Різдвяна котоверть

Я валявся на дивані весь день, та не подумайте, що я ледащо. Насправді керувати святковою метушнею ой як нелегко, але я справляюся просто блискуче. Стіл ломиться під вагою страв, ялинка поблискує своєю гірляндою, всі меблі добряче відполіровані, вікна зашторені, а подушки на дивані ще ніколи не стояли рівніше.

Загалом, можу сказати, що задоволений своєю роботою. Контролювати стільки справ за раз, керувати кількома людьми одночасно. Я щасливо підкручую білий вус та вмощуюся зручніше. Гостей ми чекаємо о третій дня, тож вони прийдуть, гадаю, як завше, десь о п'ятій. І як можна бути такими неорганізованими. Все ж таки люди дивні істоти.

Я прилизую відстовбурені шерстинки. Ось так. Тепер вони мають ідеальний вигляд. У процесі причепурення заходить Катя. Вона моя улюблена людина.

Дівчина змогла розгледіти мій потенціал ще коли я працював у місцевій крамниці. Робив, знаєте, всілякі дрібниці: стеріг продукти, зустрічав покупців, перевіряв якість корму, коли хтось потребував моєї експертної рецензії. Але я давно подумував над підвищенням, хотів пробити скляну стелю, і от нарешті я став главою зграї Сирнюків. На перший погляд, цілком пересічної сім'ї, але якщо ви з ними краще познайомитеся, то зрозумієте, про що це я.

Катруся ставить на стіл кутю в старезній глиняній мисці та зникає в коридорі. Чую, як відчиняються двері до кухні, куди я боюся потикатися вже третій день. Тим господиням тільки попадися — вмить зафаршерують.

Придивляюся до поставленої тарілки, повертаю голову, примружую очі. З цієї сторони наче все ок, а якщо повернути трохи вправо, то пропорції не рівні. Перспектива щодо кута столу крива, а відстань до одного краю замала, порівнюючи з іншим. І от куди вони без мене. Посуваю лапою тарілку, допоки не стає ідеально рівно. Кутя на куті, кіт на столі. Але Катя, що з'являється з кухлем компоту, не розуміє різдвяної мудрості й зганяє мене на диван. Щоб ви знали, кіт я далеко не святий, тож зсуваю тарілку так, як вона й була — криво і перекособочено.

Спокійно заплющую очі, поки є час поспати, але тепер у двері влітає Іван із пляшкою спиртного, кидає оком на стіл і знову зникає. Іван хоч і дивак подеколи, але взагалі він добряк. Ніколи не шкодує шматочка ковбаси. Іван повертається з Любою. Вона киває та щось йому каже. Тепер киває він. Люба теж хороша жінка, але ковбаси не дає. А ще підозріливо зирить у мій бік щоразу, коли я опиняюся близько до сметани. Не люблю цих упереджень, знаєте, дискримінації за походженням, адже на собак вона б ніколи так не зирила.

Іван знову зникає і за мить повертається втретє. Дивлюся на все це одним оком, я ж бо збирався подрімати. Вимушений розплющити і друге, бо нащось у руках в Івана праска. Здіймаю догори невидимі брови (цього я навчився в Каті).

Люба тикає пальцем у напрямку розетки. Я зацікавлено повертаю голову, щоб зі сторони глянути на ситуацію. Коли праска трохи нагрівається, Іван обережно підходить до столу, наче збирається приборкати дикого звіра. Мабуть, він доклався до пляшки спиртного перед тим абощо. Ситуація не стає зрозумілішою, тож я повертаю голову в інший бік, може так. Але досі нічого не втямлю, хіба вони збираються винайти новий метод просмажки м'яса. Уявляю собі цю картину і облизуюсь. Люба кидає на мене попереджений погляд, а я піднімаю на неї невидимі брови: «Що таке, жінко? Краще за чоловіком своїм стеж, він хоче реанімувати курку».

Але СЛР відкладається, натомість Іван маневрує праскою поміж тарілок... ага, щоби розгладити складки на скатертині. Ото дурне. Проте чим би дитя не бавилось...

Смачно потягуюсь, мої повіки важчають, задні лапки підгинаються. Я просто маленький клубочок, що тяжко працює і нарешті має пів годинки на сон. Раптом щось звучить як тарілка, яка впала зі столу. Інстинктивно притуляю вуха до голови. Чую, як здавлено ахає Люба. Сильніше скручуюсь, по можливості, запхавши голову під все своє пухнасте тіло. Іван, мабуть, зараз шкодує, що він не кіт. І тут повітря розрізає сто сорок децибел Любиного крику:

— Ти бачиш, що ти наробив! Руки з одного місця!

Ой, бідні мої вушка, бідні.

Я розігнувся тільки після того, як Люба зникла за дверима кухні, без сумніву, щоб пожалітися Каті на її дідуся.

Оскільки нас з Іваном не змусили вилизувати килим, думаю, нічого катастрофічного він не скинув. Я вже збирався почухати за вухом і повернути собі здатність чути. Але так і застиг із піднятою лапою в компрометуючій позі, бо у двері задзвонили.

У квартирі почався якийсь переворот. Всі вмить забігали. Нещасливу тарілку прибрали, з килима позбирали почищені для закуски свіжі огірки, які перевернув Іван. А я ще навіть лапу не встиг опустити.

Уперше за стільки років гості прийшли вчасно.