Ілюзії та Амбіції. Гувернантка

— Ану швидко кидай свій телефон і пильнуй біля входу!

Наче яструб, налетіла директорка приватної школи Лариса Максимівна на охоронця Ярослава, який спокійно грав в онлайн-ігри, зручно вмостившись на дивані в холі.

— Коли приходитимуть за дітьми, я наглядатиму. А поки що навіть дзвоника після уроку не було, Ларисо Максимівно, — не надто збентежившись зауваженням, Славко все ж відклав телефон.

— Оце ти дограєшся скоро, неробо. Геймер на зарплаті охоронця тут аж ніяк не потрібен! — попередила хлопця директорка.

Незабаром дзвоник веселою мелодією сповістив про закінчення п’ятого уроку. До рожево-зеленої двоповерхої будівлі приватного ліцею, розташованого в одному з передмість Києва, почали з’їжджатися батьки за учнями молодших класів.

Біля прикрашеної охайно підстриженими кипарисами шкільної огорожі зупинилася автівка представницького класу. З неї вийшла дівчина років двадцяти п’яти та швидко покрокувала до входу. На шкільному подвір’ї почувся енергійний ритмічний звук її невисоких підборів. Біля вхідних дверей панянка поправила свою зачіску з довгого русявого волосся та, зайшовши до приміщення, стала уважно видивлятися третьокласника Богдана.

— Тоню, поглянь, яку круту аплікацію котика я сам зробив!

Хлопчик чимдуж побіг до своєї гувернантки, тримаючи у витягнутих руках барвистий виріб з картону та кольорового паперу.

— Богданчику, не біжи слизькою підлогою, бо станеться, як завжди! — не встигла вимовити дівчина, як поспішайко послизнувся, впав і заплакав.

— Не болить? Просто злякався? Ну, тоді не плач, ти ж козак! Сядьмо на диванчик, покажеш мені свою поробку.

Дівчина допомогла вихованцю зручно розташуватись, а сама накинула на плече дитячий рюкзачок.

— Здоровенькі були, Антоніно! Які в тебе плани на вихідні? — з найпривітнішою посмішкою, на яку був спроможний, заговорив до панянки Ярослав.

— Плани грандіозні, жодної вільної хвилини, — уважно роздивляючись аплікацію рудого кота, байдуже відповіла гувернантка.

— Як завжди… — зітхнув Ярик та, нахилившись до хлопчика, звернувся вже до нього: — А ти чого такий насуплений, Богдане?

— Жодного дня на цьому тижні не було, щоб я тут не гепнувся, — подивившись з-під лоба на охоронця, просичав школяр.

— Не засмучуйся, просто не бігай тут надто швидко. Я теж тільки-но ледве не впав. Хочеш побачити, в яку цікаву стратегію про козаків я зараз граю?

Намагаючись відшукати в телефоні гру, Ярослав не помітив, як до нього наблизилась Лариса Максимівна. На її обличчі була доволі складна емоція — суміш гніву та зневаги.

— Ану до роботи, зухвалий ледащо.

Директорка звернулась до охоронця тихо, але настільки суворо, що той аж підскочив і швидко склав компанію колезі Вадиму, котрий пильнував відвідувачів.

Коли Богдан заспокоївся, гувернантка повела його до машини, де на них терпляче чекав імпозантний водій поважного віку. А Ярослав зі свого боку проводив їх поглядом, мріючи про побачення з дівчиною.

Аж тут почувся насмішкуватий голос Вадима:

— Як думаєш, тебе тут достатньо ганяють на очах в Антоніни, щоб вона була найкращої думки про тебе?

Ярик штурхнув його ліктем у бік, і зловтішний сміх Вадима змінився на гикавку.

Слова колеги притягнули до Ярослава мотиваційну та водночас самокритичну думку: «Справді, потрібно щось змінювати в житті, бо, вочевидь, я недостатньо крутий для такої дівчини, як Тоня».

Останнім часом Антоніна нерідко ставала свідком суворого ставлення директорки до Ярослава, яка не обмежувалась у висловлюваннях. На відміну від колеги-охоронця, дівчина не зловтішалась, а справді співчувала і намагалась поговорити з Ларисою Максимівною на захист Ярика. Гувернантка знала директорку, оскільки ще позаминулого року викладала в цій школі англійську мову. Та керівниця не бажала змінювати свою думку.

— Якщо він такий старанний і дисциплінований, як ти кажеш, то влаштуй його в маєток, де сама працюєш. Хай там у телефоні грається! — приблизно такою завжди була відповідь.

Ярослав теж бачачи, що потрапив у немилість до керівництва, активно взявся шукати нову роботу. Він мав освіту в галузі безпекознавства та свідоцтво тілоохоронця, тож придивлявся до вакансій у приватних охоронних фірмах.

Одного дня, завітавши до школи, Антоніна підійшла до Ярика повідомити, що її роботодавець у пошуках особистого охоронця, бо попередній звільняється через два тижні.

— Я сказала Анатолію Миколайовичу, що знаю порядну людину, котра навчалася у школі бодигардів. Тільки враховуй, що роботодавець досить складна людина, хоча і Лариса Максимівна теж не подарунок. Проте зарплатня буде значно вищою, яку маєш зараз. Тож подумай.

— Нема чого думати, Тоню. Я згоден на цю роботу хоча б тому, що працюватиму разом із тобою! — розплившись в усмішці, радісно вигукнув Ярослав.

— Ну, взагалі-то, не зі мною, а з паном Анатолієм, — посміхаючись у відповідь, уточнила гувернантка.

Пропозиція роботи справді ощасливила Ярика. Хлопець почувався окриленим від думки, що гувернантка теж небайдужа до нього, тому порекомендувала його кандидатуру роботодавцю.

Ввечері Ярослав вирішив поцікавитись у вищих сил, яке майбутнє очікує його з Антоніною. Тож завітав до своєї сусідки Марини, яка у дитинстві отримала надприродні здібності від відьми, яка була при смерті. Охоронець попросив подивитись на фото дівчини та сказати, чого очікувати від їхніх взаємин.

Марина, всупереч модному тренду, не розглядала свою надприродну силу як джерело прибутку. Молода жінка допомагала лише своїм знайомим. Того вечора вона тільки-но повернулася з роботи й була не дуже рада візиту сусіда.

— Усі сусідки, наче показилися, бігають до мене з фото своїх залицяльників, і ти вирішив не відставати. Еге ж?

Зітхнувши, Марина все ж уважно подивилася на фотографію Тоні в телефоні Ярослава.

— Жодних ілюзій у тебе не повинно бути стосовно цієї дівчини. Її серце зайняте, — зі співчуттям до сусіда сказала провидиця.

Ярик не очікував настільки категоричного передбачення та зовсім не хотів вірити в почуте. Пониклим голосом тихо перепитав:

— Але ж усе може змінитися, правда?

— Теоретично може, адже все життя нас супроводжує безперервний рух і розвиток. А практично — навіщо ти звернувся до мене, якщо не віриш тому, що зараз бачу? Я, між іншим, маю купу хатніх справ після роботи.

— Я почув тебе, Маринко, — невесело зітхнув Ярослав.

Коли хлопець уже збирався йти, віщунка, уважно подивившись на нього, неочікувано озвучила оптимістичний прогноз про його майбутнє загалом:

— А ти знаєш, що в тебе розпочався сприятливий період для сходження у професійній сфері? Ти дивися мені, щоб на новій роботі викладався на повну силу, — з приязною усмішкою дала настанову провидиця.

— Я ж не казав тобі, що змінюю роботу! Звідки ти… А, звісно, ти ж відьма, — нарешті трохи повеселішав Ярик.

Показово, що Ярослав не надто вірив у долю, а до Марини звернувся лише, щоб та підтвердила його здогадки про почуття Антоніни. І ось маєш: відьма однозначно намагалась розвіяти всі ілюзії про взаємність. Та хлопець не збирався здаватися.

«Тепер, коли в нас буде спільний роботодавець і я частіше її бачитиму, мої шанси здобути прихильність Тоні збільшаться попри всі магічні прогнози», — подумки заспокоював себе.

Минуло два тижні.

Суботнього ранку гувернантка біля входу в будинок, зустрівши впевненого та життєрадісного Ярослава, провела його до кабінету Анатолія Миколайовича.

— Це ж треба, наскільки ти маєш переконливий вигляд у діловому костюмі, — підбадьорила вже колишнього шкільного охоронця дівчина.

Щойно відчинивши двері кабінету, Тоня зойкнула, бо пан Анатолій з розмаху жбурнув у неї апельсин, який хвацько встиг перехопити Ярослав.

Високий та міцний для своїх п’ятдесяти п’яти років бізнесмен підійшов впритул до гостя та пильно поглянув в очі, потім обійшов навколо нього та впевнено покрокував до вікна. Дивлячись у далечінь, Анатолій Миколайович спокійно та вкрадливо запитав:

— Чому ти вирішив, що можеш претендувати на посаду мого особистого охоронця?

— Я маю свідоцтво про відповідну кваліфікацію та всі потрібні навички для надання особистої безпеки скрізь — і на виході з приміщення, і під час пішого пересування будь-де, і…

Ярослав не встиг договорити, як потенційний роботодавець безцеремонно його перебив:

— Значить так: під час ходьби ти мені до біса не потрібен, бо я не пересуваюсь пішки, а в інших ситуаціях подивимося, чи спрацюємось. Поки що іди до хлопців у кімнату охорони та ознайомся із системою відеоспостереження. На роботу вийдеш у понеділок. Працюватимеш тиждень через тиждень.

— Дякую, я згоден! — радісно вигукнув Ярик.

— Згоден він, ще б пак. Тоню, ще проведи мого нового особистого охоронця маєтком, хай тут усе вивчить.

Анатолій Миколайович повернувся до роботи за ноутбуком та жестом дав зрозуміти, що розмову завершено.

— Бачу, ти йому сподобався, — весело прошепотіла Антоніна.

— Бос дуже зверхньо поводився, але я все одно задоволений, бо працюватиму поряд із тобою, — усміхався хлопець у відповідь.

Після невеличкої екскурсії маєтком, гувернантка привела Ярослава до спортивної зали, де її підопічний Богданчик, син пана Анатолія, відпрацьовував вправи з кікбоксингу зі своєю тренеркою, високою брюнеткою на ім’я Кіра.

— Тоню, подивись, я навчився хіл-кік робити!

Богданчик досить впевнено з розвороту у триста шістдесят градусів наніс п’ятою удар по боксерському мішку.

— Оце так! Та ти здібний кікбоксер, Богдане, — радісно похвалила гувернантка.

— До речі, я теж усе дитинство займався бойовими мистецтвами, — з гордістю повідомив Ярослав.

— Невже серйозно?

Кіра насмішкуватим поглядом поглянула на Ярика.

— Тож пан Анатолій тепер під надійною охороною, я бачу, — наблизившись до новачка, констатувала кікбоксерка.

За якусь долю секунди молодий охоронець зігнувся від пропущеного прямого удару в сонячне сплетення, який жартома напівсили нанесла кулаком спортсменка.

— Швидкість реакції тренуй, бійцю! — сміючись, порадила тренерка.

— Та це я такий неуважний через ейфорію, що мене на роботу взяли, — потихеньку розгинаючись, намагався посміхатись Ярик.

Потім Тоня познайомила між собою молодих людей. Кіру представила як активну спортсменку та тренерку, а Ярика — як спеціаліста в галузі безпеки з досвідом роботи в державних установах.

Того ж дня бодигард-початківець завітав до кімнати охорони, поспілкувався з хлопцями, відповідальними за безпеку території, та склав уявлення про систему відеоспостереження маєтку. Ярослав добре знався на пристроях відеоспостереження і цікавився їхніми технічними характеристиками.

Розпочавши з понеділка роботу, наш герой відчув усю її складність — довелося безперервно аналізувати все, що відбувалося навколо, та постійно перебувати в готовності для блискавичної оцінки ситуації та миттєвих рішень. Загалом хлопець поводився досить професійно. На специфічний характер пана Анатолія, який постійно дозволяв собі нетактовні висловлювання та різноманітні підколи, Ярослав не зважав.

Прагнучи справити враження на Антоніну, Ярик приділяв посилену увагу своїй фізичній формі. І щоб вже остаточно викликати захоплення гувернантки, тілоохоронець намагався навчитись виконання складної вправи «сонечко» на турніку.

Одного прохолодного жовтневого ранку Ярик, бажаючи вразити Тоню своїми м’язами, замість звичного класичного костюма одягся у спортивний. Під час розмови з дівчиною на подвір’ї він помітив, що пан Анатолій недоброзичливо дивився на них з вікна кабінету, а потім за кілька хвилин спустився і заволав:

— Одягнись, нещастя! Зараз не травень, щоб у футболці розгулювати. Бракувало ще, щоб ти застудився та обхаркав мене в машині!

— Дякую за хвилювання, Анатолію Миколайовичу, я загартований, — приязно відповів тілоохоронець.

— Чому ж коли я помітив, що в кімнаті охорони обігрівач не вимикається, ти сказав, що мерзнеш, га? Як грітись моїм коштом, то замерзаєш, а як перед дівками хизуватися, то загартований. Орел кімнатний! — зневажливо глянувши на хлопця, пан Анатолій покрокував до просторого вольєра з двома німецькими вівчарками.

«От халепа. Як ганяли мене у школі, так і тут ганяють», — промайнула думка в Ярика.

Та хлопець швидко опанував себе і, накинувши спортивну кофту на плечі, продовжив весело спілкуватись з Антоніною:

— А ходімо хінкалі поїмо!

Молоді люди домовилися повечеряти разом у ресторані грузинської кухні неподалік від маєтку. Ярик дуже радів, що Тоня погодилася на зустріч, та згадалися слова відьми, що серце обраниці зайняте, і в пам’яті відтворилося недобре обличчя пана Анатолія у вікні.

«Гувернантка та її роботодавець мають романтичні стосунки й старанно це приховують. Майже класика», — ця думка хоч і засмутила Ярослава, та аж ніяк не змусила відступити.

— А чому ти змінила роботу в школі на посаду гувернантки? — поцікавився за вечерею хлопець.

— Усе дуже просто: більша зарплатня, яка дозволить з часом здійснити мою мрію — заснувати мінісадок для дітей, — поділилася планами Тоня.

— Анатолій має класний вигляд, як для його віку. Він тобі подобається? — наче побіжно запитав Ярослав.

Від неочікуваного повороту розмови Тоня ледь не вдавилась, але миттєво опанувала себе та спокійним тоном зазначила:

— На дурні запитання я не відповідаю. А якщо тобі цікаво, чи я вільна зараз — ні, я закохана. Звісно, не в тебе, тож не плекай ілюзій, — дівчина розставила крапки над «і».

— Знаєш, мене одна провидиця днями попереджала, що так і буде. Проте додала, що все змінюється. Ось я обираю вірити в це, — із загадковою посмішкою, дивлячись в очі супутниці, тихо відказав Ярик.

Будучи оптимістом, наш герой розглядав зустріч з Антоніною в неробочій атмосфері як прогрес у їхньому спілкуванні. Почуте не надто засмутило тілоохоронця, позаяк розмова з відьмою підготувала до цього.

Наступного ранку, вийшовши з паном Анатолієм на подвір’я, Ярослав помітив, як Богданчик з Тонею несуть миски з котячим кормом і водою до огорожі маєтку. Так вони підгодовували покинутого сусідами рудого кота, який по деревах перелазив на інший бік огорожі.

— Я вже бачив цього рудого на твоїй аплікації, Богдане, — підійшовши до котика, лагідно промовив Ярослав.

— Це бідолашний Василько, якого тато не дозволяє забрати до себе, — із сумом повідомив хлопчик.

— А чому він не згоден забрати в сім’ю Василька? — дивлячись на пухнастого симпатягу, щиро не розумів Ярик.

— Бо любить собак, а не котів, — невесело розвів руками Богданчик.

— А я, навпаки, обожнюю котів і дуже боюся великих собак, — зізналась гувернантка.

— Пам’ятаєш, Тоню, як Коржик бігав навколо тебе і гавкав? Добре, що тоді Кіра притримала його за ошийник, поки охоронці не відвели його у вольєр, — нагадав про пригоду з німецькою вівчаркою хлопчик.

— Чи пам’ятаю я це? Та в мене тоді серце ледь не зупинилося від переляку. Добре, що Кіра не розгубилася, — емоційно згадала Антоніна.

— Де ти там лазиш?! — почувся невдоволений вигук Анатолія Миколайовича.

— Скажу охоронцям, щоб краще пильнували псів, якщо така справа, — підморгнувши Тоні, швидко покрокував до боса Ярик.

Минув місяць.

У неділю в Тоні був вихідний. Ярослав супроводжував Анатолія з Богданчиком, які вирішили провести час у торгово-розважальному центрі. Виходячи з ресторану швидкої їжі, бізнесмен зневажливо віддав охоронцеві свій надкушений сендвіч, хлопець хотів його викинути, та аж здригнувся від почутого:

— Навіть не думай псувати продукти! Доїдай!

Щоб зайвий раз не сперечатися з босом, Ярик, пересилюючи себе, почав жувати нав’язаний харч. Далі події набули ще неприємнішого для нього розвитку: сцена із сендвічем відбувалася прямісінько перед магазином одягу, де якраз у цей час Тоня з Кірою розраховувалися на касі.

— Молодець, що тримаєшся, — прошепотіла, проходячи повз Ярослава Тоня, і співчутливо поплескала його по плечу.

Хлопець у той момент почувався жалюгідним. Тоді й замислився серйозно про власне майбутнє. Після проведеної в роздумах безсонної ночі вирішив звільнитися і докласти зусиль для започаткування власного бізнесу. Ярослав мріяв створити компанію з проєктування та обслуговування систем безпеки. Для цього він був готовий ризикнути квартирою, що залишилась йому у спадок від бабусі, оформивши в банку кредит під її заставу.

Наступного ранку Ярослав повідомив босу про бажання звільнитися і чесно зізнався, що працевлаштувався особистим охоронцем насамперед для того, щоб бути ближче до Антоніни. А тепер вийшло, що вона, швидше за все, його зневажає.

— Ну ти вразливий, малий, якщо звертаєш увагу на такі дрібниці. Та добре розумію твоє прагнення привернути увагу коханої. Я теж дуже любив свою Софію. Хоч вже минуло понад п’ять років від дня її смерті, жодна інша мені не потрібна. Усе, чого хочу, — це гідно виховати нашу єдину дитину.

— Богданчик росте розумним і добрим. До речі, він дуже прив’язався до сусідського кота Василька. Можливо, ви дозволите сину забрати бідолашну тваринку? — з надією в голосі запитав хлопець.

— Котиська в моїй хаті точно не буде, — категорично заперечив бізнесмен.

— А якщо я заберу Василька до себе, ви відпускатимете Богданчика з Тонею до мене в гості провідати котика? — простодушно додав Ярик.

— Ох ти, чортяка! Уже і кота забрати ладен, аби був привід бачитися з Тонею. Ха-ха! Біс із тобою, забирай котиська, щоб він моїх песиків не нервував. Якщо Богдан захоче з ним погратися, то приходитиме до тебе разом із твоєю Антоніною, — по-доброму усміхався пан Анатолій.

Згодом Ярик запевнив Тоню, що докладе максимум зусиль для підвищення свого соціального статусу, щоб та змогла пишатися його досягненнями. Однак дівчина вкотре порадила шанувальнику не мати жодних ілюзій.

— Анатолій не кохає тебе, я точно знаю! — емоційно запевнив Ярик.

— До чого тут пан Анатолій? — щиро здивувалася гувернантка.

— Ти ж наче закохана в нього, — уже не так впевнено відказав тілоохоронець.

— Ну, якщо тобі так цікаво, то закохана я в Кіру, з того дня, як вона врятувала мене від Коржика. Відтоді вона полонила мої думки, я навіть свого хлопця покинула.

— А твоє кохання до неї взаємне? — тихо поцікавився спантеличений Ярик.

— Та де там. У Кіри є хлопець, нідерландець, теж спортсмен. Тож і я не маю жодних ілюзій. Живу сьогоденням та радію спілкуванню з дорогою мені людиною, от і все, — закліпала очима, змахуючи сльозинку Тоня.

— Я забираю Василька до себе. Приходьте з Богданчиком, він буде радий з ним погратися. А потім всі разом можемо піти до моєї сусідки відьми, щоб вона склала мені бізнес-план, — приязно запропонував Ярослав.

— Ти хочеш, щоб відьма склала тобі бізнес-план?! — захихотіла Антоніна.

— Звісно. Маринка має економічну освіту, тож сміятися нема чого, — усміхався у відповідь Ярослав.

За декілька днів Ярослав, Антоніна та Богданчик завітали до Марини.

— Будь ласка, допоможи правильно розрахувати початкові витрати та оцінити всі ризики, — слізно просив провидицю Ярик.

— Ти нагадуєш мені демона, який прийшов із потойбіччя експлуатувати мої розумові здібності у вихідний день, — жартувала молода відьма.

Наступного дня Марина зателефонувала Ярославу і неочікувано сказала теплі слова:

— Я побачила, що твоя воля і позитивне ставлення до життя здатні змінювати обставини. Зосередься на улюбленій справі й усе вдасться.

Провидиця не помилилася. Уже за рік бізнес Ярослава став прибутковим, а ще за два роки він допоміг Антоніні здійснити її мрію — відкрити мінісадок для дітей. Клопоти, пов’язані зі стартом роботи садочка, допомогли дівчині пережити особисту драму — переїзд Кіри в Нідерланди до нареченого.

— То що? Може, ходімо поїмо хінкалі? — запрошував на вечерю новоспечену директорку дитячого садочка колишній охоронець, а тепер власник успішного бізнесу з послуг безпеки.

— Ходімо, але без жодних ілюзій, ти ж знаєш.

— Останнім часом не маю жодних ілюзій, самі амбіції! — посміхався у слухавку Ярик.