Кам'яний змій. Нові пригоди отця Нікодима.

Пізня весна духмяним і п’янким ароматом розлилася по землі. По широким долинам, вкритим яскраво-зеленими молодими травами, по солом’яним дахам хат, по подвір’ям, городам, яблуневим садам, полям на схилах Товтр, білим курним дорогам, ніби ще вкритим снігом. Але то вже не сніг, це крейдяний пил і мілкий камінь, що сиплеться з виступаючих каменюк, схожих на кістки велетенських древніх чудернацьких звірів, прямо із землі. Вже маленькі трударі бджоли гудуть над яскраво-жовтим кульбабами і ніби напившись хмелю, заплутуються у густому вишневому цвіті. Вже пташки, які зовсім недавно повернулися з далеких дивних країв, несамовито виспівують, ніби змагаючись у голосистості. Вже люди і собі йдуть у поля - хто з худобою, а хто і з роскалем і сапою.

Красноставці, які притулилися до обох берегів вузенького Жванчика враз ніби позеленіли і прикрасились до свята. Але ранній Великдень вже минув, довгий піст нарешті закінчився і почалось звичайне сільське життя, сповнене праці, поту, сонця, безкрайнього неба і надії майбутнього урожаю.

Красноставська долина, доволі вузька на початку, у північній частині, поступово розширюється на південь. Високі скелі каньйону розступились і ховаються серед густих чагарників ліщини і молодого верболозу. Вже далі починається ліс, а русло Жванчика потрохи забирає праворуч, утворюючи чергову велику петлю, щоб десь далі, вже за Орининим, знову вирівнятись і нести свої води до самого Дністра.

Колись тут, у південній частині красноставської долини, річка текла інакше . Старе русло знаходилось західніше, ближче до скель. Ось саме у ті часи, був збудований старий млин. Він ніби виростав зі скелі, сам викладений із того ж сірого теплого каменю. Колись давно його важке дерев’яне колесо з шумом крутилося, опускаючись у темну пінисту воду. Але тепер води тут не було. Русло Жванчика з часом змістилося на схід. Був побудований новий млин, ближче до села, за три версти від старого млина.

Стариця спочатку перетворилась на мочарі, вкриті кропивою і вербами. Але скоро і болото висохло. Тепер це були непролазні чагарники, у яких ховалися молоді лиси і вили гнізда птахи й вужі. А старий закинутий млин тепер був схожий на кістяк мертвого велета, що застряг у землі, який тепер за багато років вкрився темно-зеленим мохом і диким виноградом. Солом’яний дах згнив і провалився всередину.

До старого млина з боку села вела вузька дорога, яка тепер була більше схожа на лісову стежку. Перед кам’яною будівлею та стежка поступово розширювалася, закінчуючись невеликим подвір’ям.

Саме на цьому дворі, завжди порожньому і безлюдному, з самого обіду стояло кілька коней із сідлами, а ще легка підвода. Коло вибитих воріт непорушно стояв широкоплечий поліцейський у запилених чоботах, при шаблі і з густими сивими вусами. Йому було поставлено завдання нікого не пускати всередину, що він і виконував. Хоча, чесно кажучи, у такому дикому місці і людей ніколи не було. Що робити селянину з Красноставець коло старого млина?

Невелика підвода, з пофарбованими зеленими бортами, запряжена міцною гнідою кобилою - то був транспорт з господарства дільничого пристава Лук’яна Семеновича.

Самого пристава ще самого ранку відірвали від сніданку. Лук’ян Семенович цього дуже не любив, але що поробиш - служба є служба. Тож він мусив швиденько закинути у кишеню невеличкий льняний згорток, у який дружина завернула пару варених яєць, зеленої цибулі з городу, шмат хліба зі смальцем, розрізаний і обережно складений між собою. А дома лишень і встиг, що нашвидкуруч випити склянку теплого молока - ось і весь сніданок.

Але коли дільничий пристав разом з парою городових опинився на місці злочину і усе побачив своїми очами, то одразу ж забув про той льняний згорток. Картина виявилась жахливою.

Лук’ян Степанович вже служив не один рік і бачив за свою службу всіляке. Але те, що він побачив ось тут - всередині старого красноставського млина… Це було… Це було щось неправдоподібно жахливе.

Городові хрестилися і важко зітхали.

А сам дільничий пристав побачивши місце злочину своїми очами, майже одразу вийшов на двір, витер хустинкою спітнілу шию і кликнувши одного зі своїх помічників, послав того у село - до свого старого знайомого - красноставського священика отця Нікодима.

Коли через деякий час біля брами священицького дому зупинився вершник при шаблі, отець Нікодим саме у цю годину сидів на зручній широкій лаві під старою вишнею разом зі своїм вихованцем Гожо - чорнявим худеньким хлопчиною років дев’яти і читав уголос казку про хороброго хлопчика Котигорошка.

Гожо, уважно слухав казку про те, як батько відправляє синів орати поле, як їх сестричка несе їм обід у поле і як хитрий Змій підступно чинить каверзи добрим простим людям.

Гожо вже не вперше чув цю казку, але кожного разу у хлопчика завмирає серце від хвилювання, страху і радості, коли врешті решт сміливий Котигорошко долає підступного Змія.

Та цього разу отець Нікодим так і не встиг закінчити своє читання. Побачивши вершника у мундирі і при шаблі, священик замовчав і примруживши очі, уважно став розглядати гостя.

Малий Гожо теж здивовано підняв очі і прослідкував погляд отця Нікодима. А потім, побачивши статного вусатого городового на коні, привітно посміхнувся.

А вже через двадцять хвилин отець Нікодим, лишивши свого вихованця на сусідку Олену - стару трохи згорблену жінку з лагідними сірими очима і м’яким тихим голосом, яка частенько допомагала священику, поспіхом виїхав на своїй легкій бричці до місця пригоди.

Городовий вже встиг коротко розповісти про те, що сталося.

У отця Нікодима одразу ж в голові виникла добра дюжина запитань, але він стримав себе, вирішивши врешті решт, що приїде на місце і сам скоро усе побачить.

- Я дорогу до старого млина знаю, - сказав він посильному, - їдьте вперед , а я вас наздожену.

Городовий, піднімаючи сіру куряву, поскакав вперед. А священик, зручно вмостившись на шкіряному сидінні брички, поїхав слідом.

Вже через півгодини він звернув з дороги і бричка покотила вузькою лісовою дорогою, що вела у бік старого млина.

Дільничий пристав Лук’ян Семенович зустрів отця Нікодима перед зламаними ворітьми. Погляд маленьких блакитних очей дільничого пристава був розгублений - так здалося священику, коли він, зіскочив зі своєї брички і потягнувся, немов кіт.

Вони були майже ровесники. Познайомились одразу після того, як отець Нікодим отримав місце служіння у Красноставцях. Тоді Лук’ян Семенович служив звичайним городовим в Оринині. Але вже скоро, завдяки природній кмітливості, невтомній енергійності немов у мисливської собаки, а може ще тому, що саме тоді одружився на дочці заможного орининського купця Яна Пʼясецького, який тримав крамниці у Городку і самому Кам’янці. Ставши дільничим приставом, здається, він зовсім не змінився. Все той самий мисливський собака, який мало думає, але швидко біжить по сліду. Ось хіба що мундир тепер трошки став замалий на животі.

Усі знали, що дружина Лук’яна Семеновича - повненька молодиця, з кругленькими щічками, повними червоними вустами і немов завжди сонними великими очима, кожного ранку, цілуючи і перехрестивши чоловіка перед службою, передає йому пакунок з обідом - котлета чи приріз вареної підчеревини між шматками хліба і зелені пір’я цибулі, які Лук’ян Семенович особливо любив. Він здобрював цибулею усі страви - і рибну юшку, і борщ, і вареники з вишнями, і навіть макові пироги.

Познайомились священик і Лук’ян Семенович одної сніжної зимової ночі, під час тої гучної і страшної справи про втоплену відьму. Тоді отець Нікодим - зовсім ще молодий священик, дуже допоміг молодому городовому.

Спочатку Лук’яну Семеновичу не дуже припав до душі стрункий худорлявий піп з темною короткою борідкою і уважними зеленими очима. І ці стримані манери - отець Нікодим не був схожий на звичайних священнослужителів.

- Столична штучка, - подумав тоді поліціянт.

- А ще, бачу, любить пхати свого носа у чужі справи.

Але коли та моторошна загадкова справа про втоплену відьму, яка здавалась неможливою до розкриття, бо сама нечиста сила там була замішана, за допомогою отця Нікодима поступово розгорнулась перед очима молодого служителя закону, немов газета, ось тоді Лук’ян Семенович змінив своє ставлення до священика. От тоді поліціянт зрозумів, що то що йому здавалось гонором і пихатістю - було лише скромністю і стриманою спокійною вдачею. А те, що Лук’ян Семенович вважав бажанням запхати носа у чужі справи - всього лише невтомною допитливістю і бажанням розібратись у загадках своїм розумом.

З тої пори, коли поліціянт бував по справам служби у Красноставцях - він завжди намагався знайти час і заїхати у гості до отця Нікодима.

Інколи, при особливо важких і загадкових справах, навіть запрошував священика до місця події чи просто питав поради. Він знав, що отець Нікодим ніколи не відмовить, а кмітливість священика завжди буде доречною. А головне Лук’ян Семенович знав, що сам отець Нікодим страх, як любить усілякі загадки і заплутані справи.

Але цього разу усе було трохи інакше.

Почувши гуркіт брички отця Нікодима, Лук’ян Семенович вийшов назустріч. І ця обставина не пройшла повз священика. Отець Нікодим одразу ж зрозумів, що цього разу справа серйозна.

- Добре що ви приїхали, - сказав дільничий пристав, витираючи хусточкою краплі поту на чолі і шиї.

Вони привіталися і Лук’ян Семенович відвів за лікоть священика трохи в сторону. Він заговорив тихим голосом, прихилившись до обличчя отця Нікодима.

- Справа тут кепська, скажу одразу.

Отець Нікодим нахмурився, але мовчав і слухав.

- Ви, отче, зараз самі усе побачите. Вас я запросив приїхати, щоб ви сказали як експерт - що це?

- Як експерт? - перепитав отець Нікодим.

- Так. Бо усе це дуже схоже на… Ні! Ви краще самі подивіться і скажіть мені свої висновки, бо у мене вже голова болить від усіх цих думок.

Отець Нікодим був здивований і заінтригований словами досвідченого поліціянта. Що ж могло там такого статися, що дільничий пристав, який багато усього бачив, так, раптом, розхвилювався.

- Ось, прошу, отче, сюди, - Лук’ян Семенович повернувся і вказав на широкий темний вхід до млина.

Коли отець Нікодим зайшов під кам’яне склепіння, то одразу ж відчув запах. Запах смерті. З сонячної днини тут, у кам’яному мішку, давалось царювали вічні сутінки. Але вже швидко очі призвичаїлися. Невеликі вікна, що виходили на південь, пропускали всередину приміщення косі промені світла, які розрізали куряву немов ножі.

Доволі велике приміщення млина було захаращене залишками механізму - розбиті шестерні, вирвані зі своїх місць валниці і кізлини. Під однією зі стін догнивали залишки прямокутного столу і дві довгі лавки. Ліворуч знаходилась широка драбина, яка вела на відкритий другий поверх, складений із балок і дощок. А правіше, ближче до жорен, із землі стирчали кілька довгих дерев’яних жердин, які були напевно залишками давно вже зруйнованого перестінку.

І ось саме на цих жердинах - загострених і на вигляд міцних, висіло тіло людини. Це було схоже на те, немов хтось насадив велетенського метелика на шило чи голку.

Тіло, проколоте наскрізь висіло на двох жердинах, на висоті приблизно шести ліктів. Кінці жердин пройшли через спину і вийшли через груди і живіт. Голова була відкинута назад і один з сонячних променів з вікна торкався білого обличчя і здавалось, що обличчя світиться у сутінках старого млина. Руки мерця були розведені, немов нещасний намагався злетіти зі тих жердин, але так і не зміг цього зробити.

Отець Нікодим одразу ж впізнав покійника. Це був Стефан Потороцький - прийомний син кочубіївського поміщика Яна Потороцького. Біла льняна сорочка, уся в бурих плямах крові, сап’янові чоботи темно-зеленого кольору, вкриті товстим шаром куряви. А ще отцю Нікодиму кинулась у очі золота каблучка на вказівному пальці лівої руки, яка виблискувала червоним рубіном у сонячному промені.

Священик перехрестився і пошепки прочитав коротку молитву за упокій нещасної душі.

Потім повернувся до Лук’яна Семеновича.

- Ви тут нічого не чіпали?

- Ні. Чекав на вас. Ще послав за лікарем - десь має скоро прибути.

Отець Нікодим бачив багато мерців - така вже доля священика - зустрічати людину, коли вона народжується, хрестити її, а згодом проводжати у останню путь. Але вигляд цього молодого панича, якому не було, здається і двадцяти п’яти років, насадженого на жердини…

- Його наче вареника на виделку насадили, - неначе читаючи думки священика, прошепотів дільничий пристав.

- Це ж Стефан Потороцький! Я його добре знаю, - отець Нікодим підійшов ближче, щоб краще усе розгледіти.

Бліде худорляве обличчя вкривала руда щетина. Великі блакитні очі широко розкриті, ніби покійник дуже чомусь здивований.

Отець Нікодим обійшов тіло, потім повільно пішов у бік драбини і нарешті почав підніматися на другий поверх.

- Хто знайшов покійника?

- Хлопчаки пастухи. Пасли отару тут недалеко, бавились у схованки.

- Зрозуміло. Ви підіймались на другий поверх?

- Ні отче. Вас чекав. Я взагалі нікого всередину не пускав. Як побачив усе це…

- Добре. Підіймайтесь сюди, до мене, крикнув з гори священик.

- Що це? - спитав Лук’ян Семенович, коли переводячи подих, опинився на другому поверсі, який більше був схожий на горище.

На сіні лежав легкий сюртук, капелюх, порожня винна пляшка, а ще пістолет і шкіряний мішечок з порохом і набоями.

- Напевно це все - речі покійника. Здається, він тут облаштував собі схованку.

- Що? Виходить, він від когось ховався?

На цю репліку Лук’яна Семеновича отець Нікодим не відповів - лише задумливо погладив кінець бороди.

Він нахилився і уважно почав вивчати місце схованки. Потім обережно узяв двома пальцями пістолет, почав розглядати його, підніс до носа і понюхав. Після цього задумливо шморгнув носом і поклав пістолет на своє місце. Став розглядати круглі темні кулі.

Тим часом діяльний пристав поводив себе зовсім інакше. Спочатку він мовчки спостерігав за діями священика. Згодом дістав з кишені хусточку і з шумом зітхаючи, часто витирав нею червоного спітнілого лоба. Він ходив туди-сюди і було видно, що якась тривожна думка заважає йому. Нарешті не витримав і став тихо говорити:

- Яка ж то нелюдська сила змогла одягнути бідного пана Стефана на ті жердини? Так, ніби хтось підхопив галушку на виделку. Ой боюсь, чи не зробили це розбійники бунтівники. Чи не кармалюкові товариші це витворили. Кажуть, що по нашій Подільській губернії вештається якийсь нелюд, Кам’яним змієм його кличуть. Чи не його рук ця справа? Господи помилуй!

- Не знаю. Не знаю, - не одразу відповів на те священик. Він розклав перед собою на дошках сюртук покійника і перевіряв вміст кишень. Саме у цей момент почувся якийсь шум на дворі.

Отець Нікодим і Лук’ян Семенович переглянулись. Було чути, що там, ззовні, прискакав вершник. Чулися голоси, але звідси неможливо було розібрати, про що саме йде мова.

- Що за гамір? - сказав дільничий пристав, а згодом, підійшовши до драбини, додав голосніше:

- Що там, Яким?

У цей час до млина швидко зайшов один з помічників дільничого пристава. Він косо глянув на тіло, що висіло на жердинах і швидко перехрестився.

- А, це ти, Гнате? Що там?

- Біда, Лук’ян Семенович!

- Що сталося? Говори толком, не тягни куцого за хвоста.

- Ще один мрець! Панського роду! Недалеко від Нового саду посеред поля люди побачили бричку. Кобила зайшла у конюшину. А коли підійшли ближче, то побачили у бричці незнайомого пана з простреленою головою. Я був там - це за дві версти, коротким шляхом у бік Кам’янця.

- Зовсім недалеко від маєтку Потороцьких, - тихо сказав отець Нікодим.

- Що? Господи! - видихнув Лук’ян Семенович, - цього тільки не вистачало.

Дільничий пристав ходив взад і вперед по невеликому майданчику перед старим млином. Після звістки про ще одне вбивство на околицях Красноставець, Лук’ян Семенович не знаходив собі місця. Він рвався до місця нового злочину, але ще тут не усі формальні справи було закінчено. Треба було дочекатись лікаря, треба було зняти тіло, і нарешті отримати офіційний медичний висновок - усе таки загиблий був не останньою людиною у повіті.

Настрою у Лук’яна Семеновича не було зовсім. Думки малювали зовсім безрадісну перспективу доповіді вищому керівництву. Він вже бачив льодяний погляд очей губернатора і чув крик поліцмейстера у свою адресу: не справився з наданою високою довірою на дорученому місці. Допустив організацію зграї заколотників, які вже взялись за вбивства паничів.

- Тепер не ти, Лук’яне, господар у повіті, а Кам’яний змій, який на свій розсуд поміщиків на палі саджає. Так. Дожився ти Лук’яне до самої ручки.

- Господи, Господи! Це напевно нам за гріхи наші, - вже майже не плакав дільничий пристав.

- І де чорти носять того Прокопа Прокоповича?! Мені вже їхати треба!

Прокоп Прокопович був орининським лікарем - невисоким повненьким чоловіком вже доволі похилого віку, з невеличкою круглою лисою головою, облямованою рідким сивим волосся над маленькими вухами. В руках Прокоп Прокопович завжди тримав тонку горіхову тростину і старий лікарський шкіряний саквояж. Орининський лікар дуже полюбляв лікер з груші, холодець із хроном. А ще про його до крайності флегматичний темперамент ходили легенди. Люди казали, що якось покликали Прокопа Прокоповича до молодиці, що ось-ось мала народжувати. А коли лікар нарешті приїхав, то вже відбувались хрестини. Звичайно ж, це була байка, але була в ній і краплина правди.

Ось і тепер, за лікарем послали ще раніше, ніж за отцем Нікодимом. Але Прокопа Прокоповича не було ще до цієї пори.

Тим часом священик вже ходив, зігнувшись, на дворі, щось видивляючись серед кропиви і кульбаби. А потім почав досліджувати сліди на землі.

- Що отче, - нервово набиваючи коротку люльку, спитав дільничий пристав, - є у вас якісь міркування? Тут коні вже добре натоптали, ні в біса, прости Господи, не розбереш.

- Ви Лукʼян Семенович їдьте, - задумливо відповів священик, повзаючи ледь не на крачках між кіньми.

- А я дочекаюсь Прокопа Прокоповича. А згодом і до вас приїду разом з ним. Але одне вас попрошу - щоб до мого приїзду ваші молодці не натоптали там і щоб нічого не торкалися. Дуже хотілося б побачити усе у первинному вигляді.

Вже скоро дільничий пристав поїхав, лишивши коло старого млина одного городового для охорони місця злочину. Отець Нікодим ще деякий час ходив на дворі, а згодом знову зайшов у приміщення. Він уважно оглянув кожний куток, а через деякий час вже щось бурмотів собі під ніс. Городовий покручуючи сивого густого вуса лише зиркав з під буцматого лоба на священика і покашлював. Але нічого не говорив і лише повільно ходив вздовж затягнутої темно-зеленим мохом стіни старого млина.

Хвилин через двадцять зі сторони дороги, серед хащів ліщини почувся гуркіт легкого візка.

- Пан лікар нарешті пожалували, - вимовив, посміхаючись у вуса, городовий.

І дійсно, вже скоро на майданчик перед старим млином викотив легкий візок запряжений старою гнідою кобилою. Правив візком сам Прокоп Прокопович.

Зупинивши візок, Прокоп Прокопович ще довго возився зі своїм лікарським саквояжем. Але згодом, ніби щось вирішивши, так і лишив його на візку, скосивши маленькі зелені очі на городового, що стояв коло входу.

Прокоп Прокопович обережно зліз з возу , поправив доволі засалений сюртук зі срібними ґудзиками, потягнувся, солодко крякнувши.

- Добридень, голубчик! - нарешті звернувся він до городового і лагідно посміхнувся, показуючи рівні маленькі зуби. Взагалі у орининського лікаря була така звичка - називати усіх голубчиками.

Саме у цей момент отець Нікодим як раз вийшов на майданчик, почувши гуркіт візку.

- Здастуйте!

Прокоп Прокопович, побачивши священика, поклонився вітаючись. Потім склав руки на повному животику для благословення.

- Благословіть отче!

Священик перехрестив лікаря, потім і собі поклонився у відповідь.

- Лукʼян Семенович не дочекався вас.

- Чого це?

- Кажуть, що на старому камʼянецькому шляху знайдено ще одного небіжчика.

- Оце так!

- Ну добре, показуйте, голубчику, - звернувся лікар до городового, - де це тут тіло?

- Прошу пана лікаря всередину.

Прокоп Прокопович повільно зайшов у приміщення млина.

Через хвилину він визирнув на двір і подивився на священика, який присівши , роздивлявся щось на землі.

- Ви це бачили?

- Так, Прокопе Прокоповичу. Я вже тут з добру годину.

- Неймовірно!

Лікар знову щез у сутінках млина. Було чутно, як він вовтузиться коло тіла, кашляє і зітхає.

А згодом він вже крикнув з середини:

- Голубчики, будьте ласкаві, допоможіть мені!

Треба було нарешті зняти мерця із жердин. Робота була неприємна, але необхідна. Городовий, як зайшов всередину - одразу ж побілів. Великі краплини поту виступили на чолі. Він затравлено зиркав то на священика, то на лікаря, але коли побачив, що вони тримаються - і сам здається трохи заспокоївся.

Отець Нікодим і Прокоп Прокопович як могли підбадьорювали служивого. Самі, без його допомоги вони справитись не могли.

- Напевно краще спочатку витягнути жердини із заглиблень, - запропонував священик, що врешті вони і зробили.

Довгі палі з тілом вперлися у стіну і потрохи їх можна було відсунути.

Нарешті покійник опинився на землі. Прокоп Прокопович, висмикнув по черзі жердини з тіла. Городовий цього видовища вже не зміг винести і швидко вибіг з приміщення, притримуючи долонями рота.

- Що скажете, Прокоп Прокопович?

Отець Нікодим чекав висновку спеціаліста.

- А ви, голубчику, бачу як і раніше, усе цікавитесь криміналістикою? Проводите розслідування?

- Скоріше я не люблю загадки. Не люблю, коли питання лишаються без відповідей.

- Я вас розумію, отче. Розумію, - лікар провів долонею по блідому обличчю покійника і закрив йому очі.

- Смерть настала через несумісні з життям пошкодження внутрішніх органів… десь приблизно два дні тому.

- Приблизно два дні? - перепитав отець Нікодим.

- Так. Може і три. Приблизно. Точніше зможу сказати лише після розтину тіла. Ех, який жаль, коли помирає ось така молода людина.

Лікар піднявся на ноги і дістав з кишені м’ятого жилету темну люльку. Став її повільно набивати. Згодом закурив, пускаючи густий ароматний дим. Задумливо зітхнув.

- А я пану Стефану коли він був ще ось такий, - лікар показав люлькою трохи вище коліна, - хворі вуха лікував. Так... І хто ж це міг з ним зробити? Куди котиться світ?…

Прокоп Прокопович знову зітхнув.

Коли врешті решт з усіма формальностями на старому млині було закінчено, священик з лікарем змогли відправитись у бік Нового саду - до місця наступного злочину.

Прокоп Прокопович залишив свого візка на городового, а сам пересів до брички отця Нікодима.

Коли вони виїхали з хащів ліщини і покотили дорогою через поле, отцю Нікодиму здалось, ніби він опинився зовсім у іншому світі.

Тут світило лагідне травневе сонечко, пахло бузком і близьким літом. Весело бриніли голоси бджіл у полях, десь у селі кудахкали кури і ревіла худоба у полі. І ці, такі звичні сільські звуки, проливали такий спокій на серце.

Вже і не вірилось, що кілька хвилин тому священик був у непролазних хащах, у закинутій старезній будівлі у який пахло смертю. І там дійсно була та смерть - неприкрита, жахлива, безповоротна. Напевно так виглядає пекло - не чорти і котли з киплячою смолою, а ось таке чи подібне місце, де поруч знаходиться безглузда смерть і вічний розпад, нескінчений занепад. Місце - де немає надії. Де ось цей молодий чоловік з рудою щетиною - повний сил, повний бажань, радостей, думок, віри - віри не важливо у що, раптом вмирає і з ним вмирає увесь той його світ. І вже для нього немає шляху назад. Не можна все те переграти, змінити…

Отець Нікодим покосився на лікаря, який мирно куняв поруч. Кругленька блискуча голова Прокопа Прокоповича погойдувалася на вибоїнах дороги, але це, здається, не заважало лікарю.

- Ось де характер справжнього стоїка, - подумав священик, - здається, цей чоловʼяга бачив але усе на білому світі і його ніщо не може ні здивувати, ні налякати.

У цей час, ніби відчувши думки отця Нікодима, лікар раптом смикнувся і відкрив очі. Він подивився в усі боки, потім глянув на священика, який правив бричкою, посміхнувся і вмостившись зручніше знову закрив очі.

Вони переїхали деревʼяний мостик через Жванчик і тепер повільно підіймались під гірку. Обіднє сонце вже потрохи обпікало обличчя, але все ще прохолодний свіжий вітерець ніби здмухував теплі промінчики.

Отець Нікодим подумав про свого вихованця Георгія, або Гожо - таке було справжнє циганське імʼя хлопчика. Гожо - значить красунчик. Але священик завжди казав - Георгій, на честь святого Георгія - переможця злого змія. Малий навчився читати і тепер навіть сам міг, узявши журнал чи книгу і сівши на сонечку, вивчати дивний величезний світ. Але Георгій все одно любив коли сам отець Нікодим йому читає. Особливо полюбляв хлопчина народні казки і оповідки. Слухав, відкривши рота і великі оченята його лиш виблискували від здивування і захоплення.

Отець Нікодим почав сам собі посміхатися, згадуючи про це.

Але вже через хвилину він силою волі заставив свої думки повернутися до сьогоднішніх подій. Треба було добре поміркувати, треба було розплутати цей моторошний клубок. І ниточка вже знаходилась в руках отця Нікодима. Він це відчував. Лише тільки кінчик тієї ниточки, але він ухопив його і вже не відпустить.

Місце нової пригоди священик побачив здалеку. Коли вони котили вздовж Нового саду, який знаходився по праву руку, отець Нікодим час від часу підіймався на ноги і втримуючи рівновагу, розглядав місцевість. Він намагався розгледіти потрібне місце і нарешті, здається, щось помітив.

Ліворуч від дороги, серед безкрайніх зелених пагорбів раптом побачив малесенькі темні фігурки. Отець Нікодим потягнув на себе віжці, сповільнюючи коня. Прокоп Прокопович одразу ж прокинувся і солодко позіхнув.

- Що, приїхали?

- Майже. Здається, ми вже близько.

Священик побачив примʼяту конюшину, сліди кінських копит і рівні трохи світліші сліди від коліс чи то підводи, чи то брички, що тягнулися від дороги у бік темних фігурок посеред пагорбів.

Спочатку сліди були ледь помітні, але тепер, придивившись уважніше, отець Нікодим чітко їх бачив.

Священик смикнув за віжці і бричка зʼїхала з дороги, покотивши по полю. Тепер лишалося триматися сліду, який виведе, куди потрібно.

- Чого це ви, голубчику, навпростець подалися?- спитав, зручніше влаштовуючись, лікар.

- Он там попереду, бачите, дільничий пристав зі своїми хлопцями.

- Не бачу. Я, голубчику, сліпий як той кріт. Близько ще більш-менш, а ось далі десяти аршин - усе немов перемішалося. Бачу людей, як дерева - так здається у Біблії?

- Це ви про зцілення Господом нашим сліпого?

- Так, - зітхнув Прокоп Прокопович.

Тим часом бричка священика вже під’їжджала до місця пригоди.

Прямо посеред поля, на пологому схилі пагорба стояла розпряжена чорна легка карета зі шкіряним верхом. Отець Нікодим одразу ж помітив покійника, ноги якого у чорних чоботях на високому каблуці звисали зі сходинок.

Лукʼян Семенович і двоє городових були поруч - ходили навколо місця злочину.

Отець Нікодим звернув увагу, що дільничий пристав виглядав якось поганенько. Піт стікав йому по мʼясистому чолі, мундир коло шиї був розстібнутий на два ґудзики.

Побачивши священика і лікаря, Лукʼян Семенович криво посміхнувся, але посмішка його була неначе гримаса болю.

- Встановили особу померлого? - спитав одразу ж отець Нікодим, зіскочивши з брички.

- Так. Такий собі Міхал Волинський, кодимський поміщик. Колишній прапорщик Житомирського піхотного полку. При ньому були знайдені документи.

Коли отець Нікодим повільно підійшов до карети, то одразу ж відчув солодкувато-нудотний запах мертвого тіла. А ще почув гудіння. То були мухи. Рій мух, який кружляв над мертвим тілом. Обличчя мерця було накрито білою хустинкою.

- Це я накрив, - сказав дільничий пристав, ніби вгадавши думки священика,- ви ж, отче бачите, скільки тут мух.

- Зніміть будь ласка.

- Так, зараз. А ну, Якиме, зніми хустину.

- Без сумніву, смерть настала від ось цього кульового поранення, - тихо сказав Прокоп Прокопович.

Він обережно повернув голову мерця.

- А ось з цього боку куля вийшла назовні.

Отець Нікодим мовчки розглядав худорляве обличчя, обрамлене чорними густими бакенбардами, акуратно підстрижені офіцерські вусики.

Погляд постійно повертався до невеличкого темного отвору у правій скроні, а ще до блідих долонь з довгими тонкими пальцями. На мізинці лівої руки була золота старовинна каблучка з червоним рубіном.

- У коробці під лавою було також знайдена пара пістолетів. Очевидно, покійник не зміг ними скористатися. Напевно напад був блискавичний.

- Прокоп Прокопович, - звернувся отець Нікодим до лікаря, - чи можна встановити час смерті?

- Чому ж ні, голубчику? Зараз розберемося. Але спочатку набʼю люльку. Не бажаєте?

- Отче, нам треба поговорити, - тихо, майже на вухо сказав дільничий пристав священику, - конфіденційно.

- Так. Звичайно.

- Давайте пройдемося он туди, - Лукʼян Семенович узяв священика під лікоть і повів далі у поле, до темних каменів, що виглядали прямо з землі, немов кістки якогось древнього велета. Зграйка пташок з шумом піднялася прямо з під ніг і темною хмаркою полетіла у бік Нового саду.

- Отче, - тихо почав Лукʼян Семенович, - відкрию вам своє серце, як на сповіді. Через усі ці справи - моя репутація, що казати - моя доля висить на тоненькій волосині. Хтось убиває у нашому повіті людей, а я нічого не можу з цим зробити.

- І не просто людей, а … ви усе самі бачите. Спочатку насадили на палі сина місцевого поміщика, а ось тепер і ще одного панича, офіцера знайдено з простреленою головою. Завтра тут вже будуть урядові війська, бо все це пахне бунтом, коліївщиною. А ще ці чутки про Камʼяного змія, який зі своєю зграєю вештається хуторами.

- Тепер у мене уся надія на Бога. Я відчуваю, що самому мені ця темна справа не під силу. Прошу вас, отче, допомогти мені.

- Я вже у відчаї!

Лукʼян Семенович заломив руки і ледь не плакав. Піт стікав по червоному обличчі за комір, немов пристав біг кілька миль .

- Прошу вас не панікувати.

Отець Нікодим намагався говорити якомога спокійніше.

- Ця справа на мою думку не така вже і складна як здається на перший погляд.

- Що?! Не складна?!

- Може у вас вже є якісь думки? Ви знаєте, хто убив? Отче!…

- Є ще деякі питання, які мені треба усвідомити, розібратись до кінця. Запасіться терпінням, Лукʼяне Семеновиче, і з Божою допомого ми в усьому розберемося. Дещо, деякі ниточки у мене вже є, але… запасіться терпінням - скоро ми в усьому розберемося.

- Отче, я буду вдячний вам, я, я…

- Давайте повернемося до місця злочину і послухаємо, що розповість нам пан лікар.

Коли вони повернутись до карети, Прокоп Прокопович вже закінчив попереднє обстеження тіла. Він протягнув дільничному приставу щось невеличке, завернуте у хустину.

- Що це?

- Прошу, це куля, якою було вбито цього чоловіка.

- Де ви її знайшли? - отець Нікодим узяв згорток і обережно розгорнув його.

- Ось тут, на дивані, - вказав лікар на карету.

У хусточці була кругла свинцева кулька, трохи приплюснута з одного боку. Священник підійшов до карети у уважно оглянув її.

- Так! Ось тут вона попала у деревʼяну стійку карети, коли вилетіла наскрізь з голови вбитого. Так і є! - отець Нікодим ніби думав вголос,- вона не пробила стійку, а лише відскочила, надщербивши дерево і впала на диван, поруч з тілом. А сама куля дуже цікава. Дуже цікава!

Отець Нікодим навіть почав посміхатися ніби його слова були чимось кумедними.

Лікар і дільничий пристав уважно дивилися на священика, який затиснувши кулю між пальцями, розглядав її, піднявши ближче до сонця. Потім, повернувся до лікаря, отець Нікодим запитав:

- То що, шановний Прокоп Прокопович, що скажете про час смерті?

Лікар тим часом неспішно витягнув люльку і почав набивати її тютюном.

- На тілі присутні сліди розкладання. Ну запах, хоч і не дуже сильний, ви усі можете чути.

- Зрозуміло, що тепер погода жарка, майже літо на дворі. Але по слідам рани, по стану тканини, однозначно можна сказати, що цей чоловік помер не менше як три доби тому.

- Що?! Три доби?! - Лукʼян Семенович від здивування навіть рота відкрив і подивився на священика.

- То це виходить, що його було вбито ще раніше, ніж Стефана Потороцького?!

- Згідно стану тіла, помер цей нещасний як мінімум за добу, а може і за дві доби до того, як знайшов свою смерть пан Стефан.

- Я нічого не розумію! Господи, у мене голова вже болить від усіх цих ребусів.

- Куля дійсно цікава, - задумливо сказав отець Нікодим, ніби і не чуючи скарг дільничого пристава. Але ось що я вас запитаю, Лукʼяне Семеновичу - куди направлявся цей нещасний? А головне звідки? Що скажете?

Дільничий пристав одразу замовчав і уважно подивився на священика.

- Гм… не знаю. Напевно їхав до Камʼянця - це ж камʼянецька дорога. Старий шлях, але він навіть коротший від нової дороги через Жердя. Правда коли дощі, цією дорогою не проїдеш… Але дощі були ще в кінці квітня…Стоп! Тут маєток Потороцьких зовсім недалеко! Може він гостив у Потороцьких!?

- Пан Стефан також здається був колись офіцером! Так!

Від хвилювання Лукʼян Семенович розчервонівся немов буряк.

- То виходить оцей пан Міхал міг гостювати у пана Стефана, а коли поїхав - їх обох було убито? Господи, я знову нічого не розумію. На мить здається, побачив світло, а згодом знову темрява. Отче, що ви міркуєте з цього приводу? Розсійте ту темряву перед моїми очима! Бачу, ви ніби щось знаєте!

- Давайте розмірковувати разом. Карету з тілом було знайдено серед поля. Тобто цей нещасний звідкись їхав і їхав кудись. Судячи з усього, особливо зі слідів, карета їхала у бік Камʼянця. Так, за десять миль буде поворот. Праворуч дорога поведе на Чортків, а прямо - саме до Камʼянця. Але якщо поміркувати - звідки саме їхав цей нещасний? Назад у нас шлях тільки один - у Красноставці, а саме до маєтку Потороцьких. Не думаєте ж ви, що цей колишній поручик міг гостювати у когось із селян? Отож! А на скільки я знаю - сам покійний пан Стефан також колись служив офіцером. Так що тут усе зрозуміло.

Отець Нікодим говорив спокійно і чітко. Деякий час усі мовчали, ніби перетравлюючи сказані слова. Першим порушив тишу лікар.

- Браво! - весело сказав він,- у ваших словах дійсно є проста і зрозуміла логіка, яку ми напевно не бачили за усіма цими подіями. Але якщо трохи подумати - усе дійсно просто і зрозуміло. Напевно між двома цими злочинами ще є якийсь таємний звʼязок…

- Який можна взнати тільки побувавши у маєтку Потороцьких, - повільно і тихо закінчив за лікаря дільничий пристав.

- Так,- відповів отець Нікодим, - тож в дорогу?

- Так! В дорогу!

Поки дільничий пристав віддавав розпорядження городовим на рахунок тіла і усіх формальних справ, священик тим часом відслужив коротку заупокійну службу над загиблим.

А вже скоро вони відправились у дорогу. До маєтку Потороцьких було зовсім недалеко - може якихось півгодини чи трохи більше. Лікар і священик поїхали бричкою отця Нікодима, а дільничий пристав - верхом.

Він їхав поруч з бричкою і усе думав про пакет з обідом у своїй польовій сумці. З одного боку вже був час для обіду, але з іншого боку - після усього того, що Лукʼян Семенович сьогодні встиг побачити, він був не впевнений, що зможе пообідати. Окрім того треба було запропонувати розділити трапезу і священику з лікарем. І взагалі, як отець Нікодим міг зберегти таку струнку статуру, немов у молодого парубка? Звичайно священики мають більш округлі форми, а красноставський батюшка більше був схожий на молодого семінариста. Хіба що коротка борідка з срібними вкрапленнями на скронях і підборідді натякали на більш солідний вік.

А ось нашому Прокопу Прокоповичу до усіх цих перипетій - все одно. Усівся собі на мʼякому диванчику і вже куняє. Оце у чоловіка міцні нерви.

Тим часом отець Нікодим думав про зовсім інше. Він був зайнятий роздумами про місце їхньої подорожі - маєток Потороцьких. Отець Нікодим добре знав батька нещасного пана Стефана - пана Яна Потороцього. Це був чоловік крутого норову, але веселий і гучний. Там де він зʼявлявся - завжди був шум, галас, сміх, крики. Правда вже років пʼять, як він мешкав не тут, у своєму родовому гнізді. Після одруження з молодою дружиною, пан Ян Потоцький постійно жив десь у Швейцарії і тут ніколи не зʼявлявся. А в маєтку до останнього часу господарювали діти пана Яна - нещасний пан Стефан і його сестра - пані Мирослава. Отець Нікодим згадав цю дівчину - невисоку, струнку, зі світлими, схожими на пшеницю, локонами, які спадали на відкриті вузькі плечі, карі маленькі очі… Ось цими очами пані Мирослава була схожа на свого батька пана Яна Потороцького. Священик звичайно ж був знайомий з молодою поміщицею, правда їх знайомство було більше формальним.

А ось тепер він їхав у маєток з поганими новинами. Що може бути гіршим ніж приносити погані новини?

Священик тихо зітхнув. У цій справі занадто багато трагічних випадків.

Раптом отцю Нікодиму здалося, ніби він щось побачив серед кущів малини, які росли узліссям край дороги. Це було схоже на витягнуту морду вороного коня, яка виглядала серед дерев. Отець Нікодим від несподіванки навіть смикнув віжці, так, що Прокоп Прокопович, який дрімав поруч, смикнувся і відкрив очі.

Але коли священик уважно придивився, там, серед хащів нікого вже не було.

- Що сталося? - спитав Лукʼян Семенович, який їхав верхом поруч з бричкою.

- Мені здалося… Мені здалося, що я щось побачив серед дерев. Напевно привиділось.

Лукʼян Семенович прослідкував за поглядом священика. Але серед кущів нікого не було - лише косі сонячні промені, які просочувались через густу крону і лягали на минулорічне буре листя і довгі вигнуті пагони папороті.

- Що побачили, отче?

- Ні. Здалося напевно..

Ще калька разів священик обернувся, але серед чагарників нікого не було.

Згодом дорога вивела мандрівників на відкриті простори. Усе частіше вони бачили серед пагорбів селян, які працювали у полі. Сонце у безхмарному блакитному небі ніби неохоче тягнулося до західних далеких схилів, але ще було доволі високо. Легкий теплий вітерець ластився немов кішка до обличчя. Травневі пʼянкі аромати стелилися понад пагорбами. Безтурботні ластівки носились десь у цій безкрайній блакиті. Їх не було видно, але добре було чутно веселий вереск тонких пташиних голосів. Для них не було ніякого горя, для них не було смерті, таємниць, підступної хитрості, політики і несправедливості . Для них було ось це нескінченне небо, тепло, сонце, трави і ці пагорби, літо, яке невідворотно наближалось, увесь світ, сповнений радості і щастя.

- Пташки славлять Бога, - думав отець Нікодим. Але думка ця немов короткий подих вітру, зʼявилась і одразу пропала кудись. І знову повернулися роздуми про сьогоднішні жахливі вбивства.

- Ось був у мене колись випадок, - раптом почав розказувати Прокоп Прокопович, який нарешті прокинувся і діставши невеличку срібну плоску пляшечку з внутрішньої кишені зробив кілька коротких ковтків, при цьому задоволено крякнувши.

- Ліки, голубчик,- сказав він лукаво посміхаючись одними очима, коли Лукʼян Семенович здивовано глянув на нього.

- Так ось. Був у мене колись випадок. Ще на початку моєї медичної практики. У ті давні часи я служив полковим лікарем при війську і приймав участь у боях за Кінсбурську фортецю. Ох, кривава тобі була осінь. Турки заблокували Дніпровський лиман і рвалися до фортеці. А ми намагалися тоді просто вижити.

Ядра літали над нашими головами немов бджоли над вуликом. Я вже не знав, чи живий я, чи вже у пеклі - лише кров і страшні рани були у мене перед очима. Я намагався допомагати солдатикам як міг. Щось у мене виходило, а інколи люди помирали у мене на столі. Але часу на оплакування не було - постійно приносили нових поранених. Все змішалося перед очима. Але один випадок я запамʼятав надовго. Як раз в один момент я закінчив ампутацію роздробленої ядром ноги у молоденького офіцерика, бачу - іде між рядами гренадер. Високий, світлоокий, кремезний такий. А у нього в животі стирчить обламаний спис, гострий кінець якого виходить зі спини. Я не розумів, як цей гренадер взагалі міг триматися на ногах. А він тоді й підійшов до операційного столу і ось так зніяковіло посміхаючись говорить мені:

- Вибачте, ваше благородіє, що відволікаю вас від важливих справ, але не могли би ви витягти оце із мене, - і показує на того списа.

Прокоп Прокопович пустив сизу хмару тютюнового диму і задумливо подивився на кінець своєї коротенької вишневої люльки.

- І що, витягли? - здивовано і тихо спитав Лукʼян Семенович.

- Так, витягнув, голубчик. Дуже пощастило тоді тому гренадерові - життєво важливі органи не зачепило. Витягнув, наклав повʼязки. І наступного дня, коли ми османів погнали назад на кораблі, я одразу відправив важкопоранених у госпіталь. І того гренадера також. Більше я його не бачив. Надіюсь, він і до цієї пори десь живе, отримав землю, народив багато діточок. А іноді згадує і про мене у своїх молитвах. От було би добре.

Прокоп Прокопович задумливо посміхнувся.

- А ось бідному пану Стефану не пощастило.

Деякий час усі їхали мовчки. Кожен думав про своє. Аж поки попереду, на одному з пагорбів не побачили маєток Потороцьких.

То була двоповерхова, фарбована у білий колір будівля з двома флігелями, напівкруглими вікнами і камʼяними колонами, які підтримували широкий балкон. Маєток височів над парком і був схожий на засніжену фортецю.

Коли бричка і вершник підʼїхали до широких кованих воріт, їм на зустріч вийшов літній лакей з густими сивими бакенбардами і переляканими очима. Особливо лакей косив одне око на дільничого пристава, який приїхав верхом, у мундирі і при шаблі.

- Шановний, - громовим голосом кликнув лакея Лукʼян Семенович, - чи в дома господиня?

- Так, ваше благородіє, - відповів старий і низько при цьому вклонився.

- Так повідомте пані про наш приїзд. І якомога швидше!

- Прошу вас, панове! Доповім сію ж мить!

Старий лакей засеменив у бік будинку.

Отець Нікодим помітив, як одна з фіранок у вікні другого поверху затріпотіла.

- Он як забігали, - тихо сказав дільничий пристав, коли вони заїхали через ворота і повільно направились у бік невеличкої площі перед входом.

І дійсно, прислуга - лакеї, козачки та інша челядь, немов потривожені таргани, носились між флігелями і господарськими будівлями.

Вже скоро той самий лакей, захеканий і з трохи збуреними сивим чубом, вийшов з дверей і промовив, дико витріщаючись на шаблю дільничого пристава:

- Панове! Пані Мирослава погано себе почуває і просить у вас великодушно вибачення. Але, на жаль, вона не зможе вас прийняти сьогодні.

- Ти що старий, з глузду зʼїхав? - повільно льодяним голосом проказав Лукʼян Семенович.

- Ти що, не зрозумів, хто це приїхав?

- Як не зрозумів, ваше … сіятельство!? Усе… усе ми зрозуміли. Але пані… але пані…

- Послухай-но сюди, шановний! Іди до пані Мирослави і скажи, що справа ДУЖЕ, дуже термінова і важлива. Стосується пана Стефана. Ти мене зрозумів?

Старий лакей ледь не плакав.

- Так, ваше сіятельство! Але…

- Ніяких мені але! Доповісти негайно. Ми чекаємо!

Лакей щез за дверима.

- Господи,- тихо вимовив Платон Платонович, - вона ще не знає, що сталося…

- Пані Мирослава просить вас до гостинної, - голосно вимовив лакей, який раптом зʼявився у дверях, - прошу вас, панство за мною. Пані до вас спуститься.

- Отож бо! - сказав Лукʼян Семенович, поправляючи мундир.

У великій світлій гостинній пахло шкірою і дорогим тютюном. Коло відчиненого вікна на високій підставці стояла клітка з маленькою пташкою зеленувато-оливкового кольору і чорним пірʼячком на крилах, без сумніву чижом. Час від часу пташка заливалась мелодійним переривчастим співом, скошуючи маленьке блискучо чорне око на гостей.

Коло шкіряного величезного дивану темно-брунатного кольору стояли важкий старовинний годинник, який мірно відстукував час. Тут було тихо і затишно.

Деякий час гості мовчки стояли і слухали гіпнотичний звук годинника.

Потім отець Нікодим тихо сказав:

- Вмієте ви, Лукʼяне Семеновиче, переконувати людей.

- О, так! Я, завдяки специфіці своєї служби, людей знаю добре. І знаю, які ключики підібрати до цієї братії.

- Ми прийшли до пані Мирослави з поганими новинами,- промовив лікар, розглядаючи чижа у клітці.

- Так, поганими, - зітхнув пристав, - цей тягар я візьму на себе.

У цей час гримнула вхідні двері. До гостинної зайшов старий лакей, який зустрічав гостей коло воріт. Він важно вклонився. Потім відступив у бік. Слідом за ним зайшла пані Мирослава Потороцька.

Це була висока, струнка, навіть трохи худорлява дівчина, з правильними рисами обличчя. Високий лоб обрамляли каштанові буклі. Карі очі, маленькі як у пташки, уважно і холодно розглядали гостей. Пишне світло-рожеве, майже біле плаття, підкреслювало струнку стать. Тонкі довгі пальці тримали невеличке віяло, яким пані Мирослава час від часу прикривала відкриті плечі і ледь виступаючі гострі ключиці.

Отець Нікодим раніше кілька разів бачив пані Мирославу. На храмовому святі у Кочубієві. Ще раз якось на Великдень, коли до Кочубієва якось приїздив Подільський митрополит. Вона майже не змінилася з тих часів. Можливо лише тепер більше білил і румʼян на витонченому обличчі. Але щось було у ній… спочатку отець Нікодим не міг сказати, що саме. Якась невловима вада у цих здається гарних і гармонійних рисах. Можливо ці підведені темні блискучі очі, гарні, але можливо занадто маленькі. Можливо ось ці прикриті віялом ключиці. Можливо занадто багато білил на молодому красивому обличчі…

- Вітаю вас, панове!

Усі троє повільно повернулися до пані Мирослави і опустили голови у поклоні.

- Чим зобов’язана?

- Вельмишановна пані Мирославо, - почав дільничий, - кріпіться. Ми принесли вам сьогодні погані новини.

Отець Нікодим побачив, як на мить заблистіли льодом очі, пані Мирослави. Йому не хотілося у цю хвилину дивитися на жінку. Хотілось відвести погляд, вийти з кімнати. Але він все ж уважно спостерігав за цією жінкою, пересилюючи себе.

- Ваш бідний брат… Сьогодні його було знайдено вбитим.

Пані Мирослава сперлась рукою на стіл і зачепила вазу з квітами білого бузку. Ваза покотилась і з гуркотом розбилася.

Прокоп Прокопович підскочив до жінки і підтримав її за лікоть.

- Присядьте, будь ласка! Присядьте!

Обличчя пані Мирослави ніби на деякий час скамʼяніло. Здавалось ось-ось вона втратить свідомість.

- Ми висловлюємо вам співчуття від усього серця, - продовжив Лукʼян Семенович.

- Я з боку влади застосував усі важелі впливу, підʼєднав усіх можливих посадових осіб для найшвидшого пошуку винних у цьому злочині.

- Господи Боже мій!

Ці слова немов прорвали греблю. Пані Мирослава опустилась у крісло і закривши обличчя обома руками заревіла, немов маленька дитина.

Лікар обережно гладив її плече, опустившись на коліно. Дільничий пристав говорив якісь банальності, напевно тільки лиш для того, щоб заповнити важкі паузи.

- Це він,- раптом схлипуючи заговорила пані Мирослава.

- Це він убив!

- Хто? - запитав дільничий пристав, швидко переглянувшись з отцем Нікодимом, який увесь цей час лиш мовчки спостерігав з цією сценою.

- Міхал!

- Ви маєте на увазі Міхала Волинського?

- Так!

- Але…

Та у цю мить священик перебив Лукʼяна Семеновича:

- Чому ви, пані Мирославо, так вважаєте? Міхал Волинський був у вас?

- Так! О Господи Боже мій! - жінка заплакала з новою силою. Заскрипіли двері і зʼявилася голова служниці з переляканим обличчям.

- Шановна! Шановна, - сказав дільничий пристав до служниці, - принесіть води!

Через півхвилини вона зайшла до вітальні з карафою і склянками.

- Дякую!

Лукʼян Семенович сам налив води і подав склянку пані Мирославі. Та, схлипуючи, випила і на диво дійсно трохи заспокоїлася.

- Прошу вас, пані Мирославо, розповісти про Міхала Волинського і його візит до вас.

- Він поїхав до Камʼянця! Його треба затримати!

- Не хвилюйтеся за це, - знову випередив отець Нікодим дільничого пристава, який хотів щось сказати, - усі необхідні заходи вже прийняті. Ви розкажіть про візит цього чоловіка. З якою метою він був тут?

- Він приїздив до Стефана... Я відчувала! Я відчувала!

- Випийте ще водички. Ось так.

- Вони разом зі Стефаном служили. А ще у них були якісь давні справи… Я не знаю. Стефан мені нічого не розповідав.

- Коли Міхал приїхав, вони довго про щось розмовляли у кабінеті Стефана. А потім ми разом обідали. Вони говорили, як давні друзі. Здавалось, між ними нічого поганого не було. Але… але я щось відчувала серцем. А згодом… згодом… згодом він поїхав. Так само раптово, як і зʼявився.

- Я бачила, що Стефан був наче сам не свій. У нього руки трусилися! Через деякий час Стефан сів верхи на коня і поскакав… Я намагалася стримати його. Я щось відчувала. А він лише посміхався. І більше не повернувся.

- То його не було кілька днів?

- Так. Але він часто так їхав. Гуляв у Камʼянці чи у своїх товаришів. Господи!… Ми ж прийняли у себе вбивцю!

Отець Нікодим відійшов від пані Мирослави, яка знову почала ридати. Він глянув на дільничого пристава і той одразу зрозумів цей погляд.

- Пані Мирославо!- сказав Лукʼян Семенович.

- Міхал Волинський не є вбивцею вашого бідного брата.

- Що!? Що ви сказали!?

- Так. Його також знайдено мертвим. З простреленою головою коло Нового саду. І судячи з обстеження тіла нашим шановним паном лікарем, - дільничий пристав вказав долонею на Прокопа Прокоповича,- Міхал Волинський був убитий за день до смерті вашого брата.

Пані Мирослава перестала плакати і перелякано дивилася на дільничого пристава.

- Ми вже шукаємо вбивцю. І повірте мені, обовʼязково знайдемо.

Тим часом чутка про смерть господаря швидко розповсюдилася маєтком. Челядь - служниці, кухарки голосили і плакали. Чоловіки лише нахмурено дивилися з під лобу і хрестилися.

Платон Платонович напоїв пані Мирославу заспокійливим і вона мовчи сиділа на мʼякому дивані, втупившись у вікно. Навколо неї крутились служниці і тихо підвивали.

А коли до маєтку нарешті привезли на підводі накрите холстиною тіло пана Стефана, пані Мирослава знову почала схлипувати, застогнала, ніби від болю, але потім лише мовчки сиділа і тупо дивилась кудись вбік.

Отець Нікодим тільки тепер помітив під товстим шаром білил на обличчі пані Мирослави синці.

Темні невеличкі плями на правій вилиці.

Спочатку майже не помітні. Але коли рясні сльози змили частину білил, то для отця Нікодима усе стало очевидним - це точно були синці.

Тим часом Прокоп Прокопович, який до цього часу постійно був коло пані Мирослави, почав збиратись.

Вже на дворі священик підійшов до нього і про щось недовго говорив. Прокоп Прокопович здивовано глянув на нього, навіть трохи відсторонився, але згодом кивнув і тихо щось відповів. Усе це бачив дільничний пристав з того самого великого балкону на другому поверсі.

- Щось він вже дізнався, - подумав про себе Лукʼян Семенович, дивлячись як отець Нікодим прощається з лікарем, - це дуже добре. Це дуже добре…

Тим часом Прокоп Прокопович відкланявся. Він сів на віз, поклав поруч свій саквояж і поїхав разом з одним із городових. Його місія закінчилася.

Лукʼян Семенович також почав збиратися їхати. У нього ще були на сьогодні справи.

Але отець Нікодим підійшов і попросив його затриматись ще трошки.

- Щось надумали? - спитав дільничий пристав тихо.

- Бачив, як ви тут скрізь ходили. Навіть до хлівів зазирали. Челядь розпитували. Натрапили на слід? Відчуваю, що ви, отче вже щось, вибачте старого товариша за це слово, винюхали. Так?

Отець Нікодим дійсно, поки був гамір коло тіла покійного господаря, встиг обійти маєток, зазирнути до господарських будівель. Слуги боялися мундиру дільничого пристава, особливо шаблі, яка висіла на боці. А ось на чорний скромний підрясник священика ніхто уваги не звертав. Хіба що кланялись і просили благословення у молодого красноставського попа.

Особливо отець Нікодим затримався у конюшні. І якби саме у той момент його побачив дільничий пристав, він би помітив незвичний блиск у очах допитливого священика.

Отець Нікодим хотів переговорити з тим самим старим лакеєм, який тепер сидів на лавці коло кухонь і тихо плакав.

- Є ще одне питання до того старого, який нас зустрів. Прошу вас пройти зі мною. Це не займе багато часу.

Коли вони підійшли до старого лакею, той підняв червоні заплакані очі і повільно піднявся.

- На все воля Божа, - лагідно сказав отець Нікодим.

Старий лише важко зітхнув на ці слова.

- Пан Стефан напевно виріс у вас на очах.

- О так, отче. Я його маленького на руках носив. Він зовсім спати не хотів. Він для усіх нас був як рідний синочок. Яке горе!

- Скажіть, шановний. Чи був ваш господар шульгою?

- Так! Він ще з дитинства усе робив лівою рукою. Намагалися його перевчити, але куди там!

- Це про що ви питали? До чого тут шульга? - говорив Лукʼян Семенович, коли вони вже прямували назад.

- Ви щось взнали? Отче, поясніть мені усе, бо у мене вже голова кругом. Все змішалося - убитий господар, і його смерть, схожа на якийсь таємний сатанинський ритуал. Пан Міхал з кулею в голові і заколотники, які нічого цінного не взяли у покійника. Дві смерті, які явно повʼязані, але не зрозуміло чим. А ще дивні питання про ліву руку пана Стефана…Поясніть мені, бо я, здається, скоро зʼїду з глузду.

Отець Нікодим зморено, але задоволено посміхнувся.

- Трохи терпіння і скоро ви усе взнаєте.

- То у вас дійсно є якісь ідеї? Ви знаєте вбивцю? Заколотники? Камʼяний змій? Отче! Ми з вами старі товариші і я можу собі дозволити бути з вами відвертим ніби з самим собою. Я знаю - усе те, що між нами - так і залишиться. Тут моя репутація, моя майбутня карʼєра. Бо дуже схоже, що ця справа - справа державного значення.

Священик потиснув плечима.

- Не думаю, що усе так вже серйозно… Ось я б хотів дещо запитати у пані Мирослави. Є одне важливе питання… Але усе це горе… Не знаю. Словом… Приїздіть сьогодні до мене на вечерю і усе з вами обміркуємо.

- Гаразд!- сказав Лукʼян Семенович, ляснувши долонями себе по лампасам. Але мені ще потрібно сьогодні бути в Оринині - треба доставити тіло пана Міхала Волинського. Буду пізно.

- Добре, Лукʼяне Семеновиче. Я буду вас чекати. Буде у мене ще трохи часу поміркувати над усім цим.

Теплий травневий вечір, сповнений весняних ароматів опустився на втомлені Красноставці. Перші зорі вже виблискували у безхмарному прозорому небі. Десь на ставках жаби виводити свої серенади, та цей вереск зовсім не подразнював вуха. Він був мʼяким і гармонійним, його ніби і не було зовсім.

У цей вечірній час усі люди вже повернулися додому і умивши руки і обличчя, відпочивали під вишневим і яблуневим цвітом коло хат, чекаючи вечері. Сходив бульбашками окріп під вареники, шкварчала на великій пательні яєчня, щедро притрушена молодою зеленою цибулею, сир змішувався зі сметаною, смалець і шкварки мастилися на хліб, доварювався густий куліш, наливалося у глечик ще тепле свіже молоко… Словом, люди після важкої денної праці відпочивали і набиралися сил на день майбутній.

Отець Нікодим разом з дільничним приставом Лукʼяном Семеновичем і собі сиділи за обіднім столом під кривою білою вишнею. Маленький Гожо, вже повечеряв і бавився з деревʼяним коником на розстеленій прямо на траві коло обіднього столу клаптиковій ковдрі.

На столі перед священиком і дільничним приставом парував невеликий мідний німецький самовар. Поруч на тарілці лежав білий хліб, масло і минулорічне грушеве варення.

Отець Нікодим знав, що Лукʼян Семенович дуже полюбляє це варення, тож спеціально для нього дістав накритий вощеним папером глечик з комори.

Отець Нікодим тихо розповідав, а Лукʼян Семенович все більше слухав, відкривши рота і навіть не помічаючи, що пів глечика варення він вже встиг як то кажуть закинути за драбину.

Він не міг повірити в усе те, що говорив отець Нікодим. Але священик приводив такі незаперечні і прості аргументи, докази, що не залишалося нічого, окрім як слухати і погоджуватися.

- Коли я побачив тіло Стефана Потороцького, - говорив отець Нікодим, вдивляючись у густі сутінки і чорно-синє, чорнильне небо коло виднокраю, - як він помер, я одразу зрозумів - щось тут не так. Він був насаджений на ті жердини, немов метелик на спицю. Якщо це зробили зловмисники, бунтівники… просто хтось роду людського, то яка сила для цього була потрібна? Як це хтось міг зробити?

- І коли я піднявся на другий поверх того старого млина - все одразу стало на свої місця. На другому поверсі Стефан Потороцький чомусь влаштував собі схованку. Усі ті речі, пляшки. Так! Особливо випита пляшка від міцного… Він переховувався у старому млині, пив і ось один невірний крок на другому поверсі який і привів до смерті. Стефан Потороцький просто впав з другого поверху і полетів прямо на ті гострі жердини.

- Що він там робив і чому влаштував собі схованку я розповім вам трошки пізніше. А тепер буду розповідати усе по черзі.

- А ось що стосується пана Міхала. Тут усе стало зрозуміло, по-перше, завдяки нашому шановному Прокопу Прокоповичу. Коли він після обстеження сказав, що помер Міхал Волинський раніше пана Стефана, а ще коли я побачив кулю, якою було вбито пана Міхала… Памʼятаєте пістолет, який м знайшли на другому поверсі старого млина?

- Так! Звичайно памʼятаю!

- Так ось, саме цим пістолетом і було вбито Міхала Волинського, коли той їхав до Камʼянця. Їхав з маєтку Потороцьких. Ось так Стефан Потороцький побажав своєму колишньому товаришу по службі щасливої дороги.

- Тобто ви, отче, вважаєте, що це пан Стефан вбив Міхала Волинського?!

- Без сумніву. Це підтверджує знайдена куля, що застрягла у кареті пана Міхала і знайдений пістолет у речах Стефана Волинського. А ще постріл с такого боку, як було зручно стріляти лише шульзі. Згадайте!

- Усе було так. Міхал Волинський приїхав до маєтку Потороцьких. Він зустрівся з колишнім товаришем по службі. Спочатку усе в них було добре, але в один момент там щось сталося. Міхал Волинський чомусь раптово вирушив у дорогу. Та йому не судилося доїхати до місця призначення. Стефан Потороцький скочив на свого вороного коня і пустився у погоню. Він наздогнав пана Міхала десь коло Нового саду і пустив тому кулю у голову.

- Але потім щось пішло не так. Чи то кінь Стефана Потороцького перелякався пострілу, чи ще щось сталося, але після вбивства, пан Стефан лишився без коня. Мені здається, що той вороний досі десь бродить полями чи лісом… я впевнений - найближчим часом він знайдеться. У маєтку Потороцьких коника немає - я спеціально визнавав на цей рахунок, заходив до конюшні, ну ви самі напевно бачили. І коли ми їхали до маєтку… Мені здалося, що я сам бачив у чагарнику морду вороного коня. Але це вже лише здогадки…

- Так ось, пан Стефан лишився без коня. Напевно і сам перелякався, зрозумів, що саме він зробив. Кинувся ховатись. Дістався до старого млина і став чекати. А потім побачив хлопчаків пастушків. Ось одного і послав у маєток, щоб хлопчина переказав приїхати вірному козачку пана Стефана- Грицьку. Хлопчині років шістнадцяти. Але коли козачок приїхав до свого пана - той вже висів на жердинах холодний. Хлопчина перелякався і втік, нікому нічого не сказавши.

- А як же ви отче взнали про того козачка?!

- По характерним слідам на землі коло старого млина. Такі підкови були лише у коней пана Потороцького. А у маєтку мені лишилось у цьому переконатися, зайшовши на конюшню і розпитавши кого потрібно. А ще побачити сліди, які лишають коні Потороцьких.

- Господи Боже мій! То виходить - то усе були не заколотники, не Кармелюк, не Камʼяний змій, а самі пани між собою почубилися!

- Виходить що саме так. Як люди кажуть: пани як дурні - роблять, що хочуть.

Отець Нікодим зітхнув.

- Лишилося у мене одне лише питання - що саме стало причиною того, що пан Стефан підняв руку на свого колишнього товариша. Ось чому я говорив вам у маєтку, що мені треба дещо спитати у пані Мирослави.

- Але ті синці на правій щоці, які пані Мирослава так намагалась приховати під густим шаром білил. Права щока. Розумієте? Знову шульга! А пан Стефан був шульгою…

- То це він підняв руку на пані Мирославу?!

- Виходить що так. Але чому саме? Через ревнощі? Через ще щось? Тільки сама пані Мирослава відповість на це питання.

- Та, чесно кажучи, у мене не має ні сил, ні бажання тепер питати її по це.

Отець Нікодим знову важко зітхнув і зморено подивився на Лукʼяна Семеновича. Потім посміхнувся.

- Ось такий Камʼяний змій у на виходить. А що з усім цим робити я не знаю. Лише надіюсь на вашу кмітливість і мудрість, Лукʼяне Семеновиче. Але я впевнений - ви доведете цю справу до кінця вже самі.

Малий Гожо, який бавився деревʼяним коником на клаптиковій ковдрі, ніби і не слухав розмову двох дорослих чоловіків. Та коли отець Нікодим закінчив свою розповідь і на деякий час запанувала тиша, хлопчина відклав іграшку, піднявся на ноги.

Він підійшов до отця Нікодима, заліз поруч на лавку і обійнявши руку священика сказав:

- Так що, Котигорошко переміг Камʼяного змія? Здолав його своєю булавою?

- Котигорошко? - здивовано запитав Лукʼян Семенович. А згодом посміхнувся і відповів за отця Нікодима:

- Здолав! Обовʼязково здолав! Бо в Котигорошка стільки сили силеної! Ого!