ж таке бути?

Та ясно, що може, думаю, недаремно ж Юра так розхвилювався, а він серед нас найрозумніший, директор секретного інституту все-таки.

- Може! - сам собі відповідає Володя, - але Юркові я довіряю. Я впевнений, що саме він знайде правильне рішення, бо осягнув щось таке, чого ми ще не осягнули, і не тому, що ми тупіші... тобто, я хотів сказати, набагато тупіші... а тому, що саме йому випало спілкуватися з химерним і тому підозрілим позаземним розумом, який повідомив йому дивні речі, в які ми трохи віримо, а трохи ні, а я підозрюю, що Юра в тому оповіданні розповів чисту правду. Інша справа, що ми цю правду не готові сприйняти, вона для нас надто складна, незрозуміла і тому тривожна. А що ж ви хотіли хотіли - космос - штука дуже непроста й загадкова! Ми вивчили поки що якийсь дріб’язок з усього, що він у собі приховує, а інші цивілізації нас обігнали в розумінні усього сущого на тисячі чи навіть мільйони років, а дехто настільки, що годі сподіватися їх наздогнати!

Ми слухали, нашорошивши вуха, і, хоч я особисто вже втомився чекати, коли прозвучить: “Тож давайте вип’ємо за...”, та водночас відчував, що зараз Володя скаже щось важливе. Ніколи досі він не виголошував таких довгих та пафосних промов, тому варто було зачекати з випивкою.

- Мабуть, мені таки доведеться, - говорив далі Володя, - покинути вас і доволі скоро, бо логічно саме мені доправити цей загадковий предмет у місце, де йому належить бути. Скажу чесно: я боюся, що ця місія виявиться для мене останньою. Тому й підіймаю цю чарку за те, щоб мені вдалося виконати завдання і повернутися живим, а якщо ні, то прошу вас подбати про моїх доньок та дружину. Я вірю, що ви зробите все, щоб вони не почувалися покинутими й нікому не потрібними.

Володимир перехилив чарку, сів і заходився закушувати, наче й не сказав тільки що такі зворушливі слова, а нам нічого не лишалося, як зробити те саме. Мертву тишу, порушував тільки стукіт виделок та ножів, навіть комарі кудись запропастилися начебто з поваги до цього мужнього чоловіка, готового відважно зустріти небезпеку.

- Ну, Володю, - винувато озвався Іван, - ну, ти вже зовсім щось таке кажеш. Ховаєш себе наперед... Може, там нічого такого...

- Ваню! - не втерпів я. - Ти ж сам тільки що лаявся останніми словами! Ти ж сам тільки що казав, що Володя...

- Ну, погарячкував трохи, - визнав Іван. - Нерви вже не ті... Ну, пробачте...

Ми й пробачили. В усіх нерви.

- А чи не варто перечитати батькове оповідання, може, здогадаємося, на яку небезпеку він натякає? - запропонував Толя.

- Та де ж ти його візьмеш? Воно ж у якомусь журналі було надруковане, я й не пам’ятаю, де той журнал подів, - каже Володя.

- Я це оповідання на телефон скачав, - каже Толя, - та й в Інтернеті можна знайти, хто хоче.

- Ну, - кажу, - раз так, то читай, а потім розкажеш, що ти нарив. А ми тим часом ще по одній...

Ми з Іваном випили ще по одній, Толя зосередився на читанні, а Володя увесь цей час тицяв пальцем у смартфон, мабуть, листа дружині писав чи донькам. Сумно на таке дивитися. От що можна писати своїй сім’ї, знаючи, що можеш її більше ніколи не побачити? Ми з Іваном перезирнулися й одразу ж випили, щоб такого не сталося. Щиро випили, мусить помогти.

Нарешті Толя каже:

- Є варіанти, але я думаю, що мова йде про загибель нашого Всесвіту. Всесвіти ж масово виникають і масово гинуть, от і до нас черга дійшла.

- Ну, во! - вигукнув Іван, - я ж казав!

- Надіюся, що це не боляче, - кажу.

- Боляче чи ні, - кривиться Іван, - яка вже нафіг різниця?..

- Я думаю, що не боляче, - запевняю. - Одна мить - і гаплик, не встигнеш схаменутися. Ну, ми трохи пожили, а Толі мусить бути прикро. Тільки одружився, тільки сина народив, а тут таке.

Толя, звісно, засмутився, але знаку не подає.

- Ви що, - озвався Володя, - готуєтеся до кінця світу? Ех, які ж ви молодці! Ідіть, перевдягніться в усе чисте і ноги помийте, а то кінець світу, а у вас ноги брудні.

Присоромив нас трохи. І справді, щось ми дуже вже перелякалися. Аж тут дзвінок йому. Чуємо, як говорить у слухавку:

- Так точно... Ні-ні, пане генерале, завжди готовий... Гаразд, чекаю.

Ми одразу здогадалися, що це наказ прийшов. І справді, Володя підібрався увесь та й каже:

- Ну, от. Лечу. Зараз машина приїде, за штурманом поїхали, він теж погодився. За годину, казали, будуть тут, а космоліт вже готують.

А ми не знаємо, як реагувати.

Аж тут знову дзвінок, цього разу від Юри.

- Я вже знаю, - відповідає Володя, - тільки що з Бюро телефонували. За пару годин стартуємо... Ага, я теж надіюся, що встигнеш, хотілось би з тобою попрощатися.