За кроком до мрії

— О, Арино, привіт. Ти до мене у справі чи просто кави випити прибігла? — з дверей запитує давню знайому.

— Ну ти ж знаєш, що у справі. Так-так, зараз усе розповім. Можна зайти? — не чекаючи згоди жіночка років за тридцять уже розбувається.

— Що за справи? Щось термінове? — збентежилася Аліса.

— Та ти не хвилюйся, все добре. Мені потрібно, щоб ти роздрукувала деякі папери, у тебе ж принтер і ти на замовлення друкуєш. Як втомила мене ця робота, якби ти тільки знала, — скаржиться, роздягнулася, повісила пальто.

— Ходімо на кухню, кави вип’ємо, тоді я все зроблю. Розповіси, що у тебе новенького, — запрошує господиня.

— Ходімо. У мене новенького нічого, все як завжди, ти ж знаєш. Робота, дім, робота. На роботі вимагають новітніх технологій у навчанні, та й таке ото, — вмостилася Арина на табуретці біля столу. — А в тебе як справи? Все добре?

Аліса лише кивнула у знак згоди. Подала уже готову каву та цукерки у кришталевій мисочці.

— Ото добре, як добре! — жінка відповіла за подругу.

— Я роман дописала. Чудовий видався твір. Довго над ним працювала. І ось нарешті закінчила, — розповідає Аліса подрузі. Наважилася похвастатися.

— А про що ж твій роман? — якось не дуже щиро запитала Арина.

— Про магію. Дитяча книга, — замріяно промовила, надпивши з горнятка каву. — Про дівчинку, яка заблукала у лісі й познайомилася із рисеням Зірколапом, а потім вони разом рятували день і ніч. Думаю, що дітям має сподобатися, — абстрагувалася від сучасності. — «Ім’я в подарунок» назвала.

— Чому «Ім’я в подарунок»? — для годиться запитала Арина.

— Бо дівчинка нагородила усіх тварин іменем. Було дві долини, у яких звірі ворогували між собою, а вона всіх помирила і врівноважила день і ніч, — із захватом розповідає авторка.

— Супер. Ідея цікава, але я не думаю, що написання нової історії тоді якось допоможе. Алісо, моя тоді порада, по-дружньому, — підсунулася ближче. — Залиш це діло, ти й так багато працюєш і втомлюєшся. А всі твої побивання щодо писемності є марними. От у скільки видавництв і конкурсів подавала свої роботи?

— Багато. У видавництв сорок, мабуть, може й більше, а може менше. Ще на конкурси різні надсилала, але результату немає, — сумно розуміє, що подруга права.

— От бачиш, — задоволена своєю правотою.

— Але я не можу не писати. Це моя потреба. Ти думаєш, що я не намагалася залишити цю справу. Знаєш, я й по пів року нічого не вигадувала, але потім воно мене змушує. Не можу цього пояснити. Мені й чоловік говорить, що навіщо ця писанина, якщо від неї толку ніякого. Говорить, щоб краще справу свою розвивала, а не час на писульки витрачала, — якось приречено намагається захистити себе від зауважень подруги.

— Й правильно він каже. Від розвитку справи є задоволення для душі й фінансово і на роботі завал, а від письменництва є тільки розчарування й витрата час, — наводить аргументи Арина.

— Це й твір я й не планувала нікуди надсилати. Це моя робота для душі. Досить уже бігати за ними. То що ти казала потрібно роздрукувати? — перевела тему господиня.

— Ой, так. Зовсім уже забулася за чим прийшла. Віддрукувати мені із флешки потрібно. Тут чимало, — шпортається у сумочці. — Ось тримай.

Аліса уже без всяких додаткових запитань пішла до кімнати, а Арина залишилася допивати простиглу каву:

— У сучасності немає часу на читання сучасних книг, та й взагалі на читання будь-чого, — бубонить сама до себе, хоч і сама не дуже полюбляє книги. Точніше не має часу на їх читання, але, як кажуть: «Було б бажання, а час знайдеться».

— Ось тримай, усе готово, — повернулася Аліса із роздруківками.

— Добре. Дякую. Напишеш, що з мене, я тобі на карту скину. Мені уже час. Робота чекаю, де б її подіти, — заходилася складати папери до папки та вмощує все в сумку. Метушливо мчить до вхідних дверей. Натягує одяг та взуття: — Ти пробач, Алісо, якщо щось неправильно сказала. Я реаліст, а сучасність не змушує вірити в казки. Ой! — глянула на годинник, — Часу взагалі не маю. Спізнююся. Пробач, час бігти. — вискочила у двері.

— Бувай. Заходь, якщо буде потрібно... — не встигла договорити до кінця, як жінки й слід простиг.

— Дякую за каву! — почулося відлуння знайомого голосу.

Аліса мовчки зачинила двері. На душі відчула певну образу та знецінення своєї праці.

— Мабуть, вони всі праві. Не потрібно мені це письменництво. Тільки як від нього позбутися? — засмучено, прибирає на столі та розмовляє сама із собою. Часто таке робить, бо думки легше упорядковувати, коли промовляєш їх у голос. Особливо якщо ти творча людина й у тебе цих думок цілі вихорі, вони як бешкетливі діти ганяють у твоїй голові. Тільки промовивши в голос, їх можна розсадити кожного на своє місце та дати цікаве завдання.

— Ти впевнена, що хочеш позбутися дарунка Божого? Талант не приходить і не дається будь-кому. Він є твоєю нагородою й водночас покаранням, бо нести його важко, а кинути ще складніше. Але якщо ти готова відколоти частинку своєї душі, то можеш це зробити, — почула незнайомий голос у себе за спиною. Підскочила від переляку. Обернулася.

— Ви хто така? Як сюди потрапила? — уп’ялася пальцями в мочалку. Очима шукає щось важче. Розглядає дівчину, яка одягнена в красиву пишну сукню, що виблискує діамантами. Чорні звивисті локони тендітно огорнули витончену постать особи.

— Мене звуть Коронація. Я донька Тетяни та Юрія Логуші, вони плекали та ростили мене протягом двадцяти п’яти років. Для когось я фея, примара, відьма чи просто непрохана людина, але я завжди з'являюся там де потрібно. Моя місія врятувати талановитих людей, — спокійно й виважено промовляє кожне слово.

— А як Ви сюди потрапили? — не розуміє Аліса.

— Я ж можу все, але зараз це не важливо. Не хвилюйтеся, Алісо, як тільки я виконаю свою мету, то відразу залишу Вас. Нічого поганого не зроблю, обіцяю, – переконує на безпеці злякану авторку.

— Ти впевнена, що хочеш назавжди позбутися свого незрівнянного таланту? — постать так і залишається стояти біля вікна.

— Ні, не впевнена... Але чи маю я шанс на щось інше, окрім розчарування у цій справі? — опустилася на табуретку. Уже й байдуже чи небезпечна особа, чи ні. — Мабуть, я марю. Сьогодні пізно заснула, зовсім не виспалася. Мабуть, перевтома.

— Можеш вважати це як хочеш, але ти маєш надіслати свій рукопис на Міжнародний конкурс «Коронація слова». Ти просто мусиш це зробити, — переконує пані.

— Я пообіцяла собі, що не буду більше нікуди нічого надсилати. Що мені може дати Ваша «Коронація слова», я уже подавала на цей конкурс свої рукописи минулі роки, але жодної вісточки не отримала. Тільки зневіру ще більшу. Для чого мені це? Розчаровуватися? — аргументує своє небажання витрачати час на цей конкурс.

— Я обіцяю, що цього разу може бути все по-іншому, — після всього почутого промовила Коронація.

— Можливо, Ви мене переконаєте, але я не вірю в об'єктивність рішень, позаяк спілкувалася із тими, хто перечитував ці твори. Є совісні читачі, а є ті, що й в очі не бачили тих текстів, а просять переказати уже прочитане, щоб знати чи цікава книга, чи ні. Отже, вони оцінюють твір за суб'єктивною думкою того, хто прочитав, а самі усе роблять для галочки, так би мовити. То на яку підтримку слід розраховувати? — дорікає дівчині.

— Я розумію невдоволення, але цю ситуацію я уже виправила. З журі та їхньою совістю уже розібралася. Вони будуть чесно виконувати свою роботу. Я це проконтролюю, будь певна, — Коронація вмостилася на табуретку поряд з Алісою.

— Гаразд, Коронаціє. Я спробую, але це буде мій останній раз. Я це зроблю тільки з поваги до Вас та Ваших батьків. Щоб переконатися, що ніякої справедливості у цьому світі немає, що я не маю ніякого таланту і це лише моя вигадка, — перебирає у хвилюванні пальці на руках.

— Дякую, Алісо, що дослухаєтеся до моєї пропозиції. Впевнена, що не пошкодуєте.

Вхідні двері гримнули й жінка озирнулася на звук, а коли повернула голову назад, то поряд уже нікого не було.

— Кохана! Ми дома! — чує голос чоловіка.

— Мам, допоможи куртку зняти! – тягне за блискавку безрезультатно малий син.

— Іду, уже йду! — крикнула у відповідь та вискочила у коридор. Не було часу роздумувати чи Коронація примарилася.

Час іде своїм шляхом, підготовка до занять, вечеря родини, купа якихось нікому не потрібних справ, гігієнічні процедури, підготовка до сну й знов ніч. Для Аліси ніч — це час плідної праці, позаяк тиша взяла все у свої руки. Авторка прийнялася за роботу. Вирішила все ж прислухатися до неочікуваної гості, але цього разу востаннє подати рукопис на конкурс.

Оформила усю необхідну документацію, підправила текст де потрібно.

Наступного суботнього ранку, коли ще всі спали, тихцем прошмигнула у двері. Аліса несе відсилати свій рукопис на Міжнародний конкурс «Коронація слова». Сьогодні її один вихідний у тижні, бо бере додаткові підробітки. Вирішила, що якщо не сьогодні, то ніколи. Чого не зробиш заради творчості!