Відпочинок

Відпочинок

Пролог

- Ми вже майже припливли! Я сьогодні за капітана! Уху! Добре, що татко дозволив взяти з собою лише одного охоронця - тебе, Єреміє. Хоча і ти зайвий у нашій жіночій компанії. Острівець ж перевірений, підготовлений для відпочиваючих чи відпочивальників. Як правильно говорити? Щось я заплуталася. Не думаю, що нам зустрінуться пірати. Можеш взагалі залишитися на яхті: ми самі розташуємося у тій хижині. Якщо щось трапиться, я тобі подзвоню через супутниковий зв'язок. - повідомила дівчина, яка тримала штурвал яхти, що наближалася до острова.

- Я повинен виконувати свою роботу, пані. - відповів Єремія.

- Я тебе постійно прошу називати мене лише Харитина. Забудь про статки мого батька, це ж його здобутки, не мої, це все його досягнення ще до мого народження. Звертайся до мене, як до рівної себе. Я, звісно, балувана, але мені краще відчувати, що я з друзями, а не під постійним контролем охоронця. А то я ніби королева, якій не дають вільно дихати та не дозволять зняти корони навіть вночі у ліжку. Радославо, дивись, там парасоля на березі стоїть. Все відчуття безлюдності острова псує. Треба парасолю витягти з цього піску. Організатори такі собі.. Замість того, щоб якісь кам’яні голови-статуї встановити для відчуття дикого острова, організатори влаштували сюди парасолю. І нічого, що вона з гілок. Все одно це ознака розвиненого суспільства.

- А мені подобається... - висловила свою думку Радослава. - Можна сховатися від сонця на пляжі.

- Єреміє, ти зобов’язаний викорчувати цю гидоту звідти. - наполягала Харитина.

- Хочу нагадати Вам, молода пані, що я зобов’язаний лише стежити за Вашою безпекою та забезпечувати її. - суворо відповів Єремія. - А не виконувати ваші капризи. Якщо буде небезпека, я повинен попередити її чи вберегти Вас від небезпеки, зберігаючи вашу цілісність та здоров’я.

- А як же я? - Радослава сценічно надула губки, а потім усміхнулася, глибоко зазираючи в очі охоронця.

- Вас я готовий оберігати і без чиєїсь оплаченої команди. Це вибір серця. - Єремія прямо подивився на Радославу.

- А як же ти вибереш, кого захищати, коли нам буде загрожувати різна небезпека? Мене, за яку заплатили? Чи Радославу, яка явно тобі дуже подобається, що ти навіть і не скриваєш це? - втрутилася у гру милих поглядів Харитина.

- Розберуся. Довірюсь своєму професіоналізму. - впевнено відповів Єремія, не відводячи погляду від солодких очей подруги хозяйки.

- Подивимось. - зауважила та.

А Радослава недовірливо хихикнула лише.

- Треба знижувати швидкість. - нагадав Єремія. - Ми вилетимо на острів.

- У мене є ще час пригальмувати. - відмовилася Харитина.

- Треба заздалегідь… - наполягав охоронець

- Я тут командую, а не ти! - і балувана дівчина різко пригальмувала, тримаючись за штурвал.

Радослава продовжила по інерції рухатися, не будучи готовою до такого сценарію, що вже прямувала вилетіти з яхти, але Єремія схопив Радославу та притягнув до себе, випадково щільно обіймаючи її. Дівчина розгубилася від таких випадкових та різких дуже відвертих обіймів.

- Ти мене врятував від падіння. - нервово прокоментувала Радослава.

- Завжди готовий допомогти. - коротко промовив Єремія.

- Харитино! Ти мене майже вбила! - обурилася Радослава.

- Не перебільшуй. Хоча трохи є. Вибач. Хотіла провчити цього бовдура, який називає мене “молода пані”. Він майже одноліток мені, а поводиться так, ніби я дитина. - зауважила Харитина.

- Бо ти так себе ведеш. Почни вести себе по-дорослому, то до тебе і відноситися будуть так. - порадила подруга хозяйки.

- А навіщо? Мені і так добре. І легше. Знаєш, як легко бути тупою багачкою, ніж за все відповідати, особливо за свої необдумані вчинки. Дурепі все пробачається. А зі серйозних намагаються вибити відповідальність. Я в переносному змісті. Авжеж, ніхто нікого бити не буде. Ну що? На берег БУДЕМО вибиратися чи тут залишимося?

І ці троє вибралися на берег.

1

- Ця огидна кімната буде моєю?! - обурилася Харитина, роздивляючись хижину зсередини..

- Нашою. - підправила Радослава.

- Як це? Тобто ти будеш жити зі мною в одній кімнаті? - хозяйка продовжувала свиріпити. - Ми з тобою удвох?

- Утрьох, пані. - додав Єремія.

- Що? - Харитина невдоволено підняла свої брови.

- Вибачте, хозяйко, але в моєму контракті не було прописано, що я буду жити на вулиці, як безпритульний собака. - пояснив охоронець.

- Харитино, ти ж розумієш, що це такий атракціон, відпочинок такий… безлюдний острів… хижина, в якій тільки одна кімната разом з кухнею… Бачиш: тут же кухонне приладдя. Все так, ніби ми реально потрапили на безлюдний острів, а хижину змайстрували самі. - пояснила Радослава.

- Але ж ліжко-то одне. - зауважила Харитина.

- Будемо спати по черзі на ньому. - запропонував Єремія, підморгуючи дівчатам, явно жартуючи.

- Джентльмен називається. Будеш спати на полу, як пес. - промолвила хозяйка вкрай різко. - А з Радославовою ми вмістимося на цьому… на цій подобі ліжка. Жах. Ось татку я задам!

Харитина різко дістала свій мобільний та одним дотиком вибрала номер, підписаний “татко”. Але додзвонитися так і не змогла.

- Супутниковий зв’язок. Еге ж. - хозяйка у відчаї сіла на ліжко, яке грубим методом та на швидку руку було якось зліплене. - А їсти-то хоч що будемо?

- Нам повинні були залишити ящики з консервами. - відповів Єремія.

- Де? - просте запитання Харитини визвало напругу на обличчах співрозмовниках.

- Забули залишити чи вкрали? - Радослава розгублено подивилася по сторонах.

- Дівчата, на яхті є запас їжі. Звідти привеземо сюди. На місяць може й не вистачить, трохи менше, але відпочинок не зіпсує відсутність обіцяних консервів у хижині.

- А митися ми де будемо? - вже приникло запитала Харитина.

- У морі. Ти ж бачиш, скільки там його. - пожартувала Радослава.

- Слухайте, дівчата. Мене хвилює питання, куди ж пропав запас їжі. Якщо не забули залишити, то тоді хтось вкрав. Отже, ми не одні на острові. Хоча як ми могли сподіватися, що острів буде дійсно безлюдним, якщо він розташований посеред океану на території, яка ніяк не охороняється та доступна кожному, у кого є засоби переміщатися у просторі. Супутниковий зв’язок хтось може глушити. Знаходження тут - це несерйозно. Ще виділили лише одного охоронця. Повертаємося до яхти та упливаємо звідти.

- Ти що? Єреміє! Татко стільки грошей за оренду цього острова заплатив. Тут черга на кілька місяців наперед. Звісно, вони лише місяцями. Не треба повертатися. Залишимося тут. Їжу заберемо з яхти. А потім одразу підемо обстежувати острів. Одна справа роздивлятися каталог, інша - усе бачити на власні очі. - Харитина вмовляла, не перестаючи.

- Ні. Ми пливемо звідси. Тут небезпечно. Як ваш батько міг вчинити з вами?

- Може я йому набридла?

- Чи хоче тебе чомусь навчити? - припустила Радослава.

- Для цього відправляють до університету. - відповіла Харитина.

- Університет мудрості не навчить. Лише навчить викручуватися. - додала її подруга.

- Це і є мудрість. - зауважив Єремія.

- Але не життєва мудрість . - наполягала на своєму Радослава.

- Ви можете зі смою сперечатися і далі, але прошу на вихід. Ми залишаємо цей острів. - наказав охоронець.

- Ні! - вперто промовила Харитина та скрестила на грудях руки.

- Тут залишаєтеся пані, навіть не хочете взяти свої безкінечні сукні з яхти? - запитав Єремія.

- Так. Саме так. - твердо проговорила хозяйка. - Принаймні до завтрашнього ранку.

Охоронець не довго думаючи схопив Харитину на руки та поклав собі на плече.

Й поніс, незважаючи та численні побої рукати та ногами дівчиська йому по голові та по спині.

- Єреміє, так не можна. Вона тебе звільнить. - зауважила Радослава.

- Нехай звільняє. Але смерть цієї балованої дівчини та твоя, не дай Боже, буде не на моїй роботі.

- Єремієчко, будь ласка. Всього одна ніч - і завтра повернемося до власника острова з претензіями з приводу порушення умов відпочинку. - вже ласкаво почала Харитина.

- Ти так просиш мене, ніби хочеш провести зі мною цю ніч і твоє бажання заважає тобі дихати. Але я кохаю іншу. - і охоронець з любов’ю в очах подивився на Радославу. - Якщо це останній день моєї роботи з вами і я більше тебе не зустріну, Радославо, то я тобі признаюся, поки я поруч та можу це зробити. Я тебе кохаю, Радославо. З першого дня, як побачив.

- Дивне зізнання. Тримати одну дівчину на собі, а освідчуватися у коханні іншій. - прокоментувала Харитина.

Радослава на це лише всміхнулася, відводячи очі від погляду Єремії.

А він продовжив нести хозяйку на собі до берега, де була яхта…

Повинна була бути яхта…

Бо там її залишили ці троє.

Але яхти не було.

- Чому ми зупинилися? - запитала Харитина, яка бачила лише задню частину світу за спиною свого охоронця.

- А де яхта? - здивувалася Радослава.

- Ось тепер ми точно у халепі. - повідомив Єремія, опускаючи Харитину, яка вже вигиналася, щоб побачити те, що бачать інші.

Охоронець швидко дістав свою зброю та приготувався до атаки.

Харитина спробувала знов подзвонити:

- Нічого. Знов нічого. Я тактові влаштую, коли повернемося.

- Якщо повернемося… - прошепотіла Радослава.

- Ми виберемося. Я обіцяю, дівчата.

2

- Що? Будемо отак страждати? - за кілька хвилин прийшла до тями Харитина. - Будемо отак дивитися на море, на якій вже немає моєї… нашої яхти? Годі депресувати! Я не бажаю тут втикати, розуміючи, що все втрачено. Пішли роздивлятися околиці. Може знайдемо щось цікаве. У будь-якому випадку треба викручуватися, щоб вижити. При тому, що ти, Єремія, нам обіцяв, що ми виберемося.

Харитина пішла вздовж лазурового берега.

Єремія та Радослава стояли, як вкопані. Єдине, що змінилося, - це те, що вони повернули голови у сторону, в напрямку якої пішла Харитина.

- Що? Закам’яніли чи що? Годі вже там стояти. Як два пенька. Розтормошитися не можете чи що? Ну я пішла. Я тактові розкажу, що ти, Єремія, не супроводжував мене, коли я пішла у небезпеку. Якщо, звісно доживу до тієї миті, коли зможу хоч щось розказувати своєму батьку. А батька запитає: “А чому це ти, дурепо (хоча ніколи мене він так не називав) пішла у небезпеку?” Пішли. Знайдемо вихід чи якоїсь їжі, чи натрапимо на пригоди. Щось я занадто балакуча. Більше, ніж зазвичай. Це, мабуть, нервове.

Харитина розвернулася та пішла вздовж берега, який омивався прозорою лазуровою водою.

- Радославо, пішли за нею. Я все-таки на роботі та повинен виконувати свої обов’язки.

- Ти незобов’язаний наражати себе на небезпеку. Хоче ризикувати, хай йде. Я залишусь тут та буду чекати на допомогу. Якщо ми не вийшли на зв’язок, за нами повинні приїхати, щоб хоча б поцікавитися, що у нас трапилося.

- Не можу ж я те дівчисько отак кинути напризволяще?

- Прив’яжи її десь. Хай залишається на місці та не ризикує ні собою, ні нами.

- Вона права: треба шукати їжу. Та ще й подивимося, що на цьому ще є крім нас.

- І знайдемо людожерів, які й викрали їжу.

- Якщо хтось є ще на цьому острові, скоріш за все, він про нас знає. А так ми принаймні будемо знати про нього. Пішли за Харитиною. Не можу ж я тебе залишити одну.

- Ні.

- Доведеться і тебе тепер нести на собі. - Єремія підійшов до Радослави та й її закинув сорбі на плече під воплі “Ні! Ні! Ні!”. - Ох ці дівчиська!

Єремія наздогнав Харитину.

- Харитино, підожди. Ми з тобою. - повідомив він.

- А Радослава весь час буде у такому режимі відпочинку за твоєю спиною?

- Сподіваюсь, що ні. - і Єремія на цей раз поставив Радославу на ногу. - Ну що, дівчата, шукаємо їжу? Тільки ведемо себе вкрай обережно та тихо, щоб ми раніше бачили інших, а не інші першими нас. Домовилися?

Дівчата покивали головами.

- Бачу, там ростуть банани. - показала рукою Радослава. - Тільки я за ними лізти не буду.

- У вас же є я. - стверджувально промовив Єремія. - Пішли туди. За їжею.

Ці троє пішли через тропічні хащі.

Охоронець йшов попереду, роздивляючись навкруги та особливо собі під ноги, щоб не натрапити на пастку.

- Йдіть по моїх слідах. - попередив він. - Ми ж не знаємо, що тут чи хто тут може жити.

- Єреміє, слухай… Зараз такий час. Ти з цієї миті вже не мій охоронець. - на що Єремія здивовано подивився на Харитину, яка продовжила свою думку. - Я тебе не звільняю. Не думай про таке. Просто зараз кожен сам за себе. Ми в таких обставинах, що я тобі вже не хозяйка, а рівня тобі. Рівноправна. Ми з тобою зараз в однакових умовах, з рівними правами перед задачею вижити. Хочеш, допомагаєш мені, хочеш, ні, хоча для мене важливо та необхідно мені, щоб ти допомагав мені.

- Харитино, я тобі допомагатиму і без своєї посади. Я ж не залишу дівчину саму виживати на цьому острові. Будемо знаходити вихід разом. Ось і дійшли. Я полізу. - і Єремія поліз на бананове дерево, щоб дістати банани, які росли дуже високо.

Тим часом увагу дівчат привернув якийсь сторонній шелест - і вони пішли на звук.

Виходячи з хащ, Харитина та Радослава опинилися перед прірвою, яка відкривала вид на водоспад.

Щось величезне пролетіло знизу вверх, видаючи пронизливий крик.

Харитина спробувала подзвонити таткові, щоб показати знахідку, забувши про те, що зв’язку не було, а Радослава підняла фотовідеокамеру, яка бовталася у неї весь цей час на грудях, щоб записати диковинку.

Єремія, побачивши, що дівчата кудись пробираються без нього, скоріше зліз з дерева, забувши про ці банани, які все ж таки впали, бо він до цього намагався їх зняти.

Побрів у сторону, де зникли з поля зору дівчини, та… схопив обох за руки, як тільки їх побачив, виходячи з густого листя, та спробував пригнути їх нижче до ґрунту.

Але було вже пізно: їх побачили.

Величезний дракон наблизився до верхівки скелі, на якій, виявляється, були ці троє, та відкрив пащу, щоб…

Опалити? Проковтнути їх?

Ні.

Він лише чхнув…

А потім полетів вгору та почав приземлятися поруч, зменшуючись у розмірах.

Від чиху Радослава полетіла вниз, але Єремія встиг знову схопити її та втримав, тримаючи однією рукою над прірвою.

Харитина навпаки вигнулася у повний зріст, щоб роздивитися, де ж приземлився дракон, та теж не втрималася та… почала падати вниз.

Єремія в цей час з іншої сторони прірви витягував Радославу, намагаючись це зробити швидше, бо бачив, як у повільній зйомці, як Харитина втрачає рівновагу та… летить, обертаючись, спиною з гори.

- Харитино, схопись за щось! Я зараз! - кричав Єремія та одночасно одним броском закинув Радославу назад у хащі.

Він кинувся до Харитини, щоб хоч за щось схопити дівчину, але його відкинуло потоком повітря, яке спричинив дракон, стрілою летячи вниз туди ж, де падала Харитина.

Дракон схопив пащею дівчину та піднявся високо у небо з нею.

- Відпусти мене! Огидне чудовисько! - крикнула Харитина до дракона.

- Отак? - і дракон навмисно врустив дівчину зі своєї пащі, через що вона почала знов летіти на дно прірви.

- Бодуре! Навіщо мене кидати! - обурилася Харитина. - Лови ж мене, крилата тварюко!

- Навіщо? - запитав дракон зчепленими зубами, бо ними тримав Харитину.

- Не вмієш ти з дівчинами поводитися! - сварилася вона.

- А ти не вмієш вести розмову. - відповів дракон. - Яка ти балувана.

- А ти вмієш розмовляти, як люди, але ж ти не людина. Але все одно не розумієш наказів. Коли я просила мене відпустити, треба було підняти мене та поставити у те місце, звідки я почала падати.

- Відпустити - це лише відпустити. Як зробив я. Без потаємного змісту. А ще: не треба мені наказувати. Я сам вирішую, що мені робити. Захочу - проковтну тебе, щоб не чути твоїх образ та претензій.

- Ну давай! Зроби це! Беззахисну дівчину з'їж! Що? Не можеш? Слабак!

- Зараз дограєшся!

- І що? Вб'єш мене?

- Ні.

- Чому?

- Бо мені потрібна іграшка у мій палац. - дракон злетів ще вище, що Харитина могла побачити межі острова, та поніс її кудись у своїй пащі.

У цей час дівчина побачила, що океан, який оточував острів, щось розчинявся візуально, а сам острів покривався ніби куполом.

Якщо б Харитина була за межами острова, то побачила би, що сам остров створював над собою енергетичний купол, а потім… просто зник, залишаючи по собі купу лазурових хвиль, які вже не омивали білий берег, а гралися між собою над величезною глибиною океану.

3

Дракон приземлився на верхню частину величезного палацу, ніби це була посадковий майданчик для таких велетнів, як він.

Харитину поставив на ноги.

А потім дракон почав зменшуватися, перетворюючись у людину…

Дуже гарного високого хлопця, від погляду на якого завмирало дихання.

Харитині ніби почало не вистачати повітря, бо вона ніколи не бачила, щоб молодий чоловік був настільки гарним.

- Мене звуть Олесь. Ти - моя. Запам’ятала? - сказав дракон-перевертень.

- Та я не проти. - не дихаючи, промовила Харитина, через що її голос видавився з грудей якось наігранно тоненько, неначе вона дражниться.

- Ти все ще намагається наді мною глузувати, жартуючи та сміючись з мене? - розгнівався Олесь та швидко наблизився до дівчини, різко обіймаючи її та притягуючи занадто близько до себе.

Але Харитина хапала повітря, не взмозі спокійно дихати від хвилювання.

Олесь вже намагався владно поцілувати Харитину у губи, коли ж це зрозумів, що дівчині погано.

- Тобі погано? Дихай! Дихай! - відпускаючи Харитину, скомандував Олесь.

Хоча лише команд достатньо, щоб прийти до норми?

Харитина почала заспокоюватися, але все ж таки втратила свідомість, не дивлячись на те, що дихання почало приходити до норми. Але недостатньо, щоб отямитися одразу.

На щастя, Харитина у непритомному стані продовжила дихати.

Олесь узяв Харитину на руки та поніс її у свої покої.

Чоловік поклав дівчину на широке ліжко та сів поруч.

Раптом відчинилися двері кімнати Олеся, куди увірвалася гарна жінка, яка лише трохи виглядали старшою за нього.

- Що ти приволок до своєї кімнати? Де ти її взяв?! - грізно почала ця жінка.

- Мамо! Я вже дорослий! Я сам вирішую, що нести у свою кімнату! - обурився Олесь.

- Тільки не смій з нею одружуватися! Пограйся та викинь з нашого палацу! Я не для цього тебе готую, щоб ти випадкових дівчиськ сюди приносив! Я місцевим дівчинам обриваю крила, щоб з них не виростали дракони, бо жодна з них не варта тебе. А ти приносиш якусь випадкову дівчину, яка ще не з нашого світу.

- Мамо! Я ж не буду вічність один правити світом, як це робиш ти. Мені набридла твоя філософія одиначки. Коли я вирішу, я одружуся з тією, з якою захочу! І ти мені не завадиш. Що стосується цієї дівчини, то ти спровокувала мене на інший вибір дій! Мені лише було цікаво, яка вона та як себе поводить. Бо вона інша. Але у будь-якому разі я де дозволив би тобі чи іншим скривдити її, а тим паче викинути, як ти запропонувала. Лише повернути туди, де я її вперше побачив. Але тепер зроблю тобі на зло. І тепер ти мене послухай! Якщо будеш втручатися до нас з нею, то не бачити тобі спадкоємця! Твоя імперія розвалиться, бо я, якщо будеш лізти у мої справи, повернуся разом з цією дівчиною у її світ. І ти мене ніколи більше не побачиш. Бо мені набридло, що мене використовують та живуть за мене!

- Синку! Як ти так можеш? Все через неї? Так?

- Ні! Все через твою надмірну любов. І не лише до мене. Більше впливає на події твоя надмірна любов самої до себе. Мене дістало, що ти робиш з мене все, що тобі заманеться. Дістало це! Дістало жити з тобою, відчуваючи лише одну самотність!

- Пробач, синку. Я не скривджу цієї дівчини. Обіцяю. Але ти не кидай мене. Бо я без тебе помру.

- Мамо, ти - королева драконів, ось і залишайся нею. Ти живеш вічність. А мені ця вічність вже набридла, хоч мені лише тисяча років. У людей, до світу яких ми доторкаємося, усе набагато простіше, бо вони мають коротке життя. Більшість з них намагається жити “тут і зараз”, як вони кажуть. Деякі уходять зі свого життя по власній волі, бо так і не знайшли його сенсу чи втратили його. У людей все простіше: все встигнути, поки молоді, поки є сили. Намагаються прожити своє життя щасливо чи пожертвувати собою, щоб їх діти були щасливі. Ти володієш цілою імперією. Це ніби робить тебе щасливою. Але я не щаслив у цьому світі. Ця дівчина - частина того світу, який зовсім інший, який тимчасовий та який дійсно правдивий, бо там усе тимчасове. Я хочу вивчити її та зрозумвти, що з нами не так. Що з нашою вічністю не так, що я не можу знайти своє місце у своєму світі, тому блукаю іншими світами, я хочу знайти своє щастя.

-Синку, я знайшла своє щастя, коли ти народився. Моя імперія - це лише обов'язок, який мені даний по праву народження.

-Тоді чому ти так боїшся втратити свій трон?

-Бо я тоді буду ніким. Що тоді мені робити? - запитала королева.

У цей час Харитина почала пробуджуватися чи приходити до свідомості після обмороку.

Королева у своїй розкішній червоній сукні з довжелезним шлейфом та широченною спілницею тихенько пішла, щоб не заважати.

Харитина побачила, як жінка покидає просторову кімнату, зачинивши за собою двері.

Дівчина подивилася уважно на Олеся, який сидів поруч з нею на ліжку.

-Я хочу пізнати тебе. Забудь усі дурниці, які я тобі сказав до цього. Я тебе не скривджу. Обіцяю. Я лише хочу зрозуміти, яка ти. Ти їсти чи пити хочеш?

Харитина стверджувально закивала головою.

-Зараз попрошу принести вечерю. Але, якщо ти вже нормально себе почуваєш, ти маєш сили, можемо спуститися до кухні. Я тобі по ходу покажу увесь палац.

-Добре. Можемо трохи погуляти перед їжею.

-Я не спитав, як тебе звати?

-А чи повинно цікавити володаря ім’я його полоненої. Ти можеш сам придумати мені ім’я.

-Пробач. Я трохи перегнув тоді, говорячи, що ти моя. Але ти не моя власність. Ти - моя гостя. - Олесь простягнув Харитині руку, щоб допомогти їй встати з ліжка.

-Мене звуть Харитина.

-Пішли, люба Харитино. Я покажу тобі свій світ.

4

Радослава вмивалася, стоячи у воді, аж раптом Єремія, будучи поруч неї, схопив її за руку та витяг на берег. Одночасно з цим за ними показалася паща крокодила, яка хапала повітря одним махом.

Чоловік та жінка відскочили від берега та побігли, тримаючись за руки.

-Ти знов мене врятував. - прокоментувала цю подію Радослава.

-Радий тобі допомогти.

-Що ж ми будемо робити?

-Виживати та жити далі. А що нам залишається?

-У нас немає майбутнього. - пожалілася молода жінка.

-Є. Знайдемо якесь найбільш безпечне місце. Краще біля води. Озера чи річки. Але подалі від крокодилів. Побудуємо щось схоже на будинок та заживемо. Разом. Ти і я. - заспокоював Єремія.

Радослава підійшла до нього та поцілувала його.

Єремія відповів на поцілунок.

Вони продовжували проявляти своє кохання, забуваючись в обіймах та вже не звертаючи уваги на можливу небезпеку, якої було повно навкруги.

А через дев’ять місяців у будиночку, побудованому з підручних матеріалів, на берегу озера, в яке впадала річка високим водосхилом, народилася маленька дівчинка, мати якої Радослава, а тато - Єремія.

Вони жили та займалися власним хазяйством, обробляючи землю та охотячись на диких птахів.

До речі, з яєць, які Єремія знаходив, вилуплялися дивні птахи, яким він перев'язував крила, щоб не літали, а несли, неначе курки, яйця, забезпечуючи родину постійним животним білком та корисними речовинами зі жовтка.

У той же час у ту саму мить через прірву простору, через яку Єремія та Радослава не бачили, знаходився той самий світ драконів, де дракон-перевертень Олесь поступово та впевнено закохувався у Харитину - таку живу до життя та справжню, наполегливу та вередливу у своїх бажаннях та почуттях.

Харитина лише проводила свій другий день у світі драконів, де вона вже встигла заснути на плече Олеся та прокинутися в його обіймах, зустрічаючи новий цікавий день, в який близький їй дракон-перевертень готував для неї несподіваний подарунок.

Олесь приніс на собі Харитину на вершину гори, де в невеликій непримітний печері був вхід.

Вони увійшли у цей тісний вхід та… опинилися у величезному палаці, межі кімнат якого навіть не можна було охопити поглядом.

Харитина та Олесь йшли, роздивляючись картини, на яких була промальована уся родословна Олеся. Навіть у кінці кімнати була картина з його зображенням.

-Це ж ти. - показала рукою Харитина.

-Так. - коротко відповів Олесь та повів далі дівчину.

Вони вийшли до коридору, який не мав, нібито, кінця. Йшли, йшли, йшли, а потім увійшли у ще більш величезну кімнату, де посередині стояв вівтар.

-Ти вийдеш за мене заміж? Ти станеш моєю королевою? - запитав Олесь.

-Твоя ж мати не хоче, щоб я тут затримувалася та взагалі ріднилася з нею, стаючи для тебе чтмось більшим, ніж… - на цьому Харитина зупинилася та заплакала.

-Забудь, що хоче моя мати. Скажи мені, чого хочеш ти?

-Це для того, щоб розлити її, бо вона не дозволяє тобі женитись на будь-якій жінці, тому усім жінкам у світі драконів обриває крила? Ти обрав саме мене, бо я - гірший варіант, ніж жінка-дракон з обірваними крилами, бо я лише людина та ще з іншого світу? Смертна та ніколи не матиму крил, як у дракона?

- Я кохаю тебе. Тому я хочу з тобою одружитися. Я міг оволодіти тобою у будь-яку мить. Але дорожу твоїми почуттями та бажаннями. Я хочу бути з тобою. І без твого дозволу я до тебе не доторкнуся.

Олесь дивився в заплакані очі Харитини та чекав. Смиренно чекав, що ж вона відповість.

-Так! Я хочу вийти за тебе! Більше за життя. Нехай мене твоя мати вб’є після цього, але я хочу зробити це! Я хочу вийти за тебе заміж!

Олесь узяв Харитину за руку та провів дівчину ближче до вівтаря.

Перевертень поклав свою руку разом з рукою Харитини на вівтар, над яким з’явилася напівпрозора величезна книга, майже у зріст Олеся, сама себе перелистала та зупинилася на одній сторінці.

Голос з простору прочитав надрукований напівпрозорий текст, об’явив Олеся та Харитину чоловіком та дружиною та попросив їх поцілувати один одного.

Олесь та Харитина поцілувалися.

На їх безіменних пальцях правих рук прожглися обручальні кільця, які запечатлели цей шлюбний союз, які продовжували весь час світитися, ніби у них були нескінченні батарейки на атомній технології.

-Пішли. У мене до тебе подарунок. - Олесь повів Харитину у сад, який починався одразу після цієї кімнати з вівтарем.

Перевертень довів свою молоду дружину до невеликої статуї дракона, зняв з неї крила та одягнув на дівчину.

Ці нібито металеві крила одразу прижилися до Харитини, збільшуючись та перетворюючи її на дракона.

Теперь два величезних дракона, вона та він, стояли у саду та полетіли, відчуваючи один одного та внутрішньо розуміючи бажання іншого.

Дракони летіли, летіли, простір перед ними викривлявся, - і вони приземлилися перед будиночком, де жили четверо людей: Єремія, Радослава, їхня трирічна дочка та щойно народжений хлопчик.

Олесь та Харитина прийняли вигляд людей.

Їм назустріч вийшли Єремія та Радослава зі своїми дітьми.

Єремія тримав хлопчика на руках, а Радослава однією рукою притримувала Єремію під лікоть, іншою тримала за руку дочку.

Отак.

У людей пройшло чотири роки.

У світі драконів Харитина провела лише добу, отримавши безсмертя через знаходження там.

Єремія та Радослава одразу впізнали Харитину.

-Вітаю, Харитино, давно тебе не бачили. - привітався Єремія.

-Харитино, як добре, що ти жива! - зраділа Радослава.

- Вітаю! - відповіла Харитина, а потім звернулася до свого чоловіка. - Олесю, я можу їх забрати у світ драконів?

-Так.

-А крила вони теж отримають?

-Ні. Крила були лише для тебе. - відповів Олесь.

-Єреміє, Радославо! Ви полетите разом з нами у світ драконів, де безсмертя?

-Я не знаю. - відповіла Радослава.

-Ми вже якось тут прижилися. - пояснив Єремія.

-Але ж там безсмертя! - наполягала Харитина.

-Навіщо воно? Через безсмертя втрачається смак до життя. - сказав Єремія.

-Тут же небезпечно. А як же ваші діти? - запитала Харитина.

-Зі своїм батьком вони у безпеці. - відповіла Радослава.

-А майбутнє? - поцікавилася жінка-дракон.

-Ніхто не знає свого майбутнього. - промовила Радослава.

Харитина, перетворюючись на дракона, зірвалася у небо та полетіла звідти, не прощаючись.

Олесь полетів слідом.

А люди залишилися на землі та проводжали їх поглядом.

Епілог

Що ж… Кінець.

З цими відключеннями світла через ракетні обстріли та відсутність працюючого акумулятора для ноутбука проходить бажання взагалі писати книжки.

Набридло їх набирати на телефоні, який перед буднями перед роботою треба ще встигнути зарядити, тому на телефоні пишу перед вихідними.

Авжеж, кидати створювати книжки не буду, лише для самореалізації, щоб виговоритися, коротенькими обмежуся.

А що стосується моїх героїв?

То Харитина народила багато діточок. Їх вже не поразуєш, бо за вічність їх стає ще більше та більше.

Єремія та Радослава нарешті дочекалися того, що хтось прибув на той острів, який став видимий тією частиною, де жили вони зі своїми дітьми.

Частина острова, яка була порталом, там і залишилася захованої від людських очей.

Отже, на ту мить, коли Єремію та Радославу забирали з їхніми дітьми зі загадкового острова, цих дітей налічувалося вже четверо. Старшій дівчині виповнилося одинадцять.

Отож. Майже дванадцять років провести на безлюдному острові!

Але це вже позаду.

Сім’я живе у розвиненому місту.

Усі щасливі.

Як і повинно бути.