РАННЯ ПТАШКА

Струснувши головою Мирослава спробувала прогнати нав’язливі спогади, що заполонили її свідомість. Вийшло це в неї не надто вдало. Пам'ять продовжувала настирливо допікати її найболючішим, тим невеселим минулим яке б жінка з радістю відправила в глибоке забуття. Та справитися зі своїми споминами Мирося зараз була не в силі, тож мусить до кінця передивитися калейдоскоп подій свого непростого життя.

Тоді, після загибелі чоловіка, для молодої жінки настали чорні часи. Туга за втратою коханого доповнювалася хронічною нестачею засобів дня існування. Сашко був не лише її судженим, він був годувальником їхньої сім’ї. Поки їздив по заробітках і привозив непогані гроші, Мирося могла без особливих проблем ростити дітей і дбати про затишок у їхньому домашньому гніздечку. Коли ж чоловіка не стало, життя жінки перетворилося на безкінечне випробування.

Однак Мирослава не опустила руки й боролася за благополуччя своїх синочків з усіх сил які тільки мала. Закотивши рукави щоденно поралася по господарству, нерідко виконуючи важку чоловічу роботу. В школі не цуралася виконувати будь-яке дане їй завдання. Зарплата прибиральниці була копійчаною, тож вона без вагань згодилася попрацювати завгоспом, сподіваючись на більший заробіток.

Нова посада, відверто кажучи, припала жінці до смаку. Миросі подобалося не лише керувати ввіреними їй людьми, але й займатися вирішенням тих господарських проблем, на які, раніше, інші завгоспи й уваги не звертали. Завдяки її титанічним зусиллям вдалося багато чого зробити для школи, а ще більше було заплановано реалізувати в майбутньому. На жаль тому майбутньому тепер вочевидь не судилося здійснитися.

Головною перешкодою втілення грандіозних планів амбіційного завгоспа став власне сам директор школи. Чоловік за останні півроку разюче змінився, так що його тепер годі було й впізнати. Раніше Петро Матвійович завше був ввічливим й культурним начальником. До всіх підлеглих ставився доброзичливо, з повагою. Ніколи не чванився своєю посадою, був простим і щирим в спілкуванні. В колективі заслужив повагу за чесніть, порядність і високу професійність.

Зрештою, як і просто мужчина, Петро Матвійович виглядав ще нічогенько, зважаючи на його вже доволі немолодий вік. Високий, поважний, з густою чуприною сріблястого волосся на голові й пронизливо-карими очима він мав свій особливий та неповторний шарм. Завше охайно одягнутий, привітно усміхнений і незмінно духмяний ароматом сандалу, чоловік без перебільшення, подобався багатьом представникам сільського жіноцтва.

Не стала винятком і Мирослава. Сивочолий директор давно вже імпонував завгоспові своєю наполегливістю, серйозністю, впевненістю у власних силах і рішучістю. Вона захоплювалася його здатністю давати собі раду у непростих ситуаціях, майстерністю знаходити спільну мову з іншими людьми, вмінню підтримати, розрадити і зрозуміти тих хто звертався до нього за допомогою.

Мирося навіть кілька разів ловила себе на тому, що намагається уявити собі який Петро Матвійович поза школою. Як він поводиться вдома, в що одягається, чим займається окрім роботи і які ще має захоплення та уподобання. Чомусь від цих мимовільних думок в свідомості жінки виникало дражливе хвилювання, душа наповнювалася гарячим задоволенням, а серце помітно пришвидшувало свій ритм.

Своєрідним каталізатором цих фантазій Мирослави, була її подруга Ярина. Вчителька молодших класів вряди-годи заводила з нею бесіду про те як нелегко й сумно бути на цьому світі одинокою. Мовляв, самота як та іржа, нестримно роз’їдає всі бажання, віру й надію на краще майбутнє. Від неї зароджується депресія, псуються нерви, і навіть зникають стимули для подальшого існування.

Закінчувалися ці філософські розмови завжди однаково. Подруга прямо заявляла, що хватить Миросі бути одинокою, що час їй вже забути про минуле й давно пора знайти собі іншого чоловіка та стати коханою і щасливою у цьому житті. А ще прозоро натякала, що і їхній директор зараз теж одинокий, що йому надзвичайно самотньо, і було б просто дуже чудово, як би вони обоє знайшли собі пару.

Мирослава від цих слів чомусь завжди шарілася, та чути їх для неї було вельми приємно справою. Хоча жінка прекрасно розуміла, що все сказане Яриною знаходиться далеко від реальності. Вона зовсім не красуня зі сторінок глянцевих журналів мод, має непростий, емоційний характер, а головне мати-одиначка з двома неповнолітніми синами. Хіба все це здатне заінтересувати такого імпозантного, ефектного мужчину як Петро Матвійович? Звісно ні, враховуючи ще й суттєву різницю у віці між ними.

В такому дусі Мирослава якось висловила свої міркування і побоювання добросердній колежанці. Однак всі ці сумніви та вагання були малозначущими для вчительки молодших класів. Вона порадила подрузі не звертати уваги на такі несуттєві дрібнички, і надалі продовжувала під’юджувати Миросю набратися рішучості, самій зробити перший крок і показати директорові, що вона не лише трудолюбивий завгосп, але, в першу чергу, симпатична, цікава жінка.

Врешті-решт Ярині вдалося добитися свого. Наприкінці минулорічного випускного вечора Мирослава наважилася на відчайдушне. Напередодні святкування, вона довго з натхненням вибирала фасон і колір плаття, яке б мало найкраще підкреслювати принадливі форми її фігурі. Потім з не меншою старанністю власноруч зробила викрійку й майже тиждень вечорами наполегливо займалася пошиттям.

Плаття вийшло насправді красивим, і жінка виглядала в ньому просто неперевершено. Гарна зачіска, трішки біжутерії, косметики й духмяних парфумів наче в казці перетворили непримітну шкільну працівницю на справжню елегантну леді. Вона й подумати не могла, що може мати такий вишуканий і привабливий вид. Звісно вже не молода вертихвістка, але ще таки доволі симпатична і сексуальна, як на свої роки.

Коли оголосили «дамське право» Мирослава зібравшись з духом, підійшла та запросила Петра Матвійовича на танець. Вони протанцювали разом лише один раз. Але що то був за раз, і що за танець. Король танців – вальс, під мелодійні ритми якого на душі враз стало так легко і радісно, що захотілося злетіти до небес. Вміло вальсуючи чоловік ніжно пригортав її до себе, чомусь викликавши своєю близькістю таке бентежне хвилювання на душі жінки, що у неї аж подих перехопило. Серце у Миросі застукотіло в шаленому ритмі, і вона буквально запаленіла від того солодкого трепету, яке охопило кожну клітинку її тіла. В лагідних обіймах директора, кружляючи серед святкової юрби випускників вона, чи не вперше, за стільки часу, відчула себе по-справжньому щасливою.

Тоді ж жінці подумалося, що можливо подруга й права, і Петро Матвійович дійсно міг би стати тим мужчиною, котрому вдасть знову відродити квітку кохання в її душі. На жаль Мирослава жорстоко помилялася в своїх несміливих припущеннях. Той, один-єдиний танець, мав непередбачувані наслідки, бо після нього директора наче підмінили. Невідомо чому та чоловік, котрий ще нещодавно був таким приємним і доброзичливим керівником, вмить перетворився на лиховісного самодура та черствого деспота.

На роботі для завгоспа настали нелегкі часи. Бездушний начальник не пробачав їй і найменшої помилки. Ледь не щодня він накидався на жінку мов той шуліка, і сварився з нею через будь яку дрібничку, а частенько навіть й без вагомої причини, просто так. Найболючішим же, для Мирослави, стало усвідомлення того, що таке брутальне знущання директора було лише по відношенню до неї. До всіх інших шкільних працівників Петро Матвійович ставився так само як і раніше, приязно і з повагою.

Ображена такою незаслуженою несправедливістю Мирося не раз проплакала в подушку вночі, все більше й більше схиляючись до того, щоб залишити посаду завгоспа, та зайнятися пошуками іншого місця праці. Єдине, що все ще стримувало жінку від такого рішучого вчинку, було тотальне безробіття у їхній місцевості. А у неї діти, яких треба за щось годувати й одягати. Та всяке терпіння має свої межі, і Мирослава відчувала що кінець вже недалечко.

Знайомі кроки в коридорі й тихий стук в двері відірвав жінку від сумних роздумів. Що ж, старий гаспид тут як тут, знову навідався, щоб в черговий раз дійняти її своїми докорами і претензіями. Та сьогодні Мирося не збиралася покірно мовчати, вона нарешті скаже директорові просто у вічі, все що наболіло, а дальше нехай він забирається під три чорти і буде так як буде…