Цей спотворений світ.

Історією злочину, що стався з Діаною Гливою було нажахане не тільки наше маленьке містечко, але й уся країна.

Сталося це кілька місяців тому. Недалеко від Теркова з психіатричної лікарні втік психопат та небезпечний злочинець Олександр Сомов, котрий знаходився спеціальному закладі на примусовому лікуванні.

Ця новина пройшла «червоними» заголовками через усі місцеві пабліки. Були дані особисті прикмети втікача, а жителів Теркова закликали бути обережними.

Можливо, Діана не читала тих новин або притаманна всім юним та безпечним людям впевненість в тому, що біда - це щось далеке і вона неодмінно пройде повз тебе, утім всупереч цим припущенням, трагедія все таки сталася: пізнім вечором Діана поверталась з магазину де мала підробіток на літніх канікулах. Її шлях пролягав через Чернечий парк. Цим місцем вона ходила не один десяток раз. Чернечий парк завжди вважався безпечним місцем де проводили час багато Терковчан, але у той фатальний вечір стежиною від магазину де працювала Діана до житлового району де вона мешкала їй і трапився Сомов.

Нелюд напав на дівчину, жорстоко побив її та зґвалтував дівчину, а ще у приступі власного садизму зубами вчепився у її плече та вирвав шмат плоті. Потім, Діана мало не щоночі бачитиме у вісні безбарвні, очманілі очі Сомова та його закривавлену пащу та відчуватиме одне єдине бажання – вмерти, аби скінчити увесь цей жах. І скоріш за все, Сомов таки вбив би її, але його налякали неочікувано почуті кроки. Це на пізню прогулянку з власними собаками вийшло двоє господарів. Вони, навмисне гуляли зі своїми підбулями доволі пізно, аби в більш ранній час не лякати перехожих у Чернечому парку.

Це і власне, налякало покидька. Він покинув Діану, спірвався та, як потім описали, свідки чкурнув з майже нелюдською швидкістю парком десь у сторону закинутої ще з рядянщини, недобудови. Там, серед покинутих, бетонних стін його і знайдуть та затримають через кілька годин на світанку. До понівеченої та ледь живої Діани власники пвідбулів викличуть швидку та поліцію.

На ранок увесь Терков «гудів» про жахливу подію і не дивлячись на повідомлення, що Сомова затримано місто ніби опустіло. Люди наче через «спізнену» інерцію боялись навіть вийти з дому, а в Чернечому парку, завжди переповненому в літній день матусями з візочками, було зовсім безлюдно. На місці злочину постійно ходили представники поліції та ще якісь люди в цивільному.

Діана під постійними заспокійливими лежала в лікарні. Спокійний ритм життя у Теркові був не просто порушений, а наче пошматований. Ніхто і ніколи у нашому маленькому місті де один через одного, усі знайомі навіть не могли уявити, що може статись такий звірячий злочин. Містяни були нажахані та усіляко переживали за дівчину. Історія набирала резонансу та моментально розлетілась спочатку усією областю, а потім і всією країною. Усі чекали найсуворішого покарання для Сомова. Вчергове у ЗМІ піднялося питання про доцільність повернення смертної кари, а законотворці підхопили настрій народу, сперечались у політичних шоу про наслідки реабілітації найвищої міри покарання. Хтось згадував про трьох невинно страчених замість Андрія Чекатило, хтось заявляв, що таким нелюдам, як Сомов не місце на цій землі, навіть у довічній ізоляції.

Слідство йшло, людські емоції вщухали та переключались на черговий корупційний скандал – останнього «добра» в нашій країні було не займати. Діана лікувала тіло та зруйновану душу, вчилась жити з тим, що сталось та боротись зі страхами різких звуків, чоловічих дотиків та голосів, темноти та нічних жахіть.

Минало кілька тижнів поки лікарі прийшли до згоди, що дівчину можна виписати. Вона дивилась у вікно, як липневу спеку збивала вечірня злива. Дощ утворював безліч потоків на лікарняному вікні. Діана спостерігала за ними та розмірковувала про те, як має жити далі – там у зовнішньому світі від якого вона сховалась тут у лікарняних стінах. Як дивитиметься у очі власним батьками, котрі мали забрати її зараз. Вона майже не бачила їх після трагедії, тому як просила не приходити до лікарні, аби вона могла цілком відгородитись від усього світу та заховатися тут, у власній мушлі-схованці, під ковдрою на лікарняному ліжку та прожити вчергове той жах, щоб врешті решт, він залишив її та подався в минуле.

Діана сіпнула плечем. Від спогадів травмоване місце на яке було накладене кілька швів знову занило. Треба було пити знеболювальне. Утім, було дещо страшніше од болю – то огидне відчуття його зубів від котрого Діані так і не вдалось позбавитись.

А ще вона думала про Андрія, свого нареченого. Як мали після пережитого скластись їх стосунки. Після того, як нарешті Діана могла відповісти на дзвінок, хлопець зателефонував та довго плакав, картав, що не зміг зустріти її того вечора, обіцяв повну підтримку та запевняв, що вони зможуть пережити той жах разом та обов’язково будуть щасливими.

– Як справи, Діанка? – її роздуми перервав голос Олени Михайлівни, лікарки, котра нею опікувалась усі ці дні. – Зачекалась вже напевно. Хочеш додому?

– Не знаю. Мені здається, що там мені буде дуже страшно.

– Не буде, дівчинко моя. Рекомендації мої ти запам’ятала, так? Нехай щастить. І, постарайся, більше не балуватись коротенькими спідничками – сказала лікарка і через мить додала, – аби знов якоїсь біди не стало. – Діані навіть здалось, що жінка якось грайливо їй підморгнула.

Діана навіть відповісти не встигла, як Олена Михайлівна вийшла з палати, а коридором вже чулись голоси та кроки її батьків.

Дома дівчина попросила не вимикати світло на ніч та залишити його у маленькому передпокої. Вона лежала у ліжку, намагаючись усвідомити себе вдома. Снодійні ще не почали діяти, а з її думок ніяк не йшли слова завжди такої лагідної лікарки. До чого те її зауваження про спідничку? Наче, якщо на ній був би інший одяг, то той нелюд пройшов би повз. Утім, її роздуми перервав звук дверей, що тихо відчинились і у кімнату увійшла мама.

– Доню, ти спиш? – спитала вона лагідно, – Слухай, зовсім забула тобі сказати. Телефонував слідчий, просив аби ти по можливості заїхала до нього, ніби він має до тебе кілька питань. Хочеш батько тебе завтра відвезе?

Наступного дня Діана зателефонувала Андрію аби попросити його, щоб він поїхав до слідчого разом з нею, але хлопець був «поза зоною», тому до поліції вона приїхала у супроводі батька. У поліцейському відділку відчувався абсолютно контрастний з літньою погодою, неприродній холод. Діана швидко знайшла потрібний її кабінет та тихенько постукала:

– Заходьте, – почула вона чоловічий голос. Вона відчула легке тремтіння у тілі, але приборкав емоції впевнено штовхнула двері. – А, пані Глива, виписались уже? Проходьте.

Діана зайшла до кабінету та присіла на запропоноване місце. Слідчий навіть не піднімаючи очей, продовжував перебирати якісь папери у себе на столі.

– Ви щось хотіли? – Спитала Діана.

– Так. – протяжно відповів слідчий. Так-так-так. Як ти себе почуваєш?

– Вчусь жити наново.

– Так. Вчишся. Жити. Заново. – він ніби навмисно розтягував власні слова.

– Що сталося? Щось з….? – Вона відчувала, що фізично не може говорити про покидька який її скривдив, наче, ще слово і він матеріалізується та стане позаду неї. Дівчина навіть інстинктивно озирнулась.

– Ні, його мають судити. Адвокат, захист, там свої нюанси. Верховенство права, сама розумієш. Але я не про це.

– А про що?

– Про… – він на мить замовк. – От додала ти, Глива, нам клопоту. Маємо тепер суцільні перевірки. Приїздять зі столиці усілякі. – Слідчий замовк та кинув два пальці собі на плече, напевно вказуючи на місце пагону.

– В сенсі, додала клопоту? – Діана оторопіла.

– Та, не прикидайтесь, пані Глива. – Він знову перейшов на «Ви». – Знаючи, що з психіатрички втік Сомов, ходити темними парками після одинадцятої. Це знаєте, навіть наводить на певні думки.

Діана не ладна була навіть слова вимовити від шоку. Слідчий продовжив:

– Добре, Діано, йдіть. Якщо раптом що, вас викличуть.

Дівчина тремтячими ногами вийшла з кабінету та поспішила до автомобільної стоянки, лише на мить зупинившись, коли почула якийсь дивний присвіст, ніби хтось навмисне присвиснув їй у слід. Озирнувшись, Діана побачила кількох чоловіків, котрі з кавою у руках стояли поодаль входу до відділку.

Діана знову набрала Андрія, але голос у телефонному динаміку сповістив її, що абонент відхилив її виклик. Вона сіла у машину та попросила батька заїхати до магазину, де працювала до трагедії, аби забрати деякі свої особисті речі, які залишились там після останньої її зміни.

Останнє місце роботи зустріло її напруженою тишею. Тьотя Наташа, старша продавчиня мовчки винесла її речі, які хтось турботливо вже запакував. Жодного «привіт», ні питання про те, як у неї справи, нічого - лише тиша.

– Дякую. – Промовила Діана. Її ніяк не покидало ледь вловиме почуття тривоги.

– Та не дякуй. – обізвалась Любка, мила дівчина - колега з котрою Діана чудово працювала в парі. – Це ми тобі маємо дякувати.

– Люб, перестань. – обізвалась тьотя Наташа.

– Що «перестань». Самі жалілись, що через неї тепер до нашого магазину менше покупців приходять. Люди наче подуріли од страху. Раніше, всі хто гуляв поряд, в парку, всі до нас. Хто по каву, хто по пиво, по смаколики, а тепер навіть половини того потоку немає.

– Закрий рота, – знову засичала до неї жінка.

– Люба, може мені вибачитись? – долаючи нудоту, сказала Діана.

– А може і вибачитись. – гримнула Любка. – Ніби ти не знала, що тим все скінчитися може. Мужицької натури не знаєш, що може статися, коли ночами пустими парками вештаєшся.

– Вибач, Діано. – звернулась до неї тітка Наталля. – Ти не мала усього того чути.

Але Діана вибігла з приміщення на ходу витираючи сльози та затуляючи вуха, бо Любчині слова про те, що може їй вартувало не пручатися, а постаратися ще й задоволення отримати безжально її наздоганяли.

Вдома дівчині ледь вистачило сил аби дійти до ліжка. Що відбувається? Що це з людьми робилося? Але її намагання знайти відповідь на ці запитання перервало сповіщення в одному з месенджерів.

«Не дзвони і не шукай мене. Все скінчено».

Повідомлення від коханого впевнено вибивало будь який грунт з-під її ніг. Світ знову втрачав свої чіткі форми. Що сталося? Чому? Як він міг? Це ж він плакав та клявся, що вони переживуть все разом. А зараз, коли дійсність з якихось непояснюваних причин перевертається з ніг на голову і дехто намагається біле назвати чорним, Андрій покидає її залишаючи один на один з цим жахом. Вона знову набрала номер коханого, абонент знову відхилив її виклик.

Діана несила піднятися пролежала у ліжку кілька днів поки якимось ранком не почула репортаж у новинах. Якась жінка милим голосом розказувала, що вона однокласниця Олександра Сомова і що завжди знала його як чуйного хлопця. У своїх розповідях вона люб’язно називала його «Сашенькою» і розказувала, як одного разу він жертвуючи собою через вчительський гнів, навмисне спізнився до школи аби перевести стареньку бабусю через дорогу. За цим сюжетом, слідував наступний в якому Тамара Петрівна – хеографиня з гуртку танців де займалась в дитинстві Діана розповідала свою історію:

– Так, я добре пам’ятаю Діану. – казала жінка поправляючи окуляри на власному носі. – Ну що я вам можу розказати. Нічого. Не риба, не м’ясо. Така собі дівчинка.

– Вимкни це. – озвався Діанин батько до матері, коли помітив як дочка стоїть в порозі кухні та очманілими очима дивиться у телевізор. Він нервово палив сигарету у відчинене вікно.

– Не треба! – наказала Діана.

– Особливих здібностей до танців не мала. – Продовжувала Тамара Петрівна. – Її мама через силу водила. Вона жалілась, що Діана наче не дівчинка, а як хлопчисько якийсь. Так і казала, мовляв жіночності в неї немає. Просила, щоб я ту жіночність у ній відкрила. Але ми ж таким не займаємось, ми вчимо танцю, а не жіночності. Вони не довго займались. Взагалі, проблемна дівчинка була. Нездатна. Тільки дівчат мені «колотила» та чвари розводила. Мама її і забрала. Напевно, знайшла інше місце де можна ту саму, жіночність відкрити. – Тамара Петрівна навіть грайливо хмикнула на останньому реченні.

Далі йшли міркування якоїсь експертки про те, що це ще треба розібратися, чи дійсно потерпіла після зґвалтування є жертвою? Чи потрібно перекладати відповідальність за те що сталося лише на чоловіка. Можливо, жінка сама винна в тому що сталося? Чи не спровокувала сама жінка кривдника? Всі ж розуміють, що Сомов був до цього багато років в ізоляції, тому можна було спрогнозувати його дії і якщо жінка цього не зробила, тому в цьому мають виникнути питання вже до жінки.

Діана не вірила почутому. Її свідомість відмовлялась сприймати це. Здавалось, наче дійсність набуває якоїсь викручено-збоченої форми, залишаючи один єдиний запит: Як у ній жити?

– Доню, може як би ти не пішла тим парком того вечора. Ти ж мала інший, більш дальший, але освітлений шлях. Чому ти пішла тудою?

– Мамо! – крикнула Діана. – Що ти таке кажеш? Навіть, якщо я і пішла тим шляхом, навіть якщо на мені була найкоротша спідниця, най навіть голою, це не привід мене ґвалтувати. Мамо, той звір мене мало не вбив. Чи може, на твою думку, було б краще, щоб він все таки вбив мене, тоді злочин був би ніби закінченим. Як це все розуміти?

– Не знаю, доню. Але стільки всього сталося після. Батька вчора звільнили. До мене учора, після роботи вчепився якийсь чоловік, сказав, що він журналіст зі столиці та запитав, чи відчуваю я сором за неналежне виховання дочки. Андрій тебе покинув. Все це має тяжкі наслідки.

– Мамо, що з тобою? Тяжкі наслідки – це те, що я мало не загинула та не зійшла з розуму від пережитого.

– Так, але люди інше думають.

– Які люди? Купка подурілих? – Діана тицьнула в екран телевізора.

– Та не купка. – тихо відповіла мама.

– Хвате! – гримнув батько та вийшов із кухні.

Те що, все таки «не купка» Діана переконалась в наступні кілька днів. Майже, усі знайомі, котрих Діана перестрічала на вулиці швидко переходили на інший бік вулиці, а ті хто не встигав, говорив з нею швидко та формально. Тему можливої Діаниної провокації у відношенні Сомова швидко підхопили ЗМІ та блогери з кожним разом все більше переконуючи власну аудиторію, в тому, що Діана виявляється зовсім не жертва, а справжня провокаторша, котра підштовхнула Сомова до того що сталося, а в мережі швидко набував популярності хештег #FreeSomov. У людських пересудах зникло визначення «зґвалтування» та замінилось на словосполучення «статевий акт» яке коментатори вживали задля припущення того, що Глива, можливо навіть отримала справжнє задоволення.

***

Одним жовтневим світанком Діана, вдягнувши медичну маску на обличчя, майже непомітно сіла до потягу. Знайшовши потрібне місце, вона довго дивилась як вокзальна будівля тікала назад. Її рідне місто залишалось в минулому. Більшість пасажирів у вагоні ще спали, сусідка по купе тихо пила ранковий чай листаючи стрічку новин. Раптом вона зупинилась на одному з вчорашніх відео. На ганку стояв бувший небезпечний рецидивіст, пацієнт психіатричної лікарні, втікач, психопат та ґвалтівник Олександр Сомов.

– Які ваші плани, пан Сомов? – гукнув хтось із натовпу.

– Хочу прийняти гарячу ванну. – вимовив він вдивляючись у натовп тими ж, майже безбарвними очима.

Натовп вибухнув шаленим сміхом. Камера з Сомова змістилась на кілька десятків людей, що зустрічали чоловіка із зали суду. Де інде, рясніли плакати з тим де #FreeSomov, де інде можна було прочитати слово «Справедливість»

– Ми вітаємо вас, пан Сомов із справедливим рішенням суду. – Знову почулось із натовпу. – Але, все таки, що плануєте робити?

– Боротись. – Вимовив він. – Боротись за таких як я, за тих хто став жертвою подібної несправедливості та наклепу.

– Йобнулись, блядь, зовсім. Цей світ цілком сплющило. – Вимовила сусідка по купе. – Ой, вибачте, – ніби щойно помітивши дівчину, звернулась вона до Діани.

Діана нічого не відповіла, лише мовчки залізла на верхню полицю. Вона відвернулась до стіни, вслуховуючись у монотонний стукіт колес. Тим часом, потяг остаточно набрав швидкості. Він, наче навмисно поспішав, спасаючи бідолашну дівчину, відвозячи її у невідомість, від власних стархів, людських докорів та жахливої несправедливості...

***

Це придумана історія. Немає не Гливи Діани, ні, Слава Богу, Олександра Сомова, а на мапі нашої країни не існує міста Терків з Чернечим парком. Все плід моєї, власної фантазії – все, окрім реальності в котрій жертву ставлять в один ряд з кривдником і ба більше звинувачують, що вона сама винна у тому, що стала об’єктом нападу.