Поселення

Бажен промив талою водою рану від монгольської стріли, що зачепила лівий зап'ясток, і, похмуро бурмочучи собі під ніс молитву, змінив замащену пов'язку. Не загноїлася ще рана, може, все обійдеться. Надивився він уже, як почорнілі кінцівки, що сочаться жовтуватою сукровицею, від тіл відтинають та в ями смердючі скидають. А то й на вогнищах спалюють, якщо язичники, новонавернені у православну віру, за справу беруться. Одного такого знахаря вошивого він під Києвом бачив, після сутички з половцями. Краще б його не бачити, проклятущого. Хрестився як усі люди нормальні, а сам слова свої поганські приказував, до прадавніх богів звертаючись, у полум'я з обрубками плював і кривився. Казав, що зогнилі частини тіл можуть темним лихом наповнитися і зростися поміж собою у страховисько зле й вічно голодне. Тьху ти! Бісів син!

Однак, глянув Бажен знову на свою руку, і молитва сама собою з вуст зірвалася. Зайвий раз до Бога по допомогу звернутися ніколи не завадить. Береже ж його Господь милосердний, приглядає та направляє. Від нехристів відвів, приховав, у негоду не дав згинути, що й казати — велику силу має Господь! А в пам'яті, як на зло, зринув спотворений ненавистю образ древлянської дівки з Іскоростеня, Агнії.

— Проклинаю вас усіх! — кричить вона дико і зубами скрипить. — Ні під сонцем, ні під місяцем не знайдете порятунку! Всі згинете...

От же відьма мерзенна, так душу змордувала, сил немає. А він ще й намагався їй допомогти... І ось — знову спогади, причепилися до нього як п’явки, всю кров випити хочуть…

Навколо смерть на чорних крилах літає, нехристі монгольські всюди нишпорять, як звірі дикі, рубають, палять, неволять. Серце в грудях у Бажена застукало копитами кінськими, очі кривава пелена заслонила, і от він знову біжить з очманілим від страху людським натовпом, щоб за деревами сховатися серед криків і стогонів.

— Набіг!

— Рятуйтеся люди добрі!

— Орда йде!

— Сарана татарська!

— Душогуби прокляті!

А потім стріли полетіли, одна за одною. Люди падали, коні з ніг валилися зі страшними криками.

Так він конячку свою нещасну втратив і воза з крамом. Купець, бодай тебе, доторгувався. Та й нехай нехристі тішаться, аби живий лишився. А з дрібничками на небесах робити нічого. Інші там багатства.

Еееех, знали ж усе люди, та сподівалися на інше. Коли вперше чутка пішла, що онук Чингіза, Хан Батий у похід на Русь збирається, думали — відкупляться. Але такі ж думки плекали і волзькі булгари, і половці з аланами, що першими зазнали нападу. Потім до Рязані прибули монгольські посланці, які від рязанського князя Юрія Інгваревича вимагали десятини з усього: людьми, кіньми, зерном та грошима. І почалося... розгроми, спустошення. За першим походом — другий.

Бажен із Чернігова палаючого на Житомирщину тікав, в Іскоростені затримався недовго, потім, обома берегами Ужа воза ганяв. Усе думав — все надолужить. Тепер біжить поміж деревами від смерті, спізнюється за життям.

Невдовзі погоня припинилася. Як і сподівався в серці своєму Бажен, не пішли сучі діти в ліс, побоялися. Степовикам деревця не милі, духів вони наших лісових бояться, та прадавніх ідолів поганських із каменю, що ще можна в нетрях зустріти. От же чорти! Господа не бояться, а каменюки зі страшними пиками стороною обходять. Хоча Бажен і сам не раз чув про лихі місця в лісах непрохідних, де страшні капища у мороці ховаються, досі вологі від крові людської. У таких хащах і на лісовиків можна наткнутися, і на щось значно гірше, що давніше за ліси, та самих людей. Спаси нас Господи.

Не помітив Бажен, як утікачі стогнати перестали і вже на крок перейшли. Йдуть мовчки з кам'яними обличчями, самі не знають куди, і він разом з ними. Зо два десятки людей він розгледів поміж деревами, всі незнайомці похмурі, з головами опущеними, важкими від темних дум. Та раптом крики жіночі тишу порушили, та такі розпачливі, що кров у жилах захолола. Хтось лишень подивився в той бік і своєю дорогою пішов, хтось прискорив крок і побіг геть, а Бажен і ще три чоловіки, серед яких молодий ієрей в рясі церковній, на крик побігли. З'ясувалося, що якийсь обірванець дівку молоду ґвалтував, та приказував: «Попалася ти мені, Агніє! Попалася, землячко! Не вирвешся! Носа вже не відвернеш!»

Бажен з чоловіками обірванця з дівки стягли, та бити його не стали. Самі хижо на ноги її оголені задивилися, задум чорний у душі своїй виношуючи. Втрутитися треба було, Бажен і став до них лицем, дівку прикрив та й каже: «Господь все бачить. Вгамуйтеся!»

Ієрей теж своє слово сказав несміливим голосом, намагаючись не звертати уваги на слова обірванця. А той далі своє гне: «Ви чого, люди? Тута всім вистачить!»

Трохи вгамувалися чоловіки збаламучені, перехрестилися і нумо міркувати, що далі робити, куди йти, де сховатися від татар клятих? Тоді дівчина, все ще тремтячи і вмиваючись сльозами, на землиці, ногами зораній, раптом стихла і прошепотіла одурманеним голосом: «Є тут одне місце. Поселення покинуте.» А сама біла, точно привид, і дивиться невідомо куди, як очманіла: «Далі йти треба, до білих каменів, а за ними праворуч, вздовж струмка, поки древній дуб не побачимо. Там нас ніхто не знайде. Ніхто туди не ходить. Перечекаємо...»

Обірванець скривився і сплюнув у її бік:

— Завести нас гадина хоче. Ви як знаєте, а я туди ані ногою! Відьма вона, Агнія наша, чоловіків з розуму зводить, сили з них витягує.

— Воно й видно, — пробурмотів Бажен. — виходить і тебе вона божевільним зробила, бо дуже хотіла, щоб ти її ґвалтував.

Обірванець криво посміхнувся:

— А може й хотіла. Забави такі відьомські.

Після слів його бридких, Агнія як підскочить дикою кішкою, як заверещить, що аж шия лебедина набрякла. Рукою в грязюці замазаною тягнеться до обірванця: «Вбийте його! Вбийте! — вимагає. — Нехай кров'ю гріх свій змиє!»

Чоловіки потилиці чухають, ієрей хреститься, Бажен умовляннями намагається Агнію заспокоїти, а обірванець тільки посміхається.

— Відьма ти і сука. Тьху на тебе, нечиста.

Поглянула тоді вона на всіх з докором, очі наповнені злістю та образою, а потім прокляття своє страшне промовила, і невідомо звідки взятим ножиком горло собі перерізала. Хруснуло, забулькало, як на дні старої криниці, кров бризнула на всі боки. Ієрей у жаху відсахнувся

— Смертний гріх, Господи!

Агнія обм'якла, додолу впала, сіпнулась разів п'ять і затихла назавжди.

— Відмучилася, — сказав один із чоловіків, але хреститися не став.

Постояли над тілом мовчки і побрели далі. Піп заборонив самогубцю ховати, мовляв — гріх. А може просто не хотів час гаяти. Боявся, що монголи їх доженуть. По дорозі познайомились.

Один був смолокур Данило, з чорнющою бородою, наче берестяний дьоготь. Другий — рудий косар Іван. Піп із ріденькою борідкою представився як ієрей Павло. Бажен теж назвався, крамар, мовляв. Один обірванець промовчав задумливо і невдовзі спитав:

— Куди ви йти надумали?

— Куди дівка сказала, — недобре зиркнув у його бік Данило.

— Бодай тебе... Дурні зовсім? Вона ж відьма. З Іскоростеня, як і я, але нехрещена. Древлянка, з тих, хто так у віру православну не навернувся. Знав я її раніше.

— І що? — наїжачився Іван — Я сам із житичів.

— Хрещений? — з підозрою спитав ієрей. Косар суворо глянув у його бік.

— Хрест маю.

Після недовгих суперечок обірванець від усіх відстав і пішов своєю дорогою, бурмочучи собі під ніс паскудні слівця, бо інші вирішили йти запропонованим Агнією шляхом. Ясно ж було, що про дорогу вона сказала до того, як збожеволіла. Значить, і справді є де сховатися, поки те, та се... Брели довго, небо стало похмурим та важким, почався дощ, а під кінець дня холодно стало так, що зуби цокотіли без упину. Гілки дерев зледеніли, під ногами хрустіло, вітер завивав, а в сутінках, коли дощик скінчився, сніг пішов. Та з такою силою шаленою, наче не осінь пізня, а люта зима вже почалася. Бажен бачив страх в очах супутників, і сам здригався, поранена рука боліла від холоду. Невдовзі і взагалі дорогу було вже не розібрати. Де білі камені, де струмок із прадавнім дубом? Піди — знайди. Тут і згинемо — думав Бажен, але Господь допомогти їм вирішив, вивів-таки до дахів, що стирчали із землі, немов гриби. Без жодних прикмет і підказок вивів. Ось воно — диво істинне.

— Лізьмо в бурдей! — перекрикуючи завивання вітру, скомандував Данило.

— Хмизу треба! Замерзнемо! — косар кинувся ламати і збирати гілки, йому допомогли.

Зруб, заглиблений у землю, зустрів їх затхлим мороком, маленькі, круглі, опуклі віконця вгорі майже не пропускали світло.

— Хоч око виколи, — хтось заговорив.

— Нічого, зате сховалися. Кресало хто має?

Бажен заворожено стояв і дивився в темряву, поки інші намагалися вогонь розвести. Все йому здавалося, що там хтось причаївся і спостерігає за ними. Коли багаття зайнялося, трохи полегшало, хоч і освітило воно небагато: куток, де полум'я розгулялося, глиняні стіни та долівка, рогожею застелена, подекуди шкури.

Затишок є, тепер би чого поїсти. Згорток із харчами був у Бажена за пазухою схований, і він сподівався, що інші теж не з порожніми руками будуть. Десь далеко завили вовки, про що одразу ж уголос сповістив Іван. Усі закивали головами і тільки Данило прислухавшись прошепотів:

— Не схоже…

— А хто тоді? — спитав косар, але похмурий Данило так йому і не відповів.

Спали тривожно. Вітер вив, неначе з потойбіччя, хльостав по даху, немов намагався всередину увірватися. Постійно щось ввижалося крізь дрімоту. То плач чийсь, то регіт, то кроки ззовні. Лиш під ранок сон здолав змучених утікачів.

Бажен відігнав спогади, відійшов від діжки з талою водою, з сумнівом подивився на рану від стріли і покликав своїх супутників.

— Що в кого було ми з'їли, їжу добувати треба.

— Хе! Добувач, — посміхнувся Іван. — Полюванню навчений?

— Бувало.

— Бувало, — перекривив косар. — Тепер зима почалася, замело все. Звіра не знайти.

Довго ще про їжу міркували, потім ієрей до вітру пішов, а повернувся весь переляканий.

— Там сліди навкруги! Багато... В різні боки розходяться. Знайшли нас!

Данило, перев'язуючи постоли на ногах, гучно пирхнув:

— У страху очі великі. Я там ходив.

— Ти? — здивувався Іван. — Навіщо? Коли?

— Не спалося мені. Лиш тільки небо посвітлішало, пішов я обходити поселення.

— І як? — схвильовано спитав Бажен. Данило потягнувся до шкур на долівці й витяг звідти згорток в брудній, подертій тканині.

— Погляньте.

Допитливий ієрей першим потягнувся до знахідки, обережно розгорнув ганчірку.

— Та це ж книга! Господи, ну й скарб!

— Книиига? — захоплено протягнув Іван.

— Та вже не берестяна грамота, темнота. Палітурка з дерев'яних дощечок, обшитих шкірою, всередині пергамент...

Ієрей мрійливо почав гладити сторінки.

— Грамоті навчений? — поважно спитав Бажен. — Як ні, дай глянути. Знаю я дещо.

Павло скривився, притискаючи книгу до себе.

— Я слуга божий чи голодранець з печі!

— Ну, ну, не мудруй, грамотію, — погрозив кулаком косар. — Читай давай.

Ієрей ображено стиснув губи і присунувся ближче до вогню. Поки він тихенько бубонів собі під ніс, Данило знову заговорив:

— Іти звідсіля треба. Лихе місце.

— Чого це? — без страху спитав косар.

— Курганні могильники тут, прямо за поселенням, а домівки людьми поспіхом покинуті. Де це бачено, щоб шкури, посуд та інші дрібнички просто так кидали?

Косар задумливо почухав бороду.

— Може не таке вже й потаємне це селище? Напав хто на них зненацька? Що скажете?

— І нічого не взяв? — Данило раптом розкрив долоню, а на ній блиснув золотий ланцюжок із камінцями.

— Матінко! — аж підскочив Іван, а ієрей затнувся, жадібно скосивши оком на коштовність. — Де взяв?

— Де взяв, там і залишу.

— Дурний чи що?

— Не дурний, навпаки. Здається мені, правий був той ґвалтівник, що не хотів Агнію слухати. Може й справді відьма вона була.

Бажен похитав головою:

— Швидкий ти на судження. А нам іти нікуди. Зараз всюди тільки смерть, або ще гірше — неволя у нехристів. Краще вже смерть.

— То знайдеш її тута! — заголосив Данило. — Бачиш, бурдеї древлянські оці? Поганські вони! Хто знає, як вони тут жили, що чинили? Недарма княгиня Ольга древлянських посланців у землю живцем закопала після того, як вони її чоловіка Ігоря між деревами прив'язали і розірвали навпіл, — потім Данило зашепотів крадькома. — А може, й не вони розірвали, а страховиська ті, яким вони поклонялися.

— Обманом Ольга взяла їх! — обурено подав голос косар.

— А хоч і обманом! Жінка бере тим, чим може. Мужика ж її згубили. Годі! Ієрею, що прочитав?

Той перестав бубоніти, відірвався від книги, насупився.

— Описи тут життєві, як у літописі, тільки про поселення одне. Куди звір іде, як його повернути, які молитви казати і до кого звертатися. Які жертви приносити, — скривився піп. — Погортав я далі, а там...

— Ну? — нетерпляче підганяв його Данило.

— Темна то справа і незрозуміла до кінця. Спаси Господи. Пишеться, що в село ніч прийшла, а зі світанком так і не розвіялася. Морок у домівках залишився холодний і злий, а якщо його освітити намагалися, він на тіні розділявся, і ті розбігалися по всіх кутках. Не знали люди, як від лиха цього позбутися, і вирішили згадати про давні звичаї, жертви людські себто. Тьху ти.

— Що далі? — тепер спитав Бажен. Ієрей знизав плечима.

— А нічого. Скінчилися записи.

Данило одразу ж вирішив піти, збиратися почав, та не встиг — хуртовина замела як знавісніла, ще дужче вчорашньої. Тільки-но по хмиз усі вийшли і враз назад. А потім сиділи навколо вогню голодні, і Іван мовив, у на дальні кутки поглядаючи:

— Багаття наше й справді мало що освітлює.

Сиділи й довго ніхто нічого не казав. Ієрей намагався молитися, але сам же себе й урвав, зловісну книгу обіймаючи, як рідне дитя. Надвечір знову здалося, ніби хтось назовні ходить. Поволі, насторожено. Данило клявся, що чиюсь пику у вікнах бачив. Іван жартувати намагався, та всі сиділи пригнічені. Раптом двері з гуркотом відчинилися, впускаючи вітер, сніг та закутану в лахміття постать. Усі схопилися зі своїх місць, озброївшись тим, що під руку попало, поки чужинець не показав своє обличчя.

— І мене завела сюди, відьма клята, — бридко посміхнувся обірванець, що повернувся до них.

— Як ти... — почав було ієрей та й занімів.

— Як вижив? Хе! Уміти треба.

— А речі де взяв? Теплі… — з претензією спитав Бажен.

— Моя то справа.

— Та ти що! Якщо пограбував когось чи згубив, тікай геть.

— Он як!

Обірванець із викликом ступив уперед, сховавши руку за пазухою, й одразу завмер, побачивши, як Іван із Данилом наїжачилися.

— Хе! Чого ви, браття? — одразу притих він. — Без мене пропадете.

— Не пропадемо, — гаркнув Данило.

— Ех, дурні. Тепло тут у вас, затишно, — обірванець розплився в усмішці. — А мерці до тепла життя тягнуться, собі забрати хочуть. Кургани бачили?

— Ну? — діловито сплюнув під ноги Іван.

— І я бачив. Тому гілочки сплів між собою, навколо дому розкидав, слова правильні мовив, а вітер їх підхопив.

— Богохульство! — виступив уперед Павло. Обірванець скривився:

— Тоді може ти, святоше, нас молитвою захистиш? Зможеш? Мовчиш? Отож бо й воно. Замість того, щоб гарчати, краще дарунки приймайте.

Він зняв з плеча велику залатану торбу й кинув на підлогу.

— Голодні, мабуть? Пригощайтеся.

Хоч би яким огидним був усім цей незрозуміло звідки взятий обірванець з личиною душогуба, від їжі ніхто не став відмовлятися. Підкріпили сили хлібом, в'яленим м'ясом, ріпою, навіть вином почастувалися! Тільки Бажен із Данилом пити відмовились. Смолокур так і сказав: «Споїти нас хочеш?» Обірванець байдуже знизав плечима.

Сп’янілий Іван одразу ж захихотів, а в ієрея наче язик розв'язався і він переповів обірванцю історію, прочитану в книзі. Наприкінці розповіді той споважнів.

— Ясно. Ото так знайшли поселення. Чув я раніше про нього, та думав, брешуть. Отже, слухайте сюди. Хуртовина ця не просто так, відьма нас відпускати не хоче.

— Так же вона померла! — радісно вигукнув Іван.

— Ага, тримай кишеню ширше. Дух відьми так просто не звести. Підступна вона гадюка, заманила вас туди, де зло всоталося в саму землицю й чекає на всякого. Ви прийшли сюди і зло пробудили. І я приплентався на свою голову. Морок нас зводити з розуму почне, а потім і вона слідом з'явиться, щоб помститися.

— Так за тобою з'явиться, — холодним голосом мовив Бажен. — Адже ти її згубив.

— А я чув, як вона всіх прокляла. Правильно я кажу, браття?

— Правильно, — тільки й погодився Іван. — Як рятуватися будемо?

— Ну, дещо я знаю з премудростей пращурів. Завтра поговоримо. Стомився я дуже по лісу блукати.

Почали вкладатися до сну, спершу Іван поспівав п'яні пісні, потім усі замовкли. Усі крім вітру та дивних звуків ззовні. Бажену наснився лихий сон, ніби він з ополонки виринути намагається, а щось постійно його за ноги донизу тягне. Холод, пекучий, вгризався у кістки... Прокинувся він від розлюченого крику Данила.

— Павле, сучий сину, двері зачини!

Ієрей стояв біля дверей, і пильно вдивлявся перед собою, навіть не ворушився. Снігу всередину намело цілий замет.

— Павле! Та щоб тебе...

Данило схопився, струснув ієрея, а той, наче опудало солом'яне, в руках його одразу ж обм'як.

— Господи! Ти що, п'яний?

Він різко замовк, бо побачив, що обличчя духівника почорніло й гнійними виразками все вкрилося. Данило відсахнувся і піп знесилено звалився на підлогу.

— Що з ним? — спитав злякано Данило у Бажена.

— Вино, — різко відповів купець і нахилився над ієреєм. — Де Іван та обірванець?

— Пішли золото шукати, — пробулькотів помираючий Павло, пускаючи криваву слину. — Вона там... назовні стоїть...

Холодне повітря за мить наповнилося могильним смородом, дихати було неможливо.

Бажен з Данилом вискочили надвір й зі страхом роззирнулися навкруги, згадавши слова ієрея — «Вона там...» Слава Богу, нікого тут не було.

— Он, сліди, — кивнув головою смолокур. — Ходімо, побалакаємо з душогубом.

Бажен усвідомив, що вперше дивиться на поселення при світлі білого дня. І справді, лихе місце. Облізлі дахи будинків визирали з-під снігу, як маківки мерців. Неначе з цікавістю — що тут чужинці забули? Подекуди стирчали потворні ідоли з каменю. А просто перед ними за селом височіли темні кургани. Сніг танув на них, наче ті були підігріті зсередини. Чортівня.

Сліди привели чоловіків до бурдея з проваленим з одного боку дахом.

— Тільки тихенько, — попередив Данило. — Бережися і готуйся.

Він повільно прочинив трухляві двері й завмер.

— Що там? — пошепки спитав Бажен.

— Лежить.

— Хто?

— Не розібрати. Смердить, чуєш? Господи... В золоті весь як...

Данило мало не збив Бажена з ніг, раптово вирішивши відступити. Вони ледве відбігли від дверей, загрузаючи по коліна в снігу. Хрипке дихання з парою виривалося з грудей.

— Що ти побачив? — задихаючись спитав Бажен.

— Мрець поворухнувся.

— Може, живий ще?

— На мене подивився... Іванко то, чорний весь, а очі бурштином горять! Рота розкрив, щелепою клацнув і потягнувся до мене.

— Спаси і збережи, — перехрестився Бажен.

— Тікати нам треба. Подалі від цього проклятого місця. Нехай краще татари.

І тут серце затріпотіло, аж закололо. Двері бурдею з гуркотом розчахнулися і до них вийшов мрець — руки смикаються, ноги переставляє так, наче наново вчиться ходити. На шиї ланцюги золоті, перстні з камінням на кістлявих чорних пальцях, обличчя страшне, чорне, неначе застигло в смертельній судомі.

— Іване... — жахнувся Бажен. — Як же...

Мрець, вигинаючи шию з набряклими чорними венами, що сочилися гноєм, принюхувався й ішов на них.

— Тікаймо! — вигукнув Данило. Сніг заважав, немов хапав за ноги. Одна втіха, озирнувшись, вони бачили, що мрець за ними не встигає. Хрипить, руки тягне, а сніг і йому на заваді.

— Ого, як біжать! — пролунав глузливий голос обірванця, що обпирався спиною на дах їхнього бурдея, звідки якраз, похитуючись, виходив мрець Павло. — Вино вони пити, значить, відмовились, розумники. Нічого, ми вас по-іншому дістанемо. Гляньте, які у мене вояки в дружині!

— Мерці йому служать, — швидко випалив Бажен. — Заворожив їх вином, паскуда.

— Не здолаємо без зброї, — зауважив Данило.

— Що їм зброя? Ходімо звідси!

— Ходімо.

— Ви куди? — заливався сміхом обірванець. — Мені більше голів треба, щоб відьму зустріти. Не дуріть! Не випустить вона нікого. Послужите благій справі!

Вони бігли що було сил, падали в сніг, вставали, допомагали один одному. Цілий день бігли, блукали поміж деревами, а надвечір — знову вийшли до проклятого поселення. Починалася хуртовина. Данило приречено впав у сніг на коліна і вимовити вже ні слова не міг. І раптом вони спітнілі, розпашілі, умить охолонули. Бо вдалині, на одному із древлянських курганів, побачили примарну жіночу постать, що наче мерехтіла у сутінках і, закинувши голову назад, закричала до чорних хмар страшні незрозумілі слова замогильним голосом.

І курган ожив. Здибився, опав, вибухнув землею, а потім зі страшної бездонної ями, що стала на його місці, виповзли, наче трупні черви, худі мерці. Привид відьми огортав кожного з них туманом, обіймав, пестив турботливо, як діток малих.

— Упіймалися!

Верескливий крик позаду різонув неначе ножем. Бажена й Данила схопили за плечі кістляві руки, міцно притисли до мертвої, смердючої плоті, потягнули вниз, і чоловіки впали на коліна. Мерзенна пика обірванця схилилася до них:

— Куди ж ви, мої богатирі, побігли? Сказав же вам, кошенятка нерозумні, вона нікого не відпустить.

Мерці намацали своїми чорними пальцям їх роти, зі звірячою силою розкрили стиснуті щелепи. Отруєне чорними закляттями пійло полилося прямісінько в горло. Чоловіки опиралися, захлиналися, намагалися вивергнути з себе відьомську гидоту, але все було марно. Образ обірванця став тягучим, як мед, у вирячених очах Бажена та Данила затанцювали чорні спалахи…

— Іноді довго чекати доводиться. Іванко ваш все обертатися не хотів, довелося його на пошуки золота виманити й чикнути ножичком. Вам я теж допоможу, браття. Ніколи нам дурня валяти, з'явилася сука.

Бажен відчув, як об його зуби б'ються золоті перстні. Іван його тримає! Прости його Господь. Прости нас усіх. Потім, гострий, нестерпний біль пронизав його між ребрами. Бажен востаннє зметнувся й опав листом, відчуваючи, як разом із власною кров'ю, витікає і душа його з понівеченого тіла, яке невдовзі служитиме проклятому чаклуну. Чи приймуть його тепер на небесах, чи чорти донизу потягнуть? Що буде, те й буде. А краще — спокій вічний і не думати більше ні про що. Спати, поки не настане судний день.

Але свідомість його не полишала. Чаклун казав, що заворожене вино не завжди діє швидко. Навіть після того, як він пронизав його ножем? Але ось — Бажен чує його накази й підкоряється! Він іде до курганів, назустріч іншим кістлявим мерцям... Зовсім поруч... Він чує сухий тріск і гарчання... Вони шматують один одного...

Перед очима миготять порожні провалля очниць, жовті зуби, лахміття зотлілого одягу... Чується регіт чаклуна й лютий вереск відьми.

— Що, сучко, твої трухляві мерці не такі міцні як мої свіжаки?

Але невдовзі, заверещав і він. розверзлася решта курганів і легіони мерців ринули з них, собою все накриваючи...

Бажен повзе по снігу, заривши в нього голову, але дихати йому більше немає потреби. Він мертвий. Навіщо тоді повзти? Хіба його примушують? Наказів не чутно. Чаклун вже мертвий. І ось він — древній камінь з малюнками гордо височіє попереду... Бажен дивиться в минуле й бачить, як горду чорноволосу дівчину виганяють із поселення за темне чаклунство, і вона погрожує всім помститися. Іде глибоко в ліс, до язичницьких капищ, напуває голодних, забутих ідолів своєю кров'ю, просить про допомогу, чує відгук... Потім люди, уражені мороком, зачаровані, полишають свої домівки, йдуть до могильних курганів і закопують себе в них живцем. Усі — чоловіки, жінки, діти, старі.

— Тепер твоя черга, — чує Бажен її холодний голос над собою.

Дівчини з малюнків, Агнії... Все ще такої молодої, такої вродливої й безжальної, як сама темрява.