Початок переплетіння доль бестаїв та гномів

Яскраве осіннє сонце било прямо в очі трійці втікачів.

Тільки зайшовши у тінь на перепочинок, вони змогли розгледіти те, що ховалося у тіні Красноверхих гір.

Над чорною смугою будівель висів сірий дим, що, немов вуаль, ховав за собою найстаріше місце у Трансі, столиці гномів – Старе місто. Воно являло собою сотні сірих веж із купольними дахами, на яких сяяли у рідких променях сонця залізні шпилі, що виглядали, немов хижа паща самої скелі.

— Яка краса! Ніколи не бачила чогось настільки величного! — притримуючи своє срібне волосся, Оріса з широкою посмішкою показувала друзям на краєвид.

— Так, це найближча відстань, з якої я бачив Транху, — поправивши шапку, відповів Венрум.

— А я була там ще в юнацтві, коли з батьками переїжджала до Імперіуму. Але, повинна зізнатися, досі дух захоплює! — не відриваючи очей, сказала ельфійка.

— Скільки нам ще туди йти? — з натхненням спитала небесноока.

— Десь пів дня, — Венрум хотів зробити пару ковтків із фляги, але на язику відчув лише легкий вітерець. — Доведеться трохи потерпіти.

— Та й нічого. Ми вже тиждень виживаємо без похідного спорядження, — махнувши рукою, відповіла ельфійка.

— Сподіваюся, коні витримають... Досить відпочивати, раніше прийдемо – раніше відпочинемо в пристойній таверні.

— І то вірно, — підтримала Оріса та застрибнула на коня.

Трійця знову рушила вперед.

Проходячи по території Підгорного Царства, часто зустрічаються кам'яні відростки, які, немов мовчазні вартові, спостерігають за спокоєм цих кам'янистих земель.

На деяких із них вибиті похмурі лиця, а у ще меншої кількості була своя, хоч і зламана чи заржавіла, зброя.

Вже коли на дерев'яних стінах були видні вартові-гноми, друзі збавили швидкість та переглянулись.

— То що ми вирішили? Що будемо робити далі? — поцікавилася Оріса.

— Спочатку хочеться хоча б переночувати у якомусь гарному й зручному місці. А далі... Треба якось сховатися від імперських агентів.

— Які в нас варіанти?

— Та не знаю. Ховатись у кримінальних колах – справа не для мене. Просто загубитися серед простих робітників людям та ельфійці буде складно у місті, повному гномів, — Венрум водив очима, немов вибирав у себе в голові варіанти.

— А що щодо армії? — хитро посміхнулася ельфійка.

— Армія? Тільки втік звідти – і знову туди? Та й які люди, та тим паче ельфи, можуть бути в армії гномів?

— Тут є така цікава структура під назвою "Добровольці Півдня".

— Півдня? Південніше їхньої країни тільки непридатна для мирного життя мертва країна ельфів та... пустеля демонів.

— Ти пропонуєш воювати з демонами, Морфіно? — з ноткою страху спитала Оріса.

— На мою думку, це єдиний спосіб сховатися від гніву імператора.

— З одного війська в інше? — дивлячись у пустоту, вимовив Венрум.

— Гей! Хто там приїхав? — їхню розмову перервав хрипкий голос з верхньої вежі над брамою.

Трійця вже дісталася дерев’яних стін міста. Декілька недовірливих поглядів у тінях накривали прибулих своєю підозрою.

— Що скажемо? — прошепотіла срібноволоса.

— Ми найманці! Чули, у вас останнім часом якісь проблеми з гірськими чудовиськами! — з важливим виглядом відповів одноокий.

— До вас довго доходили новини. Могутня Клеора тримає всіляких звірів подалі від наших таборів та сіл! Проте від зайвих рук тут ніхто не відмовиться. Ласкаво просимо у Транхи! — рівним тоном відповів вартовий та зник поміж бійницями.

Трійця пройшла під товстою брамою в дерев'яне місто.

При першому ж погляді можна помітити вишукані узори вздовж товстих колод на кутах будинків, а дошки, з яких зроблені стіни, часто розмальовані кольоровими фарбами. Гноми ходять у вишуканому вбранні з хутра, а на грубях виблискували металеві прикраси. Дорога викладена квадратним камінням, вздовж якого стояв невеликий паркан, що відгороджує загальну зону від приватної.

Звідусюди чутно шипіння, скрипіння, удари по дереву чи металу, у кожному кутку царював рух. Помічники бігали від майстра до майстра, а ті, своєю чергою, роздавали першим завдання.

На приїжджих місцеві майже не звертали уваги. Іноді пробігаючі дітлахи зупинялися і з цікавістю розглядали вершників, але в цілому всі були зайняті своїми справами.

Трійця вирішила знайти таверну подалі від центральної вулиці.

Їхній вибір упав на пристойний, на перший погляд, заклад.

Вони прив'язали коней у спеціально відведеному місці та зайшли в будівлю.

Всередині приміщення виглядало просторо. Пара довгих столів стояла в дальній частині кімнати, праворуч від входу лежали сходи на другий поверх, а в центрі приміщення знаходилося велике вогнище, оточене решіткою та підставкою для казана чи чайника.

Незважаючи на щільну забудову міста, через вікна, що стояли вздовж стін, потрапляло багато денного світла, тому ні у вогнищі, ні в штучному освітленні потреби не було. На відміну від людської таверни, тут справді не було нікого, хто б просто сидів та випивав.

— Ви мандрівники? Тоді можу запропонувати вам кімнату. Б'юся об заклад, ви не спали на нормальному ліжку близько тижня, — ліворуч від входу, за стійкою, стояв доброзичливий гном.

— Доброго дня! А у вас очі не дурні! Все про нас можете сказати, — весело відповів Венрум та легковажно підійшов до стійки. — Це професійна хвороба?

— У віконце видно всіх, — він постукав у скло біля себе. — Та й не зустрінеш тут місцевого не-гнома о такій годині.

— Ну добре, скільки коштує у вас переночувати?

— За коней та три кімнати я попрошу з вас дев'ять срібняків.

— Ваш заклад не виглядає на таку ціну, — звузивши очі, Венрум демонстративно відхилився від стійки, ще раз оглядаючи навколишній інтер’єр.

— За такі слова можна й образитися. Проте я ж розумію, що ви з довгої дороги, а у мандрах завжди треба боротися за своє. Але ви в місті, тут діють інші закони. А ви ще не бачили ні кімнат, ні нашої купальні.

— У вас є купальні?

— Так, вони є у кожного в домі. Проте в мене купальні дуже просторі та з можливістю вечеряти прямо у теплій воді.

— Це ж дивовижно! Не розповісте докладніше про механізм подачі гарячої води? — з блиском в очах Морфіна наблизилася до стійки.

— Ну, це питання не до мене. Її побудував мій син, а зараз він на іншій роботі. Можливо, ввечері ви зможете це обговорити за парою келихів.

— Венруме, ціна не важлива, ми зупиняємось тут, — блондинка спрямувала погляд на чоловіка.

— О, це чудово! Тоді з вас десять срібняків!

— Яких десять? Щойно ж було дев'ять!

— То було без доступу до лазні. Та й, чесно кажучи, образили ви мене, — володар закладу підморгнув.

— А, ну тоді іншим разом помиємося, — чоловік розвернувся, але перед ним встала Оріса.

— Ні, Венруме. Ми беремо лазні теж, — дівчина, яка до цього моменту мовчала, сердито висловила свої думки.

— Та це ж явно того не варте!

— Може, тобі не варте, але нам, дівчатам...

— Чудово! Ось ключі, я покажу вам ваші кімнати, а потім спустимося до лазні, — потираючи носа, задоволений гном зліз зі стільця та вийшов з-за стійки.

— Морфіно? — спопеляючим поглядом Венрум глянув на ельфійку.

— Та все одно гроші тобі не довіряємо. Чого ти взагалі почав якось намагатися розпоряджатися ними?

— Морфіно, я завжди знала, що ти найкраща подруга! Не шкодую, що довірила всі свої гроші тобі! — Оріса підбігла й обійняла ельфійку.

— Ну гаразд, витрачайте наші останні гроші на лазні. Не треба думати, де нам заробити ще...

— Так все ж вирішено. Хіба ні?

— Гадаєш, добровольцями ми сховаємось від них?

— Не хвилюйся, там не прямо справжня армія. Якщо вірити чуткам.

— Якщо там треба постійно виконувати чиїсь накази й дотримуватися якогось графіка, то це армія.

— Ми завжди будемо разом! Хіба щось інше треба? — обнадійливо мовила Оріса. — Ходімо вже подивимось кімнати!

— Гаразд, що ж іще робити...

Господар привітно провів відвідувачів на другий поверх. Кімнати були з мінімальною кількістю меблів: один стіл, стілець, скриня та ліжко. Не звертаючи багато уваги на спальні, гном одразу повів гостей до лазні, і вона дійсно була дивовижною в порівнянні з кімнатами.

Хоч це і цокольний поверх, але світла плитка та невеликі віконця під стелею давали багато світла та створювали атмосферу чистоти.

Поруч із входом стояли шафи для особистих речей, а далі знаходилося велике заглиблення з кам'яними лавками на дні.

Також гном показав важіль, який відкривав стулки у статуях у вигляді риб, що, немов з води, виринали зі стін.

Дівчата були в захваті, а от Венрум усе думав про майбутнє.

На думці плавав спогад про око. Там, у фортеці, він був не собою, але водночас справжнім собою.

Він боявся, що це може повторитися, пам’ятаючи ті почуття, той непереможний гнів, ту сліпучу жагу до жорстокості... Чи зможе він витримати цей іспит знову? Що як під удар потраплять друзі?

— Венруме, чого зажурився? Не треба жаліти витрачені гроші! Зараз час відпочинку! — з похмурих думок його витягла усміхнена Оріса, яка грайливо схопила його за долоню обома руками.

— Та ні, просто потягнуло в ностальгію... Піду трохи подрімаю. Дайте якийсь ключ.

— Тобі не цікаво прогулятися до Старого міста? Кажуть, воно — витвір мистецтва на віки.

— Завтра, ми ж усе одно хотіли спробувати піти до добровольців.

— Так і думав, що ви не якісь мандрівники, а справжні герої! — ще привітніше посміхнувшись, володар закладу поспішив потиснути руку кожному. — У часи, коли Імперіум не може встояти навіть у власних кордонах, а ельфів більше немає, тільки гноми можуть протистояти арміям демонів! Але хоч якими воїнами ми не були, наше військо мале, а такі небайдужі до нас, до всього Консіліусу, раси дуже допомагають нам!

— Дякую, але ми ще не вирішили...

— О, це не так і важливо. Головне не те, що ви будете робити, а з якими намірами.

— Гаразд, ще раз дякую, я буду у своїй кімнаті, — попрощався Венрум, швидко ступаючи нагору.

— До зустрічі, пане! Вечеря на заході! — у спину прокричав господар.

— Агов… — Оріса одразу опустила плечі, дивлячись у спину чоловіка.

— Облиш його. Тим паче ми й не змогли б сьогодні прогулятися, — заспокоїла її Морфіна. — Давай розвантажимо речі та випробуємо цю лазню.

— Ну гаразд, — повісивши голову, Оріса послідувала за ельфійкою.

Поки вони складали речі до кімнат, настав час вечері, про що просигналізував дзвіночок хазяїна.

Дівчата, перш ніж спуститися на перший поверх, заглянули до Венрума, але двері були зачинені.

— Венруме, ти там як? Вечеряти йдеш? — трохи боязко срібноволоса постукала у двері.

— Їжа входить у ціну, якщо що, — додала ельфійка.

У відповідь почувся звук клацання замка.

Двері відчинилися, і у щілину ліниво пролізло обличчя Венрума.

— Я спав. Дивно, ненавиджу спати вдень, ще й руку відлежав. Ходімо поїмо.

Опинившись на першому поверсі, у залі за довгим столом вони побачили лише одного гнома.

Трійця, недовго думаючи, привіталася та підсіла поруч.

— Доброго вечора, пане. Ми складемо вам компанію? — почала діалог ельфійка.

— Як забажаєте. У нас не дуже гарне місце, тому такі мандрівники, як ви, гріють мені душу, — дивлячись у свій стакан, відповів молодий гном.

— Ви, раптом, не є сином власника цього закладу? — поцікавилася блондинка.

— Так, а мій батько щось казав про мене?

— Він розповідав, що ви побудували тут чудову лазню.

— А, він пишається нею та мною. Хоча я всього лиш спроєктував її. Усе побудовано найманими робітниками.

— Так це ж найголовніше! Знаєте, я теж інженер. Не розповісте мені докладніше про механізм?.. — помітивши рідну душу, Морфіна почала засипати гнома питаннями, а той, не очікуючи такого натиску, ніяково піддакував жінці.

Незабаром принесли три порції страв, у які входив якийсь салат із капусти, моркви та яблук, смажена картопля, накрита смаженим тонким шматком м'яса.

Вечеря була смачна, настільки, що Оріса розібралася з нею раніше за всіх і потім набридала Венруму, щоб той поділився чимось зі своєї порції.

Після завершення трапези Венрум знову направився до своєї кімнати, а Оріса, яка ледь відтягла Морфіну від замученого гнома, вже готувалася приймати вечірню ванну.

Оскільки дівчата були єдиними відвідувачками, їм приділили всю увагу. Дружина господаря таверни особисто інструктувала їх.

Вони засиділися там до пізньої ночі, проте зранку прокинулися сповнені сил.

Коли трійця збирала речі на коней, вони з вдячністю попрощалися з хазяїном, спитали, де можна зареєструватися у добровольці, та направилися до старої частини міста.

Трійця дійшла до великої кам'яної стіни. У деяких місцях на ній висіли залізні пластини, а крізь щілини природа, немов відповідаючи на виклик, простягла товсті, озброєні шипами лози, які обплітали рукотворну споруду.

Друзі підійшли до великої брами, та не встигли вони пройти, як до них звернувся вартовий-гном у лускатній броні з молотом на поясі.

— Гей, у Старе місто пропускають лише гномів! Що вам тут треба?

— Вибачте, ми б хотіли стати добровольцями… — слово взяла Морфіна, але її одразу перебили.

— А, ви одні з тих божевільних? Сьогодні вас багатенько... Вам туди, до Західної брами, — гном уже спокійніше вказав пальцем в інший кінець міста. — Раджу поспішити, нещодавно сюди приходила ще якась ельфійка... З фіолетовим волоссям. Бріньйольф зазвичай довго не чекає.

— Ну, добре, дякую... — блондинка над чимось замислилася.

— А як ми дізнаємось, хто такий цей Бріньйольф? — поцікавилася Оріса.

— Поруч буде знамено із сокирою та мечем, спрямованими на лева.

— Зрозуміло. Ще раз дякую, — доброзичливо повторила ельфійка та, немов лідер банди, повела за собою друзів.

Дійшовши до місця, де їх міг чекати гном, вони не знайшли ні знамена, ні ельфійки.

— Ще ранок, вони, мабуть, тільки-но виїхали! — підбадьорила друзів Оріса та помчала вперед.

— Зачекай! Морфіно, треба наздогнати її... чи їх, — вигукнув чоловік і пришпорив коня.

Усі троє, немов ураган, проскочили крізь браму та попрямували дорогою вздовж гір до Підкам'яної фортеці.

Венрум швидко наздогнав срібноволосу та призупинив її. Дочекавшись, поки Морфіна, яка, на вигляд, втратила мотивацію, приєднається до них, вони продовжили рух у швидкому темпі.

Та довго блукати не довелося: майже одразу на горбистій дорозі з'явився віз, а над ним, на крилах вітру, майорів темносиній прапор із чорними сокирою та мечем, спрямованими на лева.

— Здається, це саме те, що ми шукаємо. І справді недалеко втекли.

— Гайда до них! — пишаючись собою, Оріса високо підняла підборіддя та знову очолила їхній малий загін.

— Ви Бріньйольф? — вигукнула срібноволоса, під'їхавши ближче.

Гном зупинив коней та підозріло глянув на неї.

— А ви хто?

— Ми прибули з Імперіуму, нас троє. Ми б хотіли долучитися до добровольців у війні з демонами.

Візник одразу задоволено посміхнувся.

— Це ж треба! То цілими тижнями нікого нема, то за пів дня цілий загін зібрався! — гном почухав свої руді бакенбарди. — То вас троє? Це той чоловік та... Ще одна ельфійка! Рідко нині зустрінеш ельфа у місті, а сьогодні вже двох побачив! Як у старі часи...

— Доброго дня, то ви приймете нас? — наздогнавши віз, Морфіна звернулася до гнома.

— Аякже прийму! Вважайте себе добровольцями! Тільки треба дещо зробити... — Бріньйольф дістав з кишені зім'ятий папірець та вугільний олівець. — Назвіть свої імена, вас внесуть до списку добровольців, як тільки прибудемо до табору.

— Гаразд. Морфіна Інжинер.

— Оріса Латаття!

— Ви дійсно називаєте свої справжні... гаразд, я Венрум з Лосаноса, — зітхнувши, відповів чоловік.

— Угу... Знайте, неважливо, ким ви були раніше, головне — ким ви є зараз. А зараз ви стали захисниками не тільки гномів, а й усього світу. Якщо у вас були якісь проблеми... Що ж, їх більше нема! — розсміявся візник. — Ну, досить балачок. Бачу, вмієте битися, коней маєте — це добре. Такі зараз потрібні, як ніколи.

— А що, там усе так погано? — очікуючи найгіршої відповіді, Венрум подивився на подруг.

— Так, на жаль... Коли я виїжджав, а це було тиждень тому, були всі знаки, що демони готуються до страшної битви. Я передав запит на підкріплення, але нам туди їхати чотири дні, а армії ще більше, а я ще й не бачив, щоб підкріплення виходило з міста. Страшно уявити, що там сталося чи готується. Але у нас ще є резерви з таких, як ви. Добровольці зазвичай займаються розвідкою та підтримкою, але зараз, швидше за все, вам накажуть йти у бій одними з перших... Сподіваюся, я вас не налякав. Давайте, треба швидше дістатися табору. Поки що познайомтеся з новою подругою, вона у возі, — він поплескав по брезенту на возі, але відповіді не було. — Мабуть, заснула. Вона прийшла до мене рано-вранці, виглядала, наче нечисть! Волосся розтріпане, очі темні, та й сама вона, ніби ледь трималася на ногах. А як залізла до воза, так і заснула.

— Гаразд, дякую за щирість... — фальшиво посміхаючись, відповів Венрум і звернувся до своїх. — Морфіно, ти вмієш обирати місця...