Серце гнилої ночі

Данилко хворів уже третій день. Стовпчик термометра застряг на позначці 38,9 і вперто не хотів опускатися назад. І парацетамол і ібупрофен, які Юля давала за схемою, майже не допомагали. В’язка, непроглядна, зимова, морозна ніч давно огорнула місто, накрила його мороком, приправленим безнадією, запакувала у згорток розпачу. Біля заклеєного скотчем вікна нав’язливо дзижчав повідомленнями телефон, а в коридорі знову потріскував несправний вимикач, наче якась зла сила клацала ним туди-сюди. Юля сиділа на краю ліжка, безсило дивлячись на те, як уві сні, стогнучи, вертиться Данилко. Він, то і діло важко зітхав, обійнявши іграшкового зайця, ворочався, тривожно здригався, намагаючись знайти зручне положення для гарячого, як вуглинка тіла.

І тут знизу загриміло.

— Суууки! Гупаєте там, як слони?!! – хрипкий голос, що не вписувався в нічний морок і тишу лунав разом з гучними ударами в підлогу. Від цих ударів порожня склянка з ложкою, які стояли на тумбочці, почали підстрибувати і подзенькувати.

Юля до болі стиснула щелепи, намагаючись вирівняти дихання. Це знову вона. Пані Тамара. Вічно невдоволена, вічно кричуща. Здавалося, стара жінка не могла сприймати тишу як щось природне, бо навіть коли зверху не було ані звуку, вона знаходила привід погрожувати, кричати, бити чимось важким у стелю.

— Суууки! Знаєте ж, сууки, що я через вас не сплю! І вам тепер не дам! – гриміло знизу.

Юля знала. Вона знала кожне її лайливе слово, кожен удар чимось важким, від чого Данилко острахом прокидався і починав плакати. А також знала, що та зробить все, щоб розбудити Данилка, щоб вивести її з себе. Юля не спала вже третю добу: її руки тремтіли від виснаження, свідомість плавала в тумані. Вона сиділа с краєчку дивана, міцно стискаючи тонкими пальцями стару вовняну ковдру. Очі пекли від недосипу, мозок гудів від постійного напруження. У вухах стояло відлуння голосу пані Тамари, що лунав навіть тоді, коли та замовкала. Шурхіт. Ляскіт. Важкий стукіт.

Данилко знову заворочався у своєму ліжечку, тоненько захникав, тручи гарячого лоба, пискнув крізь сон, і Юля затамувала подих. Вона знала, що зараз буде. Вона встигала передбачити її наступні дії, немов за сценарієм, що повторювався знову і знову. І справді: знизу з грюкотом щось впало. Потім шаленої сили удар змусив її підстрибнути на ліжку, ще раз. І ще.

— Курва! Суууки недобиті! Понаїжджааали! — розляглося підлогою, як удар хлиста. — Спати, кажу! Спати, сучі діти!

Юля відчула, як в середині розгоряється жар, у горлі застрягла грудка. Вона глибоко вдихнула і повільно підвелася на ноги. Очі застелило чимось чорним, важким, майже неживим. Вона зробила крок до дверей. Метнулася на кухню, з гучним лязкотом потягнула на себе шухляду зі столовими приборами, пальці нащупали прохолодний гладенький метал важкого ножа для м’яса. Ще крок до дверей крихітної гостинки. Рвучким рухом вона розчахнула вхідні двері і, не беручи ключів, попрямувала вниз як була, босоніж і в піжамі.

Крижані сходи кололи босі ноги, але вона не відчувала болю. Серце билося в грудях, немов загнаний звір, розганяючи по жилах щось пекуче й темне. Кожен її рух був повільним, майже механічним, ніби діяла вона не з власної волі, а під тиском якоїсь зовнішньої сили. Звуки нічного будинку здавалися їй спотвореними: дзижчання лампи на першому поверсі нагадувало віддалений крик, завивання вітру за вікном - чиєсь придушене схлипування.

Пальці Юлі дрібно тремтіли, коли вона торкнулася перил. Вона на мить зупинилася, заплющила очі, намагаючись впіймати хоч крихту холодного розуму, хоч тінь здорового глузду. Але там, у її голові, вже розросталося щось інше. Порожнеча, в якій вирувала лють. Відчай. Голос пані Тамари лунав у вухах, зливався з усіма образами, які вона проковтнула за останні тижні, місяці, два останні роки, з часу, як вони сюди переїхали. Усе це разом згущувалося, перетворювалося на суцільний, нестерпний шум.

Руки Юлі стиснулися в кулаки, нігті вп'ялися в долоні. Вона зробила ще один крок униз. А тоді ще один. І ще. Попереду — двері квартири пані Тамари. Юля дихала важко, гарячково, ніби в передчутті чогось неминучого. Тінь від лампи на стелі здалася їй спотвореним відображенням самої себе: змученої, виснаженої, сповненої темряви.

Вона підняла руку й постукала. Раз. Два. Три. Кісточки пальців боляче зустрілися з деревом, але це лише дратувало.

Двері рипнули, і на порозі постала сама пані Тамара – кістлява, вицвіла, з блідим обличчям, на якому блищали маленькі, чорні, повні ненависті очі. Стояла простоволоса, розпатлані сиві пучки стирчали на всі боки. Вдягнута стара фланелева нічна сорочка з дрібними синіми квітками збилась на спині і оголила кістляве старече плече, зморщене і жовте, як гниле яблуко.

— Чого тобі?! – прошипіла пані Тамара, слина з кутиків губ бризнула в’язкою цівкою на підлогу.

Юля мовчала. Вона напружено дивилася просто в ці очі, ніби бачила всередині щось більше, ніж просто людину. Щось гниле. Щось, що пожирає її ночами.

— Ви більше не заважатимете нам… – прошепотіла вона, наближаючись до старої впритул.

Вона увійшла до квартири, коли та почала боязко задкувати. Шкіра провисала зморшками, а очі, глибокі, як порожні колодязі, втупилися в Юлю.

— Ти прийшла, — протягнула вона і оголила рота у беззубій усмішці.

Юліна рука все ще стискала за спиною ніж. Крижаний метал, уже нагрівся, але тримав її докупи, освіжав, додавав сил. Пані Тамара завмерла. І в цю мить щось у кімнаті почало змінюватися.

Тіні на стінах заворушилися, наче дихали. Насичене смородом і чимось важким повітря загусло. З-за спини старої виповзла темрява - жива, в’язка, вона клубочилася і хихотіла. Здавалося, що вона тягнулася до Юлі, облизуючи її обличчя крижаними язиками.

— Нааааарешшшшшшті ти прийшшшшшла, — прошелестіло з порожнечі.

Пані Тамара всміхнулася, і її губи розповзлися занадто широко, немов розтягуючись під чужою силою, зуби видовжилися, загострилися, а шкіра навколо очей почала тріскатися, розходячись чорними щілинами.

Юля заклякла. Ніж у її руці здригнувся. З кожним ударом серця темрява згущувалася, заповнюючи кімнату, огортаючи її, ковтаючи світло.

І тоді стара кинулася на неї.