Власна історія, яку я не написала.

Аделіна завжди ненавиділа дзеркала. Вони безжально віддзеркалювали все те, що вона воліла б не бачити: важкі ноги, пухкі щоки, очі, повні сорому. У дитинстві вона була об’єктом насмішок, ображена власною родиною та зневажена світом. Її рятівником став Данило Адамс – мовчазний хлопець, який завжди бачив більше, ніж говорив. Він був її єдиним другом, її щитом, а згодом – її любов'ю. Та одного дня він просто пішов. Без пояснень, без прощань, залишивши в її душі чорну діру. Минуло чотири роки. Тепер Аделіна – відомий автор. Її книги стали способом пережити біль, перетворивши минулі шрами на слова. Вона навчилася жити без нього, навчилася бути сильною. Але коли бачить його ім’я на сусідній поштовій скриньці, її світ знову починає тріщати по швах. А потім починається справжній кошмар.