Зчитувач думок

Послухайте, що мої друзі втнули цієї зими та ще й мене підставили, паразити.

Почну з осені, але не цієї, а позатої, коли ми, як завжди, зібралися на мій день народження, у мене день народження у жовтні. Ви ж і самі прекрасно знаєте, що жовтнева погода примхлива наче вагітна жінка, але тогорічна осінь видалася напрочуд лагідною — дні стояли теплі та сонячні, природа начебто чекала, коли ми відсвяткуємо мої іменини у мене на дачі. Про такі дні кажуть “бабине літо”.

До речі, про баб. Я ж усіх запрошував з дружинами, а жінки зговорилися й заявили: знаємо ми ваші дні народження — понапиваєтеся, понажираєтеся, а нам прибирати та посуд мити, так що цього разу, будь ласка, без нас.

Отакої! Чекали, що ми їх умовлятимемо, а ми навпаки, зраділи! Що ж то за свято, коли тебе постійно шпиняють — того не їж, воно надто жирне, солоне, солодке чи ще там яке; скільки ти Олів'є поклав, ти ж не подужаєш, і взагалі, досить уже пити, про печінку подумай! Що, не правду кажу?

З посудом я не морочився — набрав усього одноразового та й годі, а меню придумав просте та поживне — шашлики, смажене м’ясо, курячі стегенця, ковбаса трьох видів, сальтисон, паштет та й усе.

А, ні, ще буде варена картопля, огірки, цибуля та часник, а для Юрка яєчня зі шкварками. Ну, і запивати було чим, не переживайте.

Тільки-но хлопці приїхали, я їх одразу припахав: Івану доручив картоплю, він же хірург, от і хай чистить тоненько, Володя з Юрком зайнялися м’ясом та яйцями, а я усім іншим.

За годину все було готове, посідали в альтанці, випили за моє здоров’я, а тоді хлопці вирішили, що краще одразу вручити подарунки, бо ще забудуть, як тоді у Юрка. Іван виставив на стіл три банки маринованих грибів — це, каже, від Степана, привіт тобі та найкращі побажання, а від мене дві пляшки коньяку та коробка дорогих цукерок. Коньяк та цукерки він мені на кожен день народження дарує, де він тільки все це бере, склад у нього чи що...

Юра подарував останню модель перекладача, а минулорічний наказав викинути, в ньому виявилися деякі недоліки, про які краще не згадувати, бо він і так увесь на нервах. Нова модель, правда, теж така собі, не дуже, якщо чесно, перекладає тільки з турецької на старогрецьку, але хто ж його знає, раптом зустріну турка та старого грека, от і буде чим перекласти.

А Володимир подарував одну чудернацьку штучку, він її виміняв у одного космічного брокера на блок цигарок з фільтром. Цей апарат, як він пояснив, скоріше за все вічний ліхтарик, ну, не те що прямо-таки вічний, але років на сто зарядки ще мало б вистачити, одне тільки шкода, що не світить, бо в ньому, здається, лампочка перегоріла, ну, так він думає, а як її замінити та де саме вона знаходиться, Володя не розібрався, але ж можна хлопцям на гаражі занести, вони все зроблять і дорого не візьмуть. Ліхтарик — чудовий подарунок, особливо вічний, хоч і видно, що не новий, бо таки добряче подряпаний, але, що не кажіть, а ліхтарик в господарстві надзвичайно корисна річ, до того ж не якийсь там, а імпортний та ще й вічний, такого ні в кого нема. За лампочку я не переживав, нічого страшного, підберу якусь, попитаю в китайських магазинах чи на сайтах пошукаю, там що хочеш є.

Уявіть, як я розчулився від цих чудових подарунків, дуже приємно мати таких уважних друзів.

Після третьої завели за політику, але сперечатися про політику марна справа, дійти згоди нереально, усі ми симпатизуємо різним партіям, і ще добре, що я не признався, за кого голосував, а то прибили б, мабуть, на місці.

А як не про політику, то про що, про дівок хіба, але нових пригод ні з ким не трапилося, а своїх жінок ми вже по сто разів обсудили, так що й тут не було про що балакати.

Пробували Володимира розпитати, десь же його носило останнім часом, але він тільки рукою махнув, мовляв, нічого цікавого — тут завантажили, там розвантажили та й усе, краще хай Іван щось розкаже, він ніколи нічого не розказує, тільки слухає та критикує.

— Та що там він може розказати, — сміється Юрко, — як апендицит вирізував? Кому цікаво про апендицит?

— Ну, комусь же треба й апендицити вирізувати, — спробував я захистити Івана, — не усім же бути мандрівниками чи вченими.

— А я здурів би, мабуть, якби у мене було таке нецікаве життя, — заявив Володимир. — Краще вже, як Степан, у глухому лісі стриміти, ніж копирсатися в чужих тельбухах.

— Не тільки в тельбухах, Володю, — каже Юра примирливо. — Бувають же й захопливі операції, наприклад, видалення геморою.

— Заткніться, ідіоти! — не витримав такого відвертого глузування Іван. — Подивився б я на котрогось із вас із запаленням гемороїдальних вузлів! Ото б я посміявся, що ви не можете рівно на сраці сидіти!

— Ну, ну, не ображайся, Іване, — каже Юра. — Я ж думав, що ти зробиш якесь важливе відкриття, як обіцяли прибульці, а час іде й нічого не...

— Та задовбав ти своїм міжпланетним розумом, — вигукнув Іван, а Володя його підтримав:

— Юрчику, невже ти й досі віриш, що з вами трапилася та пригода? Годі тобі, вже ж он скільки часу відтоді минуло!

— Авжеж, вірю! — вигукнув Юра. — А чого б це я, по-твоєму, зробив… ну... деяке відкриття, за яке мені державну премію дали?! Ясно, що через них! Тому й чекаю, коли Іван теж щось таке...

— Я тобі ось що скажу, Юрчику, — перебив його Володя. — Космічні сили тут абсолютно ні до чого. У тебе талант, ти свої відкриття робиш не тому, що хтось підказує, а просто так. А в Івана такий талант відсутній, через це він і не здатний зробити якесь там важливе відкриття, на яке ти чекаєш.

— З чого ти взяв, що відсутній? — образився Іван.

— Ваню, руки у тебе золоті, хто б сперечався? — продовжив Володимир. — А там, де треба працювати головою, на жаль...

— От побачите, скоро я таке відкриття зроблю, що ви усі всеретеся, — мовив Іван похмуро. — В мене є одна геніальна ідея, яку я поки що не знаю, як реалізувати, але все одно думаю і щось таки придумаю.

— Ой, прямо таки геніальна! — продовжував кепкувати Володимир.

— А що за ідея? — насторожився Юра. — Вона й справді може виявитися геніальною! Ті істоти переконували, що...

— Та вигадує він! — не здавався Володимир.

— Не вигадую я, — і собі вперся Іван.

— То що за ідея, давай, колися! — наполягав Юра.

— Я придумав, як перевести думку в цифрове зображення, — гордо заявив Іван.

— Що? — сторопів Юрко. — Нічого собі ти придумав! Та як?! Ці речі виходять далеко за межі твоєї компетенції, Ваню!

— То й що, що виходять? — заявив Іван, — Ідея хоч і не складна, але все одно геніальна!

— На чому ж вона ґрунтується?

— Вона ґрунтується на тому, що людський мозок оперує образами.

— Припустимо, — погодився Юра, — і що?

— А значить, кожна думка — це якесь зображення чи навіть відео.

— Ну? — все ще не вловлював ідею Юрко.

— А раз так, то повинен існувати спосіб переведення сигналів мозку в зображення. Тут доведеться застосувати метод спроб та помилок. Тобто, спочатку це зображення не повністю відповідатиме тому, про що думає об’єкт, але, якщо мати досить великий набір картинок, то якась із них обов’язково збіжиться з відрізком енцефалограми. Таким чином при досить великій кількості спостережень за тією самою людиною настане мить, коли вона просто не зможе приховувати свої думки. Усі думки зображатимуться на екрані у вигляді зображень.

Іван замовк. І всі замовкли. Потім Володя сказав: “Дурниця якась”, а Юра сказав “Хм.” Потім подумав і знову сказав:

— Хм. Дуже цікаво. Просто дуже цікаво! Здається, це справді геніальна ідея! Дивно, що вона спала на думку тобі, а не мені... Хоча ні, все правильно, це ж тобі тоді вклали в голову...

— Я вже рік над цим думаю! Тільки боюся, що для обробки такого великого масиву даних потрібен надпотужний комп’ютер.

— Тут не тільки потужний комп’ютер потрібен, а ще й відповідне програмне забезпечення, — заявив Юра.

— Отож! — сказав Іван і зітхнув.

— Тоді тобі, Іване, нічого не лишається, як звернутися за допомогою в наш інститут. Ми якраз працюємо над штучним інтел... — тут Юра схаменувся й заявив: — Хлопці, я нічого не казав, а ви не чули.

— Це що, секрет, по-твоєму? — розреготався Володимир.

— Так, це державна таємниця, — серйозно мовив Юра.

— Ну, насмішив! — тішився Володимир. — Якщо хочеш знати подробиці вашої державної таємниці, зазирни на базарчик, що навпроти твого інституту, там розкажуть, що ви робили вчора, сьогодні й навіть що робитимете завтра!

— Що ти мелеш?! — розсердився Юрко.

— А ти перевір!

Юра знітився, а потім сказав:

— Ти мене обманюєш.

— Ні!

— Не обманює він, — сказав я. — Усі, хто тільки хоче, знають, що у твоєму інституті робиться.

— От же ж гади! — засмутився Юра. — Все! У понеділок зранку пишу наказ і оголошую догани усім підряд!

— Спочатку з тіткою Горпиною порадься, вона на тому базарчику соняшник продає.

— Ой, мовчи! — ледь не плакав Юрко, аж нам зробилося його шкода.

— Та не переймайся ти так, — спробував заспокоїти його Володимир. — Що ж там у вас такого секретного роблять, універсальні перекладачі хіба що...

— Лиши вже ті нещасні перекладачі! Їх практиканти роблять, щоб залік отримати, а лабораторії працюють над серйозними речами для військових. Не вірю, що ви кажете правду, ви мене просто тролите!

— Ну, й справді тролимо, а ти взяв та й образився, — посміювався Володя.

— Та йди ти!.. Знайшов над чим жартувати!

— А що тут такого? — здивувався Володя. — Зараз усі усіх тролять.

— Але ж не так жорстоко! — поступово заспокоювався Юра.

— Розслабся, Юрчику, нічого не трапилося, — сказав Володимир. — Васю, наливай, чого сидиш?

Ну, я й налив. А потім знову і знову — й нарешті напруга спала, навіть Юра розслабився і подобрішав, доївши яєчню. Володя розказав кілька гугеляндських анекдотів, зовсім не смішних, а над моїми одеськими реготали усі, та так і добіг кінця цей вечір.