ТАЄМНИЦІ СТАРОЇ РУДНІ

ЧАСТИНА ПЕРША

СТАРИЦЯ

Коваленки заблукали у заповідному лісі. Ось тобі й омріяна відпустка на озерах! Ярослав як справжній поціновувач кожної хвилини, ба навіть секунди, вирішив зрізати кілька кілометрів та змінити заздалегідь узгоджений із дружиною маршрут, з’їхавши з головної дороги на бічну ґрунтову, якої навіть навігатор не показував. Але інтуїція ж Ярослава ніколи не підводила! Ну майже. Ой ну годі! Кудись же ця ґрунтівка має їх вивести. Все ж не в об’їзд. І нічого, що вона вужчає. І нічого, що такі блага цивілізації, як мобільний зв'язок, у цьому лісі стають лише недоречним спогадом. І нічого, що обабіч цього простецю з’явилося якесь трясовиння. І нічого, що абсолютна тиша навкруги. Ні, а клята тиша все ж таки напружує… Вона якась токсична. Хоч би якась пташка цвірінькнула. Все ж би з душі відлягло.

Маленький дерев’яний котедж на березі мальовничого озера орендовано на три дні. Анна все організувала з урахуванням усіх дрібниць – це вона вміє. Одну все ж таки проґавила: задрімала дорогою, бо втомилася надміру: останній робочий тиждень на новій керівній посаді був надто клопіткий. Отже, все втримати під контролем, крихітко, неможливо. Он і офісний одяг із бейджем змінити не встигла, наче деревами тут командувати зібралась. Хоч би вона зараз не прокинулась. Іще трохи і їх автівка знову наздожене головну дорогу, зрізавши один її кількакілометровий вигин. Ярослав намагався їхати помалу, аби не збудити дружину, сварячи себе за необачність: насолоджувався б зараз швидкістю на трасі, замість цього плентання манівцями. Але хто ж знав?

Діти навряд чи помітять, що щось не так. Марія, як завжди, у своїх фантазіях. Сидить із Лео на задньому сидінні зі своєю рибою в акваріумі. А нічого, що цей акваріум цій рибині, м’яко кажучи, замалий? Вона там тільки в одному положенні висіти у воді може, дивно, якщо свого хвоста коли побачить. Де Марія цю рибину знайшла? Сом, здається. Наче в сомів такі вуса. Вигадниця та крутійка. Усе у неї не просто так. І ця рибина із виряченими баньками у цьому скляному карцері теж. Дозолити матері хоче. Пацанка. Он нещодавно обрила собі голову. А таке ж довге світло-русяве волосся було! Зараз хоч трішки під їжачка відросло. Ще більше на хлопчика стала подібна: худенька, пласка, в потертих, але дорогеньких джинсах, різка в рухах, думках, словах та діях. Удома не всидить, особливо з тих пір, як Лео з’явився. Понарозказує місцевим значно молодшим за неї хлопчакам побрехеньок і гайда із вітряками боротися. Та й Анна, звичайно, перехоплює через край зі своїми правилами, пунктами, розкладами, логікою, мораллю та повсюдним контролем. А Лео… А що Лео? Малий узагалі ніколи нічого й нікого не помічає. Дрібний якийсь зовсім, хирлявий, злегка розкосий, непримітний та слова з нього не витягнеш. Такий він. Сам по собі. Сам у собі. Щось постійно креслить у своєму альбомі. Здається, з пелюшок креслить. Вісім років хлопцеві, а хоч би тобі у футбол із батьком коли зіграв. Скільки разів Ярослав загравав до нього із м’ячем – сестра залюбки, а цей довгенького носа верне. Марійка он і за кермо не проти, непогано вже на автодромі себе почуває. Батькова дочка. Тиша… Аж моторошно…

Роздоріжжя? Знов? Уже четверте. Цього ще бракувало! Направо – наліво, направо – наліво? А грець із ним – наліво. Чого це Ярослав кожного разу має радитися із дружиною: Анна сто відсотків, вимогливо блиснувши своїми сіро-зеленими очима, сказала би повертатися ще на першому розгіллі. І довелося б таки повертатися! А зараз зовсім трохи залишилося до мети та й повернутися вже ніяк неможна, Ярослав – не Тесей, нитки Аріадни не має! Загубився – так загубився у цьому лабіринті, тому – тільки вперед і вірити в удачу!

Ґрунтівка ставала дедалі вужчою, більш грузлою, звивистою та бугристою. Автівка спуджено пихтіла, почуваючи себе старим яликом на морських хвилях, що «то поринав, то потопав…». Цікаво, звідки ця бляшанка знає про море і про Кобзаря? А вона таки багатенько знає таємниць цієї родини, знає всіх їх наче облуплених! Цілунки, сварки, плач, сміх, мовчання, – усе це перечула в своєму салоні. І малий добряче поподзюрив на її сидіннях, як був зовсім дрібнотою. Плакав багато, аж скло дрижало. А зараз мовчить. Тихий. А як ніхто не бачить – підійде до капота, рученята розкине, пригорнеться, як до матері, дрож йому тілом пробіжить, постоїть кілька хвильок, видивляючись щось у натертій батьком чорній поверхні, доторкнеться її губами та й відійде.

Дівчисько коли сидить напружено спокійно, а коли юрзається, совається, підстрибує, наче її голками хтось наштрикує. На дверцята завжди так налягає, що, здається, на ходу хоче вискочити. Та й ще між собою та Лео обов’язково щось поставить, от зараз цей акваріум із страшком. Та й коли говорить до брата, то ніби в порожнечу. А з матір’ю взагалі якось зверхньо. І все запитаннями відповідає: «а невже саме це зараз є найважливішим?» чи «ти дійсно вважаєш, що саме так мені треба думати?» А притому добра ж: повз чуже горе не пройде. Кошенят порятує, що в морози в пошуках тепла залізають під капот, відігріє та прилаштує в надійні руки. Кілька разів Марійка з батьком підвозили жінку із сином. Здається, Костиком звуть. І наскільки заліззя може визначити вік людини, то скоріш за все Костик – одноліток Марійчин. Десь 13 років. До лікарні їх підвозили. Хлопець, коли в салон із візка пересаджується, однією рукою чіпляється за дверцята, а другою за спинку переднього сидіння. Руки тремтять, але чіпляється ними добре. Ноги ледь піднімає, проте не дозволяє нікому допомогти. Без волосся він останнього разу був, як оце собі відразу Марійка зробила. На підтримку.

• Та годі тобі вже триндіти!

• Сиди вже в своєму акваріумі, мацапуро.

• Дивись про Дена не вибовтай, чортопхайко.

• Та й не думала. Прийде час, вона сама розкаже. Як хоч до когось довіра з’явиться. Важко їй це в собі тримати. Он першому-ліпшому сому виказалась.

• Я – могила.

• От і добре. Чекай… Дороги далі немає. Дерево. По гальмах давввввввай!..

• Хай йому грееееець…, – виштовхнув із себе сом, вилітаючи разом із водою з акваріума і ляскаючи своїм черевом по лобі розбуркану різкою зупинкою Анну. За метр від автівки стояла величезна верба, що розкарячилась на шляху, позначаючи його глухий і безповоротний кінець. Розвернутися в цьому місці навіть маленькій колимазі дійсно було неможливо.

Анна, оцінивши ситуацію кілька секунд, перебігши очима з чоловіка на дочку та впевнившись, що з Лео все гаразд – він продовжував малювати, хоча й більш нервовими рухами, підняла прицільним маневром руки банькатого вусаня, що конвульсивно прискакував на підлозі та лупив хвостом щосили, і з розмаху й із злістю кинула ним у Марію, яка вправно вловивши, помістила його в акваріум, де залишалось ще трішки вологи.

• Оце б краще я в торговому центрі залишився із друзякам. Там й басейн побільше. І харч.

• Та тебе б вже давно звідти б на пательню перекинули й зжерли, якби не Марія.

• Мовчи, тарантайко. Знаю.

Анна, відкинувши з плечей своє довге руде волосся, мовчки вийшла назовні, не з першого разу відкривши дверцята. Її невисока тендітна статура виглядала незахищеною на тлі широкої та розламаної верби. Ярослав та Марія перекинулися поглядами:

• Ти підтримаєш?

• Ти вважаєш ця ідея була вдалою?

• Байдуже. Так ти зі мною?

• Розслабся, я з самого початку все просікла. Було не нудно.

• Так ти…

• Думаєш, я б не зробила теж саме?

• Зірвиголова.

• Тримайся!

І вийшли з автівки вслід за Анною.

- Аню, ми не хотіли тебе будити.

• Що ще ви не хотіли, Ярику? Твоя відчайдушність, безтурботність, легкодумність, халатність просто нестерпні. Тобі не те що родину, гвіздка іржавого неможна довірити: він обов’язково встромиться комусь в дупу.

• Мамо, а ти не думаєш, що тато хотів якнайкраще?

• І мала в тебе. Що? Як завжди його захищаєш? Та йому на всіх нас плювати. І на тебе теж. Для нього дім – це заправний пункт: відпочив, перекусив, передрімнув, переодягнувся – і знову на свій автодром чи де він там постійно пропадає. А я – випадкова людина, обслуговуючий персонал. Зароби – принеси, подай – прийми. Про що зі мною розмовляти? Краще в інтернеті щось сидіти шукати, а чи по телефону з кимось весь вечір розбазікувати. Навіщо мене взагалі про щось попереджати? Просто прийти, просто піти. Нічого не пояснити. Або якісь недолугі відмовки придумати. Або взагалі відверто набрехати. З чужими людьми деінде цікавіше, аніж удома.

• Може, не цікавіше, а вільніше?

• Ага, Маріє. Такий собі вовк-одинак, чиї дії підкорюються тільки власному уявленню про здоровий глузд. Навіщо такому родина?

• Аню, не при дітях, гаразд?

• Ок, родичі. Мені треба Санчо води десь добути. А якщо пощастить, то відпустити його на всі чотири. Річечку б яку чи озерце. Лео, підеш зі мною на розвідку? Санчо треба випустити, бо здохне й тхнути буде. Бери свій наплічник, гілляччя назбираємо – твої конструкції потім вимайструємо. У тебе там є класні креслення, я заглядала.

Лео напрочуд швидко виліз із наплічником з авта й дрібною ходою з підстрибками побіг за стрімкою сестрою, яку вже ледь було видно серед хащ.

• Далеко не заходьте.

• Ой, можна подумати, ти за них переживаєш, Ярику.

• А ти їм навздогін інструктаж із техніки безпеки прокричи по пунктах, вчетверте за сьогодні. Може, призабули.

• Добре, що ти на всі пункти наклав вето. Не дотримався жодного з того, про що ми домовлялися.

• Домовлялися? По-моєму, ти вже давно не про що ні з ким не домовляєшся. Лише роздаєш вказівки.

• Я лише не хочу таких несподіванок, як оце зараз ти встругнув.

• Так, ти завжди така правильна, прагнеш прожити своє життя без будь-яких несподіванок. Ти повсякчас знаєш, чого хочеш, ба, навіть, чого хочемо всі ми. Наполягаєш, щоб всі ми жити за твоїм планом. Що такого сталося? Лише те, що тобою не планувалося!

• Хтось має бути при здоровому глузді в цій родині.

• Аню, вісім років тому я підтримав тебе. Тоді це було наше спільне рішення. І, я впевнений, далеко не кожен нас тоді зрозумів би. Але дарма. Спільні рішення – це круто.

• Ти шкодуєш, що погодився?

• Я вже не знаю, Аню. Тоді у мене сумнівів не було.

• А зараз є? Зараз є?

Ярослава увесь цей час не полишало відчуття вакууму. Вакуумної тиші. Здавалося, це безголосся зараз так натисне, що він спонтанно закричить. Цей крик просвищіть йому через рота, вуха, ніздрі, ба навіть очі. Або треба було просто щось влупити. Ярослав на відлиг вдарив тоненьке, але височеньке дерево, мабуть, підточене бобром, і воно стало поволі нахилятися та, накладаючи тінь на Анну та Ярослава, впало на автівку…

• Та що ж за день-то такий, Грець тебе побивай! Ну чого ж ти вирішило на мене гепнутися! Так. Включаю сигнал. А ці стоять. Сигнал чуєте? Авааааарія!

• Полегшало? – досить спокійно видихнула Анна.

Ярославу дійсно як прорізало. Ліс ніби ожив, заселився птахами, сюрчками, жучками та іншими кузьками та мурашками, що дзижчать, гудуть, зумкочуть, хурчать, дзизкають, джмелять, тьохкають, виспівують, щебечуть, висвистують, виляскують, стрекочуть, цвірінькають… Він почув пошіптування та посвистування вітру, шурхіт та потріскування гілок, дзюрчання води… Води? Діти. Скільки часу їх вже немає? Скільки вони тут з’ясовують стосунки? Чому діти не озиваються? Хутчій туди, де чутно джерельце. Вони мають бути там. Хоч би вони були там!

• Ага, згадали, як сідали. Нічого, я постою почекаю. До землі деревом придавлена. Сигналізацію хоч би вимкнули. Хоча ви й без неї одне одного та своїх дітей не чуєте. Що я? Купа заліззя. Біжіть. Нащо відпускали? Хто тут діти? Еххх, Санчо. Нудно якось без тебе.

***

Заболочена стариця1 – ідеальне місце для сома. Неподалік струмок, навколо заплавний ліс і луки. Водойма має форму підкови, і це є додатковим її бонусом: гарна прикмета, на удачу. Марія випустила Санчо «додому». Риба деякий час не наважувалася відпливати, ніби обдивлялася, розмірковувала, чи залишатися, чи проситися назад, до скляного карцеру, у якому все зрозуміло і просто. Потім сом розвернувся до Марії і Лео, вистромив на поверхню рота з вусами, наче прощаючись, і щезнув у тьмяній заболоченій воді. Щасти тобі, друже. Дивно, але Марійці було шкода з ним розлучатися. Щось забрав із собою, що хотілось повернути. Її одкровення. Та нехай ідуть собі на дно, у забуття, як і не було нічого.

• Хто такий Ден? – Марія мабуть ніколи не звикне до голосу свого брата: так рідко вона його чує. Здригнулась, як зазвичай у такі моменти. Та ще й питає, про що знати не повинен, і своїми сірими пронизливими очиськами свердлить.

• Звідки ти знаєш про Дена, шмаркачу?

• Це Санчо знає. Він попросив тобі передати, що оцей Ден тебе невартий. Забудь. Пливи за новою водою. Як ріка, що полишаючи старі береги, не шкодуючи ні про що, пробиває собі новий шлях. Болото – це не твоє. Твоє – течія.

• Ого. Ти точно б таке не придумав. Прочитав десь? Пам'ять у тебе добра. Він більше нічого не сказав, хитруне?

• Сказав. «Може, ще побачимося».

• Цей пригодник знову збирається навідатися до рибного павільйону?

• Цього він не сказав.

• Ок, бро. Треба повертатися. Пішли.

Марії ще захотілось пошукати очима Санчо. Незвичний сьогодні день. Лео, вигадько, здивував: не знала, що він може бути таким. Розважив. Свіже повітря, мабуть, так на нього діє. Де ж ти, рибко? Помахай на останок плавцем. Вода манила. Захотілося до неї доторкнутися, пропустити крізь пальці, відчути її прохолоду. Дивно, вітер своїм подувом намалював на водній поверхні жіноче обличчя, гарне, але рота воно так скривило, як ніби щось несамовито кричало. Ні, здалося. Чи може вітер вже відніс його далеко звідси.

• Пішли. Лео. Ти де?

Вона ледь наздогнала цього шибеника. Ще мить – і не побачила б його за деревами. Добре, що у Лео червоний наплічник: далеко видно. Марія не встигла його насварити: щось химерне було у цьому місці й відволікало постійно її увагу. Вона рвучко вхопила Лео за руку. Він запручався. Сестра знала, що зараз почне ричати, може вдарити чи вкусити. У такі миті Лео стає нестерпним, тому краще відпустити йому руку. Праворуч, з боку стариці, де колись була річка, стирчали залишки трьох водяних коліс, ліворуч – щось схоже на дві невисокі відкриті печі, напівзруйновані, але чітко пізнавані серед цього порослого диким різнотрав’ям ландшафту.

• Це давня рудня2. Я читав про таку. Ото печі для виплаву заліза з болотної руди. Ото водні двигуни, – знов як із нізвідки цей низький голос Лео. Марії кололо п’яти відчуття, що не дарма цей мовчун і відсторонько так розбалакався. Та й бачила вона серед його креслень та малюнків щось подібне на ці колеса.

• Я якось копіював малюнки да Вінчі. У нього багато винаходів. Він дуже цікавився способами застосування енергії води. І не тільки.

• Тебе сюди як магнітом притягло. Не кажи мені, що ти хочеш ще й пообійматися із цими чудовиськами. Ти краще коли хоча б маму обійняв та поцілував, наприклад. Ок, у кожного свої уподобання. Потім не кажи, що сестра тебе не попереджала. Здається, ці колеса від маленького дотику просто розлетяться на порох.

Маленький Лео мовчки підійшов до одного з громіздких висхлих коліс, вчепився за обід, ніби намагаючись своїми тоненькими ручками запустити споруду. Але куди там, колесо вгрузло майже наполовину в мулятину й тільки якось агресивно заскрипіло. І більше ніяк не озвалося. Хоча, зазвичай, Лео подобався техніці і вона хотіла з ним дружити та гратися. Хлопцеві закортіло видряпатися на перший лопать-ківш цього колеса, що колись зачерпував воду з річки, а потім на другий, третій…і так до самого верху. Колесо скрипіло, рипіло, крехтіло, сичало, хлипало, стогнало, шипіло… Але Лео міг вимкнути для себе зовнішній звук. Він не чув окриків Марії, яка вже бігла, щоб стягти цього непосидька з колеса. Проте Лео виявився напрочуд спритний: тут все було якось інакше і відчуття були інакші, як Лео завжди і хотів – по-інакшому. Як саме, він не міг собі чітко уявити, але інакше. Усе має в цьому світі бути інакшим. Або… Просто існує інакший світ, де б йому, Лео, було звичніше. Трішки зверху все здавалося настільки несиметричним і несистемним, без чітких форм і закономірностей, що він дещо розчарувався в тому, що видряпався наверх. Допитливі очі блукали, шукали, сканували… Ні, краще їх заплющити. Потім знов розплющити. Знов заплющити. Знов… Ні, там дійсно немає нічого цікавого. Лео, запустивши короткі пальці у свої темні кучерики, присів на денце ковшу, який був майже повним від нанесених землі, піску, зотлілого листя й гілок. Хлопцеві раптом схотілося сховатися від усіх тут, у цьому ковші, між небом і землею, але треба повикидати все зайве, щоб було глибше.

Марія вже дряпалася слід за Лео ковшами наверх, обіцяючи надрати йому малий зад, як тільки дістанеться до цього навіженого, який із заплющеними очима викидав із ковшу землю із гіллям, влучаючи також і в сестру. І це було їй боляче. Вона лізла вже мовчки, бо було зрозуміло, що Лео не чує її. Не хоче чути.

Несподівано він затих, встав на свій повний низенький зріст, спираючись на трухлий обід і щось розглядаючи супроти сонця. Це щось було невеличке, але добряче виблискувало. І воно неабияк зацікавило цього вибагливого дослідника. Марії залишилося зовсім трішки, щоб дістатися Лео, і вона вже випростувала руку, щоб вхопити цього хлопчиська, але нараз обід колеса тріснув напроти Лео, бо він дуже ж там борсався увесь цей час, і малий полетів вниз у в’язку старицю. Тиха до того водойма, наче ненажерлива Харибда, вихором умить засмоктала Лео разом із уламками трухлявої конструкції, прихопивши навіть залишений на березі акваріум Санчо. Не встигла Марія зрозуміти, що відбувається, як усе, що залишилося від водяного колеса вкупі із усім іншим, що могло б засвідчити факт існування на цьому місці старої рудні, розлилося рудою водою під її істеричний вереск та дистанційоване набридливе волання автосигналізації. Дівчина впала на багнистий берег підступної стариці й у жаху почала відповзати подалі від води. Їх здавалося, що зараз незбагненне щось вхопить її за ноги та затягне, як і Лео, до мулистої безодні. Вона кликала на допомогу, але ліс раптом став таким галасливим та й ще ця клята сигналізація! Вона знайшла в собі сили здійнятися на ноги й бігти, бігти щосили, але вже на другому кроці перечепилася через якесь розпатлане по землі коріння й стрімголов влетіла в якесь вузьке провалля.

***

Їх ніде не було. Жодного сліду, жодного натяку, жодного оклику… Ліс продовжував жити своїм звичним життям. А дітей ніде не було. Знову загубилося відчуття часу, реального моменту – всього цього не може бути, це все не насправді. Це марення? Після кількагодинного кружляння навколо стариці та прилеглої території Анна та Ярослав, з надією сподіваючись, що діти на них там чекають, повернулися знесилені до своєї автівки, та, нікого так і не побачивши, з розчаруванням та поки що невимовним відчаєм вимкнули нарешті сигналізацію.

- Це все Марійчині витівки: десь ховаються із Лео. Знає, мале стерво, що я ненавиджу розіграші. Вона мене зжирає, Ярику. Просто згризає. Я не розумію, що їй від мене треба. Ну нехай вже я, а малий тут до чого? Чого вона його так ненавидить? Невже ми так її обділяли увагою та любов’ю? Та й у будь-якому разі це вже надмір. Не думала, що вона настільки егоїстична поганка, що за виграшки буде підставляти під небезпеку життя невинної дитини. Я виховала монстра! А все твої потурання! Легко бути м’якотілим, безвідповідальним і добреньким татусиком на тлі тиранічної матері!

- Аню, я не вірю в те, що Марія на це здатна. Чуєш, не вірю. Ти постійно бачиш в ній тільки погане. Це ти її згризаєш. Ти чомусь бачиш в ній усі свої страхи. Це ти безпричинно від неї захищаєшся. Заспокойся. Опануй себе.

- Заспокоїтися? Добре, що ти занадто спокійний та все сприймаєш у полегшеній версії. Та іди ти під три чорти зі своїм спокоєм!

- Думай про мене, що хочеш. Мені на це байдуже. Вже досить давно. А ось на дітей мені ніколи не було наплювати. Вони в небезпеці. І нас обом треба опанувати себе, забути про взаємні претензії і діяти зважено та максимально раціонально. Як ти вмієш, Аню.

Анна розуміла, що треба охолонути. Вона усвідомлювала, що вона мусить припинити істерику та «полювання на відьом» і скласти цей ще один життєвий іспит. Так, по-перше, їм необхідно зараз щось перекусити: заготовлені нею в дорогу бутерброди, чудово підійдуть; по-друге, набрати води, у багажнику є порожня пластикова пляшка про всяк випадок; по-третє, їй треба одягнутися зручніше й тепліше та взяти мобільні телефони: вони можуть бути непоганими ліхтариками; по-п’яте, увімкнути знов сигналізацію як орієнтир для себе і дітей; по-шосте, продовжувати пошуки, поки не смеркне; по-сьоме, у разі невдачі знайти дітей самостійно зранку, взявши усі необхідні документи, вирушати по допомогу: має ж цей заклятий ліс дорогу назовні. Отже, її сім стратегічних пунктів готові.

- Будеш їсти, Ярику?

- Ну нарешті щось путяще за цілий день. Чи дійсно мала таке утнула? Та ні. Це радше Лео. Він не такий простий, як здається. Але те, що вони вас провчили, це точно. Будете знати, як мозок один одному виносити. Та й мені за одно цією сиреною. Хоч би дерево з мене зняли та «дякую» сказали за всі роки віри та правди. Не дочекаєшся. Та дарма. Аби дійсно ці розбишаки знайшлися.

Анна та Ярослав вирішили пройти на цей раз далі вглиб лісу за старицею, щохвилини вигукуючи імена дітей, заглядаючи під кожен кущ, у кожну яму та нірку. Залишалося небагато часу до того, як почне вечоріти, а їм потрібно було ще повернутися до автівки на ночівлю. За деякий час Ярослав побачив підозріле місце між деревами: там було якось неприродно навалено багато трави, ніби хтось собі готував ліжник. Видно давненько, бо трава була вже сіном. Може, діти на ньому відпочивали, може, щось залишили в траві по собі? Ну хоч би якусь зачіпку! Та і їм не завадило б перевести подих. Він покликав Анну, а сам плазом впав на траву, яка виявилася прикриттям «вовчої ями», на дні якої Ярослав нараз і опинився. Як на його зріст, яма виявилася не надто глибокою. Земля на дні була досить глевкою – й чоловік не дуже-то й забився. Аби не ті кілька загострених кілків, що стирчали знизу по боках, узагалі б обійшлося без подряпин. Оглядівшись, Ярослав побачив вдавлені в сиру землю, можливо, важким тілом якогось звіра, палі із жмутами шерсті впереміш із кров’ю. На тих кілках, якими подряпався Ярослав, теж були залишки крові та шматки шкіри. Цей звір, хто б він не був, врятував Ярославові життя, збивши ці смертоносні палі у лежаче положення й вгативши їх у землю. Яка доля спіткала цього звіра? Де його тіло й хто знов прикрив яму сіном? У лісі є хтось: мисливець, єгер, лісничий, браконьєр. Байдуже, але він має їм допомогти знайти дітей. А, може, він причетний до їх зникнення? У будь-якому разі його треба знайти. Анна вже подавала руку зверху, щоб допомогти невдасі видряпатися нагору.

Дійсно, необхідна була перерва, щоб обмити подряпини. Анна переживала: потрібен антисептик. Треба повертатися негайно до автівки: там має бути аптечка. До комплектування своєї Крихітки Ярослав ставився завжди відповідально, якщо це слово можна вжити до цього легкодуха. Але він відмовився повертатися наодріз, необхідно шукати того, хто влаштував цю пастку. Він може бути небезпечним, а може й допомогти. Але зрозуміло одне: гаяти часу неможна. І вони пішли далі, вигукуючи імена та кличучи на допомогу.

• А ти пам’ятаєш, як Лео, коли йому й рочку ще не було, одяг на голову стілець з-під свого горщику, а він провалився йому на плечі й крутився навколо шийки чотирма ніжками догори?

• Так, там така цікава заглибина, що одягти можна легко, а назад ніяк, тільки уся родина має кумекати, як його з дитини, що оре несамовито з переляку, зняти.

• Його було так шкода, але він був такий кумедний. Здавалося, що це завелика корона просіла з голови на плечі.

• Горщиковий Король!

• А саме Марія допомогла зняти. Дрібнота ще була, а кмітлива.

• Вона хороша дівчинка. Її просто треба зрозуміти. Бути ближчими до неї.

• Ярику, не починай. От знайдемо цих пригодьків, таке їй відвішу.

• Аню, послухай. Не хотів тобі цього казати. Але прийдеться. Тільки не виказуй. Це тобі для розуміння.

• Не лякай мене.

• Закохалася вона, чуєш. Перше кохання у неї.

• Теж мені дивина! І це все має виправдовувати?

• Не перебивай. Якось телефонує вона мені вночі. Перелякана така. Попросила мене її забрати з місця пригоди.

• Пригоди?

• Так, дорожньо-транспортної пригоди. Вона у дерево врізалася.

• Вона?

• Так, вона, на нашій Крихітці, в дерево. Бампер пом’яла. У самій жодної подряпини. Тільки переляк.

• Що? Ти їй вже дозволяєш за кермо сідати і роз’їжджати поночі містом?

• Це було за містом.

• Ще краще.

• Та ні, Аню. Ніхто їй нічого не дозволяв. На автодромі вона просто цікавиться автомобілями, ну правила дорожнього руху і складні ситуації на дорозі розбирає зі мною, на картах катається, ну кілька разів спробувала навчальну машину водити з інструктором і тільки на автодромі.

• І як наслідок, вночі за містом розбила машину.

• Ми відремонтували її на автодромі. Там не все так страшно було.

• Ото ти пропадав пропадом там через це?

• Так. Але не в цьому справа. Це сталося неподалік старого цвинтаря.

• Хай йому… Що вона там робила?

• Хлопець, якому вона освідчилась, Ден, зірка в їх ліцеї, дівчатам мізки крутить, запросив її туди на побачення. Мовляв, зустрічаюся тільки з відчайдушними дорослими дівчатами, які нічого не бояться – ні батьків, ні мерців, ні темряви, ні світу з його обмеженнями та забобонами. Поставив їй умову приїхати на це кладовище опівночі в умовлений день на батьковій машині, взяту без дозволу. Автівку треба було залишити біля входу, а самій пройти вглиб цвинтаря, до покинутої каплички. Ось там він на неї буде чекати.

• Бідна дівчинко. Я впевнена, вона навіть не сумнівалася, чи йти на таке побачення, відчайдуха. І його там не було?

• Був. Та ще й друзяк із собою привів. Страшили її дорогою різними моторошними звуками, а біля каплиці увімкнули різко якийсь ліхтар й інсценували на неї напад. Вона так дряпалася та захищалася, що познімала з кількох маски. І серед них виявився Ден. Сказав, що «іспит на його дівчину» вона провалила, занадто вже лякалася дорогою. Та й автівка якась у неї бідненька. Не його рівня вона дівчина. А після залишили її саму. Найгірше те, що вони все це знімали на відео, а потім злили в соцмережі.

• Покидьки! І вона мені ані слова! Невже я така погана мати!

• Аню, їй було соромно. Нею зневажили, її цинічно принизили. Причому публічно. Найстрашніше, вона вважає себе в цьому винною. Як вона тобі, такій ідеальній і правильній, зізнається? Вона ж навіть із щоденника сторінки із низькими балами видирала, коли вони траплялися, щоб тебе не розчаровувати. Вона завжди прагла, щоб ми нею лише пишалися і любили.

• Дурненька! А хто ж її не любив? Моя маленька. Одягла на себе захисного їжачка і настовбурчила зараз на всіх свої голки.

• Але Лео вона поганого не зробить. Вона чуйна. Вона слабшого ніколи не зачепить, навпаки допоможе. Он як долею Костика переймається. Ревнує вона тебе до Лео, та й по всьому. Думає, що доросла, а насправді дівчисько нерозумне.

• Мої сонечка. Де ж ви зараз? Ярику, що з ними могло трапитися? Що?

Анна вже не могла в собі тримати свій розпач. Вона потребувала зараз забути те, що вона сильна – та яка вона сильна?, і просто схилити голову, яка вже не трималася на шиї від перевтоми та купи невтішних думок і здогадок, на груди свого чоловіка. Зараз їй конче потрібен його оптимізм, його нехай удаваний, але все ж таки спокій, його мужні обійми. Так, вона, залізна Анна, ридала в обіймах свого чоловіка. Як давно вона собі цього не дозволяла! Ярослав не хотів її відпускати, так би і стояв тут із нею, справжньою, без бейджа. Але вже сутеніло – треба було поспішати. Він взяв дружину міцно за руку й вони продовжили свої пошуки. Але за кілька метрів Анна невдало ступила та розтягла зв’язки на нозі: давалася взнаки втома. Ярослав розірвав свою спортивну сорочку на широкі смуги та наклав тугу пов’язку на щиколотку Анни. Але вона не могла йти: було дуже боляче. Вже було вирішено облаштовуватися на цьому місці на ніч, коли Ярослав побачив праворуч, з-за дерев, світло. Це, здавалося, було зовсім поряд. Він взяв дружину на руки й потомленою, але ще впевненою ходою попрямував на вогнище чи що там воно було.

Із смерком урешті-решт вони вийшли до невеличкої хатинки, у якій і вирішили перебути ніч. А якійсь був інший варіант? Видно, що у хатині живуть. На столі харч. Домашній півник куняє за пічкою-буржуйкою біля мисочки із зернятком. На пічці – тепла вода, на дерев’яному табуреті поряд – ганчір’я і спирт для обробка ран. На них чекали? Хто тут хазяїн?

Освітлювалася ця лісова колиба двома величезними, як на розміри будівлі, смолоскипами. За такого освітлення Анна відразу помітила, що подряпини на тілі Ярослава збільшилися, набрякли, стали якимись вологими. Шкутильгаючи, вона заходилася обробляти спиртом та перев’язувати рани. Коли справу було майже завершено, заскрібся сонько півник, скрипнули двері – на порозі стояв Хазяїн. Середнього віку, високий, низький лоб, глибоко посаджені якісь дивні, жовтовогнені, тигрячі очі, великий гачкуватий ніс та стиснуті широкі щелепи надавали обличчю сердитого виразу. Доповнював образ сердюка камуфляжний костюм для полювання.

• Доброго вечора. Вибачте, що ми вперлися до вас на гостину, але…

Піднята ліва рука долонею до Анни дала їй знак замовкнути. Хазяїн мовчки пройшов до поличок на стіні й дістав вовняну тоненьку ковдру, сунув її Анні і також мовчки попрямував до виходу.

• Вибачте, ми шукаємо дітей. Хлопчик 8-ми років та дівчинка 13-ти. Сьогодні зникли в цьому лісі. – Анна була впевнена, він щось знає. Не може не знати.

Хазяїн неспішно обернувся – і його обличчя якось вмить постаріло, волосся нараз побіліло, а камуфляж став довгим плащем кольору хакі. Він нічого не відповів і вийшов. Анна і Ярослав переглянулися. Жінці стало страшно, вона, накульгуючи, попростувала до дверей, щоб якось їх закрити, але ні засува, ні щось подібного до замка вхідні двері не мали. У прочинені двері влетіло жаске виття звіра.

ЧАСТИНА ДРУГА

НА ПОДСТУПАХ ДО ТРИНАДРІЇ

Якась сила тягла Марію забитим землею, камінням та гіллям провальним жерлом донизу. Вона відчула, що її тіло стає гнучким, вправно протискується між камінням у земляні шпарини без пошморгів і подряпин, очі чудово бачать у темряві. Ніколи за собою такого не помічала, завжди поночі була, як кріт. Їй стало на диво спокійно, плавні граційні звивисті рухи її тіла майже заколисували, з’явилася впевненість у тому, що все гаразд. Інакше не має бути. Марія вже напевно знала: вона змія. У неї навіть сумніву стосовно того не було, і страху, і тим більше паніки: вона ж бо вже холоднокровна. Змією бути так добре. Але такий її стан забуття тривав не довго: жерло швидко закінчилося – й Марія дійсно величезною півметровою змією шугнула з його гирла в порожнечу, вигинаючись, гадючачись і перетворюючись у повітрі знов на людину, шубовснулась з висоти кількох метрів у підземне озеро. За дівчиною вилетів її одяг, з якого вона очевидно вискочила, коли перетворювалася на змію. Джинси, майка, толстовка з капюшоном та кросівки слід за Марією впали та розкидалися по водоймі.

Чому? Чому вона знову в своєму тілі? Вона не вміє плавати! Із широко розкритими очима Марія стрімко пішла під воду, залишаючи по собі доріжку з грайливих бульбашок. Її відразу обскочили чудернацькі нічогенькі такі риби із крилами замість плавців, жаб’ячими видовженими задніми п’ятипалими кінцівками та довгими язиками, якими вони вистрілювали по Марії, приліплюючись до неї. Не встигла дівчина подумати, що які вони смішні зі своїми товстими зазнайкуватими губами, думають, що вона їм по зубах, коли одне з цих створінь розтулило свої потужні щелепи й показало гострі клиноподібні зуби, а потім їх стулило без найменшої прощілини. У паніці Марія почала активно борсатися, виштовхувати себе на поверхню, але від переляку ноги їй вхопили судоми – і вона продовжувала опускатися на дно. Повітря вже не було в легенях: і вона почала інстинктивно хапати ротом воду, поволі втрачаючи свідомість.

Цієї миті на дні озера здійнявся намул, з-під якого статечно виплила здоровезна рибина із довгими вусами. Здається, вона накрила своєю тінню усеньке озерне дно. Майже непритомне тіло Марії м’яко «пририбилося» до цього гігантського сома і від стрімко поніс його на своїй спині на поверхню.

• Санчо. Ти такий тут великий. Санчо. Ось ми і зустрілися. Дякую тобі, друже.

Далі Марія вже не пам’ятала, як Санчо виштовхав її на пологий берег і знов пішов залягати на дно. Як над нею промайнула тінь великого птаха. І як у її непритомі їй лилися сльози. Як віддалено, на межі мари, вона чула голоси своїх батьків, тихі та спокійні, які щось питали у неї, у Лео, щось щоденне, неважливе, але таке зараз необхідне. Як повіки її обважніли, тіло обм’якло і вона потроху заснула.

***

Марія і уявити собі ніколи не могла, що в її житті настане такий момент, коли вона зволікатиме в ранці розплющити очі. Боягузко, тобі просто все наснилося. Зараз розтулиш вії, і ти – у своїй кімнаті, на своєму ліжку. Мабуть, мама накрила якоюсь колючою ковдрою. Знизу холодом тягне, твердувато, тіло все затерпле. Так не дивно від таких жахіть уві сні й з ліжка скотитися. Гуцнулася на підлогу разом із цією дряпучою ганчіркою й не помітила. Щось ця страховина увесь мозок накрила, не дає згадати, чим вона займалася напередодні. Як відрубало. Точно не вечеряла, бо в череві такі завивання та смоктання, що з’їла б навіть оту зубасту потвору із жаб’ячими ногами. Та хай йому грець. Оце ж насниться таке! Щось димом тягне. Окей. Доброго ранку, сонце.

А сонечка й не видно. Було затемно як на ранок, а, може, й не ранок був зовсім, але Марія змогла досить чітко все навколо роздивитися. Вона побачила перед собою пласке озеро, напрочуд правильної круглої форми. Дівчина лежала на прибережному піску, прикрита кусючою рядниною й підтикана з боків м’яким сіном. Неподалік диміло згасле багаття, навколо якого було розкладено її вже сухий одяг. Ні, все ж таки не сон. Марія потерла пальцями скроні, намагаючись сконцентруватися, зібрати спогади та думки до купи й наблизитися до хоч якогось розуміння ситуації. Вона у величезній печері. Вона під землею. Усе збігається. Лео…Бідний Лео… Хтось тут має бути. Хтось, хто зігрів її накривалом, сіном і вогнищем, та виловив з озера й висушив її одяг. Одягнувши джинси й майку, Марія почала оглядати місцевість. В озері плюскалися її знайомі риби-жаби. Вони підстрибували над водою, махаючи своїми крилами та викидаючи з рота свого язика, і, пролітаючи кілька метрів, із наліпленими на язиці комахами плюхалися знов у воду. Берег озера було позначено невисокими деревами, які росли не із землі, а з води. Дерева були незвичні, у прозорій воді Марійчине око вхопило, що там, де мало бути коріння, у них гороїжилися гігантські риб’ячі хвости. Краще до них не підходити, хто його знає, чим ці дерева-русалки харчуються. Захочуть ще схопити та залоскотати – і залишишся ти в цьому озері назавжди, Марійко. Мороз пішов шкірою – й вона вирішила одягти толстовку, рвучко піднявши її з піску. З-під толстовки стрімливо викотилось невеличке яблуко. Дивно, як воно там опинилося? Ну хоч щось на сніданок. Але замість сніданку Марія отримала від яблучка торохкотливі тиради нечуваною швидкістю, причому зверталося воно не тільки до неї.

• Щось сьогодні якийсь день не туди… Брате ти де? Куди ти скотився, йолопе?.. Спочатку орел вхопив... Пазурами… Загорода? З віслюком?... З лісу, від мамки-яблуні, до себе в гніздо приволік… Не віслюк? А хто? Аааа, ослиця. Молоко крапає? Мамуна? Точно вона?.. Ми вискочили. Вислизнули. Не на таких натрапив. Боки собі нам’яли добряче, як долетіли додолу. З гнізда падали. Отам на скелі. Западина…Мамуна глухенька. З’їсть, хоч будеш волати, як скажений… Я от під твоїм одягом опинився… Сиди там, де сидиш. Не рипайся… Базікало ХІІ… А краще взагалі в якусь нору закотись… Цього нетяму – Базікало ХХІІІ. Нас у матері 54. Усі Базікали…

• Стоп. Стоп.

• А їсти не треба… Навіщо мене їсти… Я маленький… Нам з братом до дому б… Треба… Додому…

• Помовчіть хвильку!

• Як нанюхала? Іде до тебе? Вона його зараз з’їсть! Допоможііііть!!!! Мамуна його зараз проковтне!

• Де та загорода? Щось він поряд бачить?

• Подивись, тупаче, навкруги. Що бачиш, питають? Зрозуміло, що загороду та ослицю. Ще що? Не гай часу. Хижку… Рибальську… Ну ясно, якщо Мамуна, то вона Рибалкова ослиця. Вони через наш ліс інколи ходять разом. Рибу відвозять. Ще що? Туманом все далі? Не видно йому більш нічого.

Марія дійсно якось не звернула уваги, що за кілька метрів від берега розстелявся непроглядний туман. І, здається, він тут постійний через природні умови. Непогана натуральна захисна завіса для того, хто не хоче, щоб його знайшли. А Рибалка непростий.

• Добре. Зараз знайдемо, де живе той Рибалка. Він мені самій потрібен. Здається, він в курсі, що я тут. Мені йому ковдру треба віддати. Це десь зовсім поряд. Раз ви чуєте одне одного.

• Ми з братами можемо перемовлятися між собою й чути одне одного на дуже значній відстані… Сильне тяжіння поміж нами. Нам не можна окремо. Додому нам треба.

• У нас теж так можна перемовлятися. Багато для цього способів. Але щоб таке тяжіння? Щоб отак одне одного триматися й відчувати за кілька кілометрів?

• Гайда мерщій. Вона зараз його злопає!

Марія поназбирала повні руки каміння й стала шпурляти ним в імлу. Кому б таке вона розказала? Бігає як оглашенна із скаженим торохтливим яблуком у руці, кидаючи камінням у югу, шукаючи глуху ослицю, яка має ось-ось чвакнути очманіле від переляку інше торохтливе яблуко, яке необхідно врятувати й відправити ці обидва очманілих торохтливих яблука додому. Маячня! Босоніж по піску, по камінню, по колючках.. Де ж ти, Рибалко, заховався? Yes, влучила! Вибач, Мамуно. Так треба.

Марія залетіла в туман, прямуючи на ревіння ослиці. Ну не такий той камінчик і був, щоб вона так ревла! Пестуха. Зовсім скоро Марія надибала загороду. Туман тут був вже значно рідшим – і можна було побачити халупу, притулену до скелі, але жертву Марійчиного свавілля було лише чутно. Огорожа була невисокою – й Марія легко через неї перелізла.

• Я її не бачу. Але через її ревіння я не почую твого брата.

• Обережно. Мамуна вміє змінювати колір шерсті й добре через це маскуватися. Вона охороняє свого Рибалку не гірше за Цербера.

• Ви серйозно? Звідки ви про Цербера знаєте?

• Ну так ми ж з Пралісу. Ми з народження все знаємо. Мамка наша та її сестри – нащадки самого Світового Дерева. Земля віддає їм свої знання. Чим глибше коріння, тим давніша мудрість.

• Круто. Проблема тільки в тому, як ви ці знання застосовуєте? Чи просто гниєте собі в лісі, про все знаючи? Чи є якась користь від вас? Та де ж він є. Нехай голосніше горланить. А он він. Бачу. Іди сюди, малий. Усе, годі. Голова від тебе тріщить.

Поклавши обидва яблучка-базікала собі в кишеню, Марія почала ретельніше обдивлятися територію: невеличкий загороджений ганок та неприглядна хижка, що підпирала печерну стіну. Насторожувало те, що ослиця перестала ревти, дітися їй особливо не було куди. Якщо вона ослиця-хамелеон, то вона десь поряд, а дівчина її просто не бачить. Після запаморочливого торохкотіння та живого реву тиша напружувала. З кожною хвилиною напруження посилювалося. Марія вдивлялася щосили в простір навколо себе, намагаючись вирахувати цю істоту. Вона боялася навіть дихнути: затримувала надовго повітря, щоб почути хоч подих, а чи тупіт. Раптом від печерної стіни відокремилася тінь, поступово набуваючи більш червоного відтінку. Мамуна, шкутильгаючи, але досить швидко розганяючись і змінюючи маскувальний сірувато-коричневий колір на яскраво-червоний, з диким ревом мчала на Марію.

• Тікай. Чого стоїш?

• Ретируємося!

Марія щосили бігла до огорожі, але ослиця із роззявленою пащею швидко її наздоганяла. Дівчина з розбігу заплигнула на огорожу й вже збиралася через неї перемайнути, як Мамуна вхопила її за гузицю. Це було нечувано боляче, але Марія лише зойкнула, зчепила зуби й гулькнула вниз за огорожу, миттю здійнялася на ноги й щодуху помчала в туман. Дивно, що до рибальської хижки дорога була пологою, а зараз вона ніби котилася з гори, досить крутої. Зрозумівши, що вона розігналася так, що не може зупинитися, Марія почала верещати, а обидва Базікали в кишенях – галасували. Бідаха намагалася відкинути тулуб назад, щоб хоч трохи пригальмувати, але її несло невпинно вниз стрімливим схилом. Випурхнувши з туману з вереском та виряченими очима, Марія налетіла на якогось іншого бідаху – й вони вдвох, вчепившись одне в одного, покотилися та шубовснулися у воду. З берега було відразу глибоко – і їх простопадно тягло на дно.

***

Цієї ночі Анна так і не змогла заснути, прислуховуючись до кожного шелесту та дивуючись, як це швидко вдалося зробити Ярославові. Він спав напрочуд тихо, рівно дихаючи на свої широкі груди, без хропіння, сопіння, перевертання на різні боки та совання ногами, як це зазвичай відбувалося. Його сон завжди був якийсь нетривкий, поверховий. Він спав так, ніби крав сам у себе дорогоцінний час, і юрзався, наче хотів утекти із власного сну. А це якийсь дивний неприродній для нього спокій. Вона не помічала у нього цих зморшок навколо губ. Нижня губа у нього значно пухкіша за верхню, і, мабуть, вираз його обличчя завжди був дещо ображений. Завжди був хлопчиськом, а це якось постарів за кілька годин. Темне, майже чорне, волосся перемішалося із сріблом. Ніздрі йому на широкому носі роздуваються, шкіра на переніссі складається у горизонтальні складочки. Щось чимось уві сні незадоволений. Подряпини його їй не подобалися: спухли, налилися кров’ю. Це запалення. Цього вона найбільше боялася. Вже світає. Час збиратися й негайно вирушати. Негайно. Оголошувати дітей в розшук, заявляти про свої підозри щодо цього Лісничого, чи хто він там є, лікувати Ярослава антибіотиками, поки не пізно для всього цього. Під ранок, як тільки Анна збиралася його будити, у Ярослава почалася лихоманка: він кидався уві сні на всі боки та просив дати йому пити і світла. Від усього цього прокинувся хатній півень і почав горлопанити без упину. Анна намагалася розбуркати чоловіка, ляскала йому по щоках, поливала водою, але його стан тільки погіршувався. За деякий час він почав гарчати та несамовито дряпати своє обличчя і груди.

У паніці Анна вибігла з хижки, волаючи по допомогу. Де той клятий Лісничий? Ніяких інших споруд поряд не було. Де він бродить усю ніч? На її поклик – жодної відповіді. Анна проповзла кожен метр добряче навколо хижки, може, є якась криївка, може, там її діти, може, цей Лісничий, чи хто він там є, і є викрадач Марії і Лео. Коли Анна повернулася до хижки, було вже зовсім світло. Ярослав лежав на підлозі горічерева, розкинувши кремезні руки та ноги і стиха сопів: криза минула. Півень на правах господаря ставно походжав хатиною, іноді заскакуючи на Ярослава й покльовуючи його за м’ясистий ніс.

Анна гостро відчула, що їй неможна більше зволікати. Їй треба йти самій, навмання, їй має пощастити знайти вихід з цього лісу. Вона обов’язково врятує дітей та чоловіка. Ярославе, тримайся. Анна бігла, ніби за нею гналися скажені пси, не бачачи ані троп ані лазів, шматуючи себе гіллям та забувши про хвору ногу. Коли вже не стало сил, вона плазом впала на землю й повзла, виючи від знемоги, поки вже остаточно не змогла рухатися. Скільки вона так лежала – невідомо. Анна втратила відчуття часу. В голові їй кружляв калейдоскоп із споминів – світлих і щасливих. Як мало, виявляється, треба для щастя. Аби всі були поряд, живі та здорові. Без будь-яких умов. Просто разом. Усе.

Коли Анна підняла голову від землі, вона побачила перед собою знайому галявину, що вона переповзала метр за метром цього ранку, у глибині якої стояла та зачарована лісова хижка. Вона повернулась туди, звідки так наполегливо тікала. У повному виснаженні Анна стала на ноги та пішла до хатинки – двері були відчинені. Всередині, за столом сидів Лісничий, чи хто він там є, й спокійно собі снідав. На нозі у нього сидів нахабний півник, ніби розповідаючи все те, що відбувалося тут за відсутності хазяїна. Він знов виглядав інакше – постарів ще більше. Обличчя в обрамленні довгого білого волосся було ніби без зморшок, але світилося неприродною блідістю та якоюсь величною старістю. Ярослав сидів на ліжку, опершись ліктями на міцні ноги та круговими рухами натираючи скроні.

• Ярику, як ти себе почуваєш? Ти можеш іти? Нам треба іти звідси. Ярику. Ти чуєш мене?

• Вам немає звідси дороги.

• Да хто ви такі? Що тут відбувається? Що за маскарад ви тут влаштовуєте? Ви що оголосили нас своїми в’язнями? Де діти, чорт забирай. Де ви їх ховаєте?

Де ті й сили взялися! Анна вхопила табурет та запустила ним у Лісничого, чи хто він там є. Той навіть не ухилився – табурет пролетів крізь нього.

• Да хто ж ти в біса такий?!

***

Рибалка у вологому одязі підкидав хмизу в багаття, неподалік якого на кілках просихали Марійчині речі. Заспокоєна Мамуна тихо паслася берегом, об’їдаючи гілки дерев-русалок. У Мамуни постійно було багато молока, яке накрапало з вимені запашними білими густими крапелинами, тому по ній завжди залишався молочний слід. Її кошлата шерсть міняла колір, набуваючи то відтінку озерної води, то блідої зелені дерев та трави, то прибережного піску. Марія, загорнута у Рибалчин плащ-накидку з капюшоном, лежала боком на ряднині неподалік вогню, іноді перевертаючись на живіт, бо сидіти після недавнього спілкування з Мамуною було важко. Базікало ХІІ та Базікало ХХІІІ вляглися край ряднини й грілися біля вогнища, подекуди дрімаючи й посапуючи, подекуди прислухаючись до уривчастої розмови.

Марія дала б Рибалці років шістнадцять. Стрункий, невисокий. Довге темно-русяве волосся, забране у хвіст. Світло-карі очі невеселі, але розумні і з якоюсь впертою зневірою, що розлізлася тінню під ними. Ніс гачком із загостреним кінчиком. Тонкі губи. Спокійний і небагатослівний. Їй подобалося спостерігати, з яким знанням справи та насолодою парубок чистив рибу від луски, натирав жиром, завертав кожну в просочену жиром ганчірку, обмотував мотузком, заривав її у невеличку ямку, натоптував зверху босими ногами землю з піском та розпалював зверху багаття. У цей час він мовчки та без емоційно слухав її історію. Коли вогнище вже ледь жевріло, Рибалка викопав запечену рибу, яка на смак виявилася доволі смачною. Чи то Марія занадто зголодніла? У будь-якому разі вона зі своєю рибиною швидко впоралася, запиваючи молоком Мамуни. Давно вона не їла із таким задоволенням, смакуючи кожен шматочок та раюючи від кожного ковтка. Здається, Ялайї, так Рибалка просив себе називати, подобалося таке життя: відокремлене, відчужене, затуманене від стороннього ока, як на безлюдному острові, займатися своєю справою й про щось розмірковувати. Про що він постійно думає? А думає ж – по очах видно.

• Дивно, що ви надибали ту стару рудню. Вона, зазвичай, не потрапляє людям та іншим зайдам і приходькам на око.

Марія помітила деяку його грубість у розмові, його манеру підбирати рівним тоном найдошкульніші слова, обривати на півслові, коли головна думка висловлювання вже ставала йому зрозумілою. Його не турбувало почуття незручності й нетактовності. Здається, його взагалі нічого не турбувало. Часом він створював враження неповороткого телепня, якому й дослухати ліньки співрозмовника та який ніколи нікуди не поспішає, а часом стороннього спостерігача, який при всьому своєму пасивному ставленні до життя, ніколи нікуди не запізнюється. Тут все якось виглядало поза часом. І Ялайя ніби належав одночасно минулому, теперішньому та прийдешньому.

• Це одна посеред інших рудень місцевого земляного народу – рудників. Вони займаються розробкою родовищ, видобувають болотну руду та переплавляють її у своїх руднях на залізо. Із заліза рудницькі ковалі роблять усілякі добротні вироби – від хатнього начиння та приладдя до оборонних конструкцій і зброї.

• Від кого вони обороняються?

• Це потойбіччя, мала. Тут повно усіляких песиголовців, вовкулак, буняків, вогняників та іншої нечисті.

• Дякую, Базікало.

• ХХІІІ.

• Дякую, Базікало ХХІІІ.

• Прошу.

• Раніше вони сторговували залізо навіть людям. Місцевим ковалям. Зараз тільки іншим земляним духам – кам’яникам та літавицям-амазонкам. Точніше обмінюють залізо на їхні послуги. Кам’яники – гарні будівельники, літавиці – воїтельки-захисниці, охороняють кордони Тринадрії.

• Усе це цікаво. Тільки до чого тут ми з Лео?

• Цікава також твоя гадюча сутність.

• Що? Да ти…

• Ти свої очі зараз бачила? Зміїні. Невже ти не відчуваєш зміни в тілі, відчуттях, думках? Ти не просто відчувала себе змією, коли пробиралася сюди вузьким жерлом. Ти була нею!

• Та ну тут цим нікого не здивуєш, скажи, брате? Від народження кожен рудник може користуватися силою когось із тотемних істот, ба навіть перетворюватися на нього (змію, орла, білку, вовка тощо), а кожен кам’яник може обертатися на камінь. Літавиці взагалі напів жінки напів змії з крилами.

• І що все це значить?

• Ти хочеш, щоб я відразу дав тобі відповіді та всі твої запитання? Треба іти до Рудграду. Це їхня рудня, у рудників треба і питати. У мене для них непоганий улов із сусіднього озера. Віднесу, попитаю, може, щось і зрозуміємо в цій історії.

• Головне Лео…Може… Ялайло, він… міг вціліти?

• Ти ставиш забагато запитань. Поки на них немає відповідей. Будь обережна. Твоя допитливість і відчайдушність не завжди йде тобі на користь.

• Добре, мамцю. Я йду з тобою.

• Ми йдемо з вами. Брате, скажи, чого мовчиш?

• Так, так. Нам треба до Пралісу. Додому. Ми йдемо з вами.

• Цих балакунів я візьму, а ти залишаєшся з Мамуною. Тобі неможна в Тринадрію. Ти зайда. Тебе просто не прийме ні Праліс, ні Праземля. Це небезпечно. Вони суворі до чужинців.

• Ялайло, ти ж сам говорив, що рудня звичайним зайдам не показується. Ти все розумієш, що прості приплентачі не перетворюються на змій і не падають із нізвідки тобі на голову. Ти кожного дня виловлюєш з озера таких приблудків? Якщо таке коли і траплялося, то я впевнена, ці нещасні просто гинули в тих болотах та проваллях. Ми з Лео тут, я вірю, що він живий, бо так хоче ця земля! Ти маєш взяти мене з собою. Інакше я просто піду сама!

• Роби, що хочеш. Мені все рівно на тебе та твоє життя. Тільки так ти Лео не знайдеш, якщо він дійсно живий, звичайно!

• Мені байдуже на твої застороги! Ти просто не хочеш заморочуватися з нашого з Лео приводу. Ми ж бо порушуємо твій примарний спокій. Ти просто зробиш вигляд, що щось десь спитаєш. І скажеш мені, що ніхто нічого не знає і випровадиш мене звідси. Сподіваюсь, звідси є вихід? Чому ти такий, Ялайло? Чому тобі до всього і всіх байдуже?

• Рибаче, треба погоджуватися. Вона не спасує, правда, брате?

• Абсолютно в цьому впевнений.

• Добре. Я вмиваю руки. Не кажіть, що я не попереджав. Не гаймо часу, чекати ні на кого не буду. Що таке, Мамуно?

Ослиця йшла до Ялайли, б’ючи сердито свої боки хвостом і нагнувши та витягнувши шию вперед, незадоволено покректувала, оголюючи крупні зуби. Рибалка говорив до неї голосно, щоб їй було добре чутно.

• Ні, Мамуно, ти залишаєшся тут. Риби небагато, нам треба йти швидко. Важливі справи, розумієш? Знаю, знаю, що не любиш чекати. Але так треба.

Ялайла потріпав її по шиї, поцілував в лоба та легенько відштовхнув від себе, продовжуючи збиратися в дорогу. Марії він дав замість її зниклих без вістей в озері кросівок плетені з шерсті Мамуни капці. Вони були жахливі на вигляд, але комфортні та теплі у використанні. Ослиця не відходила, продовжувала сердитися, пощипувала Рибалку за руки та розкидала вслід складені ним речі.

• Мамуно, не сердь мене. Я не подивлюсь, що ти мене вигодовувала з народження. Насварю та закрию в хатині, поки не повернуся. Що на тебе найшло? Щось захандрила ти останнім часом, вередуєш. Йди до загороди. Йди.

Тварина покірно відійшла, понуривши голову. Коли всі були готові вирушати, Ялайла жестом показав Мамуні, щоб йшла далі додому й не стовбичила тут. Але замість цього ослиця пішла за ними. На цей раз вона була рішучо налаштована: на всі накази та вмовляння реагувала невдоволеним ревом та биттям хвостом. Нічого не залишалося, як взяти цю упертюху із собою. Базікало ХІІ та Базікало ХХІІІ не дуже цьому факту зраділи й подалі сховалися в Марійчиній кишені. А Мамуна з радощів вдарила хвостом по придорожньому кущу й він розсипається на десятки маленьких ящірок.

***

- Я вам не ворог, – ці слова були чи не єдине чимось обнадійливим з тих пір, як світ для Анни перевернувся. – Заспокойтеся. Галас, метушня, біганина, колотнеча – все це зайве. Тільки шкодить.

- Тоді допоможіть хоч чимось. Приведіть допомогу. Необхідно шукати дітей, кожна хвилина рахується. Треба рятувати мого чоловіка. Він же у вашу пастку потрапив?

- Ми всі потрапили у пастку. Ваш чоловік піде туди, куди кличе його нова кров. Ми нічого не вдіємо, тільки зашкодимо, якщо будемо його тримати.

Ярослав різко скочив з ліжка, став випинатися та рикати, судомно витягуючи руки, на яких на очах видовжувалися кігті та набрякали жили, а з подряпин полізла темно-сіра клочкувата шерсть. Лісничий взяв Анну за плечі та підштовхнув її у дальній кут кімнати, куди у паніці вже забився півник, а сам похапцем дістав із різьбленої скрині, яка зовсім не вписувалася у вбоге оздоблення хатинки, старовинну книгу та, ставши перед Ярославом, тримаючи її перед собою обома руками, почав промовляти якісь химерні слова. Ярослав став ще більше випинатися та видавати звуки, що нагадували суміш людського крику із диким звірячим ревом, обличчя видовжувалося та покривалося шерстю, а в роззявленій пащі виростали хижі ікла. Шкіра по всьому тілу стала тріскатися, випускаючи назовні шорстку довгу вовчу шерсть, і падала шматками на земляну підлогу. Це був уже здоровезний вовкулака, керований тільки покриком своєї нової крові. Анну ніби заціпило: вона вхопила півня, що навіжено бив крилами та підскакував, за лапу мертвим хватом, і здавалося, що у сердешного немає жодного шансу порятуватися ані від вовкулаки, ані від цієї заціпленої жінки, ані своєї нещасної долі.

Лісничий продовжував кидатися магічними словами та стримувати зеленкуватим світлом від книги роз’ятреного звіра, який трощив все в кімнаті на друзки, шукаючи виходу на свободу. На якусь мить він зупинився в сум’ятті і запала гнітлива тиша. Анна сповзла по стіні на підлогу, вона не вірила своїм очам, її кругле обличчя видовжилося, а гостренький ніс ще більше загострився. В її мозок не вкладалася така можливість розвитку подій, вона вже не вибудовувала послідовність подальших дій, а просто робила над собою зусилля не збожеволіти. Раптом вона несамовито закричала: «Йди звідси геть!» і на диво вовкулака на чотирьох ногах поспіхом вискочив з хатини у хащі.

• Його шлях розпочато, – після тривалої паузи сказав Лісничий, кладучи книгу в скриню, що єдина вціліла в цій кімнаті після погрому. – У нього зараз немає дороги назад. Вороття можливе, лише ідучи вперед. До кінця, до останньої краплини його нової крові. Але вибір є у кожного, бо не кожний бажає вороття, – і вийшов, залишивши Анну саму.

Анна зусиллями своєї волі змусила себе піднятися з підлоги. Шлях? А який її шлях? Куди їй іти, що робити? Книга. Вона якась непроста. У будь-якому разі для Лісничого вона дуже важлива. Можливо, є його оберегом. В обмін на книгу він погодиться їй допомогти. Треба цю книгу кудись переховати.

Скриня не піддавалась: вона нібито не була замкненою, але Анна не могла відкрити її віко. Вона намагалася це зробити за допомогою різного підручного приладдя, але скриня була як зачарована. Втомлена та виснажена, Анна присіла біля скрині та, опершись на неї, заснула, ніби втрапивши у якесь провалля. Розбудив її півень, який горлопанив своє ку-ка-рі-ку з підвіконня. Рукою, що лежала зверху, Анна відчула, як віко скрині трішки підстрибнуло та клацнуло.

• Дякую, півнику. Твій голос неперевершений. Нагадай мені, як все скінчиться, щоб я тобі зерняток підсипала.

Анна хутко дістала книгу із скрині, розгорнувши її, побачила лише чисті сторінки. У цей час півник учинив переполох, продовжувати кукурікати та хлопати крилами, бігаючи кімнатою, перевертаючи залишки того, що вже до того було перевернуто та розбито, кидаючись на Анну, намагаючись вибити у неї з рук книгу. Спантеличена Анна не змогла втримати книгу і вона розгорнутою впала на підлогу, обкладинкою додолу. Сторінки почали гортатися, по них бігали рядки та з’являлися й щезали малюнки. Раптом з книги вибився потужний промінь світла, який перетворюючись на вихор затягує Анну та півня всередину.

***

Чим далі відходили від озера, тим ставало тьмяніше. Шлях пролягав досить просторим печерним коридором із нерівною поверхнею – невеличкими пагорбами та видолинками. За одним із таких пагорбів знаходилася криниця-копанка з кам’яним оголовком та металевим дашком, що захистив би криницю у разі обвалу й запобіг її засміченню землею та камінням. Не зайвиною було б поповнити запаси питної води, попоїти Мамуну, самим вмитися й напитися та яблучка змочити, щоб були свіженькими. Оголовок криниці було накрито важезною металевою кришкою із чималеньким навісним замком. Ялайла пояснив це безпекою – через колодязь сюди може потрапити багато небажаного й зловорожого. Хто ти, Рибалко, що маєш ключ від криниці, що є входом у потойбіччя? Хто ти, Рибалко, що так легко відсуваєш здоровенну закривку при своїй тендітній статурі?

Марія захотіла самостійно набрати води з криниці. Поскрипуючи коловоротом, вона витягла повне води відро на поверхню. Зміїні очі? Цікаво, які вони? Чи їй личить? Чому раптом їй захотілося дізнатися, чи приваблива вона? Дівчина кинула оком на водну поверхню у відрі – вона ніколи не замислювалася над своєю зовнішністю, навпаки, її бісили мамчині зауваження типу «будь охайною», «не будь такою розпатланою», «зніми ці рвані джинси», «зроби щось із виразом обличчя», «не гамкай» (потрібне підкреслити) з убивчим аргументом – «ти же дівчинка». А хлопцям все це можна?

Очі дійсно зовсім інші – великі, сіро-зелені, мінливі та заворожливі. Вони так личать її пухким губам, прямому з горбком носику, широкому підборіддю та легкій веснянкуватості. Верхня повіка утворює пряму лінію й постійно прикриває частину ока, затінюючи його довгими віями. З таким очами легко приховувати свої справжні думки й почуття, хоча Марія ніколи цього не прагла й завжди була занадто прямолінійною та відвертою. І категоричною максималісткою.

Несподівано вода зарябілася й потьмяніла, проте відразу знову стала прозорою. Але Марія різко відсахнулась від неї – замість свого відображення вона на якусь мить побачила інше – жіноче, вродливе, але вовкувате, з довгим скуйовдженим волоссям із вплетеними в нього травою, грибами та квітками. Це обличчя їй знайоме. Вона його десь бачила. Ця жінка щось кричить. Беззвучний крик. Стариця. Так, стариця. Мара в стариці. Вона просто втомилася. Та й не дарма, кажуть, що фантазерка.

Ялайла підійшов до Марії з баклагом, відлив у нього води з відра, а залишок – у корито, що стояло поряд. Мамуна підбігла із задоволеним покрехкуванням й стала пожадливо пити. З Мамуною було добре в дорозі: її очі в темряві були, як два потужних ліхтарі. Хоча з новими очима Марія теж чудово орієнтувалася в потойбіччі й могла дещо підсвічувати собі дорогу. Такий собі симпатичний світлячок вийшов. Ялайлові не треба знати про Маріїну втому і видіння. Вона ж не слабка манірна панянка. Вона впорається з усім і не подасть виду, що їй важко. Коли криницю було замкнено, дивна ватага рушила далі печерним коридором, прямуючи до Лісу Пращурів, або Праліс, що щільною смугою огортав Тринадрію.

Ялайло розказав дорогою, що духи воїнів земляного народу оселяються в могутніх лісових деревах Пралісу і охороняють країну від чужинців. Страшний Ліс Пращурів тієї миті, коли, наприклад, песиголовці намагаються потрапити до Тринадрії. Гілки та коріння дерев стають гнучкими, гострими, чіпкими, небезпечними, із ведмежими пазурами та вовчими іклами. Віти здіймають шалений вітер та свист. Ці гілки та корені розчавили у своїх тенетах не одного зловорожого песиголовця. Ліс невблаганний до всього чужого.

Марія ступила на Землю Пращурів тільки після досить довгого ритуалу із потужними монотонними замовляннями та заворожливими рухами. Хто ти, Ялайло? Звідки ти все це вмієш? Звідки ти все це знаєш? В освітленні смолоскипа ця магія виглядала незбагненним священнодійством. По закінченні Рибалка попросив всіх проходити швидко й іти саме тією стежиною, що він відкрив для переходу своїми замовляннями. Поки вони прямують цим ходом, він залишається відкритим і закриється тільки тоді, коли вони вийдуть із лісу. Тому, щоб раптом ніхто за ними не потрапив до Пралісу та Тринадрії, необхідно переходити якомога швидко.

Ідучи манівцями Пралісу, де все було спокійно, все спить: дерева, звірі, птахи, гади, комахи…, – Ялайло продовжив свою розповідь: «Коли рудницький період життя рудника добігає кінця, починається сон, забуття, спокій – його дух, набуваючи обрисів свого прижиттєвого тотема, оселяється в Пралісі й насолоджується вічністю. Кам’яники перетворюються на каміння та землю». Марія уявила собі, що, якщо б раптом вона була рудницею, то плазувала б вічно тут у Пралісі змією.

«Ніхто не знає, – вів далі Рибалка, – скільки відміряно руднику бути рудником, кам’янику бути кам’яником, а скільки каменем чи землею, а чи кимось іншим. У потойбіччі вічність і мить – часто взаємозамінні. Тут майже ніхто не пам’ятає свого дитинства: земляний народ швидко дорослішає. Як у звірів, птахів чи гадів: за один людський рік, зазвичай, у них проходить дитинство та підлітковий період. А далі хто 50 років живе, а хто вік, а хто й кілька століть, поволі старіючи, мудріючи і ніяких років не рахуючи. Багато хто пам’ятає себе вічно старим і жартує, що таким і народився». Цікаво, як це вмістити 16 років людського життя в один рік земляного? Марії важко було уявити, як це бути приреченим жити тільки дорослим життям без права насолодитися дитинством?

Базікало ХХІІІ додав, що поводитися в Лісі Пращурів треба шанобливо й тихо, щоб не розбудити духів. Вони цього не люблять. Та й історія земляного народу сягає такої давнини, що хто його знає, які прадавні духи тут знайшли свій спокій і якою небезпекою обернеться їх турбування. А Базікало ХІІ підтвердив, що під час останньої навали песиголовців багато духів прокинулося, щоб прийняти бій. Деякі з них до сих пір не можуть знайти втрачений спокій.

Так, за розповідями прийшли вони помалу до яблуневого лісового саду – рідної домівки яблучок-базікал. Часу гаяти неможна було. Тому хвилька на цьомки на прощання й гайда. Як раді були яблучка бачити свою матір, своїх братів та сестер. Але коли їх вже збиралися залишити з ріднею, Базікало ХХІІІ видав вкрай емоційний монолог, гідний навіть самого Шекспірівського Гамлета. Він, виявляється, замислився «бути» йому чи «не бути». Мовляв, слова Марії про те, що знання мають бути корисними, не дають йому спокою. У чому полягає його життя? Згнити й з насіння народити собі подібних? Усе, що він знає, він всотав із соком матері, яка своїм корінням всмоктувала пам'ять цієї землі. А де його особистий досвід? Де його власне життя? Він хоче здобути свої власні знання. Він не хоче бути просто носієм знань. Він хоче вміти ними користуватися та приносити користь іншим. Він не хоче просто жити і просто згнити. Він хоче залишити цій землі добру пам'ять про себе. Тільки так можлива необтяжлива вічність і гідний спокій. Що ж тут скажеш, Марію Базікало ХХІІІ переконав.

• Ти не можеш нічого взяти з цього лісу. Ти гість. Не наражай себе та інших на небезпеку.

• Та я…

• Ти мене зрозуміла.

• Ти можеш…

• Усі мене зрозуміли.

• Чудовий театр, малече. Але нам час. Ми і так тут з тобою забарилися. Помандруєш ще якось іншим разом. Не з нами. З нами може бути небезпечно. Бувай.

Суперечку вирішила Мамуна. Мова закинула Базікала ХХІІІ собі на холку, де її щільна шорстка шерсть накублила гніздечка якраз для таких маленьких яблучок-мандрівників – не впадуть, не замерзнуть, не засумують.

• А мене? Я теж? Мене?

• Брате, ти зі мною? Візьміть його, візьміть.

Марія допомогла влаштуватися Базікалу ХІІ на спині ослиці поряд із своїм братом-затівайлом. Вона бачили, яким невдоволеним був Ялайло. Вона вже знала, що він зараз скаже, тому проговорила це майже одночасно з ним: «Робіть, що хочете. Не кажіть потім, що я вас не попереджав!». Рибалці стало дещо ніяково й Марія пожалкувала про своє зухвальство, але вибачення не попросила – не можна ж бути таким незговірливим та незгідливим. Оце-так-так, Маріє. Цитуєш свою матір?

Імпровізований караван поновив свій рух, залишалося недовго – Праліс зростав вузькою смугою. Марію увесь цей час не полишаю відчуття, що за її спиною хтось крадеться, йде назирці. Кілька разів дівчина оберталася, докоряла собі в зайвих вигадках і намагалася не звертати на це чуття уваги. На виході з Пралісу Ялайла здійснив ще один ритуал із замовляннями – подяка Землі Пращурів за гостинність.

Щойно вийшовши з Пралісу, подорожнім відразу відкривається заворожливий вид на високі кам’яні стіни Рудграду – одного з трьох головних поселень Тринадрії. Та на цей раз Рудград зустрів Ялайю та його супутників, м’яко кажучи, непривітно: наглухо запертими масивними залізними воротами, настороженою тишею, мороком та щільним рядом рудниць-лучниць у повній бойовій готовності на верхній галереї з бійницями вздовж кріпосної стіни та посиленою вартою на прямокутних оглядових вежах, яка прискіпливо видивлялася креси міста, щоб негайно попередити про наближення ворога.

ЧАСТИНА ІІІ

РУДГРАД

***

Було небезпечно потрапляти в зону пильної уваги вартових та лучниць. Зайвий рух міг бути останнім: за хвилину рудниця-лучниця може випустити до 30 стріл. Під таким градом із залізними наконечниками здригалася земля потойбіччя. Про повернення до Пралісу годі й думати: перехід було вже закрито. Крок на Землю Пращурів без дозволу – і перше-ліпше коріння роздушить чи роздере непроханця за лічені секунди. Тут за Пралісом повсюдно лежали велетенські валуни, за якими й сховалися Марія та Ялайло із супутниками. Незабаром забили сполохові дзвони на вежах – ворог наближався. Ялайло ігнорував запитальний погляд Марії: що він їй відповість, коли давно не привозив до міста риби й навіть не має уявлення, що тут відбувається? Життя відлюдька та залишенця затягує своїм спокійним плином осторонь від метушні та зайвого життєвого дріб’язку. Останнє поняття згодом починає включати все більше і більше речей, поки не охопить усе зовнішнє і не позбавить тебе громади. Дарма, та й цього разу не пішов би, аби не це дівчисько, яке буквально звалилося йому на голову.

За мить надійшла якась дивна спека, дихати стало важче і паморочилося в голові. Раптом повітря за кілька метрів від землі з клекотом затуманилося: паморока невпинно летіла над поверхнею, а за нею тягнувся галузистий вогненний хвіст, від якого відривалися величезні віхті вогню, що, долітаючи з шаленим тріскотом до землі, вибухали дрібними розпеченими скалками-паліями. Земля вкривалася жахливими опіками. З кріпосних стін Рудграду кожну секунду відлітали сотні смертоносних стріл, але жодна з них не могла поцілити вогненну потвору – стріли горіли, плавилися їх наконечники, просто випаровувалися у полум’ї, що випльовувалося із зубатої пащеки.

Це був величезний летючий рогатий Змій, вкритий широкою, товстою лускою та гострими отруйними шпичаками. Він з великою силою видихував вогненні струмені, скеровуючи їх на стіни Рудграда. Горіли дерев’яні перекриття веж, розжарювалися залізні конструкції та щити, панцирі й шоломи рудниць-лучниць. Проте кам’яні могутні стіни тримали гідну оборону. Але Змій невпинно наближався, буде біда, якщо він пролетить над містом, знищуючи вогнем усе живе, якщо спалить рудні, поля, пасовища та скотарники. А що буде, коли почне горіти Земля Пращурів та Праліс?

Але Змій неочікувано приземлився перед міськими стінами. Прикриваючись туманом, він підняв одну третину свого тіла та, відкинувши пащату голову назад, продовжував вихаркувати полум’яні струмені. Його блискучі круглі бронзові очі випромінювали злість, ненависть та жадобу. Дві третини тіла Змія, що лежали на землі, згорнулися у широке кільце, що служило йому міцною опорою. Потвора все ж такі ще боялася близько підходити до міста.

Ялайла спокійно вичікував, придивлявся, спостерігав, здавалося, що ніщо і ніхто не може вивести його з рівноваги. Мамуна заклякла від страху: лежала на спині з виряченими очима, розкинутими ратицями, роззявленою пащею та виваленим язиком, а з вимені текло її запашне молоко рясними цівками, утворюючи чималеньку калюжу, в якій плавали охриплі яблучка-базікали. Вони щось ще там белькотіли про купання Клеопатри у молоці ослиці, вічну молодість та зморшки геть. Земля палала й полум’я вже наближалося до приходьків із-за Пралісу. Практично стало нічим дихати, але відступати було нікуди, а просто панічно бігти – смертельно небезпечно, втім як і залишатися на місці. Марія знову запитально поглянула на Ялайлу. І знову його очі від неї вислизнули.

Змій, зі свистом втягуючи ніздрями повітря, різко повернув голову й скерував вогняний струмінь на валун, за яким ховалися приходьки. Величезний камінь добре тримав оборону. За ці лічені секунди стріли рудниць-лучниць, обійшовши вогняну заслону, встромилися в тіло Змія. Потвора заревла від десятка болючих шпичок і знов скерувала полум’я на стіни Рудграда. Молоко Мамуни вже витікало із-під валуна й, закипаючи та паруючи від розпеченої землі, запашною принадою торувало свій путівець далі. Змій знову повів ніздрями й почав відступати вбік валуна, прикриваючи себе від стріл вогнем. Зміє, ти ще той ласунчику! Ти чи не снідав перед нападом? Але все ж таки не смішно. Змій, приваблений пахким молоком Мамуни, наближався до них, – це усвідомлювали Ялайла і Марія. Вони також усвідомлювали, що нічого доброго з цього для них не могло бути. Марія інстинктивно згребла із землі нічогенький камінець і міцно стиснула його всіма пальцями. Чим їй він може зарадити проти тієї почвари? Змій – це не Мамуна: камінця не вбоїться.

І якось так зовсім невчасно Мамуна прийшла до тями, уперлася очима у валун і стала з ним одного кольору, вскочила на ноги і стала одного кольору із випаленою землею, і раптом, побачивши Змія, у нестямі побігла вздовж лісу у протилежний від Рудграда бік, залишаючи по собі молочні послідки. Змій поволі відзадкував від кріпосної стіни на небезпечну відстань, куди вже рудницькі шпички до нього не долітали, припинив вогневу атаку, підкинув завіси із туману і почав лови на істоту, що залишає по собі такий запашний молочний слід. Змій летів низько над землею, лоскочучи собі ніздрі ароматом молока, намагаючись нанюхати замасковану під землю втікачку.

Він же попереджав! Він відчував недобре! От упертюха! Сама напросилася, от і маєш! Ялайла жестом наказав Марії залишатися в схованці, а сам побіг на допомогу Мамуні.

• Це чуперадло її зжере.

• Шкода. З нею було добре подорожувати.

• Проте вона врятувала місто.

• І нас.

• Треба буде запропонувати Рудград перейменувати в Мамуноград.

• Почекай. Он гуси Рим якось врятували, але ж його не перейменували на Гусград.

• Хлопці ви знайшли час патякати! Що ж там відбувається? Гайда до мене в кишеню. Що тут стирчати?

• Здорово. Ну що з нами може трапитися? Ну проковтнуть нас з усім насінням. Подумаєш.

• Можете тут залишатися. Я сама піду.

• Та ні. Ми з тобою.

Марія бігла тим же горезвісним молочним шляхом. Страху вона не відчувала. Радше образу. Ялайла мав взяти її із собою. За кого він її має? За нікчемне дівчисько? Слід вів далі у чагарник. Мамуну, яка поодаль тихо собі паслася, об’їдаючи м’які пагінці кущів, вона побачила відразу. Ослиця була спокійна й дівчина радісно стала до неї пробиратися крізь хащі.

• Мамуно, ось ти де, боягузко! Йди-но до мене, моя дівчинко. Пошукаймо Ялайлу разом?

Раптом перед Марією і ослицею над високими чагарями поволі стала підніматися потворна зміїна голова. Внизу хвіст Змія бився по землі, нетерпляче згортався в кільця, випрямлявся й знов скручувався. Потвора нахилила частину тулуба вперед, шматуючи повітря крилами, виштовхуючи зі своєї пащі зловісне шипіння та блискавично висуваючи й втягуючи назад роздвоєний язик. Ялайла знов лише спостерігає? Він мав прийти цим слідом раніше за Марію. Скоріш за все він вистежив Змія, що причаївся в цих хащах, до того, як Марія своїм приходом сполохала почвару. Де ти, Ялайло?

Інстинктивно Марія заслонила Мамуну й витягла праву руку вперед, ніби ставлячи перепону між ними й небезпекою. Вона тримала в руці камінь, який схопила тоді у сховку за валуном. Увесь цей час рука його несвідомо стискувала. Вона вже й забула про нього. Затерплі пальці її не слухалися. Якось збоку вийшов Ялайла й, здавалось, він знов нікуди не поспішав, а в його погляді прочитувалося «Я так і знав, що ти не всидиш на місці». У руках хлопець тримав мотузок, який розширювався посередині. В один кінець мотузка, закручений петлею, Ялайла протяг свою руку й надів на зап’ястя. Він мовчки взяв у Марії камінь, хоча в його плетеній сумці через плече було повно назбираного ним каміння, поклав його в розширену частину мотузки, другий кінець мотузки затиснув у тому ж кулаку, що і перший, між великим та вказівним пальцями. Далі Рибалка став обертати мотузку з каменем над головою, поволі нарощуючи оберти. Ну давай! Ялайя відпустив вільний кінець мотузки, камінь вилетів на великій швидкості у напрямі Змія, який вже стрімко наближався з роззявленою пащею. За мить камінь влучив почварі в центр лоба гострим кінцем.

• Кажуть, там у змій третє око.

• Еге ж. Це їх Ахіллесова п’ята. Що там іще видно?

• Мамуна знов заклякла.

• Наступного разу я на тебе залізу. Я краще роздивляюся й детальніше все описую.

З оглядових веж Рудграду варта спостерігала за протистоянням приходьків із Змієм. Як тільки звір звалився замертво на землю, вдарили дзвони й досить швидко через ворота Рудгарту вже протискувався натовп ґаволовів, яким кортіло зблизька подивитися на тіло Змія та відчайдухів, що його подолали.

• Чому ти взяв саме мій камінь?

• Я запримітив його в твоїй руці ще там, за валуном. Оце тоді й подумав, що він ідеальна зброя для моєї пращі. Тут такого не знайшлося. Все не те. Знаєш, хоч ти й нестерпна, але цього разу вперше я дійсно радий був тебе бачити.

• Та ти …

• Знаю. Що вдієш?

Ялайла відсьорбнув води зі своєї баклаги, але її смак здався йому якимсь болотяним, застояним, згірклим. Спльовуючи гидоту, він з відразою вилив уміст всієї баклаги, утворюючи калюжу зеленого кольору, що тхнула багном і парувала, наче окріп, та мінилася тінями.

***

Сюди, до цієї печери привів його голос крові. Вона, Кока, його вовкулачка, здається, на нього не чекала. Швака, який вже відчував себе вожаком зграї замість нього, Ная Перевертня, відійшов углиб печери. Швака – одинак, з нещодавно приєднується до зграї час від часу, проте залюбки б тут залишився, але тільки не номером два. Най теж колись був одинаком й з тих пір у нього залишилася звичка іноді виходити самому на нічні полювання. Тієї ночі, коли Най потрапив до пастки, він чув, як Кока його кликала там, у лісі, він йшов на її виття та запах. Той старий Лісничий завжди розставляє пастки на вовкулаків, песиголовців, дволицих щурів та іншу потойбічну нечисть. Най не був певен, чи та тропа безпечна. Коли справа торкалася Коки, він більше ні на що не звертав уваги, геть забував про все інше. Та вовча яма була між ними. Як він міг не помітити її і так ганебно настромився на гострі кілки?

Погляд кожного в цій зграї промовляв: «Старий, ми думали, ти вже не повернешся». Кока взагалі відводила погляд. Вона була як завжди ніжна та турботлива, але між ними було вже щось, що неможливо перестрибнути, між ними була вовча яма. Чи була вона тоді у лісі чи це Лісниці таке витворили? Що це була за мара? Але чому вона не дивиться йому у вічі, як раніше – тепло, глибоко, віддано? Стосовно Шваки у нього ніколи не було ілюзій, але Кока? Ні, вона не могла.

Най не пам’ятав, як він вибирався з тієї пастки. Якась темна завіса накрила ті години, а чи дні. Здається, він помирав. Здається, в тій ямі для нього не було шансів. Дивно, що на тілі тільки кілька подряпин. І ще якісь спогади та примари виринають різкими спалахами, до болю. Рудоволоса дівчина. Він не може розгледіти її обличчя, легка паволока змазує його риси. І ще пронизливий гуркіт, шпаркий вітер, швидкість, круті повороти. Від цих спалахів у нього закипала кров, очі наливалися кров’ю, і він ставав сліпим до будь-яких перешкод, нечутливим до будь-яких блискіток здорового глузду, він віддавався на волю інстинкту, чуттю та азарту. Що цей Швака собі дозволяє? Вже поставив себе над зграєю? Чи вони із Кокою у змові? Може, він її підговорив? Ні, Кока не могла. Але Шваку треба зганьбити перед зграєю, щоб у нього й думки не залишилося, що він тут може бути вожаком.

Це був жорстокий кривавий двобій, двобій вожака та того, хто всіма правдами та неправдами хоче ним стати. Двоє вовкулаків на очах своєї зграї та тієї, що стане трофеєм для переможця, шматували одне одного без правил та пощади. Швака був молодшим та сильнішим і він боровся за своє майбутнє. Най просто хотів перемогти. Йому не потрібна вже була ані зграя, ані Кока. І він програв. Кока стала між ним та Швакою і йому дозволили піти. Вигнання із зграї та зверхня милість ворога, що може бути більш ганебним?

***

Змій лежав, наче спав, розкинувши по землі пониклі крила. З одного боку тіло його було нашпиговане стрілами, які були досить маленькі, щоб становити загрозу життю такому велетню. З високого бугристого лоба стирчав камінь-порятівник. Сходилися мешканці міста, лучниці, воїни, надійшов сам бургомістр, який із несамовитою радістю обійняв Ялайлу, назвавши його своїм найкращим другом, дорікаючи довгою відсутністю в цих краях, мовляв, невдячний, забув їх ласку та доброту, виростили-викохали, а він відлюдько-безлюдько, міг би, мовляв, пару тут собі знайти, жити-служити у місті, що прихистило його, підкидька-знайду, а не десь там ключником-криничником на межів’ї світів, мовляв, раді йому тут завжди безмірно, скучили-змарудилися, свято влаштують, нагороду дадуть, мовляв, складні часи настали, небезпека з усіх боків…

Ялайла не був рудником. Він на них зовсім був не схожим. Звичайний собі рудник зростом десь з півтора метра, по всьому тілу має рівномірно розподілене підшерстя, особливо воно щільне на ступнях, тому рудникам не потрібні ні взуття, ні одяг. Темно-сіре коротке волосся, розчесане на проділ по центру, кругле обличчя із злегка витрішкуватими великими очима, пласким довгим носом та тонкими губами, пишна округла борода і вуса в боки. Єдине, що відрізняло рудника, що поспішав через натовп допомогти Рибалці звільнися від набридливих нарікань бургомістра, від натовпу – широка, доброзичлива посмішка та миле черевце поважного розміру.

• Брате! Ялайло! Не кажи тільки, що тій звірюзі твоя риба не сподобалася, а ти, як завжди, не зміг піти на поступки. Не вийде з тебе діла, не вийде. Хе-хе-хе. Пане бургомістре, моє шанування, дозвольте вкрасти героя на правах брата, а то Ви його зовсім вже засоромили. Яка у тебе чарівна супутниця! Де ти знаходиш таких красунь, брате?

• Не повіриш, Ламазо, вони збивають мене з ніг і топлять в озері!

• Ялайло, ти ж непотоплюваний шибеник. І нечема. До сих пір не представив мене цій гарнюлі. Добре, зроблю все сам, як завжди. Дозвольте відрекомендуватися – Вторак Ламаза Гостило-Говорило, можна просто Лам, старший брат цього неотеси.

• Що той підлабуза від тебе хотів? Смаленим запахло, так тебе назад кличе? Сам же тебе відправив криниці відкривати-закривати, кордон стерегти, від очей подалі – надміру ти розумний та спостережливий упертюх. Вибач, моя люба, а тебе як звуть?

• Марія. Таке поважне у Вас ім’я!

• Імена у нас, дорогенька, – обереги, мають магічну силу пращурів, визнання громади та родинний прихисток. По народженню, крихітко, ми відразу стаємо або одинцями, або втораками, або третяками, або ще якимсь там, залежно від того, яка вже ти дитина в родині. Я після сестри Бурджі другий народився. Тому Вторак. Далі, ми дорослішаємо, а це, вибач, тут відбувається дуже швидко, і маємо здатність користуватися силою свого тотема, й навіть, перетворюватися на нього. І тоді його стародавнє, ще предковічне, наймення стає твоїм іменем, твоїм оберегом. Наприклад, ваш покірний слуга Ламаза – лис, сестра Бурджа – береза.

• А Ялайла?

• Ялайла, моя чарівна панянко, це Ялайла. Він, якщо захоче сам тобі розкаже. Правда, брате?

• Він розкаже? Пхе. А чому Гостило-Говорило?

• А це вже живеш собі Втораком Ламазою, а тут тобі громада та щось й приклеїть. Чи то твоя зовнішність чим-то вирізняється, чи характер, чи ще щось. Я ось гостинний та говорю без міри, гарний переговірник, дипломат та посол. Так що, моя мила, ти зараз розмовляєш не з останнім рудником Рудграда.

• Зазнайко! – озвалося з Марійчиної кишені.

• Не заздри! – знову звідти.

• Ось як треба балаканиною кар’єру робити, а не проста так в кишені сидіти.

• Ото ж бо й воно.

Народ все прибував. Тіло Змія якось посіріло і дещо зсохлося і нагадувало вже без міри довгого черв’яка. Як вони всі його так устрашилися? Поки Ялайла з братом говорили про своє, Марія роздивлялася рудниць-лучниць, від яких вона була в захваті. Тендітні воїтельки на зріст були на голову вище за рудників-чоловіків, мали темно-сіре довге, густе, пряме, важке волосся, зібране на зашийку великим вузлом. За відтінком шкіри та шерсті рудники темніші за рудниць. Обличчя лучниць – видовжено-вузьке, чисте, з вираженим підборіддям, високим лобом, та, як у всіх рудників, темно-сірими, злегка витрішкуватими очима й тонкими блідими губами. Але ніс, на відміну від чоловіків, – довгий, вузький та прямий, що надало їх обличчям вольового вигляду. Плечі та руки вкриті короткою шерстю з рясним підшерстям. Від талії коротка шерсть, поволі подовжуючись, переходить у довгі пасма, що вкривають стегна та ноги до самого долу. Лучниці заплітають ці пасма химерно переплетеними тонкими косами для зручності та швидкості пересування. Звичайні рудниці ті пасма розпускають.

Лучниці одягаються в легкі панцирі та шлеми й ніколи не полишають свій пружний лук, що носять в налучі та зо три десятки стріл із залізними наконечниками в сагайдаці. Поряд з лучницями стояли рудники-воїни, одягнені поверх кільчастого панцира в залізні пластини, які мають захищати груди, спину і боки воїна, і шолом, та були озброєні сокирою, скоріш за все, саме вони лідирували у ближньому бою.

Раптом обличчя однієї лучниці на мить здалося Марії схожим на образ зі стариці та криниці. Та що ж ця крикуха її переслідує? Придивилась. Ні. Звичайна рудниця. Примарилось. Дай-но ще раз гляну. Ні. Зараз зовсім не схожа. Отже, Ялайла тут зростав, у Рудграді. У родині Ламази. Братами одне одного називають, а подібні ж, як батіг і мотовило.

• Хлопці, а в давній мові рудників щось тямите?

• Ображаєш, мала. Щось таке в цій довбешці є. Що цікавить?

• «Ялайла», що позначає?

• Так, зараз, ага, ось. «Народжений водою або у воді». Підходить?

• Або «риба».

• Дякую, друзі.

Ялайла, Ламаза та Марія підійшли до Бурджі, як раз тієї лучниці, яка на мент нагадала Марії її нав’язливу мару. Первуна Бурджа Воєнега, як представив її Лам. Або просто Бу. Рудниця твердо стояла на міцних ногах, виглядала кремезною, м’язистою та сильною, очі світилися, рішучістю, сміливістю та впертістю, а її рухи відзначалися імпульсивністю та різкістю. Вона нічого не говорила, але видно було, що силувано стискала тонкі губи. Раптом натовп зойкнув – тіло Змія почало тріскатися, розвалюватися на шматки, які відразу ставали попелом. Коли від Змія залишилася тільки невелика попелова купка, здійнявся вихор, закрутив її у своєму танці та відлетів, не залишивши жодного сліду від крилатої почвари.

Рудники почали шумливо розходитися, обговорюючи події цього метушливого дня, відкладені щоденні справи, оту потворну супутницю Рибалки, у якому закутку потойбіччя він такого страшка знайшов, самого Рибалку, чого це раптом цей межівник-одинак вирішив повернутися в місто. Багато чого було обговорити, чого тут гаяти часу. Так помалу приходьки, Лам і Бу залишися самі. Мамуна на решті оговталася й недовірливо оглядалася.

• Мамуно, а ти точно ослиця, а не опосум? У нас жив такий у лісі. Як якийсь шорох, там мертвим прикидається.

• Еге ж, що цікаво, що він вже був мертвим. У нас же ж в лісі тільки духи й живуть.

• Базікали, стуліть пельку. Бо варені яблучка на молоці – це дуже смачна річ, а я голоднюща.

• Краще випий Мамуниного молока. Он його скільки!

Усі сунули до Рудграда, поволі повертаючись думками до причини свого перебування тут, у Тринадрії.

• Тільки, не кажи, мій любий брате, що ти повернувся тому, що скучив за мною, хоча я особистість колоритна, чому б за мною не поскучати, або Бу, вона теж нівроку, й водночас показати наші сумнівні красоти своїй чарівній подружці. Я тебе знаю, ключнику, розповідай.

• Ламе, ми шукаємо хлопця. Такого віку, як я був, коли сюди втрапив. Це брат Марії. Може, чув щось? Не було якихось розмов серед рудників-шахтарів та рудників-залізоплавів? Нас цікавить покинута стара рудня, та що була біля Зміїного джерела. Щось вона пустує. Вирішила з дітьми погратися.

• Його звуть Лео. У нього був червоний наплічник із кресленнями та малюнками. І він не любить сторонніх людей і балачки.

• Ні, нічого такого я не чув, дорогенькі. Ех, хотів запросити вас на вечерю. Коли ти ще до нас завітаєш! Тітіба такий пиріг спекла за моїм рецептом, смакота несусвітня. Тітіба, це моя дружина, крихітко. Світла жінка! Але прийдеться відкласти свято. Ламе, тобі не щастить останнім часом! Зволікати неможна. Йдемо, горе ви моє лукаве, до шахт, поговоримо з цими ледарями-рудниками.

Шахти з видобутку залізної руди знаходилися неподалік Рудграда. Серед шахтарів жодних чуток про хлопчика із надземного світу не поширювалось і, на жаль, залізоплавники теж не повідомили нічого обнадійливого. Завдяки переговорним здібностям Лама, троє рудників-залізоплавників – Аку, Буджага і Сарпа, які знали прохід до рудні Зміїного джерела, погодилися супроводити до неї Ламазових друзів, тим більш, що серед них сам винищувач вогненного Змія. Дорога вела довгим широким підземним коридором, освітленим смолоскипами. Від коридору відходили численні тунелі-відгалуження, що виводили до численних шахт та рудень, в яких кипіла робота із видобутку та плавлення заліза.

Тунель до рудні Зміїного джерела був задернований та засипаний відвалами з каміння та землі. Рудники й не пам’ятають, коли цей прохід був інакший. Уже багато поколінь минуло, як ця рудня була залишена і її поглинуло болото. Аку, Буджага та Сарпа, перекинувшись на щура, вужа та земляну гадюку, прослизаючи у проріхами між завалами, пролізли в тунель, щоб його обстежити та дізнатися щось про долю хлопця.

Ще ніколи у Марії так не тріпотіло серце, відгукуючись кожним своїм ударом у скронях. Дівчина вдивлялася в безмовне каміння, яке, можливо, сховало Лео від двох світів. Чому тоді вона була така відсторонена, неуважна, занурена у свої проблеми та негаразди? Вона могла зупинити батька, коли він тільки в’їхав до лісу, але їй чомусь хотілось сховатися від усіх у цьому лісі. Вона могла зупинити сварку між батьками, але вирішила просто піти, відійти від проблеми, як вона часто робила. Вона могла зупинити Лео вчасно, але тоді у неї за нього не щемило так серце, він був тоді для неї просто хлопчиськом, що живе поряд, їсть поряд, мовчить поряд, малює поряд… Поряд, але не разом.

Вона вхопила руку Ялайї, він сильно стиснув її долоню, але своїм видом не показував жодної стурбованості. Ослиця-хамелеон, що стала земляного кольору, щезла з виду й було чутно тільки її сопіння та молочний запах. Яблучка-базікали, не знайшовши нічого цікавого у підземних тунелях, вирішили відпочити й тихенько поснули. Лам, який для підтримки загального оптимізму розважав усіх дорогою своїми рецептами найсмачніших у світі страв, нарешті замовк. Бу так і залишилася із судомно стиснутими губами. Трималася осторонь та сторожко позиркувала на інших. Що з нею сьогодні?

Першим виліз щур Аку. Повернувшись до подоби рудника, він невтішно повідомив, що завали дуже щільні й він не зміг далеко просунутися у своїх пошуках. Марія згадувала, як неочікувано Лео з’явився в їх родині: з нею ніхто не розмовляв на цю тему, не готували заздалегідь кімнату, не купляли одяг та іграшки, вона взагалі не пам’ятає маму вагітною. Але ж вона була тоді зовсім дитиною. Що вона могла розуміти та пам’ятати? Лео просто одного дня принесли, сповитого та крикливого, і призначили її бути його старшою сестрою. Знайшовся, мовляв. Марія пам’ятає свої почування тоді поганою дівчинкою, свої міркування, що вона не так зробила, що її хочуть замінити? Дурненька.

За деякий час повернувся розчарований гадюка Сарпа. Йому вдалося пройти далі, ніж Аку, але новини мало чим відрізнялися від попередніх. Знайшовся, мовляв. Так вона і сприймала Лео. Як знайду. А вона-то рідна! Не могла вона його полюбити спочатку, а потім воно якось пішло само собою: ставала нарочито грубою, коли до нього зверталася, коли опинявся поряд, коли ручку свою давав, як ходити вчився, коли до речей її ліз… Так багато цих «коли»!

Час зупинився. Ставши червоною, Мамуна матеріалізувалася з темряви, змочивши від нервування землю навколо себе молоком. За дві нескінченні вічності повернувся вуж Буджага. Якби не сильний молочний запах, може б, і не знайшов так швидко дороги назад серед того мулу та каміння. А поспішати треба! Звати на допомогу, розбирати завал і діставати хлопця. Він там, непритомний, у намулі та водоростях, у червоненькому наплічнику, але живий. Живий. Завал дуже щільний, але він не такий вже й великий. Разом вдасться порятувати хлопця. Знайшовся, мовляв. Так, зараз дійсно знайшовся. Для неї, Марії, тільки зараз знайшовся! І вона не має його більше втратити!

Працювали злагоджено, надійшла підмога від шахтарів. Мамуна допомагала Ялайові витягати найважчі глиби, напувала всіх молоком та підбадьорювала зміною кольорової гамми шерсті. Навіть Лам, який із фізичною працею завжди був навіть не на «Ви», сумлінно, разом із мовчазною Бу розробляв довірену їм ділянку тунелю. Марія гребла каміння та землю несамовито, із диким сопінням, із невідь звідки взятою силою, істеричними та метушливими рухами, нетерпляче підганяючи команду. Прокинулися Базікали, заспівали якийсь марш. Ну чим вони можуть зараз ще зарадити?

Коли дісталися до Лео, його тільце здалося таким маленьким, тоненьким, майже прозорим. Він лежав на животику, розкинув рученятка, ніби цілував землю. В одній руці він щось сильно стискав, ніби це був його скарб. Коли хлопчика обережно витягли з тунелю, Ялайла згріб його своїми збитими в кров руками та щодуху побіг із дитиною численними вигинами підземного коридору на поверхню: малому терміново було необхідно повітря, вода та тепло. Марія з Мамуною бігли слідом. Інші, потомлені, але втішені своєю працею, хто швидше, а хто повільніше, виходили з шахти.

Нагорі на них вже чекали: рудники, Тітіба, бургомістр. Поки розводили вогнище, гріли воду, обтирали та напували непритомного Лео, очільник міста, крутячись біля заклопотаного Ялайї, розказував йому про неприпустимість-небезпечність безпосереднього звернення-панібратства до шахтарів-лайдарів без його, бургомістра, відома-дозволу, мовляв, час не той, шахтарі не ті, мовляв, порядок є порядок, що буде, коли кожен почне його, бургомістра, обходити-зневажати, і взагалі, хто цей хлопець, чого цим людям у себе не сидиться, чи медом тут для них намазано і т.д. і т.п.? Тітіба годувала рятівників та набриду бургомістра смачними пирогами, Лам намагався відчепити буркотуна від Ялайї, бо боявся, що той вибухне, як тоді, після чого його відіслали ключником на межів’я.

У Лео почалася лихоманка, і Ялайя попросив всіх відійти. Він запалив смолоскипи. Довго стояв над Лео з розведеними руками та закинутою головою, закривши очі й майже не дихаючи. Губи ледь здригалися, промовляючи слова-замовляння. Поступово шепіт переходив у голосне закликання, а статечна поза – у несамовитий ритуальний танок. А потім було знесилля. Після обряду Ялайя звалився на землю у повному виснаженні. А за кілька годин Лео прийшов до тями, подивився на Марію, що сиділа біля нього, та, посміхнувшись, заплющив очі й міцно заснув. Лам хотів забрати всіх до себе додому, але поки Лео спав, його не хотіли тривожити, та й Ялайя ще не в силах був пересуватися. Вогнище догорало, потомлені рудники, не маючи сил доплентатися додому, відпочивали поодаль, змучена та безсила Марія теж задрімала біля Лео.

Чийсь ніжний дотик перервав хиткий сон Ялайї. Бу? Вона провела долонею йому по обличчю, заглядаючи у вічі якимось порожнім поглядом. Ні, Бу. Ти вже обговорювала цю тему з Ялайєю. Ви ж, як брат і сестра. І тільки так. Для нього ти чудова, але… Що там він ще тобі говорив з того, що говорять-коли-не-люблять-але-типу-не-хочуть-образити? Бу, припини його торкатися. Він цього не любить. Ялайя хотів вхопити Бу за обидві руки, але встиг впіймати тільки одну, другу вона сховала в себе за спиною. Він розгнівано дивився їй в обличчя. Під його поглядом воно почало ряботіти, ніби відображення у воді, мінитися, викривлятися. Бу нарешті відкрила рота, широко, дуже широко, обличчя спотворилося до непізнаваності в несамовитому крику, що пронизував до кісток, здіймав вітер, збивав з ніг, скручував у корчах. Це була не Бу!

• Ти? – Ялайя, затиснувши голову обома руками та напруживши очі, намагався роздивитися це обличчя, цю мару, це прокляття. – Ти?

Не-Бу криком відкинула на кілька метрів Ялайю, потім Марію, яка, прокинувшись, інстинктивно затуляла собою Лео, та рудників, які підбігли на галас.

- Ти? – Марія, вже не переконувала себе, що це мара, втома, фантазія. Це була вона. Переслідувачка її та Лео. Що їй від них треба?

Не-Бу різко вхопила сонного Лео та потягла за собою в найближчий підземний тунель, в якому, поки всі оговтувалися, вона і хлопець, як димом здиміли. А невдовзі той тунель завалило з гулом та тріском, не витримавши несамовитого крику підступної зайди.

***

Анні було темно і вона геть не розуміла, де на разі знаходиться. Жінка чула поряд кудкудакання півня, але шукаючи його рукою, вона намацала книгу. Ось ти де! Від дотику книга засвітилася і Анна змогла роздивитися навколо. Непоганий ліхтарик. Якісь катакомби, чи що? Вона під землею однозначно. Анна зойкнула, коли світло від книги впало на карлика-горбаня з величезним кривим дзьобом і мискою на голові, який кудкудакав, кукурікав, метушився, хлопав руками, як крилами. Півнику, це ти? Думка про те, як Анна сама тепер виглядає, якщо ось таке сталося із півником, дещо її збентежила. Інстинктивно вона перевірила рукою, чи не має вона миски у себе на голові.

Горбань мішав кудкудакання із вичитуванням, так, звичайним фальцетом, звичайною людською мовою, звичайне вичитування. Так-так, необачна дурепа, так-так, вони втрапили в халепу з її вини, так-так, книга не має бути в потойбіччі, бо це небезпечно – вона себе викаже, її знайдуть, їх знайдуть, і буде кінець, буде темрява, буде зло, суцільне зло.

• Замовкни, від твоїх метушні, торохтіння та нісенітниць у мене голова розболілася. Потойбіччя? Буде темрява? Куди ще більше темряви, ніж зараз?

• Не світи книгою. Її так швидко знайдуть.

• Та хто ж кого знайде у цих катакомбах? Скажи зараз, як нам звідси вибратися?

Горбань-півник забив своїми руками-крилами, тягнучи вперед шию та кукурікаючи на всі боки.

• Ти чуєш мене, горлопане неврівноважений? Припини мені тут театр влаштовувати. У старого тут багато копанок та пасток, я знаю. Де вихід, курка ти патрана? – Анна хотіла вхопити цього рядженого та змусити говорити правду, але він вислизав, підскакуючи та здіймаючи галас. Раптом Анна через щось перечепилась і стрімголов скотилася у якусь западину.

Вона потрапила нібито у земляний мішок через невеликий отвір наверху, у якому було повно якогось шурхоту, шипіння та щебетання, а по стінах і долу – мерехтіння невеличких вогників. Коли очі хоч трохи призвичаїлися, Анна побачила високі в’юнкі лататі чудернацькі квіти, що виблискували різними вогниками та кольорами повсюдно. Із серцевини кожної квітки вистрілювала довга маточка, яка розділяючись на дві частини, нагадувала двох змій із довгорогими козячими головами та роздвоєними язиками. Вони шипіли і вперто на щось полювали. І це щось було маленьке, що в лихоманці носилося у цій пастці на своїх дрібненьких крильцях. І цього щось було кілька. Двоє дурненьких пташенят, які вже, коли з’явилася Анна, втратили надію на спасіння і у відчаї заховалися в її волоссі.

Ах ви ж козлоголові чуперадла! Їсти дітей! Вони ж безневинні! Вони ж загубилися, нещасні! А ви, почвари змієрогі, їх жерти? У злобі та ненависті Анна несамовито відривала маточки квітів-шипунів, з яких почала литися в’язка зелено-жовта рідина, що страшенно пекла їй руки. Ах так? Дарма. Вона ж занадто крупна здобич для них, не по зубах. Але ж їх багато. І вони отруйні. Анна замотала руки ганчір’ям для перев’язки, яке залишилося у неї в кишенях, і полізла стіною по стеблах квітів. Давно вона не робила такі фізичні вправи. Їй вдалося долізти до отвору і з останніх сил вчепитися за просунуту руку та вилізти із пташенятами у волоссі назовні.

• Казав же, казав. Не слухала же ж, не слухала. Схопила книгу, схопила. Боронив, боронив. Вбити мене хотіла. Вбити. – Горбань жалівся Лісничому, а точніше Лісничій, так, це була жінка, що витягши Анну із западини, стояла із смолоскипом та піднятою з землі горезвісною книгою, а над нею кружляли два дорослих птаха.

***

Аку, Буджага і Сарпа, повідомили, що тунель завалено на кілька кілометрів, але, на щастя, під завалами нікого немає. Лісниці, а це була саме вона, і головне Лео вдалося уникнути небезпеки. Хтозна, як ця Лісниця сюди взагалі потрапила, бо має жити в гущавині надземного лісу, ближче до людей. Може, якось із водою хтось проніс, бо сама б вона Праліс не пройшла. Лісниці можуть прибирати вигляд дівчат або молодиць, зваблювати хлопців та чоловіків, які потім зникають безвісти. А ще лісниці можуть підмінювати людських дітей на своїх, яких там, серед людей, називали колись одмінками. І ще вони своїм пронизливим криком здатні руйнувати та вбивати.

Засипаний тунель вів до Кам’яного Броду, другого великого міста Тринадрії. На розчищення проходу необхідно було багато часу, та й без коней і мулів тут не обійтися. До Кам’яного Броду можна було дістатися й іншими шляхами, один з яких – Міст Буняка – ця дорога не для слабаків, але вона найкоротша.

• Дорогенькі мої, варто було мені вас залишити на ніч, так ви вже вляпалися в чергову пригоду. Добре-добре, не бурчу. Лісниця ж не може сама вислизнути з Тринадрії, я так розумію, брате?

Лам допомагав Ялайї та Марії зібратися в дорогу на Кам’яний Брід через Міст Буняка. Тітіба складала торбу з харчами та водою. Мамуну вирішили залишити у Лама, оскільки маршрут передбачався не для вразливих ослиць. Ялайла говорити з нею не став, бо даремно. Просто тихесенько вони з Марією вийдуть манівцями з Ламового будинку. Посумує та заспокоїться. Для її ж користі.

• І так, і ні, Ламе. Лісниця вкрала в мене ключі від межівних криниць. Звичайно, всі вони знаходяться за Пралісом і їй до них не дістатися самій, але є один межівний колодязь на території Тринадрії, за Кам’яним Бродом. І я думаю, що вона прямує туди. Той колодязь під особливою охороною. І одним ключем там не обійтися. Цікаво, як вона збирається домовлятися із Берегинею? До речі, з Бу все гаразд?

• Так, вона неочікувано відчула сильну втому в хащах, де було вбито Змія, і відійшла від натовпу та незчулася, як заснула під якимось першим-ліпшим кущем. Ось така з нею пригода трапилася, мої милі. Як я, дурень, за цією колотнечею не відчув підміну? Але добре, що вона, небога, жива-здорова, та й ще гарненько відіспалася за цей час. Брате, скажи, і як це ця клята Лісниця примудрилася тебе одурити? У тебе можливо щось вкрасти? А надто ключі від колодязів?

• Я все поверну. У мене з Лісницею свої рахунки. Я в цьому навіть не сумніваюся. Не розумію тільки, навіщо їй Лео. Вона ж саме за ним сюди прийшла. Якщо порятувати, то навіщо рятувати у рятівників? Якщо згубити, то навіщо викрадати? У неї й так для цього було багато можливостей.

Марія, яка сиділа трохи поодаль, на ганку, не розуміла, чому Ялайя не сильно квапиться, чому вони гають час на балачки? Вона знов загубила Лео. Ну чому вона не сказала Ялайї вчасно про жінку у воді? Боялася, що буде сміятися з її вигадок? Ось і маєш. Тепер у всіх великі проблеми. Знов вона у всьому винна.

• Міст Буняка? Щось мені не подобається ця ідея. Кажуть, там багато наших яблучок згинуло. Любить цей Буняк нас жерти.

• Не зразу. Обожнює він гарну бесіду, казки та різні історії слухати. Як тільки набридне, з’їсть оповідача або скине з Мосту. А ще йому вії піднімати неможна, хоча він дуже просить. Один його погляд – і немає скелі чи цілого поселення. Тільки заглибина. Все змітає та своєму шляху.

• Отакий собі непримітний перевідник через місточок!

• Не підемо?

• Як хочеш. А я б з цим Буняком побалакав.

• Відчайдух!

• Ти зі мною?

• А як же ж!

• Тоді хлопці згадуйте якомога більше оповідок. Нумо хто більше й цікавіше? Буняк розсудить!

• Ні, ну…

Нарешті, вони вирушили в дорогу. Гостинний Лам зголосився проводити своїх друзів до міських воріт. За ними вийшла й зніяковіла після того, що трапилося, Бу. Не встигли вони вийти з двору, як почули сполохові дзвони з оглядової вежі. Знову біда? У місті почалася паніка, налякані рудники ховалися по своїх домівках, схованках та підвалах. Бу та Ялайла, прожогом кинулися до міського оборонного стану. Обережний Лам намагався переконати Марію повернутися разом з ним додому, але та миттю вивернулась від нього й вже бігла за Рибалкою та Лучницею.

На Рудград знову сунула хмара, що полишала за собою вогненний слід. На цей раз Змій виглядав значно більшим і по всьому було зрозуміло, що він летів не жартувати й не молочка попити. Стріли проти вогню пасують. Камінь не плавиться й не горить, тому є ідеальною зброєю проти вогненного Змія. Поки Бу разом із іншими лучницями тримали відтяжну оборону, на широкий, огороджений зубцями у вигляді хвосту ластівки верхній бойовий хід кріпосної стіни рудники-воїни та рудники-зброярі піднімали єдину в місті машину для метання каміння, що залишилася ще з часів оборони Тринадрії від песиголовців. Для цього вони використовували довгий збитий із дощок настил, приставлений до кріпосної стіни. Тягли конструкцію наверх по настилу, що прогинався та подекуди проламувався, товстими канатами. Кут підйому був великий, тому рудники докладали неймовірних зусиль, щоб доправити техніку на верхній бойовий майданчик. Рудники-шахтарі живим коридором передавали наверх каміння поважних розмірів та округлої форми. Таких боєприпасів було не багато, бо видобутком кругляку займаються кам’яники, а прохід до Кам’яного Броду – під завалом, тому надія покладалася виключно на влучність прицілу досить допотопної машини та вправність метальників.

На цей раз від струменів зміїного полум’я не просто розжарювалися залізні щити лучниць, згорали ще в польоті їх стріли, догорали дерев’яні накриття бойових ходів, стояв сморід від паленої шерсті рудників, яку вони скидали клоччям, як ящірки свій хвіст (рудники можуть це робити за необхідності – коли потрапляють в обвали або щоб вибратися з кігтів хижака), – полум’я вибухало із такою силою, що пробивало подвійні кам’яні стіни фортеці. Обгорілі лучниці та рудники, що тягли метальну машину від вибухів, калічачись, злітали з верхнього бойового майданчика, а доісторична диво-техніка настилом скочувалась вниз, поки не знаходилися смільчаки, які, оговтавшись, знову тягли її тросами на бойовий майданчик. Змій робив атаки, хижо кружляючи та щоразу розширюючи коло, і вже практично зачіпав своїми маневрами територію міста. Він ніби насміхався, підбивав, бавився у свою гру за особливими, встановленими ним, правилами. Бравуючи та граючи перемогу, він пролітав низько над зубцями кріпосної стіни, ніби почісуючи ними своє лускате черево, та відригував полум’ям, що вибухало щойно торкалось поверхні. На верхньому напівзруйнованому бойовому майданчику залишилося кілька важкопоранених лучниць – до них поки неможливо було дістатися. Інших вибухом поскидало вниз. Настил було зруйновано, метальний птеродактиль лежав перевернутий та розбитий догори дригом зі спаленими дерев’яними деталями та тросами. Вічна йому пам'ять!

Марія разом з іншими допомагала, розбирала обвали кріпосної стіни, щоб витягти поранених – найбільше їх було серед лучниць, бо вони могли перетворюватися тільки на дерева, що в ситуації із вогненним Змієм було не на їхню користь. Рудники-зброярі та рудники-шахтарі розліталися, розповзалися, розбігалися хто-ким, рятуючи цим своє життя. Лам за допомогою Мамуни відвозив поранених до себе, де облаштував на подвір’ї цілий шпиталь. Тітіба та інші рудниці обмивали та перев’язували рани, годували-поїли, зігрівали, працюючи не покладаючи рук.

У цьому всьому сум’ятті ніхто не помітив, як хтось вищий за рудників дерся напіврозбитими бічними сходами на верх кріпосної стіни, зриваючись та чіпляючись за залишки металевих укріплювальних конструкцій. Цей хтось видряпався наверх та, пригинаючись, пробіг вздовж бійниць у напрямі збройової вежі, де завжди зберігалася підручна зброя – сокири, списи, луки, стріли, мечі. На разі, вежа була порожньою, але кілька списів знайшлося. Як раз те, що треба.

Марія зауважила Бу вчасно – вона ще подавала знаки життя під камінням, якого було не дуже багато, тому Марія впоралась сама. Бу скинула багато шерсті через численні опіки та сильно забилася при падінні. Вивільнившись, Бу спробувала встати, але їй потрібна була допомога і Марія подала їй руку. Але Бу її відштовхнула й розгнівано наказала йти геть, продовжуючи спроби здійнятися на ноги. Марія зніяковіла, не очікуючи такої реакції.

• Ти щось розумієш, брате?

• Ні. Може, контузія? Ану так гепнутися!

• Мені одному здається, що зараз буде цікаво?

• Що? А чого це Бу накинулася на Марію? Повалили її на землю, товче?

• Обережно, дурепо. Розтовчеш нас на сік. Що відбувається? Допоможіть!

• Допоможіііііть!

Бу дійсно напала на Марію і, налягаючи на неї твоїм тілом, стиснула її голову між своїми долонями:

• Звідки ти взялася? Ти розумієш, що тебе тут не має бути? Поряд із ним не має бути!

• Що за маячня, Бу? Відпусти.

• Він мій, зрозуміла? Ми з дитинства разом. Мені, крім нього, ніхто не потрібен. Втямила? Інакше квакну твоєю довбешкою проти каменюки, і кісточок назад не збереш. Чого мовчиш?

• Злізь з мене. Він в курсі, що твій? А чи не від сильного кохання до тебе він збіг аж за Праліс? Чого б тобі його ще до Мамуни не приревнувати?

Бу не тямила себе від злості. Зайда! А він все біля неї, її проблеми вирішує. Він – кому завжди до чужих проблем було байдуже. Заради неї все покинув, життям ризикує, поголосу не боїться. Та й подібні вони, одного роду-племені. Забере вона його. З собою забере. А вона ж, Бу, його любить. А вона ж, Бу, про нього мріє. Не відпустить його Бу, не дозволить відібрати. Хай навіть не жити цій заблуді. Бу намацала рукою камінь. Хай навіть не жити цій …

• Дівчата, ось ви де, дорогенькі мої. Бу, крихітко, як ти?

Лам, знаючи норов сестри, не подав виду, що йому щось здалося дивним у цій ситуації з Марією. Він делікатно допоміг дівчатам встати, дорікнув Бу, що вона з такими ушкодженнями зволікає з лікуванням та ризикує своєю безпекою. Він же, її брат, раптом що, цього не переживе. Марії подякував за спасіння сестри. Підкреслив, що тепер вони посестри. І щоб тепер не трапилося, вони мають подати одна одній руку підтримки та допомоги.

• Не нуди, Ламе. Краще допоможи дістатися додому. Трішки рани треба позализувати, а потім знов сюди. І ніхто мене не рятував, затям. Без неї б чудово впоралася.

• Ото вони такі жінки, брате.

• Ніколи не одружуся.

• Та нам й не треба, самі собі синів наплодимо.

• Головне, щоб ніхто до того не зжер.

Раптом всіх накрила тінь, наближався Змій, який завертав на черговий маневр навколо міста. Він летів так само низько, як і минулого разу, вже не турбуючись про безпеку й несподіванки від рудників. Він був в спокійному стані, впевнений в своїй перемозі. Вже не виприскував полум’я, просто летів, насолоджуючись наслідками свого вторгнення. Ті, що стояли у сховку внизу, спостерегли, як якась висока тінь з довгим списом стрімко відокремилася від стіни збройової вежі та за мить, пробігши верхнім бойовим ходом, була вже прямо під Змієм, що якраз обернувшись над містом, пролітав над кріпосною стіною. Стрибок – і спис у серці Змія. Здавалось, ще ніхто не зрозумів, що це кінець: Змій продовжував свій політ, потроху знижуючи висоту, перевернувся кілька разів у повітрі та рухнув на землі у підніжжя напівзруйнованого міста; той хтось на стіні лежав нерухомо, затуливши вуха руками та до болю заплющивши очі, очікуючи вогненного покарання від Змія за свою зухвалість; змії, щури, ящірки, кроти, лисиці, орли та інші істоти, на яких перекинулися рудники, очікуючи на новий, озвірілий маневр Змія, притихли та сховалися ще ретельніше від будь-якого ока. Але було напрочуд тихо.

Змій лежав боком з переламаними крилами та розчахнутою пащею. Так, Ялайя з кріпосної стіни бачив, що цей Змій дійсно був більшим та потужнішим за попередника, і впоратися з ним у відкритою бою силами заскочених розполохом рудників було практично неможливо. Убивчий спис, що зупинив серце здавалось би непереможної почвари, глумливо стирчав з її грудей. На цей раз ґаволовів було значно менше: хтось ще не прийшов до тями, хтось боявся, хтось підраховував збитки, хтось був зайнятий із пораненими. Віддана та стривожена Бу в цей час лізла наверх зруйнованими сходами до Ялайї. А Лам із Марією та Мамуною чи не перші підбігли до тіла Змія. Марія пожадливо роздивлялася це страховисько, інстинкт пізнання не давав їй спокою, їй треба було щось знайти, вона відчувала, що не все тут так просто, хоча в цілому ситуацію простою назвати аж ніяк не можна було. Це родина Зміїв? Скільки їх ще там? Звідки вони взялися? Що їм треба? Вона настійливо шукала якість зачіпки та підказки. На цей раз Змій значно швидше перетворився на попіл, що вихорним стовпом зник у невідомому напрямку.

• Мамуно, що ти там вхопила? Виплюнь, дорогенька моя, бо вдавишся. Маріє, душе моя, подивись-но, бо вона мене недолюблює й ще руку відкусить.

Марія вправно витягла з пащі ослиці прозорий камінь, який ледь вмістився в її долоні. Камінь притягував незбагненними переливами безлічі відтінків і заворожував своїм сяйливими відблисками.

• Це діамант, крихітко, точніше діамантище. Сховай швидко. Хутко-хутко. Он бачиш приглядаються, що ми тут возимося. Потім спокійнесенько розберемося, – Ламові очі блищали не згірше за той діамант, волосся на голові встало дибом, а вуса випрямилися, нижня губа та руки злегка тремтіли. – Як антиквар-любитель, пристрасний колекціонер та просто естет я тебе, золотце моє, запевняю, що світ такої краси ще не бачив!

• Обережно, Ламе, – почувся за спинами Лама та Марії голос Ялайї, який разом із Бу, тікаючи від бургомістра, манівцями вийшов з міста, – бо що стосується чогось унікального, то ти втрачаєш голову. Охолонь. Це важлива і єдина зачіпка, щоб зрозуміти, що відбувається.

• Не єдина, Ялайя, – з інтригою та маленьким бісиком дивилася на нього Марія, – У цього Змія на лобі була свіжозатягнута рана, саме на тому місці, де влучив камінь минулого разу. Це той самий Змій, панове. Він один. Просто кожного разу відроджується і стає могутнішим.

• Змій-Фенікс. Брате, як тобі?

• Ти ще чомусь дивуєшся?

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

КАМ’ЯНИЙ БРІД ТА ЙОГО ОКОЛИЦІ

***

Пташки здалися Анні надто яскраві та химерні для цієї темряви й повсюдного одноманіття: червоно-рожеві, із високими чубчиками, на довгих лапках та тоненькими дзьобиками. У них було по чотири голівки: одна побільше й три поменше на крилах та хвості. У цілому вони були дуже милі. Анна була рада, що їй вдалося врятувати цих діточок. З тієї западини вона вилізла геть іншою людиною. Її навіть не особливо вразила чергова метаморфоза Лісничого, їй вже байдуже було на скигливе торохтіння Горбаня, вона просто вимкнула свою логіку та свій опір абсурду, прийняла можливість існування іншого світу, інших цінностей, інших законів і правил, ба навіть повної відсутності будь-яких правил.

• Чим-чим-чим ми можемо тобі віддячити? Чим-чим-чим? – закружили навколо Анни пташки з пташенятами-пустунчиками.

• Я теж шукаю своїх дітей. Вони зникли в лісі. І я не знаю, чи вони живі. Може, ви щось чули?

• Чу-чу-чули. Жив-жив-живі. Але…

• Що? Кажіть! Де вони? Де?

• Анно, вони допоможуть тобі, – втрутилася в бесіду Ліснича. – Але спочатку уважно вислухай їх. Не перебивай, як ти любиш.

• Вона – не перебивати? Вона? Що за диво! Що за диво! Що, Що, Що? – репетував Горбань, б’ючи крилами та тупцюючи та повертаючись то вправо, то вліво на одному місці.

• Цить, Кукуто. Замовкни. Розповідай, Ві.

• Колись у прадавні часи тут, у потойбіччі, жили великі гади зі своїм гадячим королем. У короля була корона із великим діамантом і жив він у розкішному палаці із дивовижним садом, квітами та пташками. Камінь той був ключем до всіх скарбів підземних та сховків, проти нього ніщо і ніхто не може бути невидимим. Це був Золотий Зміїний Вік цього світу. Оповідки про ті часи до нас дійшли від пташок-пращурів, які жили у тому саду. І квіти там було зовсім інші. Але від того палацу каменя на камені не лишилося, а від саду – лише ця западина. Величезна руйнівна сила у тому камені, коли він стає володарем серця свого хазяїна. Через ту корону і той камінь усі гади між собою пересварилися та пожерли одне одного. Король встиг врятувати свою вагітну дружину, яка походила з людського роду і була дочкою коваля. Вона повернулася до людей. Що сталося із короною невідомо, а ось діамант пішов глибоко під землю, як і всі інші прокляті скарби, якими опікуються земляні духи-скарбничі.

Твої діти, Анно, мають щось, що може повернути Зміїний Вік, але буде він із Гадячим Королем чи Змієм – невідомо. Ти зможеш повернути свою родину лише тоді, коли найстарший із живих нащадків Гадячого Короля роздвоїться, а наймолодший – одягне корону, за якою піде камінь.

• Та що ж це таке? Що ж за нісенітниці?– впала у відчай Анна. – Як знайти корону, діамант та ще й нащадків Гадячого Короля? Як це роздвоїться? І що є такого у моїх дітей, через що ми всі потрапили у цю халепу?

• Не бійся, Анно. Пташки полетять за нами і, коли буде нагода, вони допоможуть впізнати нащадків Гадячого Короля, – заспокоювала її Ліснича – стара, зморшкувата, висока, статна жінка у чорному широкому та довгому плащі з капюшоном на голові.

• І коли це може статися? До наступного Всесвітнього потопу чи після?

Сівши на землю та вдаривши в неї кулаками, вона з невластивою для себе гучністю у відчаї заголосила:

• Ярославе! Де ти, покидьку! Тебе ніколи немає поряд, коли ти так потрібен! Я-ро-сла-ве!

***

Бургомістр так клопотав-бідкався, бо все зруйновно-потрощено, що йому забулося-вивітрилося подякувати героєві за порятунок міста, він лише довго шукав-не знаходив його, щоб висловити своє невдоволення-обурення таким станом міста. Невже, мовляв, неможна було вбити цю зміюку-гадюку раніше, поки вона, мовляв, такого безладу-гармидеру не накоїла. Ялайя з друзями сам знайшов очільника міста, слухати його претензії-скиглення не став, показав знахідку, мовляв, камінь дуже коштовний, чи бува шановний пан бургомістр, світський лев Тринадрії, не знає, кого це наш Змій, із заможників-багатіїв, міг зжерти разом із його прикрасами. На що бургомістр дуже збентежився-розхвилювався, бо бачив-захоплювався цим каменем зовсім нещодавно. Мовляв, бургомістр Кам’яного Броду взяв собі за традицію чіпляти цей камінь на капелюха. Кам’яники, мовляв, моду-примху завели шити-майструвати собі одяг і чудернацькі капелюха, бо шерсті-підшерстя у них немає, голісінькі-плоскісінькі. Не кожного дня він у цьому капелюсі куркам на сміх ходив-вихвалявся, а тільки з особливої нагоди-урочистості. От недавно святкували-гуляли день міста, гостей було з усіх країв-кінців Тринадрії та з інших країн Потойбіччя і не тільки. Промову-привітання він там виголошував-проговорював, мовляв, я б краще сказав, спитав би мене, я б йому, мовляв, порадив би, як треба. Так ось, мовляв, і кажу, був він там у капелюсі із цим каменем-діамантом, та ще й оголосив його талісманом-символом міста. Сплутати-обізнатися, мовляв, неможливо, бо унікальних-незрівнянних розмірів та краси ця коштовність-прикраса.

Було вирішено доправити з Ялайєю та Марією, які вирушають негайно на пошуки Лео в бік Кам’яного Броду найкоротшим на разі шляхом, пана посла-дипломата Рудграду Вторака Ламазу Гостила-Говорила з охороною-лучницею Первуною Бурджою Воєнегою, який має віднести місту-побратиму їхній талісман, з’ясувати долю шановного бургомістра, висловити своє співчуття у разі непоправного, домовитися із кам’яниками про спільне розчищення заваленого тунелю між Рудградом і Кам’яним Бродом, налагодити постачання каменю для відбудови Рудграду, попросити найкращих кам’яників-будівельників прибути в місто якнайшвидше, обговорити питання Зміїної агресії й разом від Рудграда та Кам’яного Броду звернутися до літавиць-амазонок по військову підтримку та захист від Змія-Фенікса.

Так прийнято було в Тринадрії, що коли йшлося про зовнішню загрозу, усі міста та менші прилеглі поселення країни мають об’єднатися проти ворога незалежно від їх відносин на той момент – а було всяке: і міжусобиця кривава й підступна і торгівельні бойкоти, і відокремлення в окремі міста-держави. Після однієї такої страшної міжусобної війни, коли песиголовці, скориставшись ослабленням країни, вирішили в неї вторгнутися і вступили на Землю Пращурів, чим спричинили її обурення та потужний землетрус, коли рудники, кам’яники та літавиці перед лицем неминучої загибелі забули про чвари та об’єдналися й перемогли нечисть, тоді було укладено та підписано мирну угоду на глиняній скрижалі, яку розділили на три частини, які, кожна окремо, зберігаються в скарбницях Рудграду, Кам’яного Броду та Кресів, де проживають літавиці. Об’єднуються частини скрижалі представниками цих трьох територій Тринадрії у надзвичайній ситуації, що загрожує знищенням країни. Свою Частину від Рудграду Лам ніс із собою, оскільки справа із Змієм набувала загрозливих масштабів. Існує легенда, що, коли всі три частини збираються разом, то скрижаль якимось чином дає цінну підказку щодо порятунку країни. Але це лише легенда. З часів вторгнення песиголовців скрижаль ще не збиралася докупи.

Мамуну залишили з Тітібою в Рудграді, довго ще було чутно її ревіння та невдоволене гоцання по викладеному каменем двору Лама. Йшли вздовж глибокого каньйону, який розпочинався за кілька кілометрів від Рудграда з протилежного від Пралісу боку. Цей каньйон можна обійти, але на це піде кілька днів, а шлях через Міст Буняка – зараз найкоротший. Місток той мандрівний, як Летючий Голландець, прихований туманом і перебуває під охороною стариганя Буняка із величезними бровами та довгими і густими віями. Буняк просто так нікому не показується – його треба виманити цікавими історіями, анекдотами, байками, піснями, а потім ще торгуватися, за яких умов можливий перехід на інший бік. Умови можуть бути різними: від ще однієї історії (але начувайся, якщо вона не сподобається) до найціннішого, що ти маєш. Тут головне не погодитися підняти Буняку його вії.

Отже, подорожні знайшли гарну місцину біля каньйону, розвели багаття, розклали наїдки, що Лам прихопив із собою з дому, та почалися казки Шахеризади. Першим свою історію розповідав Лам.

• Навіть найостанніший бродячий пес у Тринадрії, дорогенькі мої, знає про моє захоплення красивими та давніми речами, кожна з яких має свою історію. У моїй колекції є одна коштовна і надзвичайно цінна перлина, мої солоденькі, яку я привіз із іншого кінця потойбіччя, там, де несе свої води Жовта ріка, впадаючи в Жовте море. Це перлина-оберег, яка захищає від будь-якої отрути. А назва їй «Блоха Імператора». І побий мене свята скрижаль, якщо я збрешу хоч в одному слові.

Прибув я в ті краї з дипломатичною місією – літавицям для охорони Тринадрії необхідно було щось переконливіше за списи, мечі та стріли. Тому ваш покірний слуга об’їхав усе потойбіччя, щоб знайти те, що їм було потрібно – порох. Але домовитися з Імператором Жовтого Потойбіччя виявилося завданням не з легких.

• Цими днями, – каже мені Імператор, – вкусила мене блоха. Боляче. Зазіхнула на імператорську честь. Нікому не дозволено Імператора кусати. Хочу кривдницю знайти і стратити. Публічно. Щоб не важився більше ніхто на таке зухвальство. Знайдеш її та доведеш, що це саме та блоха, отримаєш діжу пороху. Не знайдеш, або не доведеш, то страчу тебе за нахабство. А можеш прямо зараз поїхати звідси. Переслідувати не буду. Даю слово.

Ніколи, мої рідненькі, не вірив слову імператорів. Та й повертатися з облизнем Вторак Ламаза не звик. Отже, було у мене три дні на проведення приватного розслідування по цій справі. Перш за все треба було допитати свідків, якщо такі були. Спочатку я завітав до канцлера. Мій візит не дуже йому сподобався. Чому саме до нього? Що таке доручив цьому зайді та нишпорці Імператор? Що він винюхує? Холоднокровність зраджувала йому. Він нервував, увесь час почісував носа та коли говорив, прикривав рота рукою. І всі його рухи були якійсь недолугі, уривчасті, незграбні. По всьому було видно, що він нервує і щось приховує.

• У палаці стався неприпустимий злочин, – перейшов я до суті справи, – ви ж розумієте, що це честь та гідність самого Імператора, та що там Імператора – всієї імператорської династії, ганьба, що лягла тінню на всю багатовікову історію Жовтого Потойбіччя, безчестя, неслава, наруга над усім його народом, що можна змити лише кров’ю винних у підлому підступі та зраді. Де ви, канцлере, були, коли все це сталося?

• Та що ж такого сталося, не втямлю?

• Ви, канцлер, й не знаєте, що відбувається в палаці? А це справа найпершої важності! Та як ви можете так недбало ставитися до своїх безпосередніх обов’язків?! Або ви щось приховуєте і самі до цього причетні? І в першому і другому випадку не зносити вам голови. Тільки чистосердне зізнання зможе пом’якшати вашу долю.

• Це не я, це все міністр, він підбив мене на це.

• Так, моя пташечко, а з цього місця проспівай мені все по нотках, як на духу.

З’ясувалося, мої хороші, що канцлер, користуючись довірою Імператора, поцупив з його особистої скарбниці перлину, яку той завжди клав у склянку з вином, бо нібито ця перлина поглинає отруту, якщо вона там є. Навіщо ця перлина канцлеру була потрібна? А тут, мої золотенькі, і заковика. Проти Імператора готувалася змова – отруїти його хотіли власні міністри і канцлер. Підсипали вони йому отруту, але не діяла вона. Думали, що то все перлина діє. Отже, блошина справа закінчилася розкриттям змови та поверненням вкраденої коштовності. Ось так бліх треба шукати, мої дорогоцінні. Привіз я літавицям пороху, та й не діжку. А собі – цю перлину, яку назвав «Блоха Імператора». Не від якої отрути вона, звичайно, не рятує, просто Імператори з дитинства приймають маленькі дози, щоб виробити таким чином імунітет проти отрути. Тому змовникам і не вдавалося його отруїти. Обереги оберегами, а життя треба знати! Блохи – це така халепа, що в кожного може завестись. Причому у тобі самому. А самого себе отруїти ой як легко. Ось така історія.

Базікало ХІІ та Базікало ХХІІІ прийняли виклик та почали розказувати свої побрехеньки:

• У нашому лісі розповідають багато історій.

• І всі вони чистісінька правда.

• Але цю історію Праліс не любить згадувати.

• Так, сердиться, коли хтось розпочинає її оповідати.

• Мабуть, зараз теж здригнеться.

• Так от, коли тьма-тьмуща здоровезних страшків із песячими одноокими головами, які мали по одній руці і одній нозі і тому пересувалися по двоє, чіпляючись одне за одного…

• Он як життя зводить до пари.

• Не перебивай, йолопе.

• Мовчу.

• Так от, коли ступили вони своїм військом на Землю Пращурів, Праліс просто ошаленів.

• Ну то було не ціле військо. Щось типу передового загону. Ти ж уточнюй. Не плутай.

• Тоді сам розказуй, розумнику.

• І розкажу. Так от, Праліс прийняв бій. Могутні дерева чавили зайд своїм гнучким кігтястим корінням, духопелили гіллям із вовчими іклами, проковтувати їх своїми дуплами та перетравлювали на порох. Велике хиже птаство своїми пазурами та дзьобами частувало гидомирів по їх очах і куди там ще прийдеться. Ведмеді, вовки, тигри, леви лушпарили потворних загарбників без порятунку.

• У тих недопесів не було шансів.

• Так, у жодного з них. Далі я розказуватиму. Після загибелі, тіла цих почвар перетворилися на силу-силенну жуків-короїдів, термітів, довгоносиків та інших деревожерів, сарану та черву, знищуючи ліс за лічені години.

• Ось тоді і з’явилася основна орда песиголовців.

• Вони пройшли Пралісом без упину. Земля здригалася жахливим землетрусом. Але полчища цих заброд вже нічого не зупинити не могло.

• Тоді кожне місто було окремою державою, що ворогувало з іншими. Кожний хотів собі те, що належало сусіду, особливо скарбниці одне одного.

• Темні часи. Тоді багато чого було сховано, переховано і втрачено. Ця земля зберігає ще багато таємниць.

• І не поспішає їх розкривати.

• Тоді земляний народ отямився, коли на тлі загрози повного його знищення все інше стає неважливим.

• Корисні комахи, дрібне птаство та тварини, на яких могли перетворюватися рудники, рятували ліс від паразитів. Горобці, граки, ворони, галки, синиці, ластівки, їжаки, землерийки, ящірки, жаби, сонечка, туруни, лісові клопики зжерли усю ту погань.

• Рудниці-лучниці, перекинувшись на могутні дерева, стали першим захисним кільцем Пралісу, поки він відновлювався. А рудники-залізоплави та рудники-ковалі взялися за виготовлення списів, стріл, мечів, щитів, панцирів та шлемів.

• Літавиці та кам’яники списами, мечам та важким камінням гнали песиголовців назад до Пралісу, де їх першими зустрічали дерева-лучниці, які у двох своїх іпостасях чавили, шматували, нашпиговували стрілами цих приплентачів. З неба атакувало рудницьке хиже птаство.

• Того, кому вдавалося прорвати оборону лучниць, добивав Праліс, який вже набирав знов своєї потуги.

• Приходили дерева з озер, річок та гаїв Тринадрії – на хвостах, ногах, на коренях, хто на чому гаразд – складалися в укріплення для захисників Тринадрії і в пастки та перешкоди для ворога.

• Песиголовці опинися між молотом і ковадлом – між амазонками і кам’яними лицарями та лучницями і Пралісом.

• Та ще й між двох вогнів – повітряними хижаками та розгніваною землею.

• Так, на цей раз Земля Пращурів поглинула їх без сліду.

• Так, як у землю запалися.

• Чуєте? Праліс гуде. Усе. Мовчимо.

Була черга розповідати Ялайєві. Він тягнув час, не наважуючись зупинитись на якійсь одній історії. І нарешті, додавши хмизу у багаття, почав свою оповідь.

• Одного разу до малого хлопця у сиротинець вночі прийшла жінка. Молода, красива, висока, з довгим волоссям із вплетеним у нього маком. Вона була з немовлям. Така собі лісова мадонна. Якось так чомусь цей хлопець уявляв собі свою матір. Вона поклала немовля на ліжко хлопця й поманила його за собою. Він не став пручатися. Йому було добре йти за нею. Від неї пахло молоком, спокоєм, матір’ю, любов’ю. Залишене немовля плакало. Сиротинець прокинувся, але хлопець був вже за його межами й незчувся, як опинився в лісі. Жінка зникла, а хлопець блукав, кликав на маму, засинав, прокидався, знову кликав. Аж поки не впав в лісову річку. Його виловили рибалки в одному з підземних потойбічних водойм. Відвезли в Рудград. Він був не такий, як всі рудники, але його забрали в родину. А називати його стали з тих пір «народжений водою», бо у воді й знайшли. Хлопець той виріс – змужнів чи ні, доброю чи поганою людиною став – не мені судити. Але судилося йому ще раз зустріти за стільки років ту лісову мадонну, не згадала вона його зовсім, знов поманила та кинула, ще й з собою забрала те, за кого і за що він головою та честю відповідав. Що сталося з тим немовлям, скоріш за все її дитиною? Так вже вони, Лісниці, влаштовані: не можуть бути матерями своїм власним дітям – підкидають людям, беручи із собою людську дитину, яка їм потім не потрібна, головне, що їхні нащадки – одмінки – серед людей. Просто цього разу обмін вийшов якийсь нерівний по віку. Та там, у сиротинці, на той момент я й був наймолодшим. Але дарма. Ось така історія.

Оповідь Ялайї була монотонної та беземоційною. Він дивився на полум’я, підкидав хмизу, і, здається, забув про те, де знаходиться, куди прямує, і хто він взагалі є. Звичайно Марія зрозуміла, що Ялайя розповідав про себе і це для нього було непросто і болісно. Тому боялася порушити тишу, таку крихку та необхідну зараз, життєво необхідну. Безмовність урвав сам Ялайя різким зойком – його щось вкусило, добряче хапнуло за гузницю. Мамуна? Знов її витівки. Дивиться ображено, сама червоного кольору, хвостом нетерпляче б’є боки. Як це не дивно, але всі були раді її бачити. Правда, вона додасть клопоту. Як же їй вдалося втекти від Тітіби й знайти їх тут? От пролаза. У цей час каньйон заклубочився туманом, який доволі швидко розвіявся, і Шахеризади Потойбіччя побачили Буняка, що сидів на пеньку над самісіньким урвищем. Ялайя пошепки сказав Марії, що її історія залишається на потім. Нехай не забуває, про що хотіла розказати.

Хитрий та балакучий Лам сторгувався з Буняком на яблучка-базікала, які йому будуть розповідати стільки історій, скільки його душа забажає, і яких він має відпустити, як тільки йому сподобається сто одна історія поспіль, хоча сам Буняк дуже хотів те, що було сховане в Лама в хустці за пазухою біля серця. Ні, камінь він йому звичайно не віддасть. От же ж чортяко, як він взагалі дізнався про діамант. Нюхом чує. Але Лам не був би Ламом, якщо б не вмовив Буняка погодитися на яблучка. Але від Буняка у цьому разі слід було чекати ще підступів під час переходу містком.

Міст був вузьким і без поручнів, подекуди не вистачало дощок. Якщо б заплатили каменем, можливо, був би більш безпечний варіант. Першим на міст ступив Лам, за ним пішли Марія, Бу та останніми Ялайя з Мамуною, яка мінилася кольорами, вистромчувала вуха та вирячувала очі, але мовчки тупцяла за Ялайєю. Раптом, як блискавка, на подорожніх налетів Вогняник – вогняний вітер, який сипав іскрами та дув так, що дерев’яним місточком, яким вже пробігали зубаті язики полум’я, теліпало із сторони в сторону, наче релями. Бу намагалася відбивати подуви вогняного вітру своїм довгим залізним щитом, чим ще більше розсердила Вогняника, який вмить подвоїв силу своїх поривів, скерувавши їх на Бу. Лучниця, не втримавшись на містку полетіла вниз, але в останній мент зачепилася за нього ногою, що витяглась березовим коренем із ведмежими кігтями. Марія кинулася на допомогу, але товстун Лам схопив її за руку і швидко потяг вперед і витяг за собою на протилежний берег каньйону. Ялайя всіма силами тримав Мамуну, яка знов заклякла і не могла зробити ані кроку. Бу, висячи вниз головою, відкинула щит, дістала із сагайдака єдину срібну стрілу, яку лучниці зберігають для вовкулаків та іншої потойбічної нечисті, заклала її в лук та, різко піднявши тулуб, випустила у Вогняника, який відразу, закручуючись вихором, відлетів за вигин каньйону. За мить Бу вже була на містку позаду Мамуни. Треба було закінчувати перехід якомога швидше, бо міст вже добре палав. Вони з Ялайєю поклали Мамуну на бік, взяли за ноги та хвіст з одного боку та ноги та холку з іншого й перенесли її на берег, де на них чекали Лам та Марія. Згорівши, місток попелом просипався на дно каньйону, який знов заклубочився туманом, ховаючи підступного Буняка, що так і сидів на самим урвищем.

Відволавши Мамуну, пройшовши вздовж каньйону кілька кілометрів та обійшовши невеличке підземне озерце, посланці Рудграду підійшли до неприступних кам’янобрідських стін без будь-яких ознак входу-виходу. Пройшовши доволі довго понад нескінченою стіною та не завбачивши жодних воріт і вартових на вежах, вони почали галасувати, щоб привернути до себе увагу. Раптом стіна фортеці заворушилася, різко перетворюючись на роз’ятреного кам’яного монстра, який, із потужним грохотом відокремившись від стіни, попрямував на завмерлих приплентачів.

***

Його гнала ганьба. Наю зараз була конче необхідна швидкість, різкі повороти, перегони із вітром. Чому останнім часом він без цього не може існувати? Він не зміг себе змусити повернутися із печери до лісу – його підступи та пастки, що ще сильно нагадували про себе, не дозволяли тієї свободи, якої він зараз потребував. Переможений Швакою, він із непереконливим захисним вищиром повільно відзадкував, дивлячись у вічі ворогові, до одного із численних відгалужень печери й, відчувши протяг підземелля, миттю розвернувся та мелькнув у його лабіринти. Він шалено мчав численними печерними галереями, заганяючи себе в невідомість, але на разі це був для нього єдиний спосіб угамувати своє єство.

Коли вже не стало сил, він просто впав на землю й забувся у тривожному сні, в якому виринали, мерехтіли, змінювалися, згасали в небутті численні образи. Кока, ще зовсім молода вроджена вовкулачка, ні, це жінка, зовсім юна, рудоволоса, тендітна. Вони міняться, манять, стають старшими, змінюють голоси, що зливаються в один, потужний, відчайдушний, пронизливий. Він прокинувся. Цей голос його кликав. Най пішов туди, де ще в повітрі була пам'ять про цей голос. Він шкірою відчував цей вже беззвучний відгомін. Голос прикликав його іншим іменем, і воно відгукувалося у нього в серці. Я-ро-сла-ве!

Доволі швидко галерея вичвиркнула Ярослава в грот із склепінчастою стелею та підземним озерцем, утвореним невеличким водоспадом. Чоловік не розумів, що він тут робить, що з ним сталося, чого на ньому немає одягу? Він не міг зібрати думок до купи й згадати останні події свого життя. Він занурив голову, що майже розколювалася, у прохолодну воду озера – стало легше, але усвідомлення моменту не прийшло. Йому мучив голод, страшенний голод. Він відчував його кожною клітинкою свого тіла. Піднявши голову над водною поверхнею й побачивши своє відображення, він ужахнувся: із під шкіри пробивалася шерсть, витягувалися писок та ікла, очі наливалися кров’ю та виростали пазурі.

Голод тяг Ная далі від водоспаду довгою печерною галереєю, яка, поступово розширюючись, вивела його, затятого мисливця, до лісу. Нає, у цьому лісі полюватимуть якраз на тебе й голоду ти свого тут не вгамуєш. Тобі заказана дорога в Праліс, тобі неможна ступати на Землю Пращурів земляного народу. З кілька кроків земля під ногами Ная стала перетворюватися на драговиння, невпинно затягуючи непроханця у свої тенета, тримаючи його ноги гнучкими коренями, що впивалися до крові своїми іклами. Най пручався, намагався зачепитися за гілки, які від найменшого дотику спорхували пташками, дозволяючи зайді лише вхопитися за повітря. Несамовите виття Ная лунало Лісом. Але Ліс був невблаганним. Коли над поверхнею болота стирчала лише голова, вже нагодована болотним мулом, з найближчий дерев відломилося кілька пазуристих гілок, які із силою шквального вітру летіли Наю у вічі. Коли загибель була вже неминуча, смертоносні віти, не долетівши до цілі десь із метр, впали, перетворившись на землю. Відразу Най відчув, як драговиння послабила свої обійми, скажене коріння відпустило скривавлені ноги, а земля невеличкими поштовхами почала витискувати його із себе. На цей раз йому вдалося вчепитися за гілку дерева та вилізти на тверду поверхню. Рука… Його рука була вже без шерсті та пазурів.

Ярослав ошаліло біг манівцями Пралісу, керуючись своєю загостреною інтуїцією та інстинктом виживання, не звертаючи уваги на скалічені ноги, біль та кровотечу. Коли остання лінія дерев Пралісу вже була за його спиною, він впав майже замертво. До тями Ярослава повернуло все теж почуття голоду, він відчув запах здобичі. І це відчуття знов витіснило з нього Ная, перевернувши чоловіка на вовкулаку.

У високих кущах було заховано криницю з кам’яним оголовком, але без дашка. Важка металева накривка була відкинута, а поряд лежав збитий замок із вставленою в нього зв’язкою ключів. Лісниця – а хто такі лісниці, Най чудово знав, їхню облесливість та підступність він відчував на власній шкурі не один раз – нагнулася, щоб взяти на руки маленького кволого хлопчика із стиснутими кулачками у червоному наплічнику, який лежав на траві напівпритомний і байдужо й відсторонено дивився перед собою. Най вже стояв за її спиною, ощирившись та приготувавшись до нападу.

Лісниця, спиною відчувши небезпеку, замерла на мент, ніби принюхуючись, а по тому різко випросталася, змахнувши довгим охайним рудим волоссям, що подіяло на Ная майже гіпнотично. Останнім часом руде волосся його переслідує, закручує йому мозок, застеляє спогади, манить. Коли Лісниця обернулася й поглянула очима Анни Наю у вічі, в них стояли сльози. Тієї ж миті, розтягши рота до потворних розмірів, лісова мара прорізала потойбіччя жахливим криком, який відкинув Ная на кілька метрів до криниці. Він швидко вскочив на ноги, але від другого, ще потужнішого покрику вовкулака полетів сторч головою у глибокий колодязь.

***

Єдиний спосіб вижити – тікати. Першою, хто це зрозумів, як не дивно, була Мамуна. Але монстр швидко ступав велетенськими кроками, розмахуючи довжелезними руками, тому шансів у втікачів було небагато. Неочікувано на кам’яного монстра полетів град стріл, що потрапляючи між камінням, з якого він складався, вибухали, трощачи велета на друзки. Повітря відгонило порохом.

Рятівницями виявилися три літавиці-амазонки з околиць Тринадрії, які споконвічно віддано охороняють її кордони. Чорнокосі красиві одногруді жінки із гнучким крилатим зміїним тілом, покритим блискучою лускою від талії, що скручувалося та розкручувалося широкими кільцями, могли перетворюватися на звичайних привабливих сильних жінок. Тоді вони пересаджувалися на своїх білих норовливих коней.

• Над нашим табором пролетів поранений Вогняник і впустив срібну стрілу.

• Ми знаємо стріли наших посестер рудниць-лучниць і зрозуміли, що одній з них потрібна допомога.

• Ми пішли у той бік, звідки летів Вогняник. Дорогу було не складно знайти, бо він залишив по собі вогняний слід.

Вони говорили швидко, майже тараторили, не відрізняючись ні тембром голосу, ні манерою, ні жестами, і по всьому було видно, що окремо від інших двох жодна з них себе не усвідомлює. Семеро і Мамуна увійшли до Кам’яного Броду через пролом від монстра. Місто зустріло їх кам’яною пусткою.

• Ну що ж ви по головах ідете? Ну треба ж дивитися, куди пнетеся! – це невдоволено волав камінь, на який, нічого не підозрюючи, наступила Марія. – От все добре. Лежиш, нікого не чіпаєш. А тут усякі невидьки, що під ноги не дивляться, як оця дурна дівка, яка не розуміє, що зараз найкраще – це залягти каменем при дорозі. – Із каменя виріс кам’яник, місцевий житель.

• Вибачте, а каміння довкола – це теж містяни?

• Ну ти диви. Замість того, щоб вибачитися просто, що потурбувала, вона ще й випитує? – і неочікувано дуже високий фальцетом загорлопанив: – У місті шпигуни! Вони прорвали оборону! Всі на сполох!

І дійсно, з нібито просто розкиданого каміння різних форм та розмірів стали виростати кам’яники. Вони були неоднакові на зріст і вагу, неподібні за формою та відтінком свого гладенького тіла, яке не відрізнялося симетрією: хтось мав одну руку, хтось три або п’ять, та ж історія була з ногами, головами, очима. Вони не мали жодних статевих ознак, не носили одягу, були безволосі й кожен в руці мав по каменюці, яку збирався жбурнути в прибулих.

Ситуацію розрядив Лам, який з притаманним йому галантним панібратством заявив «хлопцям» про свій статус та недоторканість посла Рудграду, скрижаль та бажання, ні, вибачте, вимогу вести перемовини із бургомістром міста чи тим, хто у них тут головний. Після формальностей – огляду доказів, які підтверджували, що рудник говорить правду – гостей супроводили до Гори-Матері всіх кам’яників, у підніжжя якої вони завжди влаштовували важливі та урочисті події, у тому числі перемовини. Кам’яники говорили із присвистуванням переважно низькими сиплими голосами або фальцетом.

Від містян на розмову із делегацією з’явився Підскарбничий Кам’яного Броду на ймення Вапняк із представниками від народу будівельником Кругляком, каменярем Дикарем, каменедробарником Піскарником, каменеобробником Брилою та гранувальником і ювеліром Смарагдом.

• Так, цей клятий Змій, – відказав, смикаючи всіма трьома очима та заїкаючись, Підскарбничий, вислухавши Лама щодо причин його з’яви із частиною священної скрижалі. – У місті панує страх і паніка через цього Змія. Скидається на те, що у нього одна мета – знищити все ущент.

• Ми укріплювали стіни, раз, вживлювати в них кам’яних монстрів, два, розробили спеціальні машини для метання каменю, три, навчилися знищувати Змія, три з плюсом, – правив далі Кругляк.

• Але він, як ви кажете, кожного разу, як ви кажете, відроджувався і повертався знов, як ви кажете, – плаксивим фальцетом бідкався Брила.

• Що примітно, стали зникати безвісти шановані мешканці міста після кожної вдалої спроби знищити Змія, – майже шепотом, прикриваючи рота, просвистів Піскарник.

Ялайя розповів сухо та коротко, як він вміє, про коштовну знахідку у зміїному попелі, яка ймовірна є камянобрідським талісманом. Коли він показав діамант, у Підскарбничого, крім того, що смикало очі, так ще й затрусилася щелепа та затремтіли руки:

• Так. Це той самий камінь. Він нещодавно зник разом із Бургомістром. Невже сталося непоправне!

• Боюсь, що…

• Завжди є надія, – перебив Ялайю Лам. – Розкажіть-но, хлопці, нам, невігласам, про свій талісман та про зникнення шанованих, побий мене свята скрижаль, мешканців міста.

• Колись цей величезний діамант було знайдено кам’яниками-каменярами відразу після землетрусу, коли розбирали завали неподалік від Кам’яного Броду. Він став окрасою скарбниці Кам’яного Броду, – пристрастю Ювеліра було розповідати походження кожного каменя в скарбниці Кам’яного Броду. Робив він це палко, прискаючи слиною та розмахуючи руками.

• Зникли ті каменярі, що знайшли камінь, Головний Скарбничий і Бургомістр зовсім недавно, – говорив, ніби рубав сокирою, Дикар.

• Отже, зникали ті, хто безпосередньо мав справу із діамантом, який якимось чином пов'язаний із Змієм, – вставила своє Марія й поглянула на Ялайю.

• Шановні, у мене є розкішна версія, – плюючись слиною, знову взяв слово Ювелір. – Можливо, саме Змій є Охоронцем діаманта і вселяється в тих, хто тимчасово цим діамантом володіє, поступово отруюючи його і перетворюючи на потвору, що пожирає і знищує. Коли потвору вбивають, то дістається на горіхи саме тимчасовому власнику діаманта, який зникає без сліду, а сам Змій кожного разу відроджується. Камінь увесь час зберігався в скарбниці, лише Бургомістр вирішив прикріплювати його до свого не потрібного капелюха на великі урочистості.

Усі погодилися з тим, що справа із Змієм та діамантом давно вийшла з-під контролю і набувала усетринадрівського масштабу. Скромний та вразливий Підскарбничий, який волею долі залишився в місті за головного, діставши із скарбниці міста кам’янобрідську третину скрижалі, долучився від імені усіх кам’яників до делегації, яку три літавиці-амазонки поведуть на Креси до своєї цариці. Звичайно кам’яники відразу почнуть розбирати завалений між містами-побратимами прохід та постачати найміцніший камінь і відправлять найкращих майстрів-будівельників до Рудграду. Також їм потрібно буде створити побільше кам’яних монстрів, метальних машин та припинити лежати бездіяльними каменюками при дорозі.

Лам переконав всіх, що каменю поки краще залишитися у нього, Головнокомандувача Фронту Опору Тринадрії. Що? Комусь не подобається така назва об’єднаних сил? Які інші пропозиції? Немає? Хтось інший хоче взяти на себе страшенну відповідальність погодження усіх організаційних питань? Ні? Тоді, так тому й бути, він, Вторак Ламаза Гостило-Говорило візьме на себе цей тягар, підставить свою голову під обух, бо йому болить доля неньки Тринадрії. А цей непевний камінь має бути при ньому, він тепер як Головнокомандувач – його охоронець, хто б іще погодився б стати живою принадою для Змія, як не Лам, їх старий добрий Лам, який усе своє життя тільки те і робить, що жертвує собою. А Змій нехай начувається, не йому тут встановлювати правила!

Дорога із Кам’яного Броду на Креси прорізувалася крізь скелі, що загрозливо нависали над нею, залякуючи подорожніх своїми зловісними тінями. Лам був в ударі, говорив без угаву, брав по-дружньому на глузи Ялайю та Вапа (так він вже звертався до Підскарбничого), малювався перед Марією та літавицями, відсилав Бу подивитися, чи все в порядку з Мамуною, може, їй хвоста підкрутить, що так повільно плететься й молока стільки розливає, що Тітіба, світла жінка його життя, давно б її вилаяла за таку неекономність. Ялайї потроху все це починало назолювати, ніколи не подобався йому Лам у такому стані засліплення власною значимістю та самовпевненістю. Такі напади зарозумілості та гонору у Лама траплялися час від часу, особливо коли його колекція поповнювалася новим цінним екземпляром, тоді він був просто нестерпним. Ялайя більшою мірою не звертав на це особливої уваги або відпускав доволі грубі шпильки у відповідь.

Не так далеко вони ще відійшли від Кам’яного Броду, як на одній із скель почав вирізьблюватися силует і навчені вже кам’яним монстром подорожні приготувалися до оборони, перш за все літавиці приготували свої стріли з прикріпленим до них мішечком із порохом та запалом. Але монстр виявився височенним старим кам’яником, який виставленою вперед правою рукою з відкритою долонею показував свої добрі наміри. Коли літавиці та Бу опустили свої луки, старий вмить став приземистим на зріст. Але від звичайного кам’яника його відрізняла одноголівність та симетрія інших частин: у нього було навдивовижу дві руки, дві ноги, два ока. Він був одягнений у підстрілені шаровари, довгу барвисту накидку поверх лицарського обладунку, голова втопала у великому капелюсі з широкими крисами та пір’ями, ноги були взуті у якійсь чудернацькі сандалії на дерев’яній підошві, що кріпилися до ноги численними зав’язками, під лівою пахвою від тримав, закриваючи накидкою, велику книгу. Не дарма він живе печерником подалі від всіх. Мабуть, як і Марія (так вона подумала), не вписується в загальноприйняті стандарти.

• Нарешті, дочекався. Радий. Дуже радий вас бачити. Вже не вірив, що цей день прийде. Вже скінчилося моє вигнання? Ми знов знадобилися? Книжники стали знов потрібні народу? Яке щастя! Радий. Дуже Радий, – старий, трусячись від радості та знервованості, почав всіх обнімати однією рукою, бо інша тримала книгу, яку він ні на мить не випускав. Він дійсно не тямив себе від щастя. Дивний кам’яник зупинився напроти Ялайї, зробив паузу, пильно, прискаливши очі, обдивився хлопця з ніг до голови й сердечно обійняв. – Синку, тобі випала велика доля та честь.

• Зустріти старого ошалілого дикуна-кам’яника в пір’ях?

• Не іронізуй, колего. Ех, молодість та нерозважливість! Але книга мене попередила, що ти не дуже чемний. Але ми – Книжники – маємо вчитися взаємоповазі один до одного перш за все. Інакше нічого не вийде.

• Вибачте, шановний, – вступив у розмову Лам, – про Книжників я чув. Вони за часів міжусобиці щезли зі своїх міст із найціннішим скарбом – священними книгами Тринадрії, написаними давньою мовою. Побий мене свята скрижаль, ви зараз тримаєте одну з них?

• Ми зникли, щоб зберегти земляний народ від зайвого кровопролиття та знищення його найціннішого надбання, бо кожен намісник хотів величі, прагнув зібрати усі священні книги та скарби Тринадрії у виключно своїй скарбниці й розв’язував братовбивчі війни. Я, мабуть, шалено не ввічливий, що не назвався. Думав, старий дурень, що це зайве. Переоцінив свою значимість і відомість. Книжник Кам’яного Броду, Зберігач Книги Часу Земляного Народу Тринадрії, Дійсний Член Гільдії Істориків Потойбіччя, Професор історії Тринадрії від найдавніших часів до сьогодення, Доктор Кварц. Прикро, що Тринадрія за стільки років так і не спромоглася відшукати свої втрачені скарби, повернути жодного Книжника із його священною книгою. Навіть за нових темних часів ніхто не згадує про мудрість давніх книг. Ви просто про нас забули. А маєте ви на разі справу саме із прадавнім злом, а не з якимись там песиголовцями.

• Вибачте, професоре, мою нестриманість, – зніяковів Ялайя. – Поясніть тоді, що ви мали на увазі, коли говорили про долю і честь?

• Бачу, що ти, синку, багато чого не знаєш. Так, майже всі тут багато чого про себе не знають. Але все свого часу. Почнімо з початку. До міжусобиці, навали песиголовців та Великого землетрусу Книжники жили в містах разом із народом. Кожне місто мало свою священну книгу – Рудград – Книгу Життя, що фіксувала традиції, обряди, кулінарні та знахарські рецепти, магію земляного народу, Кам’яний Брід – Книгу Часу, Літавиці – Книгу Справедливості із зводом законів. Книга скарбів, духів та заклять оберігалася духами в Землі Пращурів у Пралісі. Книга Долі – Берегинею Тринадрії. Зібране разом на Землі Пращурів, П’ятикнижжя – найпотужніша захисна сила свого народу.

• Я як обожнювач всього стародавнього дещо розпитував про це у своїх батьків. Дійсно, писані незрозумілою стародавньою мовою книги, до яких доступ було дозволено тільки обраним, які тихо зберігалися під сімома замками і тихо зникли, для земляного народу залишилися лише легендою, міфом. І побий мене свята скрижаль, всі переконані в тому, що П’ятикнижжя ніколи не існувало, – у Лама знову надибилося волосся, затремтіли руки та випрямилися вуса.

• Професоре, а як знайти решту Книжників? Сила П’ятикнижжя Тринадрії зараз конче потрібна, – смикаючи очима та заїкаючись, борючись із сором’язливістю, спитав Підскарбничий.

• Ось ви мене перебиваєте, молоді люди. А я ж до того й веду. Про Книгу Часу та Книгу скарбів, духів та заклять вам зрозуміло. А от попереднього Зберігача Книги Життя, етнографа, знахаря та відьмака, рудника Семика Гаруду Всеведа було покарано, хоча особливо його провини й не було. У нього просто закохалися, використали найсильніше приворотне закляття, змінивши цим його долю і прирікши на подружнє життя та зраду обов’язку Книжника. Книжники – самітники, вони не можуть мати родину, нащадків, свою справу вони передають обраним. І це була подвійна зрада, бо зробила це Берегиня Тринадрії, Зберігачка Книги Долі. Усі священні книги – самовідновлювані, з часом у них виправляється неправда та зовнішні втручання і все повертається на кола свої, а винні караються Долею. Так сталося і з нашим подружжям. Він розлетівся разом із Книгою на маленькі крапельки і розчинився у водному просторі Тринадрії. А вона, народивши дитину, перетворилася на потворного звіра, який продовжує охороняти Книгу Долі та чатує кордони та внутрішні криниці Тринадрії.

• А що сталося з дитиною? Де вона зараз?

• Юна леді, на ці запитання мені відповісти складно. На дитину очікувало просто зникнення, розчинення, стирання, бо у Книзі Долі її немає, взагалі не мало бути, як і не мало бути любові Книжника і Берегині та їх зради своєму обов’язку. Ця історія ще в Книгу часу не записана, тому достеменно щодо дитини нікому нічого не відомо.

• А хто зараз зберігає Книгу Життя, пане професоре? – у розмову втрутилася Бу, яку зачепила за живе історія жінки, що боролася всіма силами та засобами за кохання без відповіді та сплатила за це непомірну ціну.

• Я показався вам не просто так. Я стільки років зберігав спокій і мовчання не для того, щоб першим-ліпшим пригодникам все це розповідати. Книга Життя розчинилася разом із Книжником у підземних водах, а тим обраним, кому Гаруда передав свою справу та знання через воду, стала дитина. Людська дитина, що волею долі опинилася тоді у водах потойбіччя та яку так зараз і називають – «народжений водою».

• Ялайя? – вигукнули всі, скеровуючи погляди на Рибалку, Криничника-Ключника, Двічі Змієборця, Відьмака, Знахаря та Знавця місцевих вірувань, звичаїв та традицій, Книжника, який сам і був Книгою.

• Синку, ти ще не в повній своїй силі, ти ще її не знаєш і не можеш нею керувати, але у тебе все ще попереду. Як тобі така оповідь старого дикуна-кам’яника в пір’ях?

Ялайя мовчав, йому важко було підібрати слова та витягти із себе хоч якусь емоцію. Так, він ніколи собі не міг пояснити звідки у нього таке гостре передчуття, чутливість до дихання Землі Пращурів, шепоту Пралісу та Потойбічних вод, відчуття магії слова та танцю, нуртування від того, що не міг увесь цей час вловили та усвідомити сенс свого існування, своє призначення.

• Професоре, це цікаво. Це поки все, що я можу відповісти. На разі у мене практичне питання: п’ята книга. Де вона? Десь у літавиць?

• Ні, ми не знаємо нічого про це, – відповіли три амазонки.

• Книжниця, Зберігачка Книги Справедливості, літавиця Судимира, взагалі покинула межі потойбіччя разом із Книгою. Де її шукати, ніхто не знає. Може, Книга себе якось проявить рано чи пізно. Взагалі Книги притягують одна одну, відчувають. Хто його знає, якщо зустрінуться разом на Землі Пращурів чотири Книги, може, вони й активізують п’яту і притягнуть її до себе.

• Тоді, професоре, у мене останнє запитання: Ви з нами? Ви нам потрібні, потрібні Тринадрії, потрібні земляному народу.

• Я з самого початку розмови чекав на цю пропозицію. Звичайно так! – старий свиснув, викликавши свого ще старішого коника, та вирушив разом з усіма до табору літавиць-амазонок.

Лам ішов мовчки, взявши Мамуну за повід, настрій йому зіпсувався, і ослиця щось дуже вже поспішала та й до того ще хотів молока попити, так нічого і не надоїв. За ними повільно на старезному кониську їхав професор Кварц із Підскарбничим, який слухаючи його натхненну чергову лекцію, смикав всіма своїми очима. Далі йшов Ялайя з Марією. Бу з літавицями замикали процесію.

Марія відстала на кілька метрів від Ялайї, вона відчувала, що йому зараз краще побути одному. Ось і маєш відповідь на твої постійні «Хто ти, Ялайє?». Задоволена? Він тепер недосяжний ні для кого. Бідна Бу. А при чому тут Бу? Він зараз недосяжний і для тебе. Невже ти не помічала, як ти на нього дивишся? Пригальмуй, бо буде боляче. Знов.

Дійшовши до розгілля, група розділилася: Лам, Бу, Вап, Професор Кварц та літавиці пішли відразу до табору амазонок, а Ялайя з Марією та Мамуною – до криниці по Лео та гучну «розмову» із Лісницею. Вони обіцяли не затримуватися й якомога швидше приєднатися до друзів.

***

На прорізний крик вже поспішали Ялайя та Марія, за ними дрібала Мамуна. Коли вони вибігли до криничних кущів, Лісниця, тримаючи Лео на руках, підходила до самої криниці. Ялайя, витягши праву руки вперед, незвичним для нього грудним голосом став промовляти заклинання Мовою Пращурів – і навколо криниці почало вимальовуватися захисне коло, за яке Лісниця не могла ступити. Вона неспішно поклала на траву хлопця, відчужений погляд якого говорив про його повне несприйняття всього того, що відбувається. Марія, вигукуючи ім’я Лео, намагалася побачити в ньому хоч якісь ознаки життя, але хлопець продовжував байдуже дивися вгору і стискувати щосили свої кулаки.

• Залиш його у спокої, ти свого часу відмовилась від нього, віддала людям, обмінявши на мене. Зараз йому твоя любов не потрібна, якщо ти взагалі на неї здатна. Ти же бачиш, що він помирає від твоєї так званої любові, – говорячи це, Ялайя намагався зменшити відстань до Лео, але Лісниця, розкривши широко рота, дала зрозуміти, що цього краще не робити.

• Та ні. Ти взагалі переплутала дітей. Лео – мій рідний брат. У нього є рідні мати і батько. Вони на нас чекають. Відпусти його, це не твій син, – Марія була на межі відчаю: на неї дивилися темні, холодні очі Лісниці, яка, судячи з усього не збиралася поступатися. – Ти говорив, що цю криницю наглядає, крім тебе, Берегиня. Де ж вона? Ти можеш її викликати? Її допомога нам би не завадила.

• Я думаю, вона все бачить. Але чомусь поки вирішила не втручатись.

Лісниця різко рвонула в бік Марії, з розгону влетіла в неї, поваливши на траву, і щезла, просто розчинилася в Марії. Ялайя допоміг Марії встати, помітив холодність її очей, взяв за плечі та, сильно струсонувши, наказав говорити.

• Ми підемо. Я і хлопець. Не тримай. Інакше він помре. Берегиня хоче, щоб ми пішли, – говорила Лісниця Марійчиними губами, повільно, вимовляючи кожен звук, ніби дивуючись його звучанню.

• Він загине у цьому колодязі. Ти його вб’єш, а не врятуєш. Чому Берегиня на твоєму боці?

• Ми маємо піти. Я і хлопець. Не тримай. Інакше він помре. Берегиня хоче, щоб ми пішли.

Зрозумівши, що більше нічого Лісниця не скаже, Ялайя, дивлячись у її очі в Марійчиному тілі, став трусити її за плечі і промовляти давнє заклинання. Марія обм’якла і, впавши на землю, відкрила свої чарівні зміїні очі. Лісниця вже стояла біля криниці поряд із Лео, розкриваючи свій потворний ротище. Її розпатлане волосся звивалися, ніби кожна волосинка була змією, очі виливали назовні відчай того, кого загнати у глухий кут. Ялайя розумів, що зараз буде протистояння. Він став спиною до Марії, витяг вперед руки з відкритими долонями та розчепіреними пальцями, заплющив очі, по його обличчю було видно, що він робить неймовірні зусилля, щоб зібрати свою силу, дістати її з нетрів ще непізнаної до кінця сутності, що робила з нього Книжника-знахаря та мольфара. Першою своїм криком вдарила Лісниця, Ялайя відбив його світловим променем зі своїх долонь. Він не хотів поки що нападати. Він тільки стримував натиск.

Не відомо, як довго тривав би цей двобій, на скільки вистачило б сили обом, якби нарешті не з’явилася Берегиня і не заревла низько, глибоко, гортанно, протяжно так, що цей звук пройшов крізь усе тіло кожного з присутніх і зупинив протистояння. Це була величезна левиця із жіночими рисами обличчя, баранячими рогами, крилами кажана та потрійним хвостом із головами все тих же кажанів на кінцях.

• Випусти її до колодязю, Ялайє. Йди. Залиш хлопця. Вже пізно, – Берегиня говорило різко, відривно, підрикуючи на кожній літері «р».

Ялайя зняв захисну завісу з криниці й Лісниця невеличкими кроками задом відступала до життєво-необхідного для неї виходу із потойбіччя, переводячи погляд з Берегині на Ялайю і знов на Берегиню. Наостанок, вона поглянула на Лео. Затрималась на мить, в очах зблиснув вогник... І … раптом з колодязю висунулась величезна вовча лапа, яка своїми пазурами вчепилася у розкошлане волосся Лісниці й затягла її всередину. Це сталося настільки швидко, що ніхто нічого не зміг вдіяти.

Ялайя поквапом накрив криницю та замкнув її на ключ. Добре, що всі ключі від криниць знов у нього. Марія вже намагалася підняти та розтермосити Лео. Він кволо їй посміхнувся і простяг до неї стиснуті в кулачки руки. До них підійшов Ялайя й, оглянувши хлопця, взяв його на руки, щоб перенести на м’якеньку й широку спину Мамуни, яка також має нагодувати хлопця запашним молочком. На Мамуну, тугу на обидва вуха, видно, не справив враження крик Лісниці, а, може, вона взагалі не сприймала звуки такої частоти. Але коли її кликав, або звертався Ялайя, вона чудово його чула, як би порівняно далеко не знаходилася. Зараз ослиця спокійно собі паслася за чагарником, щасливо не чуючи й не бачачи того, що відбувалося біля криниці. Вона настовбурчила вуха на поклик Ялайї й потупцяла на нього. Поряд з Ялайєю, Марією та Лео вона побачила Берегиню-звіра…

• О ні! Мамуно! Тільки не зараз! Ну що ж ти вдієш! Берегине, потрібна твоя допомога.

• Так, я відвезу хлопця до літавиць. Більше я, на жаль, нічим допомогти не зможу. Я Берегиня тих Доль, які прописані в моїй Книзі. Долі цього створіння в ній немає. Я безсила. Дитину вбиває потойбіччя. Їй тут не місце. Чим скоріше ви виведете хлопця звідси, тим у нього більше шансів на порятунок. Ця дівчина піде зі мною. Вона ж його сестра? А ти, Ялайє, як відволаєш цю малахольну, наздоганяй. А, ще. Он скільки молока ллється. Налий у баклагу та дай нам в дорогу для хлопця.

ЧАСТИНА П’ЯТА

БИТВА ЗА ТРИНАДРІЮ

***

Берегиня підійшла до Ялайї, який спостерігав, як догорав табір літавиць, який буквально розірвало вранці вибухами стратегічного запасу пороху. Знамениті коні амазонок: білі, масивні, широкогруді, міцні, мускулясті скакуни з виточеним із злегка вигнутим переніссям головою, довгою шиєю, великими ніздрями, блакитними очима та червоними крилами і гривами та високо поставленими хвостами, – паслися в цей час далеко від табору, тому їм вдалося врятуватися.

• Хлопець із дівчиною в наметі цариці. Он там на взгір’ї над табором. Ми прийшли, коли все це вже сталося, – Берегиня подивилася на Мамуну, що скубла траву поодаль і сторожко поглядала на левицю. – Ти довго ще свою мамцю за собою тягатимеш? Так у тебе ніколи молоко на губах не обсохне, а вона, я дивлюсь, рада старатися тебе молочними річками обливати.

• Так що все-таки сталося?

• Поговори із сестрою. Бу там, на березі річки. Лам… Вона в розпачі, тому будь обережним. Вона лютує. І не забувай, що ти Книжник. Ти знаєш, хто тобі передав цей дар. І розумієш, що це для мене значить. Будь гідним цій честі.

• До чого тут Бу?

• Сам думай. Я залишаюсь, бо все, що зараз тут відбувається, потребує моєї участі, нашої, Ялайє, участі. Це якраз та ситуація, коли потрібна сила П’ятикнижжя. Треба шукати Судимиру.

• Берегине, можна одне питання? Ні. Я просто без дозволу спитаю. Чому ти хотіла, щоб Лісниця пішла із хлопцем через колодязь і не заважала їй? Як би ми не втрутилися…

• Вона моя сестра.

• Вибач. Але…

• Годі. Йди до Бу.

На березі річки нікого не було. Знаючи Бу, його не переконувала ні ця тиша ні пустка. Вона напала на нього ззаду, охопивши міцно гнучким березовим корінням мертвою хваткою. Але Ялайя вмить розлився водою й стік з її небезпечних обіймів потічком у ріку, та, пропливши її водами сріблястою рибкою десь до середини, виринув уже хлопцем.

• Бу. Що з Ламом? Чого ти злишся на мене?

Бу вже стала рудницею-лучницею й тримала в руках Ялайїн одяг. Вона виглядала розгубленою й пригніченою.

• Пам’ятаєш його історію про бліх? Так ось вони у нього завелися. І отруїли.

• Що ти верзеш? Поклади одяг і відвернись – я вийду і ти мені все розкажеш.

Бу якось недобре посміхнулася й продовжувала своє:

• Чому тебе не було з нами? Ти всі її проблеми повирішував? Ти зміг би стримати Лама. Ти б бачив, як він взявся лускою та випустив на спині шипи. Ніздрі йому роздулися й задихали полум’ям. Як він кричав від болю, коли виростали у нього крила, а зміїне черево втягало його руки та ноги! Він перетворився на Змія, Ялайє. Ти розумієш, що Лам – тепер та зміюка. Це сталося, коли об’єднали всі три частини скрижалі. Вона засвітилася й на ній проявився на тексті угоди напис: «Не зажадай каменя і влади, не впускай Змія у серце». Ось тут його затрясло.

• Це він підірвав порох?

• Так. Він знав, де він у літавиць зберігається. Злетів і прицільно одним вогняним подувом зніс пороховий намет.

Бу кинула одяг Ялайї на пісок. Хлопець вже збирався плисти до берега, як побачив, що течією прямо на нього несе два галасливих яблука.

• Егей. Хлопці! Радий вас бачити. Швидко ви з Буняком впоралися!

• Ми Буняка приспали.

• Приспали.

• Заснув від наших побрехеньок.

• Заснув.

• Ми від Буняка збігли.

• Еге ж.

• Пригнули на дно каньйону.

• У річку.

• Ось до вас і припливли.

• Еге ж.

Лео було зручно в наметі Храбри, цариці літавиць-амазонок. Сестри-літавиці доглядали його, змащували різними оліями, напували чудодійним зіллям, зігрівали та обкурювали димом сухих лікарських трав. Марія зняла з брата наплічник. Там лежала його тепла курточка й альбом з малюнками та кресленнями. Якісь воєнні конструкції, колеса, пристрої… Вона і раніше бачила його творчість, але ставилася до неї, як до звичайних хлопчачих забавок. Зараз, згадуючи допотопну метальну машину Рудграда, вона подумала, що таке озброєння було б своєчасним. Що здивувало Марію ще більше, так це те, що на малюнках Лео дерев’яні конструкції були виконані із дерев з риб’ячими хвостами.

Храбра запропонувала Марії вийти назовні й повчитися стріляти з лука та верховій їзді. Марія завжди мала безліч захоплень, багато чим цікавилася й майже все кидала, не довівши до кінця. Були у неї танці, гімнастика, гра на віолончелі, біатлон, стрільба з лука і живопис, і кінний спорт, і автоспорт, і навіть авторемонт. Чого тільки не було! Потрошку. Але Храбра здивувалася, що Марія досить вправна в стрільбі й непогана наїзниця. Норовливий червоногривий Хайя чомусь навіть не намагався її скинути, що було навдивовижу Храбрі, яка то була вродливою високою чорнявою жінкою із крупними та досить грубими рисами обличчя і чорними круглими очима, то лускатою змієподібною істотою з крилами та жіночою головою із волоссям, що нагадувало змій. Але в будь-якому вигляді вона зачаровувала й притягувала якоюсь незбагненою жіночо-зміїною магією.

На разі Храбра і Марія стояли на пагорбі біля намету, звідки було видно табір літавиць та його креси. Літавиці поралися із встановленням нових наметів, відбудовували та ремонтували зруйновані спорудження, перевіряли стан зброї та оборонних конструкцій. Марія тримала в лівій руці складний лук літавиць, що був зроблений із деревини та дерев’яного волокна, змащеного риб’ячим клеєм. Вказівним та середнім пальцями правої руки вона захопила тятиву та навела лук на дерев’яну мішень за 100 метрів. Дивно, в природі у змій розвинуті більше інші чуття, аніж зір. Але Марія зі своїми зміїними очами бачила далеко, прицілювалася точно, стріляла влучно. Це були очі не звичайної собі змії. Дівчина відчувала в собі незнайому нестримну силу, що наполегливо шукала свободи.

• Так, натягуй до підборіддя, лікоть вверх. Не стій з натягнутим луком – відразу стріляй. Приціл зіб’єш, – інструктувала Марію Храбра. – Непогано. Ти можеш у нас залишитися й повчитися нашій справі. Я пропоную один раз. Відчуваю в тобі якусь спорідненість з нами, – вона говорила карбовано, швидко, але доволі тихо. – У тобі є те, що ти не випускаєш. Те, що заважає тобі бути собою. Уяви себе цим луком, а те, що всередині тебе розпирає – на вістрі цієї стріли. Не стріляй поки дійсно в це не повіриш. Я відійду. Зроби це.

Про що думала Марія, дивлячись на вістря тієї стріли? Як вона завжди хотіла любові? Вона, непосидько та пригодниця, показово доросла та незалежна бунтарка, просто боялася, визнай це, просто боялася неприйняття, відторгнення, несхвалення, тому випереджала події й заздалегідь ставила сама себе в опозицію до всього: до однолітків, матері, брата, всього того, що її оточувало. Чи любили Лео більше за неї? Чи був Лео живим докором того, що вона була поганою дочкою? Чи потрібно шукати спілкування там, де зовсім інші цінності, аби не бути в ігнорі? Чи так вже необхідно постійно виправдовувати чиїсь очікування від тебе і відчувати провину кожного разу, коли тобі це не вдається? Навіть якщо це очікування тих, хто бажає тобі лише добра? Скільки тієї провини в тобі? Не важко її носити? Може, випустити, виштовхнути, вистрілити нею? Може, тоді зрозумієш, хто ти насправді і чого ти хочеш в житті? А Ден? А що Ден? Ще один, хто переконував тебе, що ти чогось чи когось не варта. Ще один, хто змусив тебе в це повірити. На вістря його. На вістря все це. Ти вільна. Ти те, що сама про себе думаєш, і чого сама для себе прагнеш. Будь собою. Будь цінною для себе – і станеш цінною для інших. Стріляй.

Стріла полетіла повз мішень далі, над табором літавець, прямуючи в бік річки, просвистіла між Ялайєю, який вийшов на берег і вже одягався, та Бу, яка зніяковіло відвернулась, і влучила в молоду вербу, розколовши її навпіл. Оце постіл, Маріє!

• Забирай собі цей лук і сагайдак зі стрілами. – Храбра оцінила дальність польоту стріли та силу удару. – І поки ти тут, можеш їздити на Хайї, я, дивлюсь, ви подружилися.

Уранці два Книжники та Берегиня радилися, як знайти Судимиру, Книжницю, Зберігачку Книги Справедливості. Якщо вона дійсно за межами потойбіччя, особливо у світі людей, то знайти її було практично не реально. Як їй дати знати, що вона потрібна Тринадрії?

• У нас це просто, так, брате?

• Еге ж. Тяжіння.

• Відчуваємо один одного, чуємо, знаходимо.

• Ми називаємо це Законом тяжіння яблучок.

• Хе-хе-хе. А у Книг не так?

• Невже ви всі не притягнете п’яту?

• Це має статися за Законом тяжіння яблучок.

Так, звичайно. Як вони самі не здогадалися? Все геніальне – просто. Якщо Судимира в потойбіччі, то Книга має відреагувати на силу чотирьох інших і цим дати знати Книжниці про те, що на неї чекають. Якщо ж вона в людському світі, то навряд чи сила чотирьох туди проб’ється. Отже, професор Кварц на старому конику, Ялайя на ослиці та Берегиня-левиця вирушили до Пралісу, щоб разом із Книгою скарбів та духів, яка зберігалася Землею Пращурів, спробувати «притягти» Судимиру до Тринадрії. На цей раз Ялайя, тільки ступивши на святу землю, закрутився вогняним стовпом. За ним стовпами стали Берегиня та професор Кварц. З-під землі також пробився вогняний промінь, що об’єднався з трьома іншими, утворивши разом величезне полум’яне потужне диво, що вистрілило райдугою у небокрай.

***

Ліснича-Судимира знала, куди треба йти: Книга вказувала на Креси, табір літавиць. Як давно вона не була на рідній землі? Скільки років минуло з тих пір, як вона, Книжниця, рятуючи Книгу Справедливості, залишила Тринадрію, Потойбіччя взагалі, жила самітницею, ба навіть самітником у надземному лісі? Ці Коваленки не просто так з’явилися в її хижці. Судимира у випадковості ніколи не вірила. У кожної дії є протидія, навіть, коли ця дія була здійснена кілька поколінь тому. Для кожного гріха є відплата. Для здобуття або повернення будь-якої цінності, будь-то кохання, родина чи власне самовизначення, є свій незворотний шлях випробувань. Нічого не впаде з неба. Нічого. Це і її, Судимири, стосується. Історія Коваленків дала їй поштовх згадати своє призначення. Вона – Книжниця. Ні Лісничий чи Ліснича, ні Ловець чи Ловчиня вовкулаків, песиголовців або дволицих щурів, а чи чогось там ще нечистого, ні Залишенець чи Залишенка на віки-вічні. Послання Долі вона прочитала – їй час повертатися до Тринадрії.

• Книга бачить тільки одну твою дитину – дівчинку. В Потойбіччі Книга твого сина не спостерігає. Дивно, що в Надлісі вона його не бачила й у світі людському. Але він живий. У той день в Надлісі не було запаху смерті. Цей хлопець якби не твій, і якби нічий, і жодному з світів не належить, бо жоден світ його не приймає. Розкажи мені правду.

• Вона правду? Правду? Правду? Вона? – правив своє нестерпний Горбань.

• Кукуто.

• Добре. Я спробую. Мені зараз важко зібрати думки і спогади докупи. – Анна зробила паузу, мовчки продовжуючи іти підземною галереєю, присвічуючи собі шлях смолоскипом. – Одного вологого вечора вісім років тому я поверталася пізно додому з роботи. Це був один з тих вечорів, коли кудись зникає будь-який натяк на вміння радіти життю, коли не хочеться поспішати додому, коли відчуваєш, дуже гостро, що з твого життя щось важливе пішло або просто його не вистачає. Від моїх нудних думок мене відірвав крик немовляти. Кришеня плакало так, що, здавалося, всі на світі його покинули, що не було меж його розпачу та болю. Неможливо було пройти повз цього будинку. Це був сиротинець і крик крихітки переполохав там усіх, тому охорони на вході на місці не було. Я пройшла до кімнати на другому поверсі, звідки доносилося верещання та де стояв такий гамір набіглого персоналу, що куди там вже було перекричати їх усіх. З розмов я зрозуміла, що ніхто не знає, як малюк тут опинився й куди подівся хлопець, на ліжку якого він лежав зовсім голісінький. У цьому натовпі та гармидері дитина ще більше волала про самотність та залишеність. Я не пам’ятаю, як я добігла додому. Мені необхідно було терміново поговорити з Ярославом. Я чекала його до ранку. Він часто міг без попереджень затримуватися на роботі, з друзями на ловах чи рибалці, не губив жодної миті цікавого та корисного спілкування ні з ким і ні де. Але коли він прийшов під ранок, я просто допомогла йому зняти куртку, швидко приготувала пізню вечерю чи то ранній сніданок і запропонувала всиновити хлопчика, розказавши все, свідком чого була у сиротинці. За його реакцією я зрозуміла, що він просто проігнорував мої слова, закінчив їсти і пішов спати. Вранці я відпросилася з роботи й побігла до сиротинця, щоб дізнатися про долю маленяти. Там я зустріла Ярослава, який вже, прихиливши до себе завідувачку (а він це вміє робити талановито), уточнював деталі процесу усиновлення. Ми досить швидко всиновили Лео. Він виріс талановитим добрим хлопчиком, але дуже замкнутим та потайним. Що ж ним могло трапитися?

• Тут щось ще є. Поки не розумію що. Але якщо він в Потойбіччі, ми його знайдемо.

• Знаєш, я вдячна Ярославові, що він тоді підтримав мене. Як ми дозволили розлетітися на друзки нашій родині? Як ми дозволили так віддалитися одне від одного? Книга нічого не підказує щодо Ярослава?

• У нього свій шлях і він має його пройти. Усе залежить виключно від нього самого.

Раптом вони побачили, як їм назустріч галереєю мчав потік світла. За мить він вдарив Судимиру, від чого з неї злетіла накидка з капюшоном і Анна у цьому спалаху помітила, як її помічниця закишіла зміями на голові, зморшкувате обличчя розірвалося клоччям, випустивши назовні молодість і красу, тіло видовжилося у зміїний тулуб із хвостом, що звивався широкими кільцями, а за спиною забили крила. Світло вийшло із Судимири, повернувши їй знов старечий вигляд, і вдарило в Книгу, яка поглинула його. Книга розкривалася, закривалася, нею бігали літери та рядки, світилася незгасимим сяйвом. Горбань тряс своїм кривим дзьобом, бив крилами, кукурікав та зчиняв всесвітній галас.

- Заспокойся, Кукуто. Це Книжники. Вони мене шукають. Нам треба поспішати, справи серйозні. До того ж тепер нас бачать не тільки вони, а й вороги.

Швака з Кокою вийшли на Судимиру досить легко і швидко після того, як Книгу було активовано й знято з неї захист. Книжниця тримала оборону світловим променем, що випромінювала Книга, начитуючи давні закляття. Кукуто притиснувся до Анни й трясся всіх тілом. Обидва стояли за Судимирою, яка розуміла, що зовсім скоро сюди надійде полчища таких вовкулаків та іншої нечисті Потойбіччя. Книга тільки прокинулась, ще не набула повної сили, необхідної для подібної боротьби. Ось Швака вже успішно прориває оборону, вправно уникаючи ударів світлового променя, і вибиває Книгу з рук Судимири. Тінь Шваки налягла на Книжницю та її підзахисних, які вже не сподівалися на порятунок.

Раптом із одного з відгалужень галереї з диким риком та гарчанням вискочив ще один вовк-монстр, який, зробивши кілька широких стрибків, опинився напроти Шваки. Своїм риком Най викликав суперника на бій-реванш, від якого той просто не може відмовитися, у нього немає вибору. Наю є що і кого захищати – свої спогади, все те, що в ньому залишилося від людини, той запах його минулого, на який він сюди прийшов. Той запах, який привів його до тями, коли він лежав напівпритомний на березі підземного озера з водоспадом, куди Ная винесло підземними водами, в які він втрапив із Лісницею, впавши в колодязь. Лісниця розчинилася у водоспаді, вислизнувши із Наєвих пазурів, і хто його знає, якими водами вона пливе зараз.

Анна відразу впізнала Ярослава. Чомусь, згадуючи історію з Лео, у неї виникло нав’язливе відчуття, що Ярослав десь поряд, вона думала про нього, кликала його, очікувала на нього. Вона була впевнена, що Ярослав переможе, він не може не перемогти, коли вона поряд. Він завжди так і говорив – ти мій талісман після чергової перемоги на перегонах. Раніше, до народження Марійки, вона завжди була поряд.

Най бився несамовито, жорстко, як останній раз у житті, хоча й заради життя – свого та тієї, що становила його єство. Проти цього у Шваки не було шансів. Від чергового важкого та різкого удару суперника Швака відлетів на кілька метрів та вдарився спиною о кам’яну стіну тунелю і тихо осів на землю у напівсвідомому стані. Кока, відчайдушно заступивши Швака, непримиренним риком дала зрозуміти, що Наю краще зупинитися і дали їм можливість піти. Поки Вовкулаки з’ясовували стосунки, Судимира й Кукута намагалися знайти вибиту з рук Книгу, але намарне – вона щезла, її ніде не було, Книжниця її не відчувала. Значить, все це був оманний хід із вовкулаками, відтяжний маневр і хтось третій, ним скориставшись, уніс Книгу у невідомому напрямку та з невідомими намірами. Анна не відводила очей від Ная-Ярослава, стояла, наче скам’яніла із так само скам’янілими звуками в горлі (словами її мозок зараз відмовлявся мислити), не в змозі нічого йому крикнути, дати знати, що впізнана його.

Коли Най відвів погляд від знавіснілої Коки на Шваку, то помітив, що з його суперником почалися метаморфози: випадала шерсть, втягувалися пазурі та ікла, вовча морда втопала в людське обличчя. Це був молодий хлопець. В голові Ная промайнули спалахи пам’яті: нічна дорога, аварія, повні розпачу очі молодої дівчини, день, якесь приміщення, багато підлітків, зухвалий хлопчина, який у відповідь на ляпас вдарив його, Ная, ні не його – іншого в ньому, у сонячне сплетіння. Цей хлопчина й та рудоволоса – єдине, що залишилося у нього від минулого життя, ні – минулого життя іншого – не його. Ще та дівчина, така беззахисна. Най відійшов. Кока миттю відволокла Шваку-хлопця в найближче відгалуження підземної галереї. Анна спромоглася на сипле ледь чутне «Ярославе». Він повернув до неї вовчу ікласту морду, подивився людськими очима, він не може до неї підійти, він не може контролювати звіра, точніше Ная зараз у ньому значно більше, ніж Ярослава. Коли Най-Ярослав нараз зник в численних коридорах підземелля, Анна несамовито викрикувала його ім’я. Але намарне.

Запала мряка від піднятого в повітря пилу – це реакція Потойбіччя у відповідь на райдугу чотирьох Книг. Судимира, Анна і Кукута пересувалися навпомацки, Книжниця знала, що ось-ось має закінчитися галерея. Вони йшли верхнім коридором, що виходив на невеличкий майданчик, з якого, якщо дивитися вниз, відкривався вид на долину, яку з їхнього боку окреслювали скелясті стіни із безліччю тунелів, та гірських хідників для спуску в долину, а з протилежного, положистого боку – Праліс, за яким починалися Креси Тринадрії. Долина мала форму тарелі, і, якщо дивитися на неї з висоти того майданчика, то виникає бажання хижим птахом покружляти над нею. Отже, у темряві вони мали бути обережні, щоб не зірватися з майданчика в урвище.

Коли Судимира відчула, що час зупинитися, мряка потроху почала розходитися. Вони дійсно вже стояли над долиною, у кількох метрах від прірви. Вже зовсім розвиднилося, і перед подорожніми відкрилася долина, від одного погляду на яку будь-хто міг зупинитися у нажаханому подиві: над долиною ширилися ляскання та грохот від важкої ходи сотні величезних ніг, бо низькодолом йшло безліч сухих дерев-чудовиськ, у яких час від часу ламалися гілки, а з місць зламу накрапав слиз, величезні щури з двома обличчями, песиголовці по двоє із флангів та вовкулаки – в ар’єргарді. Вони прямували на Тринадрію. А над усім цим товпищем нависав у повітрі Змій із Книгою Справедливості, прикутою ланцюгом до його шиї, та величезним діамантом у лобі.

***

Коли залягла пилова мряка, Книжники та Берегиня вирішили повернутися до літавиць. Книга Справедливості в Потойбіччі, це вони вже напевно знали, бо вона відгукнулася на їх спільну райдугу-розвідницю. І Судимира-літавиця має прийти саме на рідну землю. Але як тільки вони увійшли до табору, дозорні амазонок повідомили про навалу Змієвої армади на Тринадрію.

По табору була оголошена загальна мобілізація. Першими ворога мають зустріти літавиці-амазонки, влучність і міць списів та вогняних стріл яких підтримає оборонна сила Землі та Лісу Пращурів, звідки найбільш дієвою буде Сила Чотирьох Книг, скерована переважно на Силу Змія. Димові сигнали та голуби із яблучками-базікалами у дзьобах повідомлять Кам’яний Брід та Рудгард про вторгнення, а Підскарбничого та Бу вирішено відправити зустріти й привести допомогу зі своїх частин країни. Водяником Гарудою було також розіслано водою повідомлення всім тваринам та рослинам річок, озер, боліт, заплав про призву до бою. Марія передала Підскарбничим інженерам-кам’яникам малюнки та креслення Лео, а сама стала з Хайєю до лав амазонок. Лео, якому стало гірше, забрав із собою Ялайя і хлопець перебував під його захистом. Бій за Тринадрію розпочався.

Кожен з Чотирьох по-своєму виводив назовні силу своєї Книги: Ялайя, виставивши вперед руки з відкритими долонями та повністю зосередившись на кінчиках пальців, Професор Кварц, розкривши Книгу Часу й читаючи з неї тексти давньою мовою, Берегиня, вивергаючи з пащі, а Земля Пращурів – з і своїх надр. На цей раз потрібна була сила захисту та стриму руйнівного вибухового вогню Змія, підсиленого силою Книги Справедливості. Ось така вона – справедливість на ланцюгу. Як часто справа не в самій силі, а в тих руках, що цю силу тримають! Через Силу Книги Справедливості Сила Чотирьох була здатна лише на захист та послаблення вогняного нападника, але знищити Змія їм було не до снаги.

Від першого густострілу літавиць, які підпалили оперення своїх стріл, загорілися сухі хижі дерева-монстри. Вогонь у відповідь із пащі Змія об’єднана Сила Чотирьох віддзеркалила на загарбницьку армаду, у лавах дволицих щурів почалася паніка. Після тридцяти густострілів, а саме стільки було стріл у сагайдаці літавиці, полчища супротивника поріділи. Сила Чотирьох відбивала вбивче полум’я Змія, скеровуючи його в орду. Після стріл по флангах нападника розлетілися списи літавиць, що безжально влучали у псячі голови паскудних зайд. Але ворожі лави вмить поповнювалися новоприбулими потворами. Здавалося, що сили Змієвої армії безмірні. Незважаючи на всі зусилля малочисельного оборонного фронту Тринадрії, ворог тиснув і вже ступив на Землю Пращурів.

Почався ближній бій: верхи на конях літавиці рубали своїми мечами голови заброд навідмаш на обидва боки. Храбра наказала Марії залишити бій і піти до брата, якому погіршало. У бій ступили Ліс та Земля Пращурів: дерева та кущі чавили, рвали пазурами, шматували іклами, кололи та осліплювали гострим гіллям, проковтували дуплами, земля засмоктувала, розверзалася, ставала проваллям, кроти-однороги та змії затягували у свої нори, хижі птахи викльовувати очі та роздирали кігтями, ведмеді ламали, вовки загризали. Жоден дух Пралісу не залишився осторонь боротьби. Але незліченний ворог, до якого доєдналися з повітря вогняники, просувався вперед і вже майже дістався до Книжників та Берегині. Якщо вони вступлять в ближній бій, то не зможуть стримувати вогняну міць Змія. І тоді згорить Праліс, а Земля Пращурів перетвориться на згарище. І почнеться тріумфальний літ Змія над Тринадрією. А якщо відступаючи вглиб Тринадрії, залишать Праліс, то втратять Силу Книги скарбів та духів, і хто знає, чи втримають вони втрьох вогневу атаку Змія? А відступати довелось. Марія попереду вела Хайю та коника професора Кварца й перевозила на Мамуні брата, йому було зовсім зле, а Ялайя просто не міг йому допомогти – втративши підтримку однієї Книги, знесилені Троє Обраних з перемінним успіхом стримували натиск Змія та вогняників. Від вогняних струменів, що вони пропускали, запалав Праліс, ослабивши його оборонну здатність. Ворог пройшовши Ліс та Землю Пращурів, ступив в Тринадрію.

Коли Обрані та літавиці вже практично втратили надію, за їхніми спинами з усіх боків почало скочуватися каміння й підстрибувати одне на одного, утворюючи кам’яних монстрів, – надійшла допомога від кам’яників. Вийшовши наперед, кам’яні монстри щільною лінією трощили та чавили нечисть як на землі, так і в повітрі, своїми величезними багатотонними ножищами та ручищами, загнавши ворога знову у Праліс. У цей час за кам’яними монстрами вибудовувалася камінь за каменем стіна-плацдарм наввишки удвічі більша за найвище дерево Пралісу, на яку сходили на своїх вітах хвостами догори дерева-русалки та дерева-ящірки. Кам’яники-інженери швидко укладали їх у складні метальні конструкції різної потужності та дальності польоту каменя: одні збивали вогняників, інші – наземного супротивника за Пралісом. Перед стіною-плацдармом інші кам’яники-інженери будували з дерев, які самі своїми коріннями та вітами скріплювалися між собою, механізми-трасформери для одночасного метання сотень стріл та списів, призначених для ворога, що знаходився в Пралісі.

За кілька годин бою підійшли на допомогу літавицям лучниці-рудниці на чолі із Бу, які з кам’яного плацдарма своїми срібними стрілами влучно збивали вогняників, а рудники-воїни у ближньому бою з наземними зайдами виявляли блискуче володіння холодною зброєю. Хиже птаство рудників атакувало вовкулаків, песиголовців та щурів з повітря, а хижі звірі та гади – на землі. Ворога вдалося витиснути з Пралісу в долину. Сила Обраних возз’єдналася із Силою Книги Скарбів та Духів і Ялайя зміг швидко оглянути Лео. На його та Маріїн подив хлопцю полегшало, він відкрив очі й посміхнувся:

• Дякую, Маріє.

• Вибач, я без твого дозволу. Але в тому була нагальна потреба.

• Вийшло круто.

• Це ти крутий.

Ялайя мовчки вже знов став до оборони і на цей раз на хвильку відійшла Берегиня. Левиця наблизилася до Лео з Марією, облизала хлопця й попросила його себе обійняти:

• Мій хлопчику. Книга Долі впустила тебе на свої сторінки. Твоя Доля вже прописується, оскільки ти зробив неоціненну справу для порятунку Тринадрії своїми винаходами, отже, Потойбіччя тебе вже не виштовхує й небезпеки для твого життя немає. Але це ще не все. Ти щось маєш повернути Потойбіччю, інакше ніхто з вас звідси не вийде. Подумай, що це має бути.

Не встигла Берегиня повернулася до Професора та Ялайї, як одна недобита в Пралісі пара песиголовців вже летіла в стрибку на Марію з Лео, але нальоту потвор перехопив величезний вовкулака, вчепившись пазурами обидвох лап у їхньої горлянки, впав разом із ними, продовжуючи боротьбу вже на землі. Вони сильно зачепили Лео, який впавши та покотившись, притягнув на себе Силу Книги Скарбів та Духів, що світловим променем пройшла крізь нього наскрізь. У судомах Лео розтиснів стулені, здавалось навіки, кулаки й на землю скотилася та блискуча маленька річ, яку він віднайшов в одному з ковшів водяного колеса на старій рудні. Але на ту блискучку мало, хто звернув увагу. Марія кинулась відтягати Лео від світлового струму Землі Пращурів, а Най закінчував свою справу із песиголовцями.

***

• Моя пані, зараз саме час його викликати, викликати його, саме час. Саме час, моя пані, – Кукута бив крилами й перескакував з ноги на ногу, піднімаючи пилюку на маленькому майданчику по виході із верхньої галереї, звідки вони спостерігали за баталією з висоти. Судимира в основному не відривала очей від Змія та Книги на його шиї, Анна вишукувала там, далеко-далеко, своїх дітей, ніби з такої відстані можливо їх було впізнати. Пташки в сум’ятті кружляли над нею. Єдиний, хто емоційно, але уважно стежив за всіма подіями в долині, Пралісі та за ним, був як раз Кукута.

• Так, саме зараз. Ти правий. Клич.

Кукута забив крилами, витяг шию вперед, розкрив кривого дзьоба та прокукурікав. Це кукуріку було настільки потужним, що все на якусь мить затихло.

• Не кажи, кохана моя, що ти за мною скучила так швидко. Ще ж не пройшло і століття, – старий Буняк вийшов з-за спини Книжниці.

• Закортіло твої байки послухати. Що новенького тобі розповіли за цей час?

• З нового – все старе тільки з вивертом. Але є у мене для тебе кілька історій. З якої почати?

• Почни з тієї, де розповідається, як один старий, але з вивертом, Буняк от цю долину одним своїм поглядом на озеро перетворив.

• Добре. Слухай.

Горбань підбіг до Буняка, направив його погляд на навалу внизу й підняв старому вії. Велика територія, на якій знаходилася нечисть, із глухим гулом та грохотом обвалилася разом із нею. Урвище почало заливати водою, утворюючи велике та глибоке озеро, – це вже Водяник дочекався на свій вихід у цьому протистоянні. Непроханці намагалися виплисти з озера, але вода їх не пускала, затягувала на дно, риби-жаби із широко розкритими зубастими щелепами тільки й очікували на здобич, гігантський сом ширяв від берега до берега, б’ючи кількасоткілограмовим хвостом зухвальців, що мали намір вилізти на берег.

Бачачи свою потоплену армію, Змій відлетів. Щезає в тумані й Буняк.

• Якось розповіси мені інші історії.

• Авжеееееж, – почулося з-за туману.

Судимира та її друзі спустилися вузеньким плаєм до озера і, обігнувши його пологим берегом, вийшли до завітного Пралісу.

***

Земля та Ліс Пращурів не чіпали Ная, як минулого разу. Він з острахом ступав на цю територію знову, але його кликав поклик крові. Його крові в іншій істоті. Це його дочка. Він у цьому впевнений. Дівчина зі спалахів його пам’яті. Тільки ось очі. Очі Пращурів. Хлопчик? Хто він? Ні, не його син. Не відчуває Най до нього поклику крові. Але… Крик. Крик немовляти. Несамовитий. Залишенець. Най колись тримав його на своїх руках. І раптом осяяння. Він, вона, діти. Машина, ліс, сварка, страх втрати, відчай. Вовча яма, він – напівНай. Водоспад. Там відображався він справжній. Яро-славе. Най втрачає свідомість від неймовірного болю й падає поряд із вбитими ним песиголовцями.

• Тато? – Марія вгадала батька ще за першими ознаками перевтілення вовкулаки в людину. Вона вловила батькові риси обличчя, як тільки вони почали проступати на вовчий морді.

Троє обраних, як тільки Змій покинув поле бою, впали напівмертві від виснаження на Землю Пращурів. Тому вони не помітили, ні песиголовців, що накинулися на Марію, ні вовкулаки, що її захистив, ні тим більше, як він перетворився на людину, ні те, як Марія зняла з Ялайї накидку з капюшоном, щоб одягти змерзлого Ярослава, ні блискучої дрібної штуки, що вронив Лео, ні те, як ця штука збільшилася та стала золотою короною із отвором вигадливої форми посередині.

• Маріє, Лео, Ярославе, мої рідні, – Анна не тямила себе від щастя, коли, зайшовши завдяки обряду Судимири в Праліс, вона побігла стрімголов за пташками, які показували їй шлях до дітей.

Берегиня знайшла в собі сили піднятися першою. Похитуючись, левиця підійшла до Судимири:

• Надовго до наших країв?

• Не думаю. Що там твоя Книга пише стосовно моєї долі?

• Спокій. А ось ще одна доля, яку щойно почала писати Книга, буде нелегкою, неспокійною, повною перешкод та їх подолання, любові, ненависті, щастя, сліз, розчарувань та звершень і перемог. Це доля наймолодшого нащадка Гадячого Короля. І він серед нас. Точніше…, – пташки усі підлетіли до корони й разом дзьобиками підняли її, і, пролетівши над Ялайєю, Лео, Ярославом, Анною, одягли корону на наїжачену голівку розгубленої Марії, – … ВОНА.

Очі Марії засяяли глибинним переливчастим світлом, ноги то спліталися блискучими зміїними кільцями, то розпліталися, волосся то відростало зміїними вигинами, то знов поверталося до свого первинного стану.

• Коли найстарший із живих нащадків Гадячого Короля роздвоїться, – тихо промовляла Анна, – а наймолодший – одягне корону, за якою піде камінь. Що значать останні слова? Який камінь піде за короною? – звернулась вона до Судимири.

• Зараз подивимося. Бачиш отвір в короні? Коли вона на голові Гадячого Короля, або в нашому випадку – Королеви, місце для каменя не має порожнювати. Єдиний камінь, який для цього химерного отвору підходить, це той, що ми бачили в лобі Змія. Корона – потужна сила, здатна притягти камінь, де б він ні був, навіть разом із тим, хто його не хоче відпускати. Друзі, давно ви не спілкувалися зі Змієм? Раджу приготуватися до зустрічі.

Ялайя допоміг Марії сісти на Хайю, сам став поряд, тримаючи коня за вуздечку. Професор Кварц на конику приєднався з іншого боку, далі до лінію Обраних підійшла Берегиня. Подружжя Коваленків, Лео та Судимира із Кукутою стали збоку поодаль, з острахом вдивляючись у небо. Мамуна не знаходила собі місця: їй хотілося стати поряд із Хайєю та коником, але Ялайя відправляв її до Лео. Їй було щонайменше образливо.

Дозорні на стіні-плацдармі оголосили повітряну тривогу. Усі лінії оборони миттю зайняли свої позиції. На обрії замайорила вогняна пляма. Судимира передала живим коридором Храбрі, що військо має бути виключно напоготові, але на разі двобій зі Змієм приймає Сила Чотирьох Книг та Корони Гадячого Короля.

Змій летів силувано, опираючись, розпачливо й без прицілу розкидаючи вогонь навколо себе, віхті якого падали в озеро та згасали з шипінням у його водах. Коли Змій приречено перетнув лінію Пралісу, одна потужна сила продовжувала його тягти за камінь далі, а інша – виштовхувала назад, то розтягуючи, то сплющуючи тіло ще зовсім недавно непереможного Провідника Зла. Щоб врятуватися, Змій відпустив Діамант, який пролетівши Пралісом приєднався до Корони на Голові Гадячої Королеви. Потвору відкинуло до самого озера, кілька разів перевернувши її тіло в повітрі. Під час одного з таких переворотів ланцюг на шиї Змія відчепився й разом із Книгою Справедливості шубовснувся в озеро.

• Гарудо! Це зараз твоя Сила, – закричала Судимира Водянику. – Відроди Міць П’ятикнижжя!

Тієї ж миті з-під озерних вод вилетів величезний орел, який, зависнувши в повітрі над Обраними і Королевою, доєднав до їх спільного потужного світлового променя Силу Книги Справедливості, випустивши її зі своїх очей. Спільна Сила різнокольоровою райдугою вдарила Змія, розбивши його на дрібний порох. В озеро плюхнулося обм’якле тіло Лама, яке велетенський сом вже збирався ляснути своїм вбивчим хвостом.

• Санчо, залиш його, – вигукнула Марія. – Винеси його на берег.

• Його доля – не бути Змієм, йому судилося багато доброго та величного зробити для Тринадрії. У нього все ще попереду, а це йому наука на все життя, – пророкувала Берегиня.

До озера вже через увесь Праліс несамовито бігла Бу, щоб допомогти братові прийти до тями й захистити від можливої помсти хоч кого з її посестер, друзів та соратниць і соратників. Усі були потомлені та виснажені настільки, що навіть не залишилось сил привітати одне одного з перемогою. Але військо лікувало!

• Кукуто, підімо скоріш додому. Тут вже нецікаво. Хоч поспимо спокійно. А то останнім часом…, – Судимира вже збиралася йти, як Берегиня із Орлом на спині підійшла до Лео.

• Хлопче, синку, знай, що ти можеш покликати мене, Берегиню, та Гаруду, коли тобі потрібна буде наша допомога. Тільки підійди до будь-якої криниці. На Лісницю не тримай зла. Колись 8 років тому, вона на моє прохання, врятувала тобі життя. І зараз, моя сестра хотіла зробити те ж саме. Потойбіччя тебе вбивало. Але ти виборов собі право існувати в обох світах. І в кожному світі у тебе є батьки, які тебе люблять.

Раптом над Лео пролетів птах-рудник і вронив яблуко, що впало прямо на його червоний наплічник, скотився з нього прямо до ніг Хайї, на якому сиділа Марія.

• Базікало?

• ХХІІІ, моя пані.

• Як ти тут опинився? Де твій брат?

• Хлопців соколів попросив підкинути. Так що бій я спостерігав з пташиної високості. А брата я вже шукаю. Де ти? Виходь на зв’язок. За дерева вчепився від самого Кам’яного Броду? На центрифузі зі стрілами на кам’яній стіні? Вже не там? Зі стрілою відлетів у Ліс? Розколовся навпіл та сім’я просипалося? Я тебе вітаю, за кілька років ти станеш татусем. Уяви, скільки ми розкажемо нашим дітям! Чекай, я кочусь до тебе, я поряд. Шановна пані, дякую за довіру і можливість пишатися своїм життям! – І покотився Базікало ХХІІІ попрощатися з братом та знайти собі нового напарника серед своїх братів.

З-за кущів почувся плаксивий тонкий голос, що жалівся на те, що всі кинули-залишили, довелося самому-однісінькому добиратися-діставатися. Оце, мовляв, ледве доплентався, а тут таке. Ніхто його не зустрічає-не вітає. Нікому він не потрібен, все без нього вирішили-зробили-перемогли. Ніхто з цих ледарів-нікчем не повідомив-не просвітив про те, що у нас вже Королева-Правителька. Де ж цей, мовляв, Вапняк, новий Бургомістр Кам’яного Броду, де та Храбра. Треба ж на поклон-пошану, до Її Величності – Великої переможниці Змія. На галявину на своїх маленьких ніжках викотився Бургомістр Рудграду. До галявини вже підходили представники літавиць, кам’яників та рудників. Марія, виїхавши на середину чистини, дала знати, що хоче говорити. Запала тиша.

• Дякую за честь звернутися до вас, земляний народе! Дякую за честь бути поряд з вами у боротьбі із ворогом! Вітаю з тим, що ви повернули собі свою пам'ять, знання, давню мудрість і нову єдність. Часи Гадячого Короля давно минули. Золотий вік неможна повернути, лише самим зробити свій вік золотим. І ніякі королі та королеви вам в цьому не потрібні.

Марія зняла Корону з Каменем зі своєї голови й вони вмить розсипалась пилом під зойк здивування народу. Ялайя допоміг Марії спішитися та підвів її до батьків і Лео. Марія намагалася вловити його погляд, наостанок побачити й унести із собою спогад його проникливих очей, заволочених вічним сумнівом, іронією та відстороненістю. Натомість Ялайя скуйовдив кудряве волосся Лео, попрощався з усіма, обняв по дружньому Марію й пішов в напрямі озера до Бу з Ламом. За ним подріботіла ще злегка ображена на нього Мамуна.

_________________________________________________________

Пройшов рік.

Марія та Костик заснували за допомогою Анни і Ярослава місцевий молодіжний рух, починаючи з найменших шибайголів, з якими Марії колись ганяла дворами. Хлопці та дівчата брали участь в організованих рухом спортивних, альпіністичних, археологічних, кінних, екологічних, мистецьких таборах. Спортивні табори Марія організовувала за зразком табору та системи тренувань літавиць, додавши деякі секрети підготовки лучниць-рудниць. Лео, якому подобалось спілкування з дітьми в таборах, допомагав із розробкою різного устаткування та необхідного обладнання. Ярослав надавав свій автодром для навчань та тренувань. Костик, який успішно поборов хворобу і перебував на стадії реабілітації, проводив чудові та пізнавальні мистецькі майстеркласи. Поступово до руху стали приходити однолітки Марії та Костика й пропонували цікаві ідеї та допомогу в організації таборів та проектів для підлітків.

З’явився Ден, який зник рік тому. Батьки вже майже зневірилися його знайти. Він змарнів, ні з ким не спілкувався, у ліцеї майже не показувався. У бік колишніх друзяк та дівчат зовсім не дивився. Його часто бачили із старшою дівчиною, з якою він час від час надовго зникав.

Однієї ночі Марія прокинулась від до болю знайомого сигналу автівки. Визирнувши у вікно, вона не повірила своїм очам, у дворі з увімкненими фарами та відкритим зім’ятим капотом стояла їхня Крихітка, що так і залишилася в тому лісі рік тому. Крихітку обплів чіпкий плющ та обліпив теплий м’який мох. Вона постаріла та поіржавіла. На разі Крихітка продовжувала сигналити під Марійчиним вікном. Коли Марія вийшла до неї, сигнал припинився і відкрились передні пасажирські дверцята, запрошуючи дівчину сісти.

Коли вони виїхали за місто й повернули на ту дорогу, яка прямувала вздовж лісу, Марія зрозуміла, що невдовзі вони звернуть на таємничу ґрунтівку вглиб лісу, яку вони потім знайти так і не змогли, щоб забрати Крихітку. Було видно, що Крихітка напевно знала дорогу й зупинилася саме на тому місці перед розкаряченою вербою, де її й залишили колись.

Марія вийшла з автівки й, озирнувшись довкола, вже знала, куди їй іти – простець до Зміїного джерела сяяв тьмяним манливим світлом. Дівчина спустилася до джерела й побачила, що поодаль, біля стариці, таким самим світлом її манила сумнозвісна стара рудня. Що на цей раз вона замислила? Води стариці пінилися, водні колеса беззвучно працювали. На березі спиною до Марії біля коліс задумливо сидів хлопець з довгим волоссям.

• Ти так і не розказала ту історію, яку готувала для Буняка. Я можу зараз її послухати. Вона ще тобі болить? – він не обертався, Марія сіла поряд.

• Я думаю, ти знав завжди, що я хотіла тоді розказати. Санчо – ще той балакун. Ден твоїх рук справа?

• Тоді розкажи, як Лео? Взагалі розкажи про цей рік свого життя.