До сонячного ранку

Марка вперше привели сюди місцеві бешкетники. Хлопчина переїхав з батьками. Не вдалось їх родині побудувати щасливе життя в місті.

— Тут зависаємо, після школи, або коли прогулюємо. Безхатьки цю хату бояться. Дівчатка розповідали, що тут живуть привиди. Ти ж не віриш в ці казки для малечі? — Славко дружньо поплескав новенького у спину. Старий будинок манив до себе як гарний прихисток від негоди та зайвих очей. — Ходи тільки обережно, щоб не провалитись.

— Привиди? — Марко широко відкритими очима озирається довкола.

— Та ніби тут когось вбили. Моя бабця каже, що все то дурниці. Власники поїхали. Сусіди винесли більшість речей, тож трупів точно не знайдемо.

Повиносили. До чого тільки руки дотяглись — забрали. Раніше стіни прикрашали домоткані рушники із вишивкою. Кольорові пташки та квіти ніби співали у зимові холодні вечори. Теплі дерев'яні меблі, що пахли медом. Величезний стіл за яким зібралась вся родина. Гарний посуд з квітковим розписом на святкові страви.

Після того дня Марко часто заходив. У компанії чи сам. Хлопчик навіть завів блокнот для записів.

— Нащо це? — питав Славко.

— Дивись. Тут на дверному косяку хтось вугіллям робив відмітки. Мене так дід кожного року міряє зріст. — його долонь лагідно торкнулась потрісканого дерева. — Як думаєш тут жили діти? Скільки їх було? Чи може тут виросло кілька поколінь родини?

— Дурня якась.

— Цікаво. Я розпитав сусідів, але всі мовчать. Тільки так тяжко зітхають. Здається будинок просто тут з’явився сам по собі.

Кумедний хлопчик. Не з'являються будинки нізвідки.

Час летить непомітно. Хлопці повиростали. Забулись дитячі витівки у старих стінах. Вже не прибігали ховатись у саду від злих батьків чи школи. Самі ходять шукати власних бешкетників по чагарниках.

Тільки не Марко. Він приходив, хоч і не часто. Теплими вечорами сидів на ґанку споглядаючи сад. Коли ж погода не балувала своєю ласкою ховався поміж кімнат та все шукав нові сліди на стінах, підлозі, стелі...

Чого тільки шукав.

Серед одноманітних днів до нього приєдналася дівчина. Галя нагадувала казкову паночку — тендітна, з білесенькою шкірою і товстими русявими косами. Хоча дещо у ній відштовхувало. Безмежно втомлений погляд. Навіть посмішка не додавала барв у її вічі.

Як же часто у цих стінах доводилось бачити подібне.

— Тобі подобаються такі місця? — її голос звучав глухо. Наче з тих миготливих штук, що часто носили з собою діти.

— Він досить гарно зберігся. — Марко лагідно торкається перекошених дверей. — Я знайшов останнього власника. Дід живе у селі сусідньої області. Переїхав до рідні дружини. Так й залишились. Цю хату вже забув. Каже відаси за ціну, що дам, він сюди їхати не хоче.

— Дивно якось. — Галя смішно морщить носик. — Зараз навіть за розвалини ломлять космічні ціни.

— Хто тих людей розбере. Чи нам з тобою перебирати. — Марко посміхнувся. — Інших хат на продаж все одно не має, а я хочу ближче до батьків.

— Так-так ми домовились. — Галя закочує очі. — Інтернет проведемо й життя налагодиться. Хоча машина б нам не завадила.

— Все потрошку. — Марко аж розквіт на очах. — І машина буде й своя господарка.

— Тільки не починай. — дівчина аж пересмикнулась.

Їхні постаті зникли. Цього варто було очікувати. Життя не стоїть на місці. Там де колись вже оселились люди нові покоління повертаються, стираючи старі спогади. Скоро сліди на стінах зникнуть наче пил.

Вона прийшла у ночі. Дивно, що це сталось так швидко. Знову пустий погляд. Що ж так тебе мучить?

Хоча чи мені питати? Всі історії старі як світ та повторюються частіше ніж здається. Колись й мені здавалось — більше ніхто такого не відчував. У цілому світі зовсім одна.

Галя тримала пляшку пігулок. Не знаю, що саме в середині та їх кількість лякала.

Вона сіла посеред кімнати. Прямо на брудну підлогу. Пустий погляд вперся у провалля вікна. Тремтячі руки намагались відкрутити маленьку пластикову кришечку. Один, два, три, чотири…

Споглядати цю жалюгідну картину ставало нудно.

— Чорт, навіть таке просте зробити не можу. — вона кидає свої скарби в куток. Сльози з'являються в очах. Тендітна фігура згорнулася наче мале дитя. Може й на краще, хоч так на одинці з собою.

Скільки раз зарікалась це робити. Вони приходять й приходять сюди наче бджілки до вулика, десь підсвідомо чуючи мій голос. Та кожного разу все марно. Я не знаю як їм допомогти насправді. Тільки розтягую муки на деякий час. Варто відчути паросток полегшення, знов чую плач поховального хору, що не прямує до кладовища.

Перед очима з’явився Марко. Його щиру посмішка, коли блукав цими пустими стінами. Дівчина теж зачепила цього доброго хлопця. Чи повернеться він після такого вибрику долі? Та й залишатись осторонь, здається грішною байдужістю. Може він хоча б кине її та знайде нормальну?

Галя легко засинає, варто торкнутись її маківки. Інші люди досить бурхливо реагують на такі дотики, холодно їм. Та не мої пришелепкуваті. Враз заспокоюются й наче маленькі кошенята згортаються в клубочок.

У кишені Галі починає миготіти та дурнувата штуковина. Сподіваюсь не розбудить. Зробити все одно нічогісінько не зможу — ці брязкальця на мене не реагують. Раніше пробувала з цікавості.

На порозі чуються кроки. Марко прибіг? Добре, не змерзне красуня. Цікаво після цієї вони двоє тепер теж дадуть драпака?

Дні частіше зникали з моєї пам'яті. Незмога бачити сонце за вікном робило заточення тут тільки важкішим. Світ за межами сірих стін щохвилини відчувався далеким казковим сном. Теплі згадки запаху трав, квіту дерев на весні чи то хрускіт снігу танули з плином часу. Чи колись я повністю забуду яке воно людське життя?

Хоча насолоджуватися самотністю повною мірою теж не виходило. Ці двоє навіжених нікуди не втекли, навпаки щодено вигадували нові клопоти. Зазирали в усі закомари, вигрібаючи давно забуті схованки. Колись ми мали велику фантазію до подібних речей.

Одного дня вони зібрались розібрати горище.

— Ти дивись, якщо скрипить, то одразу злізай. — Марко притримував сходи, поки Галя наче білка лізла вгору.

Від її вишуканого образу не залишилось й сліду. Довга коса вкоротилась у половину, тіло набрало м’язів, а з одягу все частіше ставав ширшим та пофарбованим у фарби.

— Все тут нормально, уявляєш навіть сухо. — її голос дзижчав згори. — Тут кілька скринь та сміття. Думаю речі старих мешканців.

— Дивно як їх ніхто не забрав. — Марко похмуро стоїть та напружено дивиться у темний отвір.

— Ну може побоялись лазити. Слухай тут є маленька скринька, давай я спущу та подивимось що воно таке?

Мене наче обухом по голові вдарило. Це ж та сама скриня.

— Давай сюди. — Марко відкриває маленький сховок. Зроблена з випадкових залишків старого дерева, що дорослі відклали на розтопну печі. — Ого, нічого собі.

Обличчя хлопця сповнене здивування та радості? Збулась дитяча мрія дізнатися забуту історію. Марко з захопленням почав читати сторінку за сторінкою листів на пожовклому папері. Деякі з них вже настільки старі, що розсипались на очах.

— Ну що там цікавого. — Галя сходить до низу.

— Листи між братом та сестрою. Схоже це саме того діда, поки він був у війську.

— Ого, то в нього була сестра? Цікаво може то їй залишили цю хату?

— Місцеві б знали певно. — Марко чухає голову.

Лист за листом вони по черзі читають роки нашого життя.

— Вона пише, що мати померла, а батька затримали за щось... — Галя трохи труситься. — А тут медичні записи. У дівчинки були хворі ноги…

— Так тут теж є. Ускладнення поліомієліту. — Марко смурний. Невже історія недостатньо цікава для нього?

— Але як тоді… Вона б не вижила сама. В той час були будинки для таких людей? — невпевнено питає Галя.

— Ніби ні. Хоча може при церквах і мали. Не знаю. Тут ще є пара листів. — він дістає останні записи. — Смертний вирок для батька, лист до брата з новинами, частину майна та всю худобу забрали… чекай це вже не лист. Це записка.

Марко блідніє на очах. Він намагається сховати назад клаптик паперу. Та Галя проворніша — вихоплює прямо в нього з під носа.

— Любий брате, знаю ти цього не пробачишь. Ми не зможемо ще раз зустріти світанок разом. Ніхто з вас не винен. Та я не можу вічно тягти тебе до безодню. Хай краще живе один з нас, ніж не живе ніхто. Одружись зі своєю Софою, поїдь до великого міста дивитись на чудернацькі будинки та розповіси мені це після смерті. Твоя сестра Мар’яна. — вона читає, а голос ледь тремтить.

Красиво ж написала. Недарма батько змушував читати розумні книжки взимку. Інші дівчатка складали собі придане. Наш же тато готував вчитись. Розповіда про великі міста, де встиг побувати у молодості. Розповідав історії про великі будівлі з малюнками рослин та дивакуватими фігурами на стінах. Він любив чудернацькі казки.

— То вона десь тут? — у Галі на очі навернулись сльози.

— Ну навряд би пішла далеко з її ногами. — Марко виглядав ще більш похмурим. — Не треба було тобі цього читати. Спати не станеш.

— Це занадто сумно. Він так легко продав цей будинок. Навіть не забрав листи.

— Такі листи тільки приносять біль. — Марко встав з підлоги. — Давай до вечора розберемо горище. Завтра мій приятель приїде на своїй тачці, повивозимо сміття.

Цієї ночі Галя взагалі не зімкнула очей. Ходила змарніла поміж кімнат. Її очі самі собою повертались до маленької скриньки відставленої в куток кімнати.

— Ти ж тут так? Мар’яно. — її голос звучав невпевнено. Наче налякане кошеня.

Ти ж й сама знаєш. Усі ми відчуваємо одне одного потаємним нутром.

— Дякую, що не дала мені в ту ніч зробити дурницю. — несподівано Галя глянула прямо в мої вічі. Точніше там де я їх мала б. — Марко не побачив мою записку. На краще. Підозрюю твій брат так й не розповів тобі нічого. Давай тоді це зроблю я.

І вона говорила. Про великі міста, де встигла побувати, про загиблих трагічно батьків, про навчання та друзів. Лікарів, що не могли допомогти з її постійним безсонням та болем. Показувала картинки у своїй миготливій штучці, де вони з Марком на тлі великого чудернацького будинку .Виходить батько таки не брехав.

— Він прокинеться і подумає, що я остаточно злетіла з котушок. — Галя тихо розсміялася. Я сама не певна чи не збожеволіла ця дівчина, та поки не виглядає страхітливо. — Ми познайомились в лікарні. Знаєш він такий сильний з волею до життя. Коли почав залицятись я почувалась так дивно. У нього стільки енергії та життя, а я навіть не завжди маю силу встати з ліжка. — її посмішка стала світлішою. — Відчувала, наче тільки обтяжую його своїми почуттями. Але не після тієї ночі. Я знайшла лікаря, хто зголосився допомогти. У цьому будинку відчуваю, як повертаюсь до життя.

Її очі засяяли в променях сонця.

Ранок вступив у свої права. Моїх сил майже не залишилось. Шкода не встигну побачити, яким виріс дурник Славко.

Дівчина смішно тре очі. Я посміхаюсь знаючи, що вона побачить лише нарис у променях. Легко притуляюсь до неї в прощальних обіймах.

Сподіваюсь в тебе дійсно стане сил прожити це життя.