ПРИГОДИ У ЗАБОРОНЕНІЙ ЗОНІ

Дівчина отямилася раптово, ніби її обпекло чи вжалило. Вона лежала на твердій холодній поверхні (камінь? бетон? Яка в біса різниця?). Непроглядна темрява навкруг жахала бідолашну. Їй навіть здалося, що вона осліпла. «Чи може ти справді осліпла?» – промайнула в голові неприємна думка. Вогкість і нестерпний сморід огортали її. Лежати було незручно і неприємно, та, попри це, очі продовжували невмолимо змикатися. Дурні й неповороткі обривки думок повзали в її голові, мов черви у гниючому трупі, категорично відмовляючись збиратися у щось осмислене.

Їй не дали провалитися у небуття звуки. Гучні, нерозбірливі, вони немов били по маківці неврологічним молотком і віддавалися ниючим болем у кожній клітині тіла. Терпіти їх було несила. Дівчина хотіла крикнути, щоб вони замовкли, але змогла тільки обурено прохрипіти. Невидима сила не давала їй розтулити рота і вона ж міцно стягувала зап’ястки, поневолюючи руки. «Ти зв’язана, дурепо!» – в розпачі заволав її внутрішній голос. Серце пропустило удар від жаху. Вона зв’язана. Отже, вона бранка. Радше за все бранка недобрих людей. Бо навіщо добрим її викрадати? І, якщо на те пішло, будь кого іншого теж?

Звуки виявилися голосом. Чоловічим, хрипким, схвильованим. Дівчині довелося напружитися, аби слова чужої мови набули сенсу для її затягнутої пеленою туману свідомості:

–…залечь на дно. Понимаешь, Коля, вечно везти нам не будет. Рано или поздно наши делишки заметят и тогда…

– Без паники, – його співрозмовник був старшим та спокійнішим. Принаймні, судячи з голосу. – Кто нас в этих кушарах найдет? Знаешь, сколько малолеток ежедневно исчезает? Искать будут по вокзалам, больницам, борделям, моргам и свалкам. На нас им не выйти, если держать язык за зубами. А ты ведь не из болтливых, Макс?

– Я нет, – відповів перший голос. – Но за Вовку поручится не могу. Он слабое звено. Избавится нужно от сопляка.

– Избавимся, когда придет время, – погодився старший. – Пока рано. Без третьего не справится, а искать кого-то нового лишний геморрой. Да и не переживай, осталось совсем немного. Думаю, эта девчонка вполне может оказаться последней жертвой.

Бранка похолола від почутого. «Який жах? Це вони про мене говорять?» – подумала вона. «А про кого ж ще?» – глузливо поцікавився внутрішній голос. Дівчина спробувала підвестися. Її закоцюбле змучене тіло відзивалося болем на кожен рух, та вона ігнорувала його скарги. Полонянці вдалося сісти, а потім рвучко випростатися. Від цього у неї запаморочилася голова і бідолаха встояла лише доклавши відчайдушних зусиль.

«Що зі мною?» – їй ледве вдавалося утримати рівновагу на тремтячих ногах. «Тебе чимось накачали!» – вкотре прийшов на поміч внутрішній голос. В пам’яті сплив дивний присмак пива, розгублене обличчя Артема, його ж тихий зойк, темний провулок, груба, пропахла нікотином долоня, яка затуляла рота, відчинені задні дверцята фургону, що насувалися на неї, мов роззявлена паща чудовиська. А потім темрява.

«Вони нашкодили Артему? Чи він з ними заодно?» – подумалося їй. Ці спогади принесли з собою більше запитань, ніж відповідей. Вирішивши, що вона все одно не зможе нічим зарадити своєму вже не другу/ще не хлопцю, доки не врятується сама, дівчина роззирнулася у пошуках виходу. Зусібіч її оточувала темрява, але праворуч вона була… менш чорнішою, якщо можна так висловитися. Бранка рушила туди.

Її кроки цокотіли по підлозі. Тремтячи всім тілом, дівчина роззулася і пішла далі босоніж. Розмова продовжувалася, потроху віддаляючись, аж доки не зробилася ледь чутною. Схоже, викрадачі не помітили її втечі.

Невдовзі вона побачила тонку смугу світла попереду. Мимоволі дівчина прискорила крок, незважаючи на запаморочення і підступаючу до горла нудоту. Ось вона вже може розрізнити обшарпані металеві двері і сміття біля них. Свобода була зовсім поряд, треба лише вибратися і бігти, доки не наштовхнешся на людей.

– Не варто, – незнайомий жіночий голос пролунав дуже близько. В ньому не було злості чи погрози, лише втомлена приреченість і прийняття своєї долі. Дівчина побігла і рішуче смикнула на себе двері. Ржаві петлі завищали, наче випадково придавлений кіт. Яскраве сонячне світло осліпило втікачку.

Коли зір повернувся, дівчина заціпеніла. З вуст зірвалося скрушне зітхання. Позаду тупотіли і лаялися викрадачі, та її ноги вперто відмовлялися зробити бодай крок вперед.

Зовні вона побачила кілька невисоких ялин та похилих берез, за якими виднівся ліс. Рвонути до нього, відірватися, а потім брести навмання, доки не вийдеш до чиєїсь оселі – чим не план порятунку? От тільки бранку спинив знак, встановлений перед деревами. Жовтий трикутник з символом радіаційної небезпеки.

Грубі руки схопили її, шарпнули і потягнули назад, у темряву. Дівчина виривалася, кричала, намагалася відбиватися, але чоловік був значно сильніший.

– Вовка дверь забыл закрыть! Наркоман хренов! Вернётся – удушу, – бурмотів він, пояснюючи ситуацію чи то подільнику, чи то самому собі. – Да не дергайся ты!

Його долоня лягла бранці на груди і грубо стиснула. Дівчина одразу припинила опиратися й обм’якнула в його руках. Її скував страх від усвідомлення того, що вона знаходиться у повній владі цього чоловіка. Він може зробити з нею що завгодно. Все, що йому заманеться.

– Вот, совсем другое дело. Боишься меня? Зря, – він вів полонянку назад і безсоромно м’яв її груди, аж доки з вуст дівчини не зірвався чи то зойк, чи то схлип. – Ох, какая же ты сочная телка! При других обстоятельствах мы бы с тобой повеселились. Но, увы, нельзя. Ему важна твоя чистота. Только поэтому с тебя до сих пор не стянули трусы. А теперь ложись. Осторожно, тут грядушка. Не дергайся и тебе никто больно не сделает. Пока что.

Наостанок викрадач плеснув її по сідницям і штовхнув на ліжко. Пружини жалісно скрипнули під вагою дівчини. Мотузка обплелася навкруг неї, прив’язуючи до високої спинки.

***

Розплатившись з таксистом, Кирило підійшов до пропускного пункту. Охоронець автоматично проглянув його пропуск та паспорт, для виду обшукав і махнув рукою, дозволяючи пройти. «Цікаво, якби я захопив посвідчення, це б допомогло? Чи, навпаки, викликало додаткові питання? – подумав Кирило. – Хоча, яка різниця? Я тут як цивільний».

Було холодно й чоловік щільніше запахнув куртку. «Зовсім не відчувається наближення весни» – він з тугою поглянув на низько нависле свинцево-сіре небо.

Іван чекав на нього по інший бік «Дитяток». Чоловіки мовчки потиснули руки і незграбно обійнялися. Важко відновлювати дружбу, якщо ви не бачилися майже шість років. Телефонні розмови й переписки не рахуються, тим більше, що і їх було небагато.

Кирилу вкотре подумалося, що ім’я «Іван» занадто простецьке для цього франта з виголеними скронями, стягнутим у хвіст волоссям і круговою еспаньйолкою. Він був вище середнього зросту, але на півголови нижчим від довготелесого Кирила. Вбраний у сіру куртку, камуфляжні штани і старі замизкані берці.

Вони сіли у позашляховик Івана і поїхали на диво непоганою дорогою. Їх наздогнав мотоцикліст. Він тримався поряд, не переганяючи і не відстаючи. Водій намагався ігнорувати небажаного попутника, та врешті-решт зиркнув на нього. З-під чорної шкірянки байкера визирала військова форма. Він обернувся і поглянув на Івана. Обличчя мотоцикліста ховала балаклава із зображенням черепа.

Байкер додав газу і вирвався далеко вперед. Крізь клуби диму Іван побачив, що на його залізному коні немає номера. Невдовзі мотоцикл зникнув з очей.

Водій сторожко зиркнув на Кирила та пасажир зостався байдужим до підозрілого мотоцикліста. Натомість він спитав:

– Дістав, що я просив?

– У бардачку, – Іван сердито піджав губи. Кирило дістав пістолет, огледів його і глузливо скривився.

– Травматичний? – перепитав він. – Я думав з твоїми зв’язками можна й бойовий роздобути.

– Я звичайний гід, – Іван продовжив стежити за дорогою.

– Гід у Чорнобилі, – уточнив Кирило. – Я в курсі, що за контингент у вашій зоні вештається. Та й бойове минуле щось та значить.

– Дуже багато значить, – обличчя водія спохмурніло і він поспішив змінити тему: – Розкажи у чому справа.

– Зазвичай, це питають до того як погоджуються допомогти, – гмикнув Кирило. Руки Івана міцніше стиснули кермо:

– Ти сказав, що зникла Марина. Я піду на все, аби її врятувати. Але, щоб бути корисним, мені потрібно знати подробиці.

Кирило зціпив пальці, збираючись з думками.

– Я поліцейський і маю доступ до інформації, не доступної для більшості, – почав він. – Телефон Марини перестав надсилати сигнал на півдорозі від столиці до зони. Подібних випадків за останні два місяці трапилося чимало. Зникають молоді дівчата, пристойної поведінки, з хороших родин та без проблем із законом. Є навіть кілька школярок, наймолодша семикласниця.

– Скільки всього? – обличчя Івана мов скам’яніло. Кирило розвів руками:

– Я нарахував двадцять три випадки. Але їх може бути значно більше. Не кажучи вже про те, що жертв могли викрадати не лише у Києві. Тіл не знайшли, тому є надія побачити їх живими.

– І ти вважаєш, що шукати треба у зоні відчуження? – запитав гід. – Чому?

– Телефони потім продавалися. Баригам, через треті-четверті руки. Та все ж мені вдалося вийти на такого собі Копиленка Володимира Вікторовича, – правоохоронець простягнув другові фото худорлявого голомозого юнака з пожмаканим, наче старий папір, обличчям. – Двічі засуджений, за крадіжку та зберігання наркотичних речовин. Судячи з усього, зберігав не на продаж, а для себе. Всі його знайомі та подільники в один голос стверджують, що він перебрався до зони. Гадаю, ти не заперечуватимеш, що у вас подібним особам вільніше дихається?

– Якщо розуміють межі і не лізуть на туристичні шляхи, їх ніхто не чіпатиме, – погодився Іван. – Але цей тип не видається мені здатним викрасти стільки дівчат.

– Звісна річ, Копиленко лише дрібна сошка, – скривився Кирило. – Можливо, співучасник або ж просто перепродає крадені телефони. Та він єдина зачіпка, яка в нас є.

– Тоді останнє питання, – водій звернув на ґрунтовку і поїздка одразу зробилася менш комфортною. – Чому ти звернувся до мене, а не залучив поліцію, СБУ та Нацгвардію? Вони б обнишпорили всю зону куди швидше від нас двох. Хоча я тут і непогано освоївся, але мої ресурси обмежені. Хіба тобі самому не було б спокійніше, аби пошуками твоєї сестри зайнялися професіонали?

Руки поліцейського мимоволі стиснулися в кулаки. Поки автівка підскакувала на розбитій дорозі, його мотало туди-сюди, наче випробовуючи на міцність пасок безпеки.

– У мене немає прямих доказів, лише непрямі та припущення, – пояснив він. – З ними ніхто не дасть зелене світло розслідуванню. Максимум, дозволять вести справу самотужки, не залучаючи додаткові ресурси. Тому як у поліцейського у мене скуті руки. До того ж, зараз в принципі не дозволять задіяти людей до обшуку зони. Росіяни брякають зброєю біля кордону, тож моєму керівництво геть не до пошуку зниклих дівчат.

– Вони й минулого року так само брякали, – кісточки пальців Івана побіліли від напруги, адже він, що мав сил намагався утримати неслухняне кермо. – Відколи це зробилося виправданням для нехтування своїми обов’язками?

– Не кажи, – вуста Кирила витягнулися в тонку сувору лінію. – Зараз у повітрі пахне порохом. Всі розмови, новини та чутки лише про майбутню війну. Принаймні, в столиці, щодо вашої глушини не знаю. Крім того, ми з тобою, на відміну від багатьох інших, не з чужих вуст знаємо, що війна триває вже вісім років.

Гід не відповів. Дорога зробилася помітно рівнішою і обидва чоловіки полегшено зітхнули. Голі віти похилих берез торкалися автівки, кола вона проїжджала під ними. Між дерев росли густі чагарники, крізь які Кирилові дуже не хотілося продиратися. Чоловік дивився у вікно і міркував над тим, що у зоні відчуження шукати викрадену дівчину, чи навіть два десятка дівчат, це все одно, що розгрібати копицю сіна у пошуках голки. У цих лісах та болотах, руїнах і незаконних поселеннях вирує своє таємне та багате життя, приховане від чужих очей. Подумати тільки: всього сто кілометрів від Києва, а відчуття таке, ніби він потрапив у іншу країну. Чи навіть інший час.

– Іване, давно хотів спитати, – поліцейський задумливо поглянув на друга. – Чому ти пішов зі служби?

– Я не єдиний, хто склав зброю у 2016-ому, – відказав водій. – Власне кажучи, те саме я можу спитати і в тебе.

– А я не складав, – віддказав Кирило. – Просто одного разу комусь у військовій поліції потрапила на очі моя особова справа і він вирішив, що нічого мені простим піхотинцем під кулями бігати. Так я опинився у лавах військової поліції. Ризикував життям менше, але з людською жорстокістю зіштовхувався навіть частіше. А ще з ницістю, жадібністю та лицемірством. Здебільшого мене мучило почуття безсилля, адже все, що ми могли зробити супроти росіян – це фіксувати їхні злочини, сподіваючись, що колись притягнемо покидьків до суду. А ще я пізнав, що наші, нехай і справжні янголята порівняно з путінцями, теж не безневинні. Щось незаконно привозять, інше – вивозять. Волонтерська допомога розкрадається на всіх рівнях. Ну, й побутові злочини трапляються навіть в окопах, така вже людська натура. Та якось я викрив людей, значно могутніших від усіх, з ким доводилося стикатися до того. Ти навіть уявити собі не можеш суми, які там крутилися. Вони довідалися про моє розслідування, натиснули на керівництво і я вилетів з військової поліції, мов корок з пляшки шампанського. Знайомі допомогли влаштуватися у звичайну, де я й працюю досі. Не знаю, як це виглядає для сторонньої людини, та, на мою думку, я продовжую служити державі. Тільки змінив форму і місце дислокації. А як щодо тебе, Іване?

– А я побачив те, чого не мав бачити, – відповів чорнобильський гід. Після цього він замовчав, а поліцейський не питав більше. Та перед очима Івана вже постали події тієї страшної ночі.

***

Він стояв на посту. Піднявшись на земляну «сходинку», визирнув з окопу і поглянув в бік ворожих позицій. Марно. Нічогісінько не видно. Ніч видалася настільки темною, що Іван не бачив навіть власної витягнутої руки. Срібний ріжок місяця ховався за низькими чорними хмарами.

На нічиїй землі лежали неприбрані тіла, про виніс яких так і не вдалося домовитися з «колорадами». Стріляли навіть по білому прапору і медикам з червоним хрестом. Командир попрохав не робити дурниць і дочекатися світанку, аби на свіжу голову вирішити як вчинити. А поки що, десь там, приховані темрявою, лежали десятки мерців, які ще кілька годин тому говорили, сміялися та мріяли побачити рідних. Що ж, їм не судилося. Принаймні, не в цьому житті.

Раптом щось хруснуло. Іван здригнувся, схопився за прилад нічного бачення, приклав його до очей і не побачив нічого, крім обрисів загиблих. Поглянув у тепловізор – видно ще менше. Та тільки хрускіт продовжувався, роблячись дедалі гучнішим та нахабнішим. Невдовзі до нього додалися нерозбірливе бурмотіння, гарчання та… плямкання?

«Вони жеруть мертвих!» – його аж пересмикнуло від жахливої здогадки. Жахливої, абсурдної і неможливої, але ніщо інше просто не спадало йому на думку. Солдат знову поглянув у прилад нічного бачення і не помітив жодних змін на нічиїй землі. Він не бачив нічого, але все чув. Чув швидкі перебіжки кігтистих лап, чув як гострі зуби впиваються в холодну плоть, як обсмоктують кістки, прицмокуючи від насолоди. Іван скреготав зубами від безпомічної люті, а з його очей текли дрібні злі сльози. Тремтячими руками він тримав прилад нічного бачення, не спроможний опустити його, бо це б означало знову опинитися у темряві. У тій непроглядній темряві, де нічому буде не заперечити реальність цих звуків. А потім гримнув вибух і яскравий спалах осліпив його.

Коли Іван отямився, то спершу навіть не зрозумів цього. Навкруг було світло, мов вдень, і за вибухами снарядів та тріскотнею пострілів він не чув навіть власних думок. Над ним схилився побратим з сумкою із червоним хрестом на поясі і щось беззвучно кричав. Іван навмання кивнув і жестом звелів тому зайнятися іншими. Медик ляснув його по щоці і побіг допомагати пораненим.

Іван підвівся, що далося йому нелегко. Піднявся на «сходинку» і поглянув на ворожі позиції. З їхнього боку, осяяні спалахами вибухів і світлом прожекторів, бігли зігнуті постаті зі зброєю і у касках. Піднявши автомат, який чомусь зробився таким важким, немов його занурили у цемент, він вистрілив короткою чергою. Кожен постріл болем віддавався у його плечі і всьому тілі. Один з нападників впав, але Іван не був певен, що саме він влучив у сепаратиста.

Автомат сухо кашлянув і замовк. Іван викинув порожній ріжок, пристебнув новий і вже збирався стріляти, але заціпенів від побаченого. За ту коротку мить, що він відвертався, ситуація перевернулася з ніг на голову. Тепер на укріплення наступали зовсім не сепаратисти. Замість них на Івана насувалися мерці. Він бачив їхні синюшні мертві обличчя, плями крові на розірваному, обгорілому камуфляжі, розбиті каски. В одного на підборідді бовтався зідраний шмат шкіри, а замість лівого ока зіяла кривава очниця. В іншого не вистачало правиці, а уламки каски стирчали зі сплющеної, ніби головка цвяха, голови. З мертвих побляклих очей крапали червоні сльози, залишаючи яскраві доріжки на блідій шкірі. А ще навкруг них роїлося щось невловиме, чорне, подібне водночас на тінь і дим. Іноді у ньому спалахували вогняні жарини.

Мерці підійшли вже настільки близько, що Іван відчув їхній огидний трупний сморід. Не в змозі більше стримуватися, чоловік відвернувся і його знудило. А потім він закричав і кричав доти, доки укол медика не занурив його в м’які обійми темряви.

Отямившись, Іван одразу подав у відставку. Наостанок доля зіграла з ним жорстокий жарт, змусивши повертатися разом з тими самими бійцями з нічиєї землі. Не в кузові з тілами, звісна річ, але все одно неприємне сусідство. Йому запам’ятався один з вбитих, чиє обличчя приховувала балаклава із зображенням черепа.

***

Позашляховик спинився у поселенні, яке цілком можна було прийняти за звичайне занепале поліське сільце. Більшість будівель покинуті руїни, та й ті, що лишалися обжитими, розвалювалися прямо на очах. За хлипкими парканами виднілися ділянки скопаної землі, один погляд на які змусив Кирила здригнутися. «Невже місцевим не страшно вирощувати городину на радіоактивних ґрунтах? – подумки жахнувся він. – Чи вони її на продаж садять? І, якщо друге, то як цим негідникам потім вночі спиться?».

З мешканців поліцейський помітив тільки двох старих за два двори від них. Ковзнувши по приїжджим байдужими поглядами, місцеві зайшли до свого будинку і красномовно зачинили обшарпані двері.

– Дай мені фото, – попросив Іван. Кирило простягнув йому світлини підозрюваного та своєї сестри.

– Я піду побалакаю з місцевими, раптом хтось щось бачив, – пояснив гід. – Ти ж поки зостанься біля машини. Нікуди не йди, нічого не підбирай. Якщо хтось заговорить і скаже щось важливе, одразу зв’язуйся зі мною.

– Добре, татусю, – поліцейський глузливо розсміявся. – А якщо я буду слухняним, ти мені морозиво купиш?

Іван розчаровано поглянув на нього.

– Я тебе залишаю, щоб ти за машиною наглянув, – серйозно пояснив він. – Бо можуть і обікрасти, і вікна побити, і колеса проколоти. Поселенці народ специфічний і дуже не люблять чужих. Та й мені самому буде легше їх розговорити.

Кирило тільки махнув рукою. Іван рушив до найближчого подвір’я, відчинив скрипучу хвірточку, постукав у вікно. Двері відчинилися і гід зникнув у будинку.

Не минуло й п’яти хвилин як поліцейський знудився його чекати. Позбавлений заняття розум повсякчас повертався до сестри, вимальовуючи найбільш жахливі та песимістичні варіанти її долі. Аби відволіктися, Кирило дістав телефон, але він розрядився, варто було чоловіку торкнутися екрану. «Радіація чи дохла батарея?» – подумалося йому. Сунувши руки в кишені, він пройшовся навкруг джипа. Нудно. Кирило розвернувся, ніби отримавши команду «кругом», і здригнувся від несподіванки. Вулицею до нього йшов чоловік.

Здавалося, незнайомець з’явився нізвідки, зіткавшись прямо з холодного лютневого повітря. Насправді, не треба було бути великим розумником, аби здогадатися, що місцевий просто вийшов зі свого подвір’я, а Кирило проґавив його появу, поки кружляв навколо автівки. Та все ж серце поліцейського закалатало від несподіванки і він увесь підібрався, не знаючи як поведе себе чорнобильський абориген.

Тим часом місцевий наблизився настільки, що Кирило міг його роздивитися. Високий кремезний, приблизно одного зросту з самим поліцейським, але через схилену голову здається нижчим. Вбраний у ношений сірий дощовик і чорні гумові чоботи. Накинутий капюшон приховує обличчя.

Кирило несміливо підняв руку і тут же незграбно її опустив. Жодної реакції від незнайомця. Коли чолов’яга порівнявся з ним, поліцейський почув:

– Марина.

– Що? – сполошився Кирило. – Чому ти назвав це ім’я?

Він простягнув руку, збираючись затримати невідомого і отримати від нього пояснення, але схопив лише порожнечу. На превеликий подив правоохоронця, незнайомець у дощовику знаходився щонайменше в десяти кроках від нього і стрімко віддалявся. Кирило витер спітніле, попри холодну погоду, чоло. «Це я гальмую чи він швидший від олімпійців? – промайнуло в його голові. – А може це взагалі зона Стругацьких? Клята радіація зводить мене з розуму!» Не вагаючись, він побіг вслід за таємничим місцевим.

«Іван велів одразу кликати його, як помічу щось варте уваги. Але якщо я побіжу по нього, то напевно упущу цього дядька, – виправдовував себе поліцейський. – А він згадав Марину, я це чітко чув. Тому вибачай, Іване, та моя сестра важливіша від твоєї автівки»

Попри всі прикладені зусилля, Кирилу ніяк не вдавалося наздогнати чолов’ягу, який, начебто й не поспішаючи, примудрявся збільшувати відстань між ними. Якоїсь миті правоохоронець навіть втратив з виду його широку згорблену спину у сірому дощовику і запанікував, але вчасно помітив мокрі сліди на землі. «Де це ти ноги замочити примудрився?» – подумав він.

Вони дедалі більше віддалялися як від джипу, так і від поселення. Згодом сліди звернули з дороги на вузьку стежку, що в’юнким серпантином спускалася до річки. На березі, спиною до Кирила, сидів навпочіпки чолов’яга у дощовику. На диво прозора вода впритул підступала до його ніг, залишаючи на носках чобіт шматочки ще не розталої криги.

Поліцейський спинився в кількох кроках від чорнобильця, не наважуючись підійти ближче.

– Даруйте, ми можемо поговорити? Мені треба поставити вам кілька запитань, – окрикнув він чоловіка.

– Марина, ундина, русалка, наяда, нереїда, – не обертаючись, бурмотів незнайомець. Кирило ледь не застогнав від розчарування. «Схоже, місцевий божевільний» – вирішив він.

– Сомики! – з дитячим захопленням вигукнув чолов’яга, мовби підтверджуючи його здогадку. – Сомиків годувати треба! Але ще холодно. Дуже холодно. Цього року літа не буде. Як у 1816-ому році.

Та попри ці одкровення, поліцейський не поспішав залишати місцевого в спокої. Властиві Кирилу цікавість та спостережливість, посилені і випещені обраним фахом, не давали йому піти без відповідей.

– Гей! Ти мене розумієш? – він наблизився і торкнувся плеча незнайомця. Місцевий рвучко обернувся та випростався. Впав відкинутий капюшон, відкривши жахливе обличчя. Кирило позадкував і з його вуст зірвався безпомічний хрип.

Розпухле, м’ясисте обличчя чоловіка вкривала зеленкувата слизька луска. Вирячені червоні очі насмішкувато дивилися на поліцейського. Під сплющеним, з широкими ніздрями, носом вилися гнучкі сомові вуса. Над коміром дощовика виднілися витягнуті щілини-зябра, які розкривалися при кожному вдиху.

Незнайомець хижо посміхнувся, показавши розсип гострих трикутних зубів. Він блискавично схопив Кирила за лікоть і разом з ним шубовснув у воду.

Немов тисячі крижаних голок вп’ялися водночас в кожну клітину тіла правоохоронця. Чоловік борсався, намагаючись вирватися на поверхню, але мокра одежа неминуче тягнула на дно. Вже втрачаючи свідомість, Кирило відчув, як щось шарпнуло його і потягнуло нагору, до світла. Випірнувши з води, він жадібно хапав ротом повітря. Краплі води змішувалися зі сльозами, стікаючи по його щокам.

***

Чоловіки лежали на березі, переводячи подих. Втім, лютневий холод швидко підняв їх на ноги і навіть змусив бігти. Тремтячі молодики швидко зняли мокру одежу, вскочили до джипа, завели двигун і ввімкнули «пічку». Салон нагрівся і їхні обличчя розпливлися в задоволених усмішках. Хоча приводів для радощів було небагато.

– Візьми під заднім сидінням речі, – цокотів зубами Іван. – Я завжди з собою змінний одяг ношу, про всяк випадок. Дідько, тільки б не захворіти! Ти з якого переляку у річку стрибнув?

– Дя… дякую, що врятував, – голос Кирила тремтів навіть більше, ніж він сам. – Я не стрибав. Мене штовхнули.

– Хто? – насторожився гід. Поліцейський замислився, чи варто говорити правду, і вирішив не ускладнювати таємницями й без того непросту ситуацію.

– Водяник! Людина-риба у сірому дощовику. Морда вся в слизі, вусища і зуби, як пилка, – він обернувся до друга і зазирнув йому у вічі: – Психом мене вважаєш?

Іван похитав головою.

– Про сомиків згадував? – поцікавився він. Кирило стрепенувся:

– То я не божевільний? Що воно таке?

– Одна з чорнобильських легенд, – пояснив гід. – Хтось каже, що це поселенець, який їв радіоактивну рибу і тому мутував. Інші стверджують, ніби він місцевий водяник, який після аварії озлобився на людство. А є й такі, хто вважає його звичайним грабіжником. А червоні очі та зябра то вигадки жертв, аби ціну своїй історії набити. Люди схильні перебільшувати.

– Я не з таких, – похитав головою поліцейський. Іван кивнув:

– В курсі. Та й мені самому довелося бачити речі страшніші та дивніші від людини-сома. Розповім якось, за підходящих обставин.

Кирило продовжив ритися в одязі, шукаючи щось підходяще для його габаритів. Та все ж пережите не забувалося, вимагаючи обговорень.

– У вас тут в зоні справжній «Твін Пікс»! – він простягнув гідові нові речі. Іван здивовано гмикнув:

– Що?

– «Твін Пікс». Серіал такий, культова річ, – пояснив поліцейський. – Класика містичного детективу. Про розслідування вбивства Лори Палмер. Девід Лінч знімав на початку 90-их.

– А, тоді зрозуміло, чому я про нього не чув, – усміхнувся гід. – Я з того часу дивився «Могутніх Рейнджерів», а потім переключився на «Цілком таємно». Агент Скаллі моя любов на все життя.

Переодягнувшись і випивши гарячої кави з термосу, чоловіки оговталися від шоку. Неприємна пригода відклалася на задвірки пам’яті і Кирило вже й сам не був певен, чи справді бачив у нападника зябра. Може, це просто химерне татуювання? Та й він мав куди більш нагальні справи.

– Щось дізнався про нашого підозрюваного? – правоохоронець потягнувся. Тісна футболка жалісно затріщала, нагадуючи, що купувалася не для нього.

– На жаль, старенькі ніколи його не бачили, – відповів Іван. – Але вони дали мені зачіпку. Неподалік трійко хлоп’ят вирощують дещо заборонене.

– Коноплі саджають? – насторожився поліцейський. Гід похитав головою:

– Ні, щось потужніше. Я навіть не палю, тож у цьому нічого не тямлю, але з третіх вуст чув, що підсідають на їхній товар швидко і на все життя. То от я і подумав, що раз твій Копиленко вештається в зоні і не байдужий до наркотиків, то доля могла звести його з цими дільцями.

– Правильно мислиш, – похвалив Кирило. – Якщо хочеш, можу потім дати тобі рекомендацію в поліцейську академію. У тебе є задатки сищика. Що ж, поїхали тоді до наркоторговців.

– Можна й поїхати звісно, – Іван не поспішав торкатися керма. – Але якщо заїдемо до них з дороги, вони нас першими помітять і підготуються до зустрічі. Краще пройти крізь ліс і вийти прямісінько на їхню плантацію. Це зовсім недалечко звідси.

– Що ж, ти у нас місцевий, – поліцейський вийшов з автівки і нахилився підняти травматичний пістолет, зоставлений у мокрій куртці. – А машину залишати більше не боїшся?

– Заради Марини я ризикну, – гід вимкнув двигун і теж вибрався назовні. – Ходімо.

***

Чорнобильський ліс мало чим відрізнявся від сотень подібних йому по всьому Поліссю. Крізь поки що безлисті крони пробивалося тьмяне проміння холодного лютневого сонця. Миршава торішня трава порипувала під ногами. Ліс був безсумнівно обжитий, про що свідчили і відсутність густих чагарників, і витоптані стежки, що розгалужувалися, мов власна дорожня система. Разом з тим на очі Кирилу жодного разу не потрапило сміття, якого зазвичай не уникнути у лісах поблизу поселень. Чи то чорнобильські поселенці були охайнішими від решти українців, чи то вони мали інші, менш шляхетні, причини не смітити.

Вдихаючи свіже, пропахле деревом й травою повітря, легко було забути, що взагалі знаходишся у забороненій радіоактивній зоні. Іван так і робив, а от Кирило ніяк не міг розслабитися. Чоловік кривився і сіпався, немов його оточив рій кусючої мошки, хоча для неї було ще надто холодно.

– Заспокойся ти! – розсміявся гід. – Тут безпечно, я бачив заміри. Третє око чи хвіст точно не виростуть.

– Важко в це повірити після побачених зябер, – похмуро пробурмотів поліцейський. – До того ж, я читав, що саме ліси у чорнобильській зоні заражені найбільше.

– Дивлячись, які ліси, – пояснив Іван. – Сюди хмара не пішла, це ж бо не Рудий ліс. Насправді, радіаційний фон тут нижчий, ніж у столиці. Невже ти гадаєш, що я такий йолоп, аби потягнути тебе крізь заражені хащі і нас обох угробити?

Кирило не встигнув відповісти, адже їм назустріч несподівано вийшов пес. Середнього розміру, з витягнутою мордою і довгою, вкритою ковтунами, пісочною шерстю. Його темні очі пильно дивилися на людей.

– Бідненький! – поліцейський співчутливо поглянув на випнуті ребра волоцюги. – Який ти худий! Іване, маєш чим його пригостити?

– Маю, – насупився гід. – Але боюся, що на них всіх мого частунку не вистачить.

Перш, ніж Кирило встигнув попросити пояснень з кущів одна за одною почали з’являтися інші собаки. Різних розмірів та забарвлень, але всі худі, брудні й бродячі. Чоловіки озирнулися і побачили, що пси підходять звідусіль. «Нас оточують!» – промайнуло в голові правоохоронця.

Кирило нарахував не менше двадцяти і жахнувся від усвідомлення того, що в їхній ситуації людина далеко не цар природи. Йому ще ніколи не доводилося бачити такої великої собачої зграї. Пси насувалися на них тихо, неспішно, але невмолимо. Смикалися собачі губи, оголюючи гострі ікла. Іноді лунало грізне гарчання, але ніхто не гавкав. Чомусь це здавалося ще страшнішим, мовби показуючи, що ці колись приручені істоти повернулися до первісної дикості. І тепер бачили в людях не загрозу, а здобич.

Пси наблизилися і почали клацати зубами, намагаючись вкусити. Іван підняв з землі палицю і почав відбиватися, утримуючи собак на відстані. Великому чорному собацюрі вдалося вчепитися у руку Кирила. Він тримався міцніше і не відпускав, попри всю лайку і удари, якими осипав пса правоохоронець. Зуби змикалися дедалі щільніше, намагаючись прокусити товстий пуховик і дістатися вразливої плоті. Кирило дістав пістолет і, не цілячись, вистрілив у собаку. Пес одразу відпустив його і відскочив. Поліцейський полегшено зітхнув, але наступної миті сильний поштовх збив його з ніг.

Обличчя чоловіка обдало смердючим диханням, а перед очима розкрилася паща. З білого, вищербленого ікла звисала нитка слини. Пес клацнув зубами, ледь не відкусивши йому носа і відступив. На його місці з’явилася простягнута долоня.

Піднявши на ноги Кирила, Іван продовжив пробиватися крізь собак. Чоловікам вдалося вирватися, відкупившись всього кількома укусами.

***

Втікачі бігли між дерев. Дихання з присвистом виривалося з їхніх грудей, а мокрий одяг липнув до тіла. Важкі паркі куртки сковували рухи, роблячи чоловіків незграбними. Позад них, підганяючи, лунав багатоголосий гавкіт і тужливе виття.

Невдовзі ліс помітно порідішав. Вирішивши, що вони відірвалися, чоловіки зважилися стишити крок.

– Дя… дякую, – відхекуючись, прошепотів Кирило. – Ти вже двічі за сьогодні мене врятував. Навіть в АТО зі мною такого не траплялося.

Іван тільки махнув рукою, надто втомлений, щоб говорити. Вони розстебнули куртки і повільно брели вперед, морально та фізично готуючись до ще однієї неприємної зустрічі. Зненацька просто під ноги поліцейському вискочила кудлата брудно-біла собацюра.

Кирило не розгубився і копнув її. Собака жалісно завищала, відскочила й розгавкалася. Не чекаючи, доки на її заклик примчить решта зграї, чоловіки знову побігли. Ось зосталися позаду останні дерева і перед ними, мов з-під землі, виросла висока огорожа з колючого дроту. Чоловіки перебралися через неї з усією обережністю, але без жертв не обійшлося: Іван зоставив на дроті шматок куртки, а Кирило порізав великий палець.

Вслід за ними, здіймаючи хмари куряви, вискочила собака, з розбігу врізалася в огорожу і заверещала від болю. Підібгавши хвоста, вона присоромлено втекла до лісу. Обидва чоловіки полегшено зітхнули.

Позбавившись переслідувачів, вони зважилися озирнутися. По цей бік огорожі знаходилася напівзруйнована одноповерхова будівля, на обжитість якої вказували іржаві заплати на дірявому даху, чорна «тойота» біля входу і навіть біленькі фіранки на замизканих вікнах. Перед нею розташувалися кілька теплиць. Крізь щільну церату проглядали обриси рослин, віддалено схожих на кукурудзу. Ще повсюди валялися порожні каністри, інструменти, бита цегла і розмаїте сміття, здебільшого пивні пляшки і обгортки від чіпсів. А ще була буда з ланцюгом та порожнім нашийником.

З однієї із теплиць вийшли троє чоловіків. Вони здивовано вирячилися на непроханих гостей.

– Ви що в біса тут робите? – запитав найвищий з трійці, кремезний та голомозий. Його агресивне жорстоке обличчя навскоси перетинав темно-багряний шрам, обриваючись над верхньою губою.

Іван міркував над тим, як краще відповісти, та його випередив Кирило:

– Це ти? Де моя сестра, покидьку?

І дійсно, одним з наркоторговців виявився той самий Володимир Вікторович Копиленко з фото, впізнаваний навіть попри «тунелі» у вухах. Поліцейський підійшов до нього, схопив за комір і зігнувся, отримавши під ребра від третього дільця, смаглявого чолов’яги у шкіряному піджаку і дзеркальних окулярах. Кирило не зостався в боргу і тицьнув його ліктем.

Іван поспішив на поміч другові. Голомозий здоровань вдарив поліцейського в обличчя, але Кирило ухилився і величезний кулак лише мазнув його по вилиці. Поліцейський позадкував, тягнучи за собою Копиленка. Той спробував вирватися, кілька разів штурхнув правоохоронця, а потім вчепився йому в горло і почав душити. Здоровань обернувся до Івана і зацідив йому у вухо.

Кирило заламав підозрюваному руку за спину і, використовуючи свою перевагу у вазі, легко повалив його на землю. Та одразу ж відпустив, отримавши потужний удар ногою від смаглявого. Впавши на землю, поліцейський перекотився і, не випростуючись, кинувся на нього. Обхопивши супротивника за пояс, він повалив його і кілька разів вдарив, розбивши окуляри на друзки.

Голомозий осипав Івана ударами, важкими, як ковальський молот. Гід лише відступав, навіть не намагаючись відбиватися. Копиленко вдарив Кирила по голові уламком труби. Поліцейського врятувала лише незграбність підозрюваного: більшість вкладеної сили пішла в нікуди і труба тільки злегка черкнула по його волоссю. Та й цього вистачило, аби чоловік повалився на бік, а світ навколо зробився розмитим, наче він дивився на нього крізь каламутну воду. Копиленко став над ним і замахнувся, щоб добити, але Кирило штурхнув його у пах. Підозрюваний жалісно зойкнув і впав поряд з ним. Поліцейський одразу притиснув його до землі і, поглянувши на Івана, гукнув:

– Ще довго возитимешся?

Здоровань схопив гіда, притягнув до себе і вдарив коліном в обличчя. Наступної миті кулак Івана врізався йому в підборіддя. Хруснула щелепа, з рота вилетіло кілька скривавлених уламків зубів і голомозий велет важко гепнувся на траву. Здавалося, навіть земля здригнулася.

Гід схилився і перевірив його пульс. «Живий», – полегшено зітхнув Іван. Смаглявий стогнав і лаявся, тож його життю теж нічого не загрожувало. Як і Копиленко, який перестав смикатися і заціпенів, дрібно тремтячи.

– У тебе все волосся в крові, – Іван підійшов до друга. Кирило торкнувся голови і скривився від болю.

– Потім перев’яжу, – відмахнувся він. – Та й ти сам як Роккі після бою виглядаєш. Обов’язково було так підставлятися?

– Я не люблю і не вмію битися, – зізнався гід. – Тому навчився вирубати з одного удару. Але, щоб його завдати, треба дати супротивнику повірити у свою перемогу.

Кирило підвівся і ривком поставив Копиленка під ноги. Вихопив пістолет, наставив на підозрюваного і суворо гаркнув:

– Де моя сестра? І не здумай дурником прикидатися, бо одразу кров’ю захлинешся. Іване, покажи йому фото.

– Не стреляй, мужик, я все расскажу, – жалісно запричитав Копиленко. – Девки тут, совсем рядом, в другом здании. Это все Коля и Макс, я только на стрёме стоял. Христом Богом клянусь, только на стрёме.

По його вилинялих джинсах розпливлася мокра пляма. Іван гидливо скривився. Кирило струснув наркомана, від чого його голова на тонкій шиї замоталася, мов у зламаної іграшки.

– Веди, – звелів він. – І без дурниць. Без глупостей, по-твоєму.

Поліцейський відпустив злочинця і штурхнув, наказуючи йти. Копиленко слухняно потюпав вперед. Він жалісно зойкнув, коли йому в спину ткнувся пістолет.

– Без глупостей, – загрозливо повторив Кирило.

Вони обігнули будівлю і рушили до іншої, більшої і куди менш обжитої на вигляд. Судячи з відсутності вікон, колись вона була складом. Від оселі та теплиць наркоторговців її відділяла пристойна відстань, тому Іван вирішив, поки є нагода, розставити всі точки над «і»:

– Твої посібники, Макс і… Коля. Це їх ми щойно побили?

– Не! – Копиленко збагнув, що бовкнув зайве, але мусив продовжити: – То нормальные пацаны, я у них зелье беру. Ох, и сильное зелье, скажу я вам! Раз наскочишь, не соскочишь! Они меня даже отговаривали с Максом мутить. Надо было послушаться, но я ж не знал тогда, какие они шизики! Платили хорошо, все кошельки, брюлики и мобилки мне отдавали. Кто ж от такого фарта откажется? Я и повелся. Но девкам не вредил, мамой клянусь. И пальцем ни одной не тронул.

– А хто «тронул»? – Кирило насилу стримував лють. Наркоман ледь не підскочив від радощів, радіючи можливості перекласти провину:

– Макс! Макс всех резал. А Коля стоял рядом и руководил. Сам он ручки не пачкал, а только говорил куда колоть, где положить, что чертить. Но я деталей не знаю, только то, что краем уха услышал. Сам никогда не участвовал, потому что… стрёмно это, братцы. Очень стрёмно.

– То ви сатаністи? – Іван вражено присвиснув. – Й чого тільки в зону всяку погань тягне?

– Бо беззаконня у вас, – втомлено відказав поліцейський. – Ти ж сам сказав: доки в туристичні місця не лізеш, роби, що хочеш і нікому й діла не буде. А ці покидьки не сатаністи. Вони просто хворі збоченці.

– А я шо? Я ничьо, – продовжив виправдовуватися Копиленко. – Я ради денег, чтоб дозу купить. Не я бы, так кто-то другой вместо меня нашелся бы. Думаете, таких, как я, мало?

– В тому й біда, – зітхнув гід. – Вас надто багато. І ви навіть гірші від цих психів. Принаймні, вони вірять, що вчиняють правильно. Вони вірять у деформовані, збочені моральні цінності, розумієш? А в тебе жодних цінностей немає. Совісті в тебе немає.

– Не кидай перли перед свинею, Іване. Воно тебе не зрозуміє, – Кирило зневажливо штурхнув наркомана. – Як у твоїх посібників зі зброєю?

– У Макса нож есть, – запобігливо повідомив Копиленко. – Может, и что-то другое, но я не видел. А вот у Коли оружия нет. Он чистоплюй и только языком молоть горазд.

***

Вони обігнули будівлю, проминули жовтий трикутний знак з символом радіаційної небезпеки і підійшли до обшарпаних дверей. Біля входу Копиленко почав хникати:

– Отпустите меня! Я же вас уже провел! Дальше внутрь и все время прямо. Не заблудитесь. Отпустите, пожалуйста!

– За кого ти нас маєш? – обурився Кирило. – Щоб ти подав сигнал своїм посібникам і вони влаштували засідку? Навіть не сподівайся! Проведеш нас до кінця і, якщо не смикатимешся, зостанешся цілим. Може, й поблажку за співпрацю отримаєш.

Поглянувши на похмуре обличчя друга, Іван збагнув, що він бреше. Відпускати на волю поліцейський точно нікого не збирався. Але наркоман про це не здогадувався, тому ледь не застрибав від радості:

– Хорошо. Идите за мной. Осторожно, тут темно.

Вони увійшли всередину. Було холодно й вогко, смерділо нечистотами. Гід здригнувся, уявивши як почувалися у цьому незатишному місці викрадені дівчата. Про те, що з ними робили потім, він намагався не думати. Люди вміли дивувати. Шкода тільки, що здебільшого неприємно.

– Не шумите, – Копиленко, схоже, остаточно вирішив переметнутися на їхній бік. – Они могут услышать.

– Вибач, що втягнув тебе у це, – прошепотів Кирило, нахилившись до друга. – Добряче ж тобі через мене дісталося.

– Нам обом дісталося, – нагадав Іван. – Та й мені не шкода отримати по пиці задля порятунку Марини. До того ж, нехай в зоні і закривають очі на всяке, але подібні безчинства навіть вона не терпітиме.

Невдовзі чоловіки побачили тьмяний, явно не електричний вогник, який не стільки розганяв морок, скільки підкреслював його. Вслід за світлом почулися голоси. Нерозбірливе бурмотіння невдовзі перетворилося на слова:

–… режь ее. Та не эту! Ведьму бери.

– А с малой что делать?

– Ее оставим на десерт. Через нас столько целок за эти месяцы прошли. Жаль будет ни одну не откупорить!

Почулося жалісне мимрення, немов намагалися говорити з кляпом у роті. Кирило та Іван водночас прискорили крок.

– Ах ты старый развратник! – розсміявся перший голос. – Не знал, что твой прибор вообще еще рабочий. Уважаю.

– Не отвлекайся, режь, – другий голос аж тремтів від нетерпіння. – Только ладони. Она нужна живой, чтобы появился повелитель. И кровь должна капать в чашу, не касаясь краев пентаграммы.

– Я знаю, – огризнувся перший. – Не в первый раз летаем. Иди сюда, киса.

Почулося вовтузіння, потім жіночий зойк і на диво спокійний оксамитовий голос:

– Ви не розумієте сил, з якими граєтеся. Особливо ти, Максимку.

– Стояти! Нікому не рухатися! – вигукнув Кирило. Він штовхнув Копиленка до посібників і наставив пістолет на всіх трьох. Звиклі до темряви очі мружилися і сльозилися, та, на щастя, тьмяне світло п’яти свічок на кінцях накресленої на підлозі пентаграми не осліпило його та Івана. Всередині самої пентаграми знаходився витончений золотий келих, по блискучому боці якої стікала червона цівка.

Крім рятівників та наркомана, в приміщенні знаходилося четверо. Один був молодик, приблизно їхнього з Іваном віку. Високий, стрункий з прямим темним волоссям до плеч. Бліде обличчя з правильними рисами, з тих, що подобаються жінкам. Вбраний у все чорне, на шиї кулон з пентаграмою, а пояс прикрашає срібний череп. В руці він тримав закривавлений викидний ніж. «Мабуть, чаша коштувала чимало і на ритуальний кинджал грошей не вистачило, – Іван здивувався недоречності обраної зброї. – Ти, певно, Макс»

Другий чоловік був майже вдвічі старшим. Невисокий, сухорлявий, у костюмі з краваткою, та, попри золоті запонки, більше схожий на університетського викладача, ніж бізнесмена. Геть сивий, хоча в бороді ще траплялися чорні волосини. «А ти Коля» – збагнув гід, відзначаючи, що Копиленко описав подільника досить точно.

Жінка зі скуйовдженим вогненно-рудим волоссям сиділа біля стіни і затискала порізані скривавлені долоні. Попри бруд і виснаження, її бліде обличчя вражало красою, а темно-зелені очі сяяли як два смарагди. Її пухкі скусані вуста розтягнулися у сумній втомленій усмішці. Поряд з нею лежала ще одна дівчина, в білому. Чоловіки бачили тільки її спину і стягнуті мотузкою зап’ястки.

– Предатель! Вовка, сукин сын! Как знал, что тебе верить нельзя! – Макс навідмаш змахнув рукою і Копиленко впав на підлогу. З перерізаного горла хльостала кров. Кирило вистрілив в стелю.

– Геть здурів, псих? – бризкаючи слиною, заволав він. – Жити набридло? Кинь ніж! Кинь, я сказав!

Сатаніст прокляв його палаючим ненавистю поглядом, та все ж слухняно викинув зброю. Метал дзенькнув, впавши на підлогу десь у темряві. На Копиленка ніхто навіть не дивився: всі присутні розуміли, що він вже не жилець.

– Пізно, – байдужим голосом промовили руда. – Ви спізнилися, хлопці. Вони завершили ритуал.

Вона вказала на пентаграму. У її центрі, на висоті приблизно людського зросту, з’явилися два вогника, дуже подібних до тих, які трепетали на кінчиках свічок. А потім кров з пентаграми почала підійматися в повітря. По крапелькам, немов у невагомості. Вони збиралися разом, сформувавши руку, яка підняла чашу на рівень летючих вогників. Після руки повільно зіткалося тіло, плаский кровавий силует без обличчя і з глумливою порожньою посмішкою. Летючі вогники зробилися його очима: розумними, жорстокими і живими. Це створіння приклалося до чаші і кров з неї потекла, змішуючись з його власною. Всі присутні, затамувавши подих, стежили за ним, не спроможні й пальцем поворухнути.

Брязнула, впавши на підлогу, ритуальна чаша. Вона викотилася за межі пентаграми і вдарилася у ногу рудої. Кривавий силует зникнув, немов його взагалі не існувало. Кирило вже ладен був переконати себе, що це просто мара, обман зору, викликаний відблисками полум’я в мороці. Та раптом Копиленко смикнувся. Потім ще раз і ще.

Наркоман звівся на ноги, але якось неправильно, ніби маріонетка, яку смикають за нитки. Випростався, незграбно роззирнувся, обертаючись всім тілом. Руки хльостали його по бокам, а з розпанаханого горла продовжувала текти кров. Похитуючись, він підійшов до чаші, підняв її і спитав:

– Огоч етєажаб аз єом янненревоп?

Голос був глибоким, хрипким і геть не схожим на голос Копиленка. При кожному слові з рани на його шиї бризкала цівка крові. Кирило й Іван збліднули від жаху, тоді як на обличчях сатаністів вгадувався невимовний захват. Руда зоставалася байдужою і навіть здавалася дещо нудьгуючою. Першим мовчання порушив Коля:

– О, славный повелитель! Подари победу славной русской армии и брось к ее ногам весь мир!

Його слова шокували не лише рятівників, а й його посібника:

– Так ты москаль? – обурено вигукнув Макс. – Но у тебя же нет акцента!

Коля самовдоволено розсміявся.

– Я из Воронежа, растыка! – зневажливо пояснив він. – У нас говор схожий. Ваш язык мне, увы, не дался, но в стране, где треть населения говорит на русском, любой ПТУ-шник Штирлицем станет. Теперь мое государство станет непобедимым, а ваше сотрут даже со страниц учебников.

Коля нестримно істерично розреготався, виплескуючи все, що давно тримав всередині. На мить цей шпигун/сатаніст/викладач зробився навіть страшнішим від ожилого трупа, що з розглядав його з інтересом ентомолога, що побачив жука-гнойовика у його природному середовищі. Та Макса це не спинило:

– Ты обманул меня, путинская подстилка! – він кинувся на Колю з кулаками. – Я хотел стать бессмертным!

Прогримів постріл. Іван здивовано витріщився на Кирила, але той відповів йому таким же розгубленим поглядом. Макс лежав на підлозі, тримаючись за живіт. Натомість Коля тримав в руці пістолет. Справжній.

– Эгоисты всегда проигрывают, – він з садистською насолодою копнув ногою вмираючого. – Вы, как хохлы, должны это понимать. Они слишком зациклены на себе и потому не видят, что происходить вокруг. А теперь брось свою игрушку. Быстрее! Не заставляй меня стрелять еще раз.

Кирило вилаявся, але пістолет викинув. Коля задоволено посміхнувся. Копиленко (а точніше істота, що зайняла його тіло) підійшов до Івана. Побляклі мертві очі навіть не дивилися на чоловіка, але він все одно відчував на собі пильний вивчаючий погляд. І, що найгірше, цей погляд був йому знайомим.

«Всього один удар», – подумав Іван. Його кулак врізався в підборіддя мерця. Голова смикнулася, ледь не відділившись від шиї, і Копиленко розтягнувся на підлозі. Впущена чаша вдруге за сьогодні відкотилася до рудої.

Коля дивився на це, не вірячи власним очам. Пістолет у його руках тремтів, мов осиковий листок. Здавалося, от-от повелитель підійметься і покаже свою справжню силу, стерши цих жалюгідних комашок на порох. Та натомість на підлозі лежав труп. Труп нікчемного боягуза, жалюгідного як при житті, так і після смерті.

– Я не понимаю! – голос сатаніста зірвався на панічний вереск. – Что я сделал не так? Почему ритуал не сработал? Где повелитель? В чем ошибка?

– Яка різниця, Миколко? – втомлено спитала руда. – Все скінчено. Ти програв. Ми обидва знаємо, що це вже не виправити.

– Замолчи, шлюха! – Коля вишкірився, втративши всю свою напускну інтелігентність. – Я все исправлю. Убью этих двоих и проведу новый ритуал. Потом избавлюсь от тебя. И развлекусь с девчонкой. Да, так и сделаю. Мне нужно все исправить, нужно выполнить задание. Потому что Кмоль ошибок не прощает. Он ужасный человек. Да и человек ли? Слышал, у него нет тени. Представляешь, он пожирает чужие души. Сам видел. Не проклинает или запирает, а именно жрет, как чертов бигмак. Ей, что происходит?

Його рука з пістолетом несподівано повернулася, наставляючи зброю на нього. Чоловік схопив себе лівою за зап’ясток, відчайдушно намагаючись стримати правицю, але сили були нерівні. Затріщав, розриваючись, піджак.

– Что ты делаешь? – його голос тремтів від страху. – Прекрати! Чертова ведьма! Давай договоримся! Я могу те…

Його обірвав постріл. Кров бризнула на стіну, тіло впало прямо на інших мерців. Іван стомлено опустився навпочіпки, не маючи сил зоставатися на ногах. Його погляд зустрівся зі смарагдовими очима рудої.

– Це ви зробили? – запитав він. Жінка задумливо провела пальцем по золотій поверхні чаші.

– А моя відповідь щось змінить? – по-одеському відповіла вона. Чоловік похитав головою. Він помітив, що порізи на її долонях більше не кровили. «Чи не надто швидко, – подумав Іван і одразу поправив себе: – А чи варто після всього побаченого і почутого цьому дивуватися?»

– Де моя сестра? – обурений вигук Кирила змусив його здригнутися. Гід поглянув на друга. Поліцейський стояв над розв’язаною ним коротко стриженою дівчиною в білому. Її круглощоке обличчя збліднуло від страху.

– Де Марина? – нетерпляче спитав бранку правоохоронець. – Ти хто така?

– Я Марія, – розгублено відповіла дівчина. Вона розтирала зап’ястки зі слідами від мотузки тремтячими пальцями.

– Ми з нею єдині, хто вцілів, – зі звичним спокоєм розповіла руда. – Кров’ю решти накреслили цю пентаграму. Була одна дівчина, яка кричала, що її брат поліцейський і прийде по неї. Її вбили три дні тому, якраз перед тим, як впіймали Марією. Не знаю, куди вони вивозили тіла. Мені дуже шкода.

Кирило впав на коліна. Сповнений відчаю та болю крик розірвав оманливий спокій покинутого складу. Запустивши пальці у волосся, чоловік ліг на підлогу і заридав. Його тіло здригалося від частих схлипів.

– Пробачте, – по щокам Марії струмками текли сльози. Іван лагідно обійняв дівчину за плечі.

– Ти ні в чому не винна, – сказав він. Поклавши руку на плече друга, гід промовив:

– Зберися, Кириле. Я розумію, як тобі боляче, але зараз не час для туги. Нехай ти і не врятував сестри, але покарав її вбивць. А це вже успіх у нашому жорстокому несправедливому світі. Ми обов’язково гідно проведемо Марину в останню путь, та зараз ти мусиш допомогти цим дівчатам вибратися звідси. Заради своєї сестри та всіх інших тут загиблих. І заради їхніх безутішних родичів теж.

– Ти правий, – погодився поліцейський. Він підвівся, витер мокрі очі і приязно усміхнувся колишнім бранкам:

– Ходімо з нами. Тепер ви у безпеці.

Руда взяла з собою золоту чашу і загасила огарки по кутах пентаграми. До виходу всі йшли мовчки, аж доки Марія не наважилася спитати у подруги по нещастю:

– Я так розумію, мене викрали, тому що я незаймана?

– Правильно розумієш, – руда навіть не стишила голос, від чого щоки дівчини залилися рум’янцем. – Для ритуалу потрібна кров цнотливих. Ці потойбічні шовіністи люблять набивати собі ціну, особливо якщо через їхні примхи страждатимуть слабкі та невинні. Мабуть, Миколка мав доступ до медичної бази, аби не помилитися. Припущу, ти нещодавно побувала у гінеколога, так?

Марія кивнула, не бажаючи продовжувати цю пікантну розмову. Подумки вона пообіцяла собі найближчим часом зустрітися з Артемом і провести разом ніч. «Якщо він ще тебе захоче», – глузливо додав її внутрішній голос, у якому з’явилися нові незнайомі нотки.

Вони покинули склад і рушили до дороги. Цей шлях зайняв значно більше часу і довелося кілька разів спинятися відпочити, але знову сунутися до лісу та наркоторговців чоловіки не наважилися.

Коли четверо підійшли до автівки, вже сутеніло. На щастя, за час їхньої відсутності ніхто не вкрав та не пошкодив машину. Іван дістав аптечку і взявся обробляти рани Кирила та свої власні. Руда від медичної допомоги відмовилася. Раптом почулося гучне бурчання. Всі обернулися до Марії.

– Вибачте, – в дівчині почервоніло не лише обличчя, а й шия. – Я зголодніла.

– Не лише ти, – приязно усміхнувся їй Кирило. – Від самого ранку в роті й макової росинки не було.

– Правильно казати: «ні мачинки, ні росинки не було», – похизувалася освіченістю руда і вперше в її голосі промайнуло щось, крім втоми. – І я теж не проти перекусити.

Зрозумівши натяк, Іван відкинув переднє пасажирське сидіння.

– У мене є сухий пайок, – він дістав герметично запакований зелений пакет з тризубом. – Влаштує?

Троє дружно кивнули.

– Невже тобі так до вподоби армійська їжа? – поліцейський відкусив шматок галети. – Чи просто готувати лінь?

Гід похитав головою.

– Це для туристів, – пояснив він, сьорбнувши кави. – Їм сухі пайки здаються доречнішими від кафе у Дитятках.

***

Вони поїхали, сіли в автівку, виїхали на головну дорогу і рушили у напрямку пропускного пункту. Стемніло і на чорному небі заблищали перші рідкі зорі. Фари вихоплювали з пітьми то похилу березу, то куцу ялинку, то зарослий травою горбок, підозріло схожий на людину. Їхня машина була єдиною на порожній дорозі, чого ніколи не траплялося за межами зони відчуження. Тому їм здавалося, ніби вони єдині, хто зостався у цілому світі. Принаймні, трьом з них, бо розгадати про що думає руда було завданням складнішим від колонізації Марсу.

– Ви ж бо знаєте про ці викрадення і вбивства значно більше від нас, – Кирило торкнувся забинтованої голови і скривився. – Знаєте їхні причини. Знаєте, що за істоту ми там бачили. Не хочете поділитися?

– Ні, – руда задумливо дивилася вглиб своєї чаші. – Вам цього не треба. Ви знаєте достатньо, щоб не закривати очі на існування речей непідвладних науковому поясненню. Але те, що вам вдалося зазирнути за межу, не означає, що ви мусите заступати за неї. Це чужий і жорстокий світ, в якому нічого робити неналежним до нього. Тому не шукайте неприємностей і спробуйте забути пережите. Так буде краще для вас і легше для мене.

– Забули б, якби могли, – поліцейський задумливо гмикнув. – Та може бодай своє ім’я назвете? Чи це теж потойбічна таємниця?

Руда скривилася, але в її смарагдових очах спалахнула приязнь.

– Мене звуть Килина, – відповіла вона.

– Гарне ім’я. Незвичайне, – зробив комплімент Кирило. – Вам личить.

Пухкі вуста жінки розтягнулися у задоволеній усмішці.

Іван не брав участі у їхній розмові, натомість стежачи за дорогою. У бічному дзеркальці він побачив мотоцикліста, що швидко наздоганяв їх. Обличчя гіда скам’яніло. Він добре знав хто ганяє на сталевому коні у зоні, не вмикаючи фари у темряві. Той, хто не боїться смерті, тому що вже неживий.

Байкер порівнявся з авто. Іван обернувся до нього і переконався, що обличчя мотоцикліста приховує балаклава із зображенням черепа. Мотоцикліст підняв руку і показав йому великий палець. Гід відповів йому тим же жестом.

Мотоцикл прискорився і вирвався вперед, невдовзі розчинившись у темряві. Джип під’їхав до пропускного пункту. Іван та Кирило тяжко зітхнули, передчуваючи важку розмову з охоронцями КПП. Але Килина щось прошепотіла у чашу і їх пропустили, навіть не перевіривши документи.

***

Іван розвіз всіх по домівкам, після чого повернувся до себе. Він зайшов до квартири і, не вмикаючи світла, гепнувся на диван. Довго сидів, переводив подих, відпочивав. Події дня встигнули вкритися пеленою туману, забутися та переплутатися. Здавалося, ніби все пережите трапилося не сьогодні, а щонайменше рік тому. Лише отримані в бійці садна та синці переконували його у зворотному.

Чоловік підвівся, пройшов на кухню. Відчинив холодильник. Спиртного не було, та, мабуть, це й на краще. «Відстрочка проблеми не гарантує її рішення», – подумки повторив він почуту від когось фразу. Налив собі апельсинового соку і залпом спорожнив склянку.

Потім взяв мобільний і набрав Кирила. Не зміг додзвонитися. Подумавши, Іван надіслав повідомлення: «Ти як?» і ліг у ліжко. З розплющеними очима він дивився на невидиму в мороці стелю й сам не помітив як заснув.

***

Двічі перечитавши рапорт, Кирило надіслав його керівнику відділу. Довелося багато замовчати, аби не змінити поліцейське посвідчення на медичну картку пацієнта психлікарні. Потім розкрив список зниклих дівчат і почав обдзвонювати їхніх родичів.

Двадцять три імені. Плач, лайка, погрози. Недовіра, злість, прийняття. Двоє дівчат, щоправда, вже повернулися додому, цілі та неушкоджені. Схоже, не всі у його списку виявилися жертвами російського сатаніста.

Коли він закінчив з родичами, помітив повідомлення від Івана. «Ти як?» – запитував гід. «Хріново», – подумки відповів йому поліцейський. Але у відповідь надіслав: «ОК».

Після він відкрив на телефоні фото з дня народження сестри і довго плакав, не стримуючись і не соромлячись. Сусіди схвильовано гомоніли за стіною, але, знаючи ким він працює, стукати з претензіями не наважилися.

Витерши сльози, Кирило знову взявся за телефон. І набрав маму.

***

– Тут ти більше нікому не нашкодиш, – Килина замкнула чашу у різьбленій скриньці, вкритій магічними знаками. Після ванни та смачної вечері жінка хотіла розслабитися і кілька днів не вилазити з ліжка. А потім ще півроку пожити як звичайний маґл, осторонь від усього потойбічного. Та щось муляло їй у грудях, точило, мов гусінь червивий плід, не даючи насолодитися волею та безпекою. «Чому ж мені так тривожно?» – роздратовано подумала вона.

Звісно, Килина розуміла причину свого хвилювання. Це назване Миколкою ім’я. Кмоль, Пожирач Душ. Жінка ніколи не чула про нього раніше, але відчувала його вже давно. І не лише вона. Вже кілька років у відьомських колах пліткували про Велику Темряву на північному сході. Що ж, схоже тепер ця темрява набула плоті.

Руда й незчулася, як покинула тіло. Побачивши себе, розпластану на підлозі, вона роздратовано вилаялася. «Наче в дитинстві, чесне слово! – пожурила себе Килина. – Побачила б бабця, змусила б знову підгорілий казан до блиску відчищати».

Та її самокартання швидко забулися, щойно жінка торкнулася світу духів. Душі пращурів гули, наче розлючені бджоли, метушилися і сварилися. Не знав спокою ніхто, починаючи від мстивих озлоблених привидів і закінчуючи поважними хранителями роду. Крізь викривлену сонмом духів реальність на Килину обрушився шквал картин минулого і майбутнього. Петро Перший… Зруйнована київська телевежа… Георгіївські стрічки… Діти у бомбосховищі… Жовто-блакитна марка з есмінцем.

Її вижбурнуло у власне тіло, немов відбитий ракеткою чемпіона Вімбілдона м’яч. Жінка лежала на підлозі і важко дихала. Її чоло блищало від поту. Груди здіймалися й опускалися під шовковим халатом, колихаючись, наче морські хвилі. Вона дивилася на білу стелю з пласкою люстрою, схожою на НЛО.

Килина підвелася і поглянула у дзеркало. У відображенні вона побачила своє бліде, розгублене обличчя зі скуйовдженим мокрим волоссям. Раптом скло тріснуло, змусивши її відсахнутися.

Змучена жінка повільно сповзла по стіні. Склавши три пальці докупи, вона швидко перехрестилася. Відьму немов обпекло вогнем, та вона прийняла цей біль як виправдану жертву. У темні часи навіть рогаті до церкви просяться.

– Господи, що ж на нас чекає? – тремтячим голосом прошепотіла вона.

***

Марія стояла перед великим дзеркалом і дивилася на себе. Вона зняла верх нічної сорочки, стягнула шорти і безсоромно покрутилася. Підійшла до туалетного столика, взяла помаду з косметички і почала фарбувати губи. Рвучкими, широкими змахами, не обмежуючись лише вустами. Багряна посмішка розтягнулася від вуха до вуха. Задоволена результатом Марія прицмокнула, розсміялася і промовила:

– Екя енраг оліт.

Голос був низьким і хрипким, геть не схожим на її власний. Десь всередині відчайдушно шарпнулася справжня Марія, намагаючись вирватися на волю. Повелитель легко віджбурнув її у морок несвідомості. «Недарма я обрав саме її тіло, – демон задоволено вишкірився. – Чистий невинний дух солодший від порожнечі всередині мерця. Мучитиму її, доки не набридне. А далі гріх чи безумство, як пощастить».

Думки створіння повернулися до ритуалу. Вже покійний заклинач просив кинути світ до ніг «славной русской армии». Пекельні закони вимагали виконати його прохання. Пекельна натура бажала обдурити відчайдушного сатаніста, аби той завив з новою силою на чортячій сковорідці. То як вчинити?

«Що ж, якщо армія справді виявиться славною, то чому б і не підсобити? – лукаво усміхнувся повелитель. – А як ні, то нехай власними силами справляються».

***

Всі четверо, попри хвилювання і тривоги, забулися важким неспокійним сном. Втома взяла своє, здолавши і виснажених ветеранів, і досвідчену відьму, і навіть одержиму бідолаху. Голови опустилися на подушки, заплакані очі склепилися і ковдри укрили змучені побиті тіла.

А прокинулися вони вже від вибухів.