Перший день літа

‒ А-а-а-а-у-у-у-у-у!? ‒ несподіваний голос, що з’явився нізвідки, ошелешив мене настільки, що я аж підскочила. Бо ж не кожного дня до мене звертаються невидимці, та ще і белькочуть щось незрозуміле. Витріщаючись навколо себе, я так і не побачила нікого.

‒ Гей, хто ж це гукає мене?

Ґава, сіра така пташка, з тих, що їх воронами ще кличуть, стрепенулася на мій голос, і перелякано відлетіла подалі від гілки дерева, біля якого я стояла. Де ж оте, що гукає мене? Еге! Єдине, що лишається мені, це знову гукати, та очевидно, намарне. Жарко як надворі! Закінчилася весна лише вчора, а здавалося, що літо у розпалі. Индики раптом заґелґотіли ззаду, змусивши мене знову підстрибнути. І лише озирнувшись, я побачила і самих індиків, і ту, хто їх веде. Їхня господиня ‒ маленька вертлява дівчинка ‒ звернулася до мене:

‒ Йой, Ви часом не знаєте, де тут дорога до села? Капосні тварюки утекли, а я, поки їх познаходила, заблукала. Лишенько на мою бідну голову! Матиму тепер від мами прочуханки! ‒ Опустивши голівку і плечі додолу, дівчинка справляла враження чи не найнещаснішої дитини у світі. Прикро було за дитину, а ще більше ‒ за те, що я не могла їй допомогти. Раптом до нас підійшов чоловік. Сивий трохи, проте не зовсім старий. Тримаючись за велику палицю, він ішов протилежним шляхом.

Угледівши дівчинку, він усміхнувся до неї, а вона швидко заторохтіла:

‒ Фух, я вже і не сподівалася побачити когось знайомого! Хай їм грець, тим индикам! Ці тварюки завели мене і я заблукала.

‒ Чи ж ви дитиною не були? ‒ Швидко я обертаюся до чоловіка. Ще бракувало, щоб на моїх очах нещасну дитину сварили за тих індиків, яких я і сама з дитинства не люблю.

Юні очі дивилися на чоловіка, та він мовчки взяв дівчинку за руку і вони пішли вдалечінь, супроводжувані злощасними индиками.

Я ж лишилася знову стояти під деревом і проводжати сонячний погожий ‒ перший день літа.