КОЛО ЛІСУ

КОЛО ЛІСУ

На сусіднє обійстя прийшли орки. Було чутно їх ворожу мову, голосні матюки, постріли. Але я знала, що не варто було їм навіть повертати вліво у бік наших хат. Та й взагалі на нашу вулицю! Та й що там казати і навіть ступати не варто їм на нашу рідну землю! Ох, і не варто. Ох, вони ще про це пошкодують!

КАНІКУЛИ

Почну свою історію з початку.

Я вчитель початкових класів у звичайній, сільській , середній школі.

11років тому влітку я поїхала у дитячо-підлітковий санаторій працювати з школярами на канікулах, педагогом-вихователькою.

Такий собі колишній піонерський табір, радянських часів. Зовсім поряд ліс, та невелике озеро. Мальовнича місцевість. Свіже повітря з ароматом хвої. Величезні дуби і високі сосни стрічали відпочиваючих. Корпуси відремонтовані, приведені до ладу. Відносно затишно і не дуже дорого. Та й для тих, хто хворіє на запалення дихальних шляхів, або на хронічний бронхіт чи астму навіть дуже корисно перебування тут. Оздоровчий санаторій " Пролісок".

Я вже другий рік поспіль приїхала сюди на роботу.

Поселилась у корпус на першому поверсі. І ось те незабутнє літо, що розділило моє життя на "до" і "після".

У нас сталась неприємна пригода. Щезла дівчина-підліток 16-ти років Яна Сапрунюк. Діти зазвичай не ходили, не заглиблювались у ліс без супроводу дорослих. Заборонено. Були свої певні правила, розпорядок дня та й ми наглядачі( як нас називали діти за очі). Яна знайшлась через якийсь час. Пропала зранку. А з лісу вийшла ввечері.

Дуже любила усамітнюватись і блукати у лісі ця красуня. Та пильні очі чорнявого парубка спостерігали за нею. Дивився, ходив слідом. Одного разу вона відійшла далеко, побачила білочку, вирішила прослідкувати за нею. І раптом опустила голову і не змогла зрозуміти де вона....Втратила орієнтацію. А одноманітний шум лісу ставав дедалі голоснішим. Там співав і копирсався птах, його шелест крил, гамір. У гніздечку жалібні крики маленьких жовторотиків. Чекають на їжу...Далі стукіт дятла, а і ось "ку- ку" Далека зозуля комусь рахує літа. Дівчина не зчулась, як і заблукала....

Можливо то Мавки із ревності заманили її у глибину, у хащі. Хто зна. Та хіба житель лісу дав би занапастити кому дівчину? Звичайно, ні:

– Привіт! – чорні, пронизуючи очі парубка лагідно дивились на Яну, -- мене звати Олесь! Не бійся, я тобі допоможу.

– Мене звуть Яна. А ти з якого села? В санаторії я тебе не бачила. Чи ти може щойно приїхав?

– Ні. Я в лісі живу.

– Ти лісник?

– Можна і так сказати. Ти неймовірна красуня. Я давно закоханий у тебе. Спостерігаю, ховаюся!

Вона щиро усміхнутись. Сріблястий сміх пролунав, роблячи хащі лісу значно світлішими:

– Я така щаслива, що тебе зустріла, Олесь!

Звичайно він вивів дівчинку з лісу. Був глибокий вечір. Вони говорили і не могли наговоритись і набутись разом. Обійнялись на прощання, поцілувались.

А потім Яна спокійно вийшла, до тих, хто її шукали і кликали. Від серця відлягло тоді не тільки у мене.

Дівчинка була ніжна і гарна. Таких яскравих красунь я в своєму житті ще не зустрічала ніколи. Світло-русяве волосся опадало на плечі хвилястим водоспадом. Очі великі, виразні, темно-сині, які віддавали бірюзою, неначе морські глибини у сонячну погоду. І правильні риси обличчя. Маленькі уста.

Я помічала, як захоплено дивляться на неї хлопці.

Якийсь час уже пройшов після її блукання у лісі. Однієї ночі мені не спалося. На годиннику було майже час. Я підійшла до вікна і раптом побачила, як струнка фігура дівчини у квітчастому платті майнула і сховалась за першу лінію сосен. Їй назустріч простягнув руки високий хлопець, що вийшов з лісу. Що я мала робити? Вийшла і прослідкувала.

Наблизившись, щоб закохані мене не побачили, я впізнала Яну. По розпущеному волоссю , коліру стиглої пшениці, по фігурі, по сріблястому дзвінкому сміхові. А ось кого полонила і причарувала ця дівчина? Хлопця я не впізнала. Такий високий, гарний і чорноволосий парубок. Ніколи я такого серед місцевих підлітків не бачила. Я намагалась рухатись тихо. Та вони були такі зайняті один одним, такі закохані, що і не почули, не помітили мене.

Він щось нашіптував, заглядав у очі. Вона сміялась. Стільки пристрасті, любові, ніжності у кожному дотику. Навіть на відстані, і при тьманому світлі я відчувала це, я побачила. Моє серце завмирало від звуку його голосу....Хто він? Звідки? Я губилась у здогадках.

" З лісу "- відповідь прийшла прямісінько у мій мозок.

А потім Яна поцілувала його останній раз і побігла до свого корпусу. А він подивився прямо на мене. Сироти пробігли по моїй шкірі. Я завмерла, все ще ховаючись за стовбур дерева.

СИН ЛІСОВИКА

"Я Олесь, приємно познайомитись, пані! Я син господаря лісу!"

І його чорні очі з темними тінями навколо них уп'ялись у мою постать. Я зрозуміла, що ховатись марно і вийшла із свого сховку.

"Надіюсь ти нікому не розповіси. Але я думаю, що ніхто все одно тобі і не повірить"

Він наближався:

– Чому ти звабив дівчинку?

Мої слова не справили враження. Він лише широко посміхнувся.

– Я не звабив її. Я сам закохався! Так сталося. Я не зміг протистояти почуттям. Накрило мене, як хвилею. Я стільки років самотній. Життя безрадісне, одноманітне. І тут зустрів її, Яну! Вона неймовірна. А наше кохання, як море безмежне. І тільки ти знаєш про нас. Але присягнись мовчати.

– Але я маю...

– Нічим нікому ти не зобов'язана. А мені зовсім не хочеться стирати тобі пам'ять!

– Ок, я мовчатиму!

– Стій, вчителько! Скажи, ось і чому я тобі не вірю?

– Обіцяю! – ще раз твердо повторила я.

– Я могутній. Я дещо можу і умію! Ти можеш потрапити у трясину.

І земля під моїми ногами почала затягувати мене з бридким чявкотінням, ніби на підтвердження його слів:

– На тебе нападуть русалки у озері і затягнуть на дно, заграються, за моїм проханням. Ти не зможеш і скрикнути, не встигнеш. Або дерево впаде. Або у лісі заблукаєш. Або ти все забудеш. Обирай!

Заколисалась велетеньська сосна скрипучи і стогнучи коло мене. Розкинувши могутнє гілля над моєю головою. Каркнув ворон.

– Ось і чому ти мені не віриш? – я знизала плечима , виходячи з болота, де засмоктало мене майже по литки.

– Бо ти мене зовсім не боїшся.

– Я в селі зростала. Там і працювати зосталась. Про твого батька чула легенди. Він не злий. А ти? Що ти таке я не знаю. А ось дівчинка точно не пара тобі. Ти схожий на вогняного змія. На Перелесника, якого оживила своєю скорботою яка вдова, невтішна. Покинь Яну....

–Я не Перелесник. Він літає, як вільний птах. Заглядає у будинки повні скорботи і сліз, приймає образи покійних чоловіків. Допомагає змиритися з горем. Мінливий, як вітер у полі. А ще він мій друг.

– Але все одно ти подумав про Яну?

– Я люблю її!

Відлуння покотилося по лісу..Шелестіли листя дерев, скрипіли гілки сосен, навіть нічний туман шепотів нахилившись до землі, повторюючи за ним:

– Люблю її!....Люблю її.

– Добре, вірю! Але хіба у древнього охоронця лісу може бути син? Він і сам вправно справляється з своїми обов'язками.

– Я не одноразово питав у батька. Що ж слухай:

"Одна Мавка розповіла, що знайшла мене немовлям Мара. І уже несла у своє Підземне царство. Звідки не повертається ніхто. Не житель лісу, не людина. Але тут вийшов із хащі батько:

– Дитина жива!

– Так! Але жити йому не довго залишилось. Ця ніч холодна, змерзне дитя,-- відповіла вона

– Віддай мені!

– Це людське немовля! Його викинули помирати. Така його доля. Відійди, Лісовий! Мені час. Не хочу з тобою сперечатись. Можу забрати вже захололе тіло, можу–зараз. В мене на руках спокійно засне вічним сном, без страждань. Відійди...

– Це незвичайний хлопчик! Невже ти не відчуваєш?!

– Так. Але не потрібний нікому!

– Що ти хочеш натомість? Замість дитини?

– Ось це вже друга розмова! А то віддай йому, та віддай. А я що за це матиму? Які переваги?

Приблизно така відбулась розмова. І така історія моєї появи у лісі. Але батько мене всьому навчив. Він казав я дуже здібний! Читати ,писати вмію. Кількома мовами володію! Думки читаю і можу свої транслювати. А у лісі я його очі, я його вуха....Я відданий батькові! Люблю його як рідного. Ось така історія, пані вчителько!"

Ми йшли поряд. До нього на плече застрибнула білочка, нас супроводжував величезний ворон.

Він підійшов до дерева пустив білочку. Потім нагнувсяі підняв недолугого жовторотика, що випав із гнізда, чи може викинули його, як самого слабкого.

Він взяв у долоні пташеня,зігріваючи своїм подихом. Усміхнувся, коли той почав роззявляти дзьоба:

–Живий, малий.

І Олесь спритно заскочив на велику гілку дерева, чіпляючись правою рукою, а у лівій тримаючи пташеня. Підтягнувся всім тілом став на наступну гілку і повернув у гніздо жовторотика.

Зістрибнув і попрямував у хащу, де чекала його худа вовчиця. Я за ним:

– Агов, Олесь ти куди?

– Прийшли.

Він нагнувся над вовченям:

–Що з ним?

– Житиме! Не скавули так жалібно– хлопець підняв до мене своє щасливе обличчя, – захворів і слабкий. Мама вовчиця не даремно мене привела. Зцілю,вилікую! - він почав щось шепотіти гладити по голові сіре цуценя.

Врешті Олесь провів мене до корпусу. Торкнувся до плеча... Усміхнувся і пірнув у темряву лісу.

Так і звела мене доля із цим парубком.

Десь через день у вікно моєї кімнати, яку я ділила ще з однією вчителькою, хтось тихо постукав:

– Привіт! Прогуляємось?

У вікні знайоме, сяюче обличчя Олеся Видно, щойно розлучився із коханою:

– Можна!

Я оділа кофту і влізла у просторі треніки.

Ліс був спокійний, тільки на перший погляд. Нас зустріло нічне життя. Блискучі очі вовків, на відстані, шарудіння і потріскування сухих гілок. Тіні поміж дерев.

– Ми знайдемо вихід! Ми з Яною будемо разом! Ти допоможеш? Я тобі лиш довіряю!– раптом спинився він, пильно поглянувши мені у очі. Потім нахилився і на руки йому застрибнув облізлий, поранений вовком заєць. Олесь почав гладити його шерсть і щось шепотіти. Рани загоїлись під ніжними дотиками сина Лісовика. – Ось дивися - у зайчихи одне дитя. Вистраждане, одненьке. А стільки бажаючих його вполювати, доки мале і беззахисне ! А кролі? Такий же вухастик, на перший погляд..А одразу вісім крольчат може привести одна самка. Ось і де справедливість? Давай, біжи! Хутко біжи малий. Така вже твоя доля. Ой, чекай!

Він підніс долоні до уст і щось прощебетав на пташиній мові…Дочекався далекої відповіді перепілки.

–Це я щойно качок диких і перепілок попередив. Бачив мисливців з рушницями і мисливськими собаками..Приїхали пізно ввечері. Браконьєри. То ж ті покидьки нічого зранку не вполюють. А ти Марто Іванівно у селі коло лісу живеш?

– Зовсім поряд! Я ж тобі казала вже. З батьком своїм говорив?

– Так!– він ледь не цілував ластівку, що сіла у його долоню.

– Що придумали?

– Хочу бути твоїм племінником! Можна? Ти не проти такого родича? Скажеш односельцям, що в гості приїхав..А я згодом і залишуся!

– Який ти молодець. Думки мої прочитав. Я тобі приблизно саме це і хотіла запропонувати. Живу одна. Роботу тобі знайдемо. Наприклад--сторож у школі потрібний. В мене величезний будинок. Батько добудував. Заселяйся. А там і наречену засватаєш! Яну. Через який рік-два. Її батьки будуть не проти, я впевнена. І мені не так самотньо. Головне до лісу хвилин сім іти. Бо як же ти без своїх володінь?

–Ні тут, ні у твоєму лісі я не пан, не господар! – відповів хлопець, – То не є мої володіння. Не над ким влади не маю. Просто прошу лісових жителей, якщо щось мені потрібно. І сам їм при нагоді допомагаю.

ЧУЖИНЦІ

Наш план спрацював. І ось ми дружно і щасливо жили. Маленькою родиною. Олесь і Яна та їх синок Тимофій, якому минуло 8 років. Допоки на нашу рідну землю не явилась нечисть. Допоки не принесли відчай, горе і сльози , стільки страждань оці виродки. Ось тільки вони заплатять. Я бачила ,як спохмурнів Олесь.

– Єй, Васьок ты чего упал? Ноги не держат? Там такие грудастые хохлушки в той вон хате..А живут как они богато? Ковры на полах..Унитазы в хате, прикинь? У нас туалеты в сёлах на улице. А тут шикуют укропы жирные. Идём давай, вставай, твою мать!

Хижа посмішка майнула на обличчі Олеся, коли він хвилин п'ять назад виходив із дому. Я безстрашно припала до вікна..В куточку сиділа налякана Яна, обіймаючи сина....

З надвору почулися крики і матюки. Земля під ногами Васька перетворилась у тягуче болото. Він не міг зробити і кроку. Раптом за шкірку його підняла величезна волохата рука вовкулаки. Присів від жаху і другий вояка. Від тваринного жаху він обмочився. Почулися постріли. Панічні крики. Рявкнув вовкулака, світячи очима. Відкинув в сторону відірвану праву руку Васька разом із зброєю. Потім почулося чавкання. Відірвана голова Васька перекрутилась, зробила сальто у повітрі і лягла у багнюку, яка миттю поглинула свою криваву здобич. По вуха в болоті вже були і три москальські виродки. Їх засмоктувало.

Із хати наших сусідів почувся жіночий крик. Темна постать Олеся майнула туди. А у вікно того будинку поглянув вовкулака. Хижі очі засяяли зеленим. Він нагнувся і зайшов слідом за моїм племінником. Вовкулака задоволено рявкнув. Зробив люте обличчя, за ним слідом застрибнув саблезубий вовк. Орки вже готувались вбити господаря, та постріл пройшов повз наляканого чоловіка, нашого сусіда, бо в руку солдата за лічені секунди вп'ялися зуби вовка. Відгризена, шваркаючи кров'ю, рука впала на підлогу. Вояка заволав.

Другий покидьок хотів зґвалтували дочку господарів. Вже дістав свій інструмент і розірвав одяг на дівчині. Та раптом чорний монстр, схожий на обуглене дерево, відірвав, ні швидше відкрутив хазяйство орка. Затиснув у руці, бризгаючи кров'ю. Відпихнув з силою, дивлячись у наповнені жахом очі солдата. Той навіть не зміг крикнути. Горлянка наповнилась кров'ю. Зіщулене тіло впало на підлогу.

Тепер чулися крики жаху руцкіх вояків. Їх відірвані частини тіла вилітали з дверей на поріг будинку сусідів. Калюжі крові розповзались гігантськими плямами.

На їх крики збігалися ще орки. Їх було багато:

– Твою мать, бля! Отходим. Что здесь творится?..Нам нужно подкрепление, срочно! – з вирячиними від страху очима їх командир кричав у рацію.

Хаща лісу, неначе ожила, і почала шелестіти, шуміти, наповнена лісовими монстрами. Їми керував син Лісовика, як досвідчений дирижер своїм оркестром.

З автівки вискакували налякані солдати з автоматами, озброєні до зубів. Та їх руки тремтіли ,а зуби стукотіли від жаху. Бо ж їх стрічали хижі вовкулаки. А над головами кружляв гігантський вогняний птах зліва. Обпечені руки, що тримали зброю опадали, як тряпчані. Три вовкулаки розправлялись з солдатнею на правому фланзі. Криваві голови відірвані від тіл встеляли землю:

– Подкрепление, – марно хрипів командир. Його наздогнав ворон, вчепився у голову. В паніці він відмахувався і волав, допоки криваві цівки з розбитої голови вщент не засліпили його очі.

Більше сорока ворогів полягли. Лісові монстри затягнули їх у хащу лісу. Можливо багато утікали і їм це навіть вдалося. Та то вже були безнадійно поламані не функціональні і ті що остаточно вийшли з ладу. Їх місце у психлікарні....Вони втрачали здоровий глузд. І верзли казна що, розповідаючи командуванню байки про міфічних істот і монстрів, що виходили в село із лісу.

А потім нашу територію очистити від орків. А Олесь ? Він нині воює. Пішов захищати свою Батьківщину..Дуже часто стаються панічні атаки у ворогів. Вони нажахані тікають без причини. Когось на смерть покусають бджоли. На когось налітає голодна зграя вороння. А деякі не прокидаються зранку. Особливо їх чатує небезпека коло лісу!