Валентинка

Катерина стояла біля вікна своєї квартири та спостерігала за дітьми, які ліпили сніговика на вулиці. Їх не лякав мороз, навпаки, вони раділи йому, раділи снігу, що так нечасто випадав у Південній Пальмірі.

Вона дивилася на них й посміхалася, поверталася спогадами у свої дитячі роки, коли вона так само безтурботно носилася у дворі, гралася в сніжки та зовсім не уявляла: як це бути дорослою.

Тепер, через багато років, їй нестерпно захотілося повернутися в ті часи, коли вона могла просто насолоджуватися життям. Нескінченна гонитва кар'єрними сходами, пошук себе в житті, досягнення, злети й падіння. Роки дорослого життя пролетіли так непомітно, а що зрештою? Де відчуття щастя? Де та насолода життям? Драйв? Чому все це випарувалося? Зникло, розтануло, немов сніг на сонці?

Вчора вона була на зустрічі випускників, минуло п'ятнадцять років після закінчення школи. П'ятнадцять! Подумати тільки, а тоді ніхто з них не уявляв, як за ці роки зміниться їхнє життя, вони самі…

Багато шкільних подруг вже давно успішно або не дуже вийшли заміж. Дехто навіть двічі, хтось виховував дітей, а хтось з нетерпінням чекав на поповнення найближчими місяцями.

З усіх дівчат, хто був на зустрічі, вона одна ще жодного разу не була заміжня, дітей, звичайно, теж не було, лише кілька залицяльників, які то з'являлися, то зникали безвісти. Звісно, сильна, впевнена у собі жінка скоріше відштовхувала чоловіків. І вона це розуміла, відчувала. А ось вони до такого не звикли.

Катерина успішно вела свій бізнес — вона відкрила маленьку, але дуже затишну кав'ярню. Заклад мав попит серед відвідувачів та приносив нехай і невеликий, але відчутний прибуток. А ще Катерина насолоджувалася самим процесом приготування кави, знала всі рецепти та тонкощі варіння різних видів цього чудового напою. Й десерти до них могла підібрати так, що відвідувачі щоразу поверталися за цією теплотою та привітністю. Були в неї й помічниці — дівчатка, яких вона лагідно називала феями.

Жінка поправила шаль на плечах:

— Невже так й пройде моє життя? На самоті? Адже серед цих дітей міг бути зараз і мій син чи донька.

Вона тяжко зітхнула. Її роздуми перервав телефонний дзвінок.

— Привіт, моя маленька, — до болю знайомий голос змусив її серце забитися швидше.

— Привіт, — відповіла вона, не вірячи в те, що знову чує його голос.

— Як ти?

— Нормально. Навіщо ти телефонуєш? Ми начебто все вирішили… Тоді…

— Так. Тобто ні. Я приїхав... Мені треба тебе побачити, — чоловік був схвильований. Вона це чула. Відчувала. Знала.

— Я не можу ... — сказала вона і змахнула сльозу. — Роботи багато.

— Неправда, — відразу відповів він. — Не кажи так… Люба моя… — ласкаво буркнув він.

— Чого ти хочеш, Максиме? — Катерина зітхнула.

— Побачити тебе, — відповів він.

— Добре, приходь о п'ятій у кав’ярню, — здалася вона. Їй дуже хотілося побачити його знову, хоча вона забороняла собі навіть думати про нього.

— До зустрічі, маленька моя.

В динаміку телефону роздалися гудки. Вона тяжко зітхнула та опустилася в крісло. Скільки минуло часу з їхньої розлуки? Рік? Два? П'ять років? Час промайнув, мов у тумані. Дні зливались у тижні, місяці, роки.

Їхній роман був іскрометним, чарівним, прекрасним. Тоді вона просто сяяла від щастя. Але одного разу Максим взяв та виїхав за кордон, за вигідним та довгостроковим контрактом. Звав її, а вона, дурна, відмовилася. Злякалася змін. Дурненька! Вона просто прогнала його тоді, звинуватила у черствості, зраді, а сама? Чим вона сама краща?

Усвідомлення далося нелегко. Вона часто згадувала його, мріяла про спільне майбутнє, бачила його у снах. Він не дзвонив, не писав, не ставив вподобайки на її пости в соцмережах, та й про себе жодної інформації не викладав. Зачинився. Випарувався, зник із її життя. Як вона й просила. Не хотів заважати, не хотів бути нав'язливим. Хоч і сам не переставав втрачати надії та чекати. Чекати на свою дівчинку, як він ласкаво називав її.

Довгі п'ять років він присвятив роботі, накопичив на гарну квартиру, машину. Ось тільки з особистим життям не склалося. Так і не зміг він забути про свою Катерину, не зміг знайти їй заміну. Серце нило від туги та болю, що на її місці буде хтось інший. Вона була йому потрібна. Тільки вона та ніхто інший. Він безмежно кохав її.

Повернувшись до рідного міста, насамперед подзвонив їй, а вона відповіла. Не змінився номер телефону, не змінився голос. Все той самий, такий рідний. Катя. Його Катя. Тепер точно він її не відпустить. Якщо, звісно, ще пізно. Але думати про це не хотів.

У призначений час Катерина з'явилася у своєму кафе, з новою зачіскою, макіяжем. На її обличчі сяяла усмішка, а на душі було радісно.

Атмосфера закладу сприяла романтиці — під стелею були розвішені сердечкі, на столах горіли ароматизовані рожеві свічки.

— Катерино Юріївно, як Вам, подобається? — До неї підійшла Юлія, бариста її кав'ярні.

— Мило, а чого раптом прикрасили, дівчатка? — вона зняла пальто й залишила його на вішаку.

— Свято ж сьогодні! — вигукнула Юля.

— Яке ще свято? — розгублено запитала Катя і незрозуміло подивилася на свою співробітницю.

— День Святого Валентина. День усіх закоханих.

— Ах ось воно що. Я й забула про нього. Молодці, що пам'ятаєте, — вона посміхнулася.

— Хочете каву? — співчутливо спитала Юля.

— Так, будь ласка. Я там, біля вікна, сяду.

— Звичайно! І ще, Катерино Юріївно, вам конверт залишили, — Юля витягла з фартуха білий конверт та простягла його дівчині.

— Дякую, — лише кивнула у відповідь Катя.

Влаштувавшись за столиком, вона обережно відкрила його. Там виявилася валентинка у формі червоного серця, із золотистими блисками. Відкривши її, Катя прочитала, зроблений його почерком запис: «Кохаю тебе! Ти для мене, немов повітря. Виходь за мене заміж. Твій Максим.

На її очах виступили сльози.

— Катюша, ти чому плачеш? — На її плечі лягли теплі й такі рідні чоловічі долоні. Вона здригнулася, вдихаючи аромат його одеколону — свіжого морського бризу. — Максиме, — тихо відповіла вона й обернулася.

Він тримав у руках червоні троянди та плюшевого сірого ведмежа в смішному смугастому ковпачку на одному вушку.

Не стримавшись, вона схопилася зі стільця та припала до нього, обіймаючи, прислухаючись до биття серця в його грудях. Такий рідний, такий коханий… Якою ж дурною вона була, що змусила себе та його страждати довгих п’ять років!

Вона не вірила, що це все реально, що це не сон...

Вона так чекала на цю зустріч, уявляла якою вона буде…

— Катюша. Мила, я так сумував за тобою…

— Я також, Максе. І чекала. Тільки тебе…

— То ти згодна?

— Так! — Не роздумуючи, відповіла вона і сама потяглася за поцілунком. Тієї ж миті на її палець ковзнула гарна золота каблучка.

І вже ніщо не могло завадити їй бути щасливою — ні перешіптування співробітниць, ні косі погляди відвідувачів.

В цей момент усі наче перестали існувати. Залишилися лише він та вона. Двоє людей, два люблячих серця, готові з'єднатися та стати одним цілим.

А потім була прогулянка нічним містом, коли вони, тримаючись за руки, сміялися, жартували та планували на майбутнє. Наче й не було тих п'яти років розлуки та страждань.

А сніг тим часом кружляв, осідаючи білими пластівцями на одязі, плутаючись у волоссі, падав на землю, ховаючи старі спогади, відкриваючи перед ними нову дорогу до спільного щастя.

— Катю, ти моє життя, мій Всесвіт, кохаю тебе, — шепотів він.

— І я тебе кохаю! Вибач, що не зрозуміла цього ще тоді...

— Дурниці, не думай про це, кохана. У нас попереду ще багато щасливих років.

І поцілував її, міцно притискаючи до себе, щоб вона знову не передумала, не втекла, злякавшись свого кохання.

Анітка Санніфео