Квіткова князівна

Поступово до їх малого закутка почали доходити похмурі чутки. Селяни пошепки казали слово війна. Та хіба можна сумніватись у війську князя?

Їх мале село налічувало заледве десяток господарств. Здавалось вся буря мала пройти повз цього глухого місця.

Батура розбудила Нею потрусивши за плечі. На дворі стояв нічний морок. Звісно сестри дізнались про випадкові пригоди та покарали неслухняне дівчисько. На руках та ногах вже місяць не сходили сліди від лози. З того часу літні ночі вона спала на дворі, щоб зайвий раз не траплятись на очі сестрам.

— Нея! Віринеє, вставай негайно! — голос Батури звучав незвично. Нотки жалю та страху, замість звичної злості. Вони майже ніколи не називали її повним ім’ям.

— У нас пацієнт? — Нея озирнулась довкола.

— Чш. Мовчи та слухай. — стара дала їй малий мішок з речами. — Йди в ліс та не виходь з нього якомога довше. Сховайся серед дерев, як ти це вмієш робити. Ні за яких обстави не показуйся іншим на очі! Йди в сторону заходу сонця — там місто княжої родини, воно безпечніше за інші. Не кажи свого повного ім’я. І про сили свої мовчи, якщо питають прикидайся неграмотною. Пам’ятай чого тебе вчили — не пропадеш.

— Але чому? — дівчина налякано дивилась на стару жінку.

— Арони вже з тієї сторони озера. Ми з сестрою далеко не підемо, а ти молода. Ще жити й жити. — голос Маркури лунав від ґанку. Друга сестра вже майже не могла пересуватись самотужки, тож не покидала хати з минулого літа. — А тепер хутчіше! Поки ліс встигне тебе сховати.

Й вона побігла. З тої сторони села чувся галас. Люди прокидались запізно, щоб втекти від озброєних чужинців. Полум’я розгорілось над хатою старости та крики людей наче звіриний вий заполонили ліс.

Віринея влізла на найвище дерево з краю лісу та притулилась до стовбура. Знайомий з дитинства сховок. Дерево під пальцями легко відкликнулось теплим відчуттям та вкрило дівчину м’якою ковдрою. Тепер ніхто сторонній не може розгледіти постать серед густого листя. Ці сили прокинулись в ній дуже рано, але старі завжди казали про це мовчати.

Події в селі розвивались швидко. Здалеку Віринея могла розгледіти вже полишаючи полум’ям рідну хату. Холод пробив від усвідомлення жахливої долі єдиної родини. Хай Батура та Маркура не були кращими вихователями — такої страшної смерті Нея їм не бажала. Крики й стогони доносились разом із запахом паленого м’яса. Вціліла худоба намагалась втекти у ліс топчучи людей під собою. Тих, кому вдавалось вибратись за межі села, вбивали Арони.

Тільки через деякий час Віринеї вдалось розгледіти їх у деталях. Кілька постатей наближались до її сховку. Раніше їй не доводилось бачити настільки чималих чоловіків. Здавалось це справжня гора, а не людина. Їх обладунки міцно прилягали до тіла та нагадували шкіру невідомого звіра вкриту лускою. Обличчя чужинці не ховали, хоча за безлічі шрамів важко розпізнати їх справжні риси. Волосся теж повністю збрите, відкриваючи зататуйовану невідомими малюнками голову.

Арони зупинились зовсім поруч. Їхню мову нагадувала дівчина знайому говірку, але так все одно відрізнялась. Пара з них тягла за собою дівчину, що намагалась вириватись. Віринея з жахом впізнала нещасну Гальку, чий живіт ще не виглядав достатньо помітним. Більшість односелець поки не знала про положення дівчини.

Чоловіки прив’язали Галку до сусіднього дерева. Нещасна звивалась та кричала. Хоча навряд хтось, окрім Неї та диких звірів з лісу, мав змогу це почути. До знерухомленої дівчини нахилився по голосу та повільним рухам старший чоловік, чию голову закривало мішкувате вбрання. Щось блимнуло, засліпивши очі. Він дістав білого ножа, наче витесаного з кістки, та почав повільно розрізати шкіру на відкритій шиї, обличчі та руках. Віринея з моторошним розумінням бачила, що він не зачіпає найважливіших жил крові, перетинаючи простір довкола, через що тіло почало нагадувати потріскану крону старого дерева з якої сочились соки.

Галка почала затихати. Її обличчя завмерло, пустий погляд втулився у далеку блакить неба.

Дівчина бігла тільки їй відомими стежками лісу. Вже прохолодні ночі та вологі ранки не додавали сил. З часом дерева почали рідіти, а де-не-де чулись голоси людей. Нея тікала від них наче дикий звір. Перед очима залишались страшні картини смертей знайомих людей. В один день її просто покинули сили та вона впала посеред невідомого поля.

Віринея прокинулась від променів сонця разючих в очі. Маленьке віконце над її головою пропускало невелику кількість світла до просторого приміщення з ліжками. Люди наче тіні снували поміж них, хтось досі лежав непритомний.

— Ви прокинулись? — над Неєю схилився чоловік. Його вбрання було зеленого кольору, таке носили тільки служителі великого Храму.

— Так. Де я? — дівчина налякано озиралась.

— Ви в лазареті. — чоловік говорив холодно, обережно проводячи над її тілом рукою. — Наразі вже все добре. Вас відведуть до житлових кімнат. Згодом зроблять перевірку родової мітки. Пам’ятаєте своє ім’я?

— Віра. — свідомість дівчини здавалась сплутаною, але вона пам'ятала настанови старших.

— Чудово.

До неї дійсно підійшла жінка та допомогла встати. Віринея зрозуміла, що не має при собі жодних власних речей. Це не додало їй гумору. Поведінка людей видавалась спокійною, але це не заважало певній напрузі блукати по тілу.

Нарешті жінка привела її до великої ясної кімнати. Посеред цього величезного простору стояв лише один невеличкий стіл та два крісла. одне з них займав чоловік у пишних темно-зелених шатах з тонкими пасами візерунка, вишитого нитками з блискучого металу.

— Ваша Святість. — жінка, що проводжала Віринею, схилилась ледь не до підлоги.

Дівчина трохи ніяково повторила цей рух.

— Залиш нас. — чоловік говорив тихо, але дівчина мимоволі відчула легку силу вкладену в ці слова. Невже перед нею настільки сильний носій дару, що навіть просто в розмові може розповсюджувати силу?

Його погляд зупинився на Віринеї.

— Присядь дитино. — чоловік вказав на друге крісло. — Скажи, а хто твої батьки?

— Не знаю. Мене підкинули до хати немовлям. Виростили місцеві бездітні жінки. — вона знизала плечима, присівши на самий краєчок м'які меблі.

— А чоловік?

— Він у війську. Я не мала звісток вже кілька місяців.

Маг покивав та заніс запис у книжку.

— Тож твоє ім'я Віра. — промовив Його Святість потираючи сиву бороду.

— Так. — дівчина схилила голову, щоб не дивитися ненароком у вічі старця. Його погляд відчувався навіть шкірою, наче хвиля холодної води.

— Покажи мені свою мітку.

Віринея відтягла край рукава. Мітка є досить інтимною річчю. Показати її комусь сторонньому — ледь не те саме, що вийти на вулицю голяка. Тому дівчина напружилась усім тілом, ніби готуючись до атаки. Сухуваті пальці Святості делікатно доторкнулись до замкнутого контуру малюнку, змушуючи той засвітитись.

— Чи відомо тобі, дитино, що означають кольори цього малюнку?

— Ні. Мене ніхто не вчив. — Віринея намагалась зберігати спокій, але голос зрадницьки тремтів.

— Що ж тоді слухай. — старець знов поводив рукою по бороді. Але другою так само тримав її зап'ястя. — Прості люди в собі рідко мають силу. Тож їх мітки тьмяні, навіть темні. Як ось твого чоловіка, як я бачу. Був він звичайним селянином з доброї родини. — кістлявий палець торкнувся браслету над міткою. — А ось ти вже більш дивний випадок. Зазвичай діти з народу, що мають силу отримують дуже світлу мітку. У найсильніших вона взагалі біла. — старець трохи підійняв вільну руку показуючи малюнок на своїй в'ялій шкірі. Був він ледь помітний, але дуже великий у сріблястому кольорі. — АА ось такі кольорові можуть отримати тільки діти магів, у кого в роду було не одне покоління сильних людей. Чим більше цього спадку - тим яскравіша мітка. У тебе вона частково жовто – зелена, а інша частина сіра. Отже, хтось з твоїх батьків був аристократом, а другий мав силу. Хто вам дав ім'я?

— Не певна — дівчина сиділа наче на голках. До чого це все? — Можливо моя мати. Або мої опікунки. Ніколи не замислювалась над цим.

Його Святість похитав головою.

— Ім'я не можу бути дано просто так. Подумай над цим, дитино. — його обличчя чомусь стало сумним — Чи відчувала ти вже хоч трохи пробудження сили?

— Ні. — Віринея упевнено збрехала. Інколи вона була певна, що Батура та Маркура залишили її тільки через здібності.

— Хм... Тоді зробимо ось так. Люди з силою не можуть не допомагати у наш час. Війна виснажує усіх. Тож тебе та ще кількох людей ми відправимо у храм ближчий до кордону. Сили допоможуть війську в боротьбі. Тобі пояснять, нічого складного. Головне слухай уважно своїх наставниць та сумлінно молися, а тепер тебе проведуть у кімнату для відпочинку.

Двері в той самий момент відчинились. Хтось слухав їх бесіду?

Віринею провели у глиб храму. Раніше в подібні місця її не пускали. Зокрема через засудження служителів діяльності старих сестер. Та й саму Віринею головних служителів місцевого храму обізвав колись “породженням темного лісу”. Чому саме лісу дівчина не знала, але люди з того часу пліткували, чи міг він бути її справжнім батьком.

— Йди швидше — прикрикнула на неї жінка з супроводу.

Віринея зціпила зуби та протрималась за стіну.

Висота стін тут вже була більш звичною, а вздовж них наче дерева у садках йшли звичайнісінькі двері.

— Ось. — жінка провернула ключ в один дверях — Будеш тут чекати, коли Його Святість накаже вам відправитись.

Віринея мовчки зайшла у двері. А хіба є вибір?