Чотири удари після опівночі

Три роки. Минуло вже три роки. Вона не могла в це повірити… Життя розділилося на «до» і «після». Вона вже забула, що таке тиха ніч. Що відчуває людина, яка лягає спати і знає, що прокинеться? Що відчуває людина, впевнена у завтрашньому дні?

Світлана колихала в руках спорожнілу чашку з-під кави. З вікна вона спостерігала, як швидко темніють вулиці міста. Пройде ще кілька хвилин, і цей мегаполіс, її рідне чудовисько, зі своєю особливою мікрофлорою та дивакуватим характером, здаватиметься мертвим.

Завтра чудовисько знову прокинеться, але вночі у нього можуть з’явитися нові подряпини. Тепер його кололи, різали, били щоночі. Світлана відчувала біль так, наче ці рани завдавали особисто їй.

Вона любила це місто. Народилася тут, тут же провела всі свої двадцять три роки. Жила у цій квартирі з татом та мамою, поки лейкемія не залишила їх з батьком удвох.

А два роки тому Світлана залишилася сам на сам зі своїм любим чудовиськом. Тата забрала війна.

Її місто ніколи не спало. Так було раніше. Як тільки небо захоплювала темрява, його вулиці вкривалися яскравим мереживом ліхтарів; люди перевтілювалися і тихі офісні працівники ставали найактивнішими танцюристами у нічних клубах; тисячі двигунів машин рикали один на одного, поки водії прямували до своїх загадкових цілей.

Світлана любила цей темп життя: швидкий та нестримний, як вона сама.

Але тепер все змінилося. Іноді вона чула, як її чудовисько продовжувало гарчати ночами, проте це вже не було тихе муркотіння задоволеного кота; місто гнівалося на своїх кривдників, на тих, хто колов і ображав його. Воно волало сиренами поліцейських машин і швидких.

Однак серце у нього продовжувало битися. А тисячі сердець його дітей зупинилися назавжди. Вдень місто плакало церковним передзвоном і вмивалося слізьми матерів, а вночі терпіло удари крилатих ракет.

***

Чорні очі батька дивилися на неї. Світлана взяла фотографію в позолоченій рамці, піднесла її до обличчя.

Вона любила це фото. Коли Світлана розглядала його, їй здавалося, що все ще добре. Батьки живі, а сама дівчина – молода та безтурботна. Це їхня остання спільна фотографія.

Дві тисячі п’ятнадцятий рік. Осінь. Батько щойно демобілізувався з-під Луганська, де проходив службу. Ось він стоїть у центрі фотографії: не надто високий, зате широкоплечий, з коротким русявим волоссям. Обличчя виснажене війною, проте загострені вилиці ретельно виголені, а погляд спрямований вперед.

Праворуч від батька – її мама. Вони тримаються за руки, і мама лагідно посміхається. Карі очі, чорні брови, як у тій пісні. Світлана завжди вважала свою матір писаною красунею. Худенька, з чіткими рисами обличчя та гармонійними пропорціями тіла. Добра, ніжна, справедлива.

Тепер Світлана бачила те, що, на жаль, не помічала, коли була дитиною. Темні кола під очима матері, її хворобливу худорлявість. Лейкемія вже почала свій нищівний похід за її життям.

Втім, мама посміхалася. Не лише вустами, а й очима: радість відбивалася в її погляді, в її позі, рівній спині, в тому, як вона пригорнулася до тата. Більше року вони не бачилися відтоді, як батько пішов служити: тижнями він не виходив на зв’язок, пройшов Слов’янськ та Дебальцеве. Мама ніколи не плакала в той час. Не тому, що не любила, а тому, що була занадто вольовою жінкою для цього. Вона давала приклад своїй дочці.

Світлана пригорнулася до тата з іншого боку. Зовсім ще мала у той час дівчинка, вона вже тоді як дві краплі води була схожа на свою матір. Добре складена, з білою шкірою та карими очима. Єдине, що дісталося їй від батька, русяве волосся та неабияка упертість. Характер у неї, втім, в основному теж мамин.

Світлана була досить дорослою, щоб добре запам’ятати той час. Тоді все здавалося нереальним: сварки батьків, сльози матері, її тато у військовій формі й автобус, який віз батька на схід. А потім очікування.

Тато ніколи не вважав себе затятим патріотом. І, скоріше за все, ним і не був. Проте він завжди робив те, що вважав правильним. Так, коли прийшла повістка, він, звичайний слюсар, перетворився на піхотинця.

Мама кричала, благала, погрожувала… Усе марно. У тата була можливість відкосити: вроджена тахікардія і знайомі лікарі відкривали вікно можливостей. Він закрив це вікно. Сказав, що не зможе дивитися в очі матерям тих, хто віддав своє життя. І пішов.

Мама заспокоїлася. Може зрозуміла, а може просто змирилася.

Тато відслужив більше року. За цей час жодного разу не приходив у відпустку. Зате дзвонити намагався щодня. Намагався… але не завжди виходило. Війна змінила його. Не могла не змінити. Мама залишилася такою ж.

Щирою, доброю, впевненою у собі. Вона залишалася такою до останнього свого подиху. Коли тато дізнався про діагноз своєї дружини, він одразу покинув службу.

Світлана дивилася на фотографію. Тут вона ще не знала, що її мама хвора. Вона була впевнена, що тепер усе буде добре: її тато повернувся і їхня сім’я знову разом.

На задньому плані виднілось її любе чудовисько – четвертий член їхньої сім’ї: місто. Вони зробили цю фотографію на даху багатоповерхівки через тиждень після повернення тата. І за півроку до смерті мами.

Місто кипіло, гуділо людськими голосами та двигунами автомобілів. Місто жило своїм бурхливим життям.

***

Двигун літака гарчав. Для майора ЗС РФ В’ячеслава Рибіна цей рев був частиною його життя. Він пов’язав свою долю з небом, з авіацією і жодного разу про це не пошкодував.

Хоча В’ячеслав ніколи не мріяв стати пілотом, а тим паче військовим льотчиком. Він пішов туди, куди мав можливість, щоб забезпечити собі і своїй майбутній сім’ї безбідне життя.

Небо наближалось. Усі рухи В’ячеслава були відточені – він виконував їх суто автоматично. Хіба могло бути інакше? Мабуть, ні. Понад тридцять років льотної практики давали про себе знати. Рибін почувався такою ж машиною, як і літак, яким він керував.

Коли батько влаштував його до Харківського льотного училища, В’ячеслав сприйняв це як даність. Деякі його колеги бачили в авіації мрію, що стала реальністю; В’ячеслав же ставився до польотів як до звичайної роботи, не більше.

Харків В’ячеславу подобався. Він планував залишитися там, але плани швидко розсипалися в порох, коли Радянський союз став лише параграфом у підручнику історії. Він повернувся до Москви й кілька років працював пілотом цивільної авіації. А потім почалася Чеченська війна.

Завдяки зв’язкам батько зробив його пілотом Су-25. Платили військовим льотчикам значно більше, ніж цивільним, а В’ячеслав на той час уже сам став батьком. «Сім’ю потрібно годувати».

Тепер у В’ячеслава були не лише діти, а й онуки. І їх також потрібно годувати.

Він підходив до пускового рубежу. Барабан був заповнений на дві третини, із шести ракет, які міг нести Ту-95, у нього було чотири.

В’ячеслав радів, що змінив тактичну авіацію на стратегічну. Рівень небезпеки тут був зовсім інший: тицяй собі на кнопки – і все. Немає ні ворожих штурмовиків, ні сил ППО.

Щоправда, В’ячеслав ніколи не зустрічався в небі з ворожими літаками: ні в Чечні, ні в Сирії. А ось із ППО зустрічався, і ця зустріч йому не сподобалася.

Він запросив дозвіл на пуск ракет. Отримав його. Видихнув.

Від літака з шаленою швидкістю відірвалися чотири об’єкти. В’ячеслав не знав, куди вони летять: координати вводили інші члени екіпажу. В’ячеслав не знав і знати не хотів. Він просто виконував свою роботу.

***

Місто здригнулося.

Світлана раптово виринула з обіймів Морфея, сонно кліпаючи. Вікно, яке вона залишила на провітрювання, тепер було відчинене навстіж. У сусідів шалено гавкав собака.

Світлана взяла телефон, який уже три роки спав із нею в одному ліжку. Світло екрана різало очі. Дівчина зіщулилася. Годинник показував три хвилини після півночі.

У цей момент місто здригнулося вдруге. Світлана зойкнула, а собака сусідів замовк. Віконна рама збила з підвіконня вазон.

Телефон сповістив дівчину, що в її місті підвищена ракетна небезпека, і їй необхідно пройти до найближчого укриття. «Головне – вчасно», подумала вона.

Дівчина підвелася в ту саму мить, коли пролунав третій вибух. Вікно тріснуло. З полички злетіла її улюблена фотографія, і рамка розсипалася по кімнаті дрібними уламками.

Будинок дрижав. Сусідський собака завивав.

Світлана кинулася геть із кімнати. У босі ноги вп’ялися уламки скла – бризнула кров. Дівчина зашпортнулася об поріг і розтягнулася на підлозі на весь свій невисокий зріст.

По місту вдарило вчетверте. Спочатку гуркнув вибух, а слідом за ним тріснуло бетонне перекриття будинку. Посипалася штукатурка.

Світлана заплющила очі.