ЗАВТРА

ЗАВТРА

Валя не могла в той день і на мить розлучитись з телефоном. Обіймала його і тулила до серця. В особисті повідомлення їй написав її друг по Фейсбуку Сергій. Врешті написав...І не просто щось приємне. Компліменти він робив і раніше. Під кожною її новою світлиною. А тепер він зізнався, що закохався. Що так буває. І він одразу відчув шалене притяжіння. "Невже ти не помічала?"- спитав він обережно, зізнавшись у палкому почутті.

Він був талановитий поет. І почав присвячувати вірші своїй обраниці. Вона танула, від його уваги, від його лагідних слів..Червоніла, як маків цвіт, як юна і недосвідчена. Та насправді уже розміняла Валя свій сороковий десяток.

Як він, цей красень обрав її? Як могло так пощастити, хоч раз в житті ? Адже він стільки має прихильниць свого таланту! Стільки жінок пишуть Сергію! Стільки їх певно зізнаються йому у коханні?

А потім почалися відеочати, дзвінки. Валі було соромно зізнатись, що вона старша за Сергія на п'ять років. На своїй сторінці в графі інформація вона не зазначила вік. А він виглядав ще й молодшим ,чим на фото. Приємна зовнішність, ямочка на підборідді. Карі очі. Він гарний. А який у нього бархатний і ніжний голос, що просто заворожує…

Валя ж звичайна. Таких жінок багато. Зайва вага, округле обличчя в обрамленні хвилястого каштанового волосся, голубі очі.

– Звичайна – повторила вона прискіпливо розглядаючи себе у дзеркалі. А ще в неї є і чоловік, на три роки старший. В неї є старенька свекруха. Живуть вони всі разом у селі у просторому будинку за 40 кіометрів від великого міста, обласного центру. Дітей Бог не дав за всі п'ятнадцять років її сімейного життя. Та й чоловік Валерій був сухий, холодний , байдужий. На першому місці завжди робота, робота, добробут. У нього золоті руки. Відремонтував, добудував старий батьківський будинок. Все зробив провів і газ і воду. Жили чи не найкраще на усій вулиці. А й чому тут дивуватись? - знизала плечима Валя. Адже майже одні пенсіонери і залишились у їх селі. Молодь їде до міста, або за кордон у пошуках кращої долі.Кому хочеться жити у селі? Городи, господарство, клопіт зранку до смерканку.

Але завдяки роботі на свіжому повітрі Валя гарно виглядала, як для своїх сорока років. Не молодше, але і не старшою. Та й так їй хотілося уваги, любові, радості, просто обіймів і слів підтримки. Всього того, чого так і не пізнала живучи у своїй сім'ї від батька і матері, а згодом живучи з чоловіком. Здавалось він не дуже опікувався і своєю старенькою матір'ю. А вона все ще старалась для єдиного сина, щось порала на літній кухні і потім годувала його пересмаженим омлетом, або надовго забутими в печі пиріжками. Ні , свекруха не жалілась на здоров'я і сама собі давала раду. Тільки но минуло 72 роки. Валеру вона народила пізно. Довго не складалось у неї особисте життя.

Та й Валера женився тільки у 29 років. Не поспішав. І то з ініціативи Валентини. Вона і запропонувала узаконити їх стосунки після року знайомства. Валера завжди казав,що це вона його на собі оженила. І кожен раз під час сварки або конфліктів, з призирством нагадув про це. Про таких, як Валера кажуть ні риба, ні м’ясо. А ще з жінками він був герой.

Але і навіть і будучи молодим не проявляв пристрасті, чи ніжних почуттів. А іноді і ображав дружину. Особливо коли був не в гуморі, або втомлений, роздратований повертався з роботи. Може й не любив її ніколи, думала часом,дивлячись на свого чоловіка Валентина.

А потім жінка купила собі смартфон. Адже навколо світ швидко змінювався, як і люди. Зареєстровалась у соціальних мережах і почалось її бурхливе віртуальне життя– вільними вечорами, і вдень коли не бачив Валера, бо був на роботі..

Його це дуже дратувало. Він кричав, що замість сидіти в телефоні, зробила би щось корисне. Ніби відчував, що добром це не скінчиться.

Ще з початку сімейного життя Валентина займалась більш домашніми справами. А за гроші працювала у сезон, коли на велике фермерське господарство в сусідньому селі наймали додаткових працівників на посівну , а потім і на збір врожаю.

А ще наймалась на роботу в теплиці, де вирощували гриби-печериці. Але здебільшого роботи вистачало і дома – і в своїх теплицях та на своїх грядках. Валера працював на будівництві, іноді їздив у місто на три місяці і більше. Лише на вихідні і свята мозолив очі жінці удома. Або, якщо щось будували у навколишніх селах, то щодня приходив, або приїздив. Але роздратований і злий. Давно і остаточно охолов до дружини. А ось чим далі, тим частіше почав і дома заглядати у чарку. Що він там собі пив, будучи на заробітках Валі було байдуже. Пиво, вино, дешевий коньк, чи самогон. А п'яний і неврівноважений вдома, то було вже занадто. Налий йому потім похмелитися….

Одного разу після сварки, які дуже почастішали останнім часом, Валя зібрала свої речі і поїхала до Сергія у...село. Так, Сергій теж жив у селищі, у центрі країни, у Полтавській області. Запрошував Валентину вже третій місяць. Просто благав приїхати, щоб врешті побачити обійняти, пригорнути до серця кохану, єдину, сенс всього його життя.....

Говорити він умів. В слова вкладати стільки емоцій і почуттів. Творча натура. І нарешті Валентина наважилась покинути і Валеру і його матір. Вони не пропадуть. Свекруха ще здорова. Іноді забувається, та й то лиш, тому що поряд з нею невістка. А так стане уважнішою, вирішила Валентина, сідаючи в автобус до обласного центру.

Перегортаючи наступну сторінку життя, пірнаючи у щасливе майбутнє і мріями уже знаходячись поряд з коханим. Він її чекає. Він її переконав не жити з нелюбом, прислухатись до свого серця, щоб потім не жалкувати. Яке воно яскраве це майбутнє з його слів. І Валентина вірила!

Перша несподіванка чекала її на зупинці з облізлою лавочкою і назвою селища, в якому жив Сергій. Він пообіцяв її зустріти. Та нікого не було. На її наполегливі дзвінки Сергій не відповідав.....

І це після трьох місяців шаленого, палкого кохання на відстані. Коли після розмови по телефону або відеочату тремтіли руки Валі і і мрійлива усмішка прикрашала обличчя, коли мимоволі зволужувались очі а десь в низу живота коїлось незрозуміле, роїлись стурбовані світлом в душі, метелики.

Вона забрала з багажника невелику валізу, оділа наплічник і зітхнувши пішла шукати вулицю Шевченка. Радіючи що купила у обласному центрі валізу на коліщатках і тепер її плече не відривала ( адже речі перепакувала ,чекаючи на черговий автобус) спортивна сумка, яку вона спокійно поставила зверху валізи. Ще раз спробувала додзвонитись, набираючи номер Сергія. Але марно. Селище було невелике. Кілька піших людей і один велосипедист, що зустрілись дорогою дивились здивовано, та привітались. Потрібна вулиця була чи не єдина в селі. Ось будинок.

Дерев'яна огорожа, з номером. Скрипуча хвіртка, була не зачинена. Занедбаний город, що весь потопав у зіллі і бур'янах, хоча було лише початок літа. До благенької хати вела тонка стежка, якою ледь протиснулась боком її маленька валіза. Тривога піднялась з глибин душі Валі. Здавалось тут ніхто давно не жив. Гнітюча тиша серед біла дня на подвір'ї. Таке все закинуте, нежиле. Але двері замкнені. Вона відчула, як шалено калатає серце. Як тремтить все всередині. Якийсь незрозумілий страх. Знову торкнулась дверей, постукала.. Валя вже збиралась покинути це обійстя, як раптом двері відчинилися... В порозі стояв усміхнений Сергій, трішки зарослий темною бородою, що обрамляла його худе обличчя. А в очах такі вологі, веселі бісики. Вона і не зчулась, як опинилась в міцних чоловічих обіймах:

– Валюша. Я так тебе чекав!

– А чому не зустрів?- підняла вона на нього свої очі.

–Тож тут поряд. Ти знайшла. Вибач, дуже нога болить. Невдало став на неї. Колись будучи молодим мав перелом із зміщенням . Та й хотів, встигнути щось нам приготувати поїсти. Ти ж з дороги– голодна. Проходь, давай! Ти така чарівна і гарна насправді.

Він знайшов її губи. І вони забулись у пристрасному поцілунку...

Ще вона хотіла запитати ,чому не подзвонив, не попередив. Але....

Всередині будинок був охайний. Старенький дерев'яний, облицьований цеглою і утеплений. Старі половинці жалібно скрипіли під ходою чоловіка. Зустрічала одразу кухня з газовою плиткою. А збоку на вході у кімнату, і піччю. Великий стіл, стільці.

Далі дві великі прохідні кімнати і одна маленька. В першій кімнаті ліжко, журнальний стіл з ноутбуком. Телевізор на тумбочці. Стіни завішані вилинялими від часу килимками. Вікна невеликі з фіранками. Що додавало старовини і затишку. Дві шафи, сервант. Далі вхід на горище. Все дуже скромно.

Він ще раз міцно притиснув до серця Валентину:

– Ти моя кохана. Повір ми будемо щасливі. Вибач я скромний холостяк.

"Нічого, – подумала Валя,-- я наведу лад. Заведу курей, покошу траву і зілля. Я знаю, що треба робити. В селі і жила"

– Що ти готуєш?

– Картоплю по-домашньому в печі. Зроблю нам трав'яного чаю. Сам збирав, сам сушив трави. Сідай.

І він повернувся спиною..Поставив електричний чайник, насипавши в кружки для заварки трави, аромат якої оповив невелику кухню.

Наступний ранок зустрів прохолодою і Валя підсунулась ближче до Сергія під бік. Він прокинувся, обійняв її, поглянув у очі....

– Я така щаслива.

– Я теж. Мені пора їхати на ринок. В невелике місто, районний центр, до нього всього п'ять кілометрів. В мене велосипед для цих цілей стоїть у сараї. На ринку я продаю сушені, лікарські трави, сушені гриби, шипшину, калину, м'яту, пелюстки дикої троянди. За будинком це все і росте, біля криниці, якою давно не користуюся. Та й у лісі. Там до речі невеликий клаптик городу…В містечку маю постійних клієнтів. З виручених грошей і живу. Приїду після третьої.

– Я приготую обід!

– Буду, вдячний, -- він поцілував кохану у губи. Піднявся, сів на ліжко. Розправив гострі плечі. Почав масажувати хвору ногу..

– Болить?- співчутливо доторкнулась плеча і спитала Валя

– Ні!. – він повернув до неї своє сяюче обличчя, – Я щасливий, закоханий, тому все минуло. Трішки відчуваю. Та це не страшно. Доїду. Щось потрібно купити, то дзвони, я на зв’язку. Люблю тебе.

Валя знала де шукати запаси продуктів. Де зазвичай зберігають картоплю, моркву. Тому спустилась у підвал. Знайшла все потрібне. Раптом її погляд спинився на старовинному глечику, що стояв на самій верхній полиці. І поряд така ж шкатулка з глини, зроблена трішки кострубато, вся у помітних тріщинах. Наче речі із іншої епохи. Вона обережно зняла скриньку. Відкрила. Там зберігались листи, пожовклі листи, списані дрібним, жіночим почерком і розмашистим чоловічим. Переписка жінки і чоловіка. Її звали Ліда, він – Сергій. Побачивши дати на листах була вражена. 14 жовтня1919 рік. Значилось на листі від Лідії. Це певно прапрадід Сергія вів переписку. Наполягав, щоб Лідочка приїхала. Молив, благав, присягав у вічному коханні.

А потім Сашко. 1948 рік зазначено на іншій стопці, в першому аркуші. Цей чоловік паралельно писав Галині і Марії. Післявоєнні роки. Брак чоловіків. Приїхала Галина. Тому що і її листи і відповіді Сашка, були перев’язані. А від Марії лиш два коротких листа, лежали поміж стопками. Вражали листи чоловіка. Теплі, пристрасні. Складав вірші, присвячував коханій.

Далі інша акуратна стопочка, перетягнута рожевою стрічкою. Знову Сергій. 1976 рік 15 березня вже на конверті. Валя і не зчулась, як заглибилась у чужу переписку. Настільки це було цікаво, романтично. Особливо листи чоловіка. Як не закохатись у такого?...Почерк був схожий, але впевненіший. Рідні люди. Таке буває.. Жінок було на цей раз знову дві – Зоя і Таня. Друга обіцяла приїхати. Зоя вагалась. І поскільки багато листів Таніних і Сергія. Можна було зробити висновок , Зоя не приїхала. Два її листа лежали внизу стопки, зайвими клаптиками паперу. А ось в листах до Татьяни такі знайомі і переконливі слова: " Не живи з нелюбом. Це ж неповага до себе. Не терпи, рідна. Ти достойна кращого! Я тебе кохаю. Безтямно кохаю. І чекаю. Твій Сергій.".

О, а це вже напевно батько Сергія.

Прямо геть слово у слово її віртуальна переписка з чоловіком її мрії, теж Сергієм. Нарешті Валя відірвалась від аркушів, що читала, затамавувши подих. Прикрила втомлені очі, покліпала, адже світло в підвалі було тьмяним. Взяла невеликий кульок картоплі, нагнулась, щоб кинути туди дві морквини із пластмасового відра, що стояло під стінкою. Поставила на місце старовинну скриньку, хоч в ній ще було багато цікавого. Якісь аркуші друковані, із старих газет. Старовинна книжка. Цей весь скарб з минулого на дні благенької шкатулки. Ще колись почитає.

А сьогодні вона зустріне коханого, смачним борщем. Спече яблучний пиріг. Коли жінка підіймалася, повертаючись у кухню, стало якось моторошно. Між лопаток пройшов пронизливий холод.

Валя приготувала обід. Знайшла в сараї косу. І трішки почала косити траву на подвір'ї. Потім присіла втомлена на ліжко. Солодко потягнулася. Щаслива усмішка розквітла на її обличчі..І ледь помітно зашарілись щоки, коли поглянула на годинник. Скоро приїде коханий.

Щасливий місяць промайнув, як один день, наповнений любов'ю і радістю. Вони не могли наговоритись. Насолоджувались кожним вечором. Кохались, забувши про все на світі. Іноді заходили у віртуальний світ. Сергій викладав нові вірші. Поетичні рядки написані закоханим, заворожували, зачаровували, примушували битися у прискореному темпі не одне жіноче серце.

Добігала кінця золота осінь. Останні дні жовтня. Валю чомусь постійно переслідував холод. Вона не могла зігрітися. Тулилась до коханого, лягаючи спати.

А ще останнім часом жінку переслідували жахіття у снах. Якісь привиди тягнули у безодню. Кістляві руки тягнулись до неї із давно занедбаної і закритої каменюкою криниці на задньому дворі. Нею не користувались. Адже рік назад Сергій провів воду у будинок. Вона кричала уві сні. Та чоловік дбайливо обіймав, пригортав до серця, заспокоював.

Валя майже нікуди не ходила. Сергій ніжно прохав її залишатись дома:

– Рідна, я все куплю. Не хвилюйся.

Зрідка лише заходила у сільпо. Там була така похмура продавчиня, що один раз спитала:

– Ви до Сергія Гаврилюка приїхали?

– Так!

– Що брати будете?

– А давно Ви тут мешкаєте?

– Ні! Лише два роки.- неохоче відповіла похмура продавчиня

– Мене звати Валя. Будемо знайомі?

– А я Алла! – відповіла жінка, незрозумілого віку , що стояла за касою, звісивши великі груди на прилавок.

Ще познайомилась з однією сусідкою, старою бабусею Фаїною, що жила навпроти. Зовсім глухою і схожою на зморшкувату відьму. Сергій привозив тій продуктів з міста і отримував її пенсію. Носив дещо з їжі, яку готувала для них Валя. Баночку борщу, чи кашу з м'ясом, чи котлет. Допомогав старенькій. Порядний чоловік, милувалася своїм коханим жінка. Поряд був дачний будинок, без зручностей. Зрідка туди приїжджала молода родина. Не з ким не спілкувалися. А зліва був покинутий, заколоченний фанерою дерев'яний, нахилений до землі будиночок. І далі вже інша вулиця. Село було не дуже людним, а швидше навпаки, як і у їхньому з Валерою селі в основному мешкали старі і самотні пенсіонери.

Валентина схудла, постройнішала. Жили нормально. Сергій їздив на ринок. Валя чекала дома. Кілька десятків разів телефонував Валера. Намагався помиритися. Та хіба чула його Валентина?

Потай іноді, дуже рідко ще читала листи із таємничої скриньки у підвалі. Але загалом не мала на це зовсім часу. Навіщо чиєсь загадкове, минуле життя? Коли щастя воно тут. Воно поряд. Та й не по собі було їй копирсатись у старезних листах, адресованих не їй. Було відчуття, ніби хтось пильно спостерігає за нею. І могильний холод пронизує до кісток.

Запаси скінчились. Та вчора Сергій привіз кілька кіло моркви і картоплі. Жінка включила світло. Спустила сітки у підвальну комору. Натомість взяла з ящика три зморшкуваті яблука. Відхекалась. І дістала скриньку з полиці. Зібрала газетні вирізки з наміром почитати хвильку. Але потім вирішила поставити на місце. Щось геть не було сили. Очі зовсім не бачили букв. Вона підняла скриньку тремтячими, засмаглими руками. Аж раптом…

Воля побачила, як якась темна сутність , ніби сірий дим піднялась із глечика. Вона відчула жах. Руки сіпанулись і скринька впала на бетонну підлогу..Розлетілась друзками під ногами. Валя в паніці відступила.

–Він знайшов чергову жертву. Чомусь не дивно. Вміє він прив'язувати до себе жінок, - прошепотіла сіра сутність, наче подихом холодного вітру, - він знищить тебе. Вип'є всі життєві сили, всю твою енергію. Залишиться молодим і гарним, ще на півстоліття....Чому ти не дослухаєшся до внутрішнього голосу? Не віриш віщим снам?! Втікай додому! Твій час швидко вичерпається. Поглянь уважно! Поглянь у дзеркало! Максимум три роки! Чуєш, в тебе залишилось максимум три роки!

Холодний піт виступив на лобі. Затрусилися коліна. Валентина заледве піднялась на гору. Дзеркал не було в жодній з кімнат. Тільки замизгане крихітне люстерко біля мийки, яке час від часу зникало... Та й те нещодавно трісло. В нього намагалась Валя не заглядати ( погана прикмета). В першу чергу глянула у те маленьке люстерко, ледь знайшовши його у своїй сумці, з минулого життя. На неї дивилась змарніла жінка. Глибокі зморшки на чолі і біля кутиків рота. Глибокі зморшки коло очей, що помітно ввалились і чорні синці під очима. Дрібніші зморшки на щоках, де нещодавно були від сміху грайливі ямочки. Добряче засмагла шкіра на літньому сонці..Вона зіщулилась, як від сильного вітру, пильно приглядаючись. Така змарніла, худа. Але вікових змін майже не помічала раніше. Чому? Причина проста. У Валі погіршав зір. Погано бачила. Без окулярів і раніше читати не могла, все пливло перед очима. А тепер і окуляри не допомагали. На неї дивилась жінка років за 50, а то і більше. А їй 41 рік по паспорту. Що це? Як можна було так постаріти лише за п’ять місяців? Вона ж доглядала за шкірою обличчя. Користувалась кремом проти сонця, кремом для ніжної шкіри навколо очей. Світ навколо поплив від гірких сліз. Ну, як так?! Валя втратила відчуття часу. Вона втратила себе. Вона не помічала, як важко дихається, останні дні все списуючи на хворобу.

Два тижні тому вона напившись холодної води відчула слабкість ,ломоту у тілі, біль у горлі. Вона напевно заступилась. Тому…

Раптом двері відчинилися, скрипнули половинці під впевненою ходою. Міцні руки вхопили в обійми. Блиснули очі Сергія. Хижа посмішка освітила його обличчя. Він здогадався. Він щільно закрив двері:

– Тобі не втікти!

– Відпусти, мене. Заради любові.

– Якої любові? - оскалився він такими білими і гострими зубами. Чому вона раніше не помічала- Як ти думаєш скільки мені років?

– Ліда, Галя, Таня..Що, що ти ними зробив?

– Спочатку вони були щасливі. Відібрав їх життя і їх молодість. Поступово. Непомітно. А ти? Тобі не 20 і не 25 і навіть не 30 років. Твій час минає швидко. Тебе не вистачить і на два роки.- Він з силою відпихнув Валю на ліжко,- Навіщо ти читала? Тобі хіба не казали, що читати чужі листи , м'яко кажучи не гарно. Краще би в городі навела лад. Курам, кролям їсти дала. В хаті прибрала би, їсти зготувала би. Сили немає? Йой, ти старієш. Ти не казала, що тобі 41 рік!. Чому ти не сказала мені правду?

В очах Валі потемніло. Сергій нависав над нею розтібаючи брюки:

– Займемся коханням, люба?

Валя намагалась вирватись. Але руки не слухались. А Сергій їх заламав за її спиною. Тільки би подзвонити Валері, тільки би встигнути.. Ось він телефон, на столі у кухні. Вирватись, дотягнутися, схопити телефон…Вона наче марила. Втомлене серце калатало, як скажене, здавалось що ось-ось зупиниться. Несамовитий крик рвався із самих грудей:

– Та ніхто не почує! Моя ти кохана, – продовжував торкатись її грудей Сергій, і продовжуючи свою справу, важко сопів і нависав над нею... Той, такий коханий ще нещодавно і такий жаданий. Той, від запаху тіла якого паморочилась голова….

Світло тьмарилась перед очима Валі..Вона повільно втрачала свідомість. Провалююсь у суцільну темряву, вона немов бачила тонкі кістляві руки. Безліч жінок Ліда, Галя, Таня, Дарина, Ольга…Тих яких занепастив Сергій. Їх привиди, похмурі, сірі тіні то з’являлися, то зникали…Якщо вона переможе і вони знайдуть спокій. Завтра.

– Допоможіть, – хрипіла жінка, розуміючи що сили її покидають. Але зціпивши зуби вірила. І на щось надіялась. Завтра вона подзвонить чоловікові. Вона візьме телефон…Вона напише адресу Валері де її шукати, якщо не доздвониться. Потойбічні сили їй допоможуть і згублені цим тварюкою душі нещасних жінок. Тепер вона не одна. З тих пір світ змінився і Валера її обов’язково знайде. Валя все виправить! Подумки почала молитись. І вона, наче бачила перед уявним поглядом, як вирветься із пастки цього мерзотника і вбивці. Завтра....