Інший я

Антогоністом був я. Божевільний, непримеренний, мовчазний противник свого серця. Вікальпа, до якої дійшов мій розум, часто лякає мене, постає питання :"Чи завжди я був таким?"

Головне, кажуть, залишатися собою, бути добрим, милим, розвиватися. Ґелґіт натовпу змішався з кістковим мозком, кров'ю, думаю, що саме тоді я зустрів його. Друг чи ворог, було не зрозуміло, але у нього було моє лице. Елегантний, ввічливий, розумний- ідеальний у рамках розуміння соціуму той, що догоджає. Єхидством від нього навіть і не пахло, але очевидно він хотів зайняти моє місце. Жалюгідно, але я заховався від того ідола, що любило ще невеличке коло людей. Звичайно, що він піклувався про всіх, лише мене наче не бачив, не знав. що я існую.

Ирій думок проковтнув те, що називають "особистість". Інакше кажучи, я продовжив тихо спостерігати за ним з заздрістю. Їхній янгол був дуже добрим, щирим, а вони роздирали його на шматки. Його лице лишалося непохитно спокійним, усміхненим, а мої груди наповнювала звична злоба, не до нього, а до них. Купка людей зчинила галас, злочин, а я стояв. Лише гляньте на цю картину. Можливо варто допомогти чи крикнути? Напевно мене не стануть слухати, вони ж люблять його, нічого не трапиться. Огида захопила моє тіло, воно ринулось в сторону натовпу. Підбігши до них я став вперше кричати і битися. Разом вони відступили. Скоро пробігши очима по пустим обличчям, я подивився на нього. Тихий плач був в його зіницях. Укрити і сховати-така була думка. Фривольний натовп розчинився, він вперше дивився на мене так ясно. Хоча у нас було одне лице, я відчував, що ми були одинакові і всередині. Це був момент пізнання. Чи були ми однією людино? Швидше ні, але мене не покидало це відчуття. Щоразу як я дивився на нього я розумів, що моя підозра не є помилковою. Юність, старість, середні роки були для нас однаковими. Я був протагоністом, тим хто врятував себе.