Справедливість

Вони почали зустрічатися щодня, взнавали одне одного все краще й відчували, як між ними зростає щось велике та сильне. Володимир знав, що це кохання, колись він був так само шалено закоханий у свою покійну дружину, і вже не вірив, що зможе колись відчути щось подібне, а для Яніни це почуття було першим, вона тривожилася й не знала, як себе поводити. Ніколи досі їй не хотілося, щоб чоловік завжди був поряд, не випускав з обіймів, говорив такі бентежні, іноді незрозумілі слова, цілував палко і водночас ніжно, як ніхто й ніколи, а коли настала мить і вони відчули, що вже несила триматися, то кохатися (саме кохатися!) з ним було просто фантастично...

Нарешті Володимир освідчився, а Яніна розплакалась і відповіла, що вона теж, мабуть, його кохає, хоч і не знає, що це таке, але це так чудово і так прекрасно, що їй бракує слів, і нехай Володюшка їй пробачить, що вона не вміє висловити свою безмежну ніжність і пояснити, що їй ніхто не потрібен, тільки він, один-єдиний на світі, і вона говорила це і плакала незрозуміло чому, мабуть, від щастя, бо щастя вона теж ніколи не відчувала, та й плакала так давно, що вже й не пам’ятала, чи плакала колись, але плакати виявилося теж дуже приємно...

Вони розповіли кожен про себе, Яніні не було про що розказувати, ну, пройшла формування, особливих талантів у неї не виявили, так що вона трохи малювала, трохи писала музику, доглядала за дикими тваринами, коли бувала на поверхні, а решту часу опікувалася немовлятами, а коли досягла статевої зрілості, то народжувала вже сама від різних чоловіків, бо це входить в обов’язки жінки... от і вся біографія.

А Володимир народився задовго до Ери Справедливості й жив у тому, ще старому, світі з його правилами, не завжди справедливими, але, на його думку, вони краще пасували людям, і був астронавтом, довгий час літав у різні куточки космосу, бачив різні устрої розумного життя, а потім настала Ера Справедливості й польоти поступово скасували, бо позаземні цивілізації ставилися вкрай негативно до цієї нової земної ери, вони попереджали, що ні до чого хорошого цей експеримент не приведе, що комп’ютерні моделі передбачають незворотне виродження людства за кілька сотень років, та хто ж їх слухав, усім подобалась стабільність та справедливість і ніхто не вірив у прийдешню катастрофу.

Довелося Володимиру пристосовуватися до цивільного життя, він змирився, регулярно проходив сеанси омолодження, не завжди підкорявся правилам, як міг, уникав контактів з настирними жінками, які чіплялися до нього, вважаючи, що мають на це право, і нудьгував, доки не виникла асоціація дослідників ближнього космосу, куди він найнявся командиром корабля, деякий час возив на Марс пасажирів та вантажі, а це його останній політ, і на Землю він більше не повернеться.

— Скільки ж тобі років, якщо ти пам’ятаєш такі древні речі? — дивувалася Яніна, коли вони лежали в обіймах одне в одного після особливо яскравого сексу.

— Та вже далеко за двісті, — відповів Володимир, — здається, двісті двадцять чи двісті тридцять...

— Ого... А як воно було двісті років тому? — допитувалася Яна. — Що, наприклад, означає померти?

— Не знаю я, що означає померти, — відповів Володимир серйозно, — я ще жодного разу не вмирав. Думаю, це не боляче, хоча, мабуть, прикро. А от людям, які тебе люблять, і справді дуже боляче...

— Ти кохав свою дружину?

— Дуже.

— А мене?

— І тебе кохаю, Яночко, серденько, нітрохи не менше.

— Візьми мене за дружину, Володюшко, будь ласка, візьми!

— Я вже тебе взяв, мила, невже ти ще не зрозуміла?

— І я вже тільки твоя й нічия більше?

— Так. А я твій і більше нічий.

— Мені так приємно, що ти тільки мій!.. І дивно... Але ж це несправедливо!

— Яно!

— Ну, все, все, не буду, просто я ще не звикла... Знаєш, милий, а я знову вагітна...

— Що?! Справді?! Боже, який я радий, Яночко, люба!

— І я рада, Володю... Не знаю, чому, але радію, що матиму дитинку від тебе. Раніше ніколи не раділа, байдуже було, а тепер все інакше...

— Господи, невже у нас буде дитятко? Я вже не можу дочекатися!

— І я... Але, коханий, вони ж його не заберуть?

— Хто? Та ну, ти що?! Це буде наше з тобою дитя, сонечку, тільки наше, от побачиш, як це добре!

— Здається, я вже знаю. Я передчуваю... Щось в мені робиться... таке дивне й незвичне...

— Ти стаєш нормальною людиною, Яно, справжньою людиною, жінкою, матір’ю. І на Марсі ми житимемо нормальним життям, не зовсім справедливим, зате справжнім, зі справжніми, щирими стосунками та натуральною їжею, розумієш?

— Розумію... Здається, тільки зараз я починаю жити...

— А досі не жила?

— А досі я спала.

— Як спляча красуня?

— Так! Як спляча красуня з давньої казки. А ти мене розбудив своїм поцілунком. Шкода тільки, що ніяка я не красуня...

— Яно, ти прекрасна! Ти така гарна, що мені бракує слів і перехоплює подих, коли я на тебе дивлюся!

— І в мене теж, Володю, милий мій, хороший!.. От ти говориш, що я гарна, і я знаю, що це неправда, а все одно вірю...

— Для мене ти найвродливіша, Янусе!

— Я вірю, я вірю... але мені так страшно!

— Не бійся. Нічого не бійся, Яно. Буде важко, іноді дуже важко, але скоро ти зрозумієш, що зробила правильний вибір. На Марс переселяються найкращі, найсміливіші й найрозумніші з нас, отже, є надія, що цього разу все вдасться...

— Але ж ми колись помремо і я тебе більше не побачу!

— Наше життя продовжиться в наших дітях, мила, в нових поколіннях, які прийдуть нам на зміну, в цьому й полягає сенс життя.

— Он як?.. А хіба не в загальній...

— Ні, Яно, не в тій штучній, гіперболізованій до краю справедливості, від якої ми з тобою втікаємо, а в гармонії з природою, де розумна й необхідна доля несправедливості спонукає до конкуренції, без якої прогрес неможливий.

— Який ти в мене розумний, Володю, як же сильно я тебе люблю, — прошепотіла Яна й принишкла, сповнена тихим щастям...

Вони лежали, тісно обійнявшись, раділи, що скоро опиняться в суспільстві з правильною, натуральною справедливістю, відмінною від її викривленої земної пародії, а корабель ніс їх через простір назустріч їхньому новому дому...