Загублені світи Херсонщини: Між світлом і тінню

На околиці мальовничого українського села жив мудрий і поважний лелека, який ніколи не залишав свого рідного краю. Від інших птахів він відрізнявся тим, що навіть у сувору зиму залишався вдома, біля каміна. Лелека любив читати книги, вдихаючи теплий аромат липового чаю, який грів не тільки тіло, а й душу.

Одного погожого літнього дня, коли сонячне проміння ніжно торкалося лісу, пан Лелека вирішив прогулятися. Озброївшись камерою, він вирушив у глибини зелених хащів, щоб зняти новий ролик для свого блогу. Блукаючи лісом, він натрапив на маленьке озеро. Його береги були обрамлені химерними валунами, що нагадували старовинні скульптури, а поруч росли чарівні дерева, наче з казки.

— Яке неймовірне місце! Найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив! — захоплено промовив Лелека, роздивляючись краєвид. Він швидко встановив камеру перед озером і почав говорити до уявної аудиторії: — У наших лісах, з давніх-давен, мешкають дивовижні істоти — Хухи. Вони охороняють ліс і допомагають його мешканцям, але побачити їх можна лише тоді, коли самі Хухи цього забажають. Давайте вирушимо на пошуки! Можливо, нам пощастить!

Раптом щось ледь помітно залоскотало його лапу. Лелека, злегка здригнувшись, опустив голову й побачив маленьке створіння, що нагадувало дівчинку.

— Круто, це так весело крутитися, небо наче пливе навкруги! — вигукнула істота тоненьким голосом, гучно сміючись.

— Хто ти така? Чого лазиш по моїх лапах? — здивовано запитав Лелека, відчуваючи водночас і роздратування, і цікавість.

— Ой, вибачте! — дзвінко засміялася вона. — Я не знала, що заважаю вашій важливій справі, пане Велетню! Ну гаразд, я пішла. Кому цікаві ваші нудні відео?

Лелека насупився і грізно промовив:

— Стій! Я сказав стояти! Ти хто така?

Маленька істота підняла брови, роблячи вигляд, що вельми здивована.

— А вас не вчили бути ввічливими? Ні? Тоді вам, напевно, не до мене. Вам потрібно записатися на курси ввічливості, чи не так?

— Я Лелека, — гордо відповів птах, — вчений. Я досліджую природу і розповідаю про неї людям. Це важливо!

— Ой, ой, ой, вчений знімає відео й хоче, щоб всі дізналися! Смішно! Мені здається, що це різні речі. Хто буде дивитися таку нудоту?

— Чому ти вважаєш, що це буде нудно?

— Мабуть, тому, що всі відео, які знімають вчені, дуже нудні. Це зовсім не цікаво!

— Ти нічого не розумієш! Усі дорослі й діти люблять факти!

— Хто вам таке сказав? Люди насправді люблять живі історії!

— А ти взагалі хто така? Що можеш мені, пану Лелеці, говорити, що люблять люди. Ми краще за маленьку лісову дівчинку знаємо людей. З давніх-давен лелеки приносили людям дітей. Тож ми точно знаємо, що їм потрібно.

— Більшої нісенітниці я ще не чула. Лелеки приносять дітей... Ви самі в це вірите, пане? Ахаха. Дітей людям. Напевно, хтось придумав цю байку, а ви її розповсюдили, щоб стати поважними птахами?

— Іди звідси, маленька істото, не заважай. А то віднесу тебе, і сама перевіриш, байка це чи ні.

— Це вже стає дуже цікаво. Познайомимося? Я Хуха. Звуть мене Смішинка.

— О, це така удача! Я саме хотів зняти відео про Хух! Як вони живуть і де мешкають? Про них дуже мало відомо. Я маю на увазі, про тебе. Чому в тебе таке незвичне ім'я? Вас же завжди називають тим ім'ям, де ви живете, Лісовинка, Моховинка, Боровинка?

— Відео про Хух? Так, оце я вчасно покаталася на вашій нозі. Дуже вчасно. Нарешті в мене буде чудова пригода. Це буде весело! Йо-хо-хо.

— Заспокойся. Не галасуй. Краще розкажи мені про себе, про своїх родичів. Стань от тут на фоні дерева й дивись у камеру.

— Що? Стати там, дивитись туди? Та що це за відео? Схоже, пан не знімав ефектних відео. Як завжди, доводиться все брати в свої руки. Добре, ось мої умови. По-перше, я сама оберу локацію. По-друге, я сама все розповім, а ви лише знімайте. І ніякої нудьги! Інакше я просто піду, і ви вряд чи мене знайдете. Ми, Хухи, вміємо так ховатися, що нас ніхто не знайде.

— Ні, так не буде! Знайду іншу Хуху, вона з радістю зніметься у моєму відео. Сюжет має бути серйозним. До побачення.

— Як скажете. До побачення, пане Великий Вчений і Поважний Байкар! Хаха. Людям дітей приносять...

З цими словами Хуха зникла. Пан Лелека озирнувся, але більше нікого не побачив.

— Мабуть, тут десь живуть інші Хухи.

На небі вже з'являлися зорі, і пану Лелеці пора було повертатися додому. Він заглянув під кожен листочок, у кожну тріщинку на дереві, але так і не знайшов жодної Хухи. Та що вже говорити про Хуху, він не знайшов навіть жодного сліду чи доказу їхнього існування.

— Прийду на це місце завтра. Може, зустріну ту маленьку пустунку. Як же її звали? Згадав — Смішинка. А може, це все мені примарилося?

Він повернувся до свого будинку. На вулиці вже стемніло. Пан Лелека налив собі гарячого липового чаю у свою улюблену червону чашку і вийшов на балкон, щоб подивитися на зірки. Він любив сидіти у кріслі-гойдалці на балконі, милуватися небом та пити ароматний чай.

— Гей, не сідайте сюди! Я тут раніше за вас сиділа! — пролунав несподіваний голос.

Лелека аж підскочив від несподіванки. Чашка з чаєм випала з його рук і розбилася на підлозі.

— Це була моя улюблена чашка! — вигукнув він.

Лелека сидів на підлозі і сумно дивився на розбиту чашку.

— Я завжди пив чай тільки з неї. Я навіть не відлітав у теплі краї, бо не хотів покидати свій будинок, свою бібліотеку та улюблену чашку з липовим чаєм, — сумно промовив він.

— Пане, ви завжди говорите якісь дивні речі. Я вас зовсім не розумію. Тобто, ви могли все життя подорожувати, а замість цього сиділи вдома через якусь чашку? — здивовано запитала дівчинка.

— Де ти взялась на мою голову? Я мав знімати відео про дятлів, мене попросили показати, яку важливу роботу вони роблять для людей у їхніх садах, — відповів Лелека.

— Як це де я взялася? Я весь час жила в лісі. І я завжди з'являюся там, де на мене чекають, точніше, де я хочу, щоб на мене чекали. Хіба це не одне й те саме? — заперечила дівчинка.

— Дівчинко, хто тобі сказав, що тебе всі так чекають? — здивувався Лелека.

— Ніхто, я так вирішила. А ви, пане Лелеко, обшукали весь ліс, щоб знайти мене. Ви були сумні, коли мене не могли знайти. Я вас засмутила і вирішила все виправити! — пояснила дівчинка.

— Але я на тебе не чекав! Тим паче у своєму домі, — заперечив Лелека.

Лелека все ще сидів на підлозі біля розбитої чашки. В його очах блищали сльози.

— Не зліться, пане Вчений, я зараз усе виправлю. Я все придумала. Якщо ви покажете мені світ, то я покажу вам потойбічний, незвичайний, але прекрасний світ Хух та інших істот, що живуть у лісах, горах, полях і будинках України.

— Як це я показую тобі світ? Що ти маєш на увазі?

— Як, як? З вами так важко! Подорожуємо ми з вами! От і все!

— Нікуди я з тобою не подорожую!

Лелека підвівся з підлоги та пішов на кухню, щоб заварити собі липового чаю. Він не любив, коли щось змінювалося в його житті. Щовечора він пив липовий чай.

— Нічого не сталося! — заспокоював себе Лелека. — Зараз вип'ю чаю, піду спати, а зранку буду знімати відео про дятла.

Лелека відкрив полицю, повну чашками. Жодна з них йому не сподобалась. Його очі були сумними й розгубленими.

— Гей, пане, зробіть і мені чаю в тій зеленій чашці. Вона чудово пасує до моєї шуби.

— Я вже сказав тобі: забирайся з мого дому! Я не хочу з тобою подорожувати, не хочу з тобою знімати жодне відео. Мені це нецікаво. Я хочу, щоб ти зникла з мого життя!

— Хочете? Ні, ні, ні й ще раз — ні! Я вас не покину. Завтра ви підете й купите собі нову чашку. І кінець життя проведете тут, ніколи не побачивши світу. А в мене таких великих крил немає. Та візьміть вже ту чашку! І закрийте полицю, бо я не бачу ваших очей!

Лелека так сильно грюкнув дверцятами тумбочки, що скло розлетілося по всій кухні.

— Ви мене вбили!!! — голосно закричала Смішинка.

Лелека злякався і затулив очі крилами. Він боявся крові. Лелека ніколи ні з ким не бився і ніколи нікого не кривдив. Зараз він був дуже наляканий, але відчував, що має діяти.

— Так, треба відкрити очі! — наказав Лелека сам собі.

Коли він розплющив очі, Смішинка лежала на спині, а з її рук стікала крапля крові. Спочатку Лелека подумав, що вбив її. Він обережно торкнувся її тіла.

— Що ви робите? Вам мало того, що ви мене вбили? Ще й продовжуєте завдавати мені біль?

— Спокійно, без паніки, зараз я віднесу тебе до нашого лікаря, він тебе огляне!

Лелека дбайливо підняв Смішинку і поніс її до лікаря. Лісовим лікарем була білочка, яка жила на сусідньому дереві. До неї було менше п'яти хвилин ходьби, але Лелеці здавалося, що час тягнеться нескінченно довго.

— Ти одужаєш, і я обіцяю, що покажу тобі весь світ, тільки не вмирай.

Хуха все чула. Вона знала, що рана не була серйозною. Зрештою, всі Хухи — медики. Вони допомагають пораненим тваринам у лісі, їх вчать цього з дитинства. Але Хуха не хотіла, щоб Лелека знав про це. Вона хотіла, щоб він хвилювався. І почула все, що їй було потрібно.

— Та не вмру я, не вмру! Не плачьте, пане Добродію! Бачите, як легко прийняти рішення і змінити своє життя!

— То ти мене обдурила? — Лелека глянув на Хуху, яка сиділа в нього на крилі і дивилася на нього радісними очима.

— Ні, ні, ні, пане! Назад дороги немає. Обіцянки треба виконувати. Вас же цьому вчили?

— Так, ану злізай з моїх крил, маленька брехуха. Я не полечу з тобою. Я передумав, — роздратовано сказав пан Лелека.

— Гей, пане, ваші слова чула не тільки я. Ось і синичка чула, і маленькі коники. Озирніться навколо! Дивіться, скільки свідків ваших слів. І якщо ніхто нікуди не полетить, весь ліс називатиме вас пан Великий Брехун.

Лелека важко опустився на землю, втомлено склавши крила, й задумливо поглянув на неслухняну дівчинку. Його думки плуталися, немов хмари в небі перед бурею. Страх зростав у його серці: а що як усі лелеки будуть зганьблені, обізвані брехунами? Така ганьба була для нього немислимою. Він відчував, що настав час вирушати в дорогу, але вагання наче невидимі пута стримували його кроки. Нарешті, лелека повільно підвівся та перевів погляд на Хуху, яка, сидячи поруч, мовчки спостерігала за мерехтінням зірок на темному небі.

— Подивіться на небо, містере Гелікоптер. Навіть зірки літають, щоб побачити світ, а вам дано такі великі крила, але Ви ними ніколи не користуєтеся.

— Пішли, поп'ємо чаю. Я наллю тобі в ту зелену чашку, — додав лелека, мовби мимохідь.

Він посадив Смішинку собі на крило, і вони пішли пити чай.

— А чому ти так хочеш подорожувати?- спитав її Лелека

— Ви розумієте, Хухи живуть на одному й тому ж місці з покоління в покоління і ніколи не залишають своєї домівки. Вони можуть переїхати лише тоді, коли їхні будинки руйнують браконьєри. А я хочу бути першою Хухою, яка побачить весь світ. Це так чудово — побачити його на власні очі, а не читати про нього в книжках чи дивитися відео.

— Ось ти мене назвала містер Гелікоптер. А ти знаєш про кого так говорили?

— Ні, я просто порівняла ваші крила з гвинтокрилом. Я бачила, як вони літають над нашим лісом. Одного разу в нас була пожежа, і гелікоптери її гасили. Ось я й подумала, що ваші крила схожі.

— А зараз я розповім тобі історію про хлопчика, який навчився літати швидше за лелек. З давніх-давен люди не мали крил, але завжди мріяли літати. Вони складали легенди та казки про це. Дехто намагався літати, але це закінчувалося невдало. Мрійники вірили, що якщо зробити собі крила, як у птахів, то завжди зможуть літати. Вони думали, що достатньо лише сильніше розігнатися чи піднятися вище. Але все виявилося досить складнішим. Набагато пізніше в Києві народився хлопчик на ім'я Ігор Сікорський, і він зробив те, чого до нього ніхто не робив.

— Він відростив собі крила?

— Ні, він розгадав велику таємницю Леонардо да Вінчі. Інші винахідники довго і марно намагалися це зробити, але тільки Сікорський зміг. Він побудував перший гелікоптер. Але його шлях не був легким, це довга історія. Про нього варто прочитати книгу.

— Але я не хочу читати книгу. Я хочу поїхати туди, де він жив. Хочу почути його історію від тих, хто був поруч з ним. Ось чому я хочу, щоб ви приєдналися до мене в цій подорожі. Це цікавіше, ніж читати книгу.

— Можливо, ти маєш рацію. Але свідків його життя вже немає. Залишилися лише письмові документи.

— Хто вам таке сказав? Ми, потойбічні істоти, живемо набагато довше, ніж люди, тож напевно дехто з нас впізнає його.

— Гаразд, поговоримо про це завтра. А зараз давай спати, — сказав Лелека.

Сонце тільки-но піднялося з-за обрію, ліс ще спав. Лелеці снився приємний сон: він сидів у кріслі, читав книгу та пив чай.

— Гей, вставайте! Так можна все життя проспати. Вас не вчили, що хто раніше встає, тому більше вдається? — пролунав голос.

— Хто раніше встає, той менше спить! — відповів Лелека, ще не розуміючи, що відбувається.

Він думав, що вчорашній день йому просто наснився. А вранці все повернеться на свої місця. Але тепер здавалося, що нічого більше не буде, як раніше.

— Пане Великий Соня, вставайте! Час починати нове життя та вирушати в подорож. Я вже все продумала і спланувала наш маршрут.

— Вчорашній день — це був не сон? Це сталося насправді? — запитав Лелека. — Стоп, стоп, зупинись. Я хочу просто побути в тиші й випити зранку чашку чаю.

— Так, я існую. І більше того, тепер ми — вічні партнери! — весело відповіла Хуха.

— Ой ні! Назавжди? Це вже точно, ні! — Лелека сидів на краю ліжка і дивився на Хуху, яка стрибала на подушках і радісно співала.

— Зачекай, заспокойся. Давай спершу поснідаємо, а тоді поговоримо. Що за поспіх? Треба обдумати таке рішення.

— Випивайте чашку чаю, а щодо рішень — це нісенітниця. У нас є мета, і немає ніяких перешкод! Наша мета — побачити світ і всю Україну! — впевнено заявила Хуха.

Пан Лелека не звертав увагу на те, що бубоніла Смішинка. Він вийшов на кухню, зробив собі чай і мало не забув приготувати його для тієї маленької невгамовної дівчинки. До чаю на сніданок у нього були горіхи та печиво.

— Як довго ми ще будемо снідати? Чого ви так затягуєте? Я вже спакувала речі! Ходімо! — нетерпляче вигукнула Смішинка.

— Гаразд. Сідай і розповідай, який у нас маршрут і куди ми летимо! — сказав Лелека.

— Ось куди ми вирушаємо, пане Великий і Добрий Мандрівник. Сьогодні наш шлях пролягає до храму природи — туди, де вітер грає з ковиловими полями, мов із срібними нитками, де сонце вільно розливає своє тепло, прогріваючи землю, і водночас нещадно палить трави степів. Ми летимо до перлини Херсонщини, до незрівнянної оази — заповідника Асканії-Нової. Там, серед безкрайніх просторів, в гармонії й мирі живуть птахи, тварини, рослини та всі неймовірні створіння, що наповнюють цей чарівний куточок.

— Стривай! Я чув чимало про цей величний заповідник. Його називають і "Маленьким раєм", і навіть "Маленькою Африкою" у газетах, але я ніколи там не був. Мабуть, мені треба зібратися. Взяти з собою липовий чай... і піжаму.

— Ваші слова могли б бути дуже смішними, якби не були настільки безглуздими! Піжама? Чай? Може, ще й свою бібліотеку прихопите? Ми тоді не полетимо, а поплентаємося пішки!

— А відео камеру я можу с собою взяти?

— Ой, пане Дивак, над вашим світоглядом треба ще працювати і працювати. Скільки роботи мені випало! Може, Вам спершу до психолога, але, на жаль, на це немає часу. Чому саме Ви мене зустріли на моєму шляху? Я не розумію! Напевно, я десь дуже погано себе поводила, раз маю такого нудного партнера для подорожей. Звісно, ​​камеру беріть! Ми ж там зустрінемо багато нових друзів, і все це треба зафіксувати! Ой, я ще забула сказати — там живуть і Ваші родичі, лелеки. Цікаво, а вони теж вважають, що приносять людям дітей, чи вже стали більш сучасними?

— Ще раз пожартуєш про лелек та дітей і я нікуди з тобою не полечу! — суворо сказав Лелека.

— Гаразд, більше так не жартуватиму, присягаюся. Хухи завжди тримають своє слово. Обіцяю, що більше ніколи так не зроблю! — серйозно відповіла Смішинка.

— Ну добре, збирайся. Ти мене зацікавила своїм "раєм".

— Більше не буду, це точно... але ж менше я не обіцяла, — тихенько прошепотіла Смішинка собі під носа.

— Що ти там бубониш? — запитав Лелека.

— Ні, ні, нічого! Просто збираюся. О, ще пляшку води треба взяти — синоптики обіцяли спеку.

Хуха спакувала в рюкзак усе необхідне для подорожі: воду, горіхи та сухофрукти. Лелека одягнув шорти з багатьма кишенями, в які поклав сірники, лупу, компас і ще багато корисних дрібниць.

— Ну що, пане Старший пілот, відправляємось? Я вже готова до вильоту! — весело вигукнула Хуха.

— Давай сядьмо на доріжку й подумаємо, чи все взяли. — запропонував Лелека.

— Ой, ще одна дурниця! Сісти на доріжку — так можна й заснути! Давай рушаймо! Я полечу у вас на шиї!

— Стоп, ніякої шиї! Є приказка: "Візьми дівчину на руки, і вона вилізе тобі на шию". Я взяв для тебе чохол від фотоапарата, ти полетиш у ньому, — сказав Лелека, показуючи на великий і просторий чохол, що висів у нього на шиї.

— О, круто! Будинок на колесах, а в мене — свій на лелеці! Туди можна ще й подушку покласти!

— Ніяких подушок. Ми ж летимо до раю.

— Тоді полетіли! — вигукнула Смішинка.

З цими словами Лелека й Смішинка злетіли в небо. Лелека ще раз озирнувся на свій будиночок.

— Я скоро повернуся! — крикнув він.

— Пане, дивіться вперед! Інакше ми далеко не полетимо. У житті, як і в польоті, ніколи не озирайся назад. Рухайся лише вперед — назустріч новим горизонтам і зустрічам, — порадила Хуха.

Так двоє мандрівників вирушили на Херсонщину. Там, де безкраї поля пшениці хитаються під вітром, мов золоті хвилі, де ростуть найсолодші кавуни та соковиті помідори, що дозрівають під щедрим сонцем, ховається зелений оазис — заповідник Асканія-Нова.