Скарби тамплієрів.

Маю кількох адресатів, з якими обмінюємось листівками –з мандрів, на свята і просто щоб поділитись цікавою думкою чи подією. Одного разу з Лісабону до мене прилетіла картка: нудна міська вулиця, але над нею - блакить неба, така яскрава - що аж пече, а вздовж дороги дерева і в темно-зеленому листі – яскраві – яскраві помаранчі.

Роки три мене не відпускала фантазія побачити таке серед міста. Або – аах – алею! Час – від-часу бажання підживлювалося розповідями одних знайомих – про неймовірний помаранчевий сік у горах Марокко, та інших - про запах лимонів на базарах Греції.

Аж тут друг, отой, що з першого речення, ще раз відвідав Португалію.

- Я – розказує, - побачив в місті апельсинові дерева, згадав твою мрію та й надумав обнести якесь деревце на сувеніри.

Я його вже не чую - уявляю сторінки жовтуватих німецьких газет «Мюнхенець, тридцяти з гаком рочків під час спроби викрасти комунальні апельсини….» далі в мене взагалі калейдоскоп з варіантів: «…заарештований з драбиною посеред Лісабону/ ….гепнувсь з дерева на центральній вулиці / ….зламав гілку найстарішого помаранча Португалії!!!»

- Взагалі несмачно – пробивається крізь надуману драму голос оповідача – кислий, гіркий, навіть не соковитий.

Тю. Ні мрії, ні сувеніру.

Але ж південна Європа має багато принад, і якоїсь в січні, b(efore) C(Corona) я опиняюсь в тамплієрському монастирі поблизу містечка Тамар. Гадаю, що готика була для середньовічних португальців надто строга, а може просто хотіли перевершити орнаментальністю мавританських сусідів. Тому у кожному монастирі по довгу крутиш головою не сходячи з місця– розглядаєш кам’яні візерунки на капітелях та стінах. А ще ж є вигадливі декоративні кахлі і гострі шпилі на фоні тої неймовірної блакиті, що вразила на листівці.

Відриваюсь від чергової химерки, і через темну галлерею виходжу у затишний клуатр – внутрішній двір, де братія проводила час у молитвах. Пригадується твердження з туристичного буклету, що саме десь тут останні з тамплієрів ховали скарби, можливо навіть – і Святий Грааль.

Але сонце вже пройшло горизонт – повітря холоднішає. Тому я полишаю стіни храму. Граалю не хочеться, хочеться ще погрітись. Прямуючи за сонцем, виходжу у невеличкий сад в межах фортеці, і раптом над головою - тисячі помаранчевих сонечок. Зразу стає тепліше, згадується листівка. Хоча це мандарини, а не апельсинки, але – ну яка різниця (тоді ще ця фраза сприймалась геть інакше!). Торкаюсь пальцем - яскравого боку, ніби спеціально підставленого…Ех, обносити чуже деревце, навіть на сувеніри друзям– ну, не в моєму характері. Та й ще на території містичного середньовічного ордену. Роблю світлину. Надсилаю другу з першого речення. Багато світлин. Оранжеві «сонечки» на тлі неба, на тлі середньовічної стіни, гілка дерева перетинає високий шпиль… Була б я тут сама - певно б спокусилась одним плодом чи й двома. Але ж в саду є кілька відвідувачів, а он взагалі - робітники з драбиною збирають урожай. Тобто завтра цієї краси вже не буде. Хочеться волати, як Русалка Польова: «Не руш краси!».

Один з робітників підходить до мене і голосно щось каже. О, мабуть відвідувачам час йти. Шкода.

Але робітник майже кричить: - Turista? Para onde estã? – може сюди взагалі не можна? Але дядько тоді знаходить слова на загальнозрозумілій: « Take it, take it. Gift!».

Недбало, аж грубо зриває кілька найближчих плодів і тицяє мені. А тоді нахиляє гілку і вказує на наплічник. Така фамільярність щодо «сонечок» вражає, але сутінки я зустрічаю біля стіни замку, з наплічником, що трохи поважчав. І нарешті чищу тамплієрську мандаринку. Жодних асоціацій з домашнім Новим роком, занадто вишуканий запах, занадто свіжий смак. Свіже-солодкий. Солодко-свіжий. Якийсь такий неологізм потрібен для опису відчуттів. Привезу два сувеніри Другу-з першого речення. Колоритно, контекстно, компактно.

А Грааль не можна перевозити у кабінному багажі.