Кіт безхатько

Життя настільки велике та різноманітне, що в кожнім його потаємному куточку можна побачити саму надзвичайну, приголомшливу до коріння волосся подію. Буває, почуєш чиюсь розповідь і не віриш. Все настільки неправдоподібним здається, що хочеться розсміятися в обличчя і сказати, ‒ та ти брехун, такого не могло статися. А тобі здивовано відповідають: як так не правда? Та точно було. Своїми очима бачив. І знаю, що не обманюють. Навіть, якщо цього разу вигадка, то все одно я впевнена, що ця сама історія вже виникла колись, але з іншими героями. А можливо з кимось ще відбудеться. В житті людей все має тенденцію повторюватися.

Та моя історія не про людей, а про життя бездомного кота.

Що я можу про нього сказати? Та небагато. Лишень те, що був він рудий і проживав на вулиці. Їв зі смітника або харчувався тим, що поцупить у власників приватних будинків. Ось і тоді він забрів у двір одного з таких будинків, де проживали двоє домашніх котів. Не скажу що розгодовані, навіть навпаки – дещо худорляві. Ось тільки домашніми вони були, оточенні любов’ю та турботою. Один – Бантик, чорний. Гладкошерстий з норовистим характером. Завжди зможе себе захистити. Лишень чужий кіт з’являється, він гарчить, бурчить, геть проганяє. Хоча із-за своєї дрібної постаті не по силі йому було з іншими тягатися.

Інший – Базиліо, рудий та пухнастий. Не те щоб дуже великий, але доволі габаритний. Ходить як пан, хвоста дере. Важність свою декламує. Весь з себе такий інтелігентний. Харчами перебирає, охайний. Хоча останнє йому важко вдається, бодай, на відміну від Банта, Базиліо доволі боязкий. Щойно десь вітерець сколихнеться, як у нього очі робляться круглі, перелякані. Вуха нагострить і лапи на старті тримає. Завжди готовий здиміти в чагарниках.

Бантик з Базиком жили поміж собою мирно. Бантик як міг, так і захищав територію від чужих котів і тим самим беріг нерви Базиліо. Жили вони так із дня на день, поки не з’явився Рижий.

Гордою ходою він ходив по дворі демонстративно не переховуючись під забором чи кущем.

На початку, тільки можливість поласувати з мисочок домашніх котів приваблювала Рижого. Та після він став приходити все частіше й вже точно не від відчуття голоду. Дуже йому родину хотілося мати, стати домашнім. Бантик з Базиком були для нього не лишень домашніми котами, за них трималися, ними дорожили.

Часто Рижий спостерігав із-за куща, як людина голубить улюбленців, як чухає їм під вухами, грається з ними. Як просто дивиться з ніжністю і прийняттям…. Боляче та образливо було Рудому в ті хвилини. Йому хотілось вчепитися кігтями у шию, перегризти горлянку і виколоти очі, роздавити, розтоптати, стерти з лиця землі тих жахливих котів. «Нечесно, що їх люблять, а мне ні. Несправедливо, що я нікому непотрібний, що їм начхати на мене. Якщо я зникну, то цього ніхто не помітить. І ніхто не обернеться, ніхто навіть не запитає: ‒ не бачили? Тут кіт був. Рижий такий. Щось не стало. Може в інший двір перебрався?»

«Може і помітять зникнення, але не мене, рудого бездомного кота, а тих незручностей, що я завдаю. Їжа буде на місці. Забори не обідрані. Ніхто не буде мітити дверей, та й домашні коти лишатимуться цілими. Ці прокляті, домашні коти постійно нагадують наскільки я нікчемний. Ненавиджу! Нееенааавиджууу!»

І так, при кожному погляді на Базика і Банта, у Рижого шерсть ставала дибки. Йому було дуже погано. Тому він і лупцював усіх домашніх котів.

Бант на початку чинив супротив, намагався протидіяти, захистити себе і друга. Та, на жаль, був дуже малим. До того ж, сильна ненависть зміцнювала Рудого в тисячі разів не залишаючи Банту жодного шансу. Тому доводилося тікати. Базиліо в цих справах бувалий, тож ноги переносити реактивно вміє. Та, якщо Рижому вдавалося його зловити, колотив, як то кажуть, на совість. Одного разу побив так, що Базик не міг стати на лапку і тиждень нічого не їв.

Людина бачила все те. Схоже їй треба було взяти палку чи пів цеглини та гнати того задрипаного кота в шию. Поколотити так, щоб йому не хотілось заглядати до того двору, цупити їжу та лупцювати місцевих.

Але каміння не летіло на Рижого. Так, людина вибігала, щоб урятувати домашніх улюбленців, та лише розганяла всіх у різні боки. Своїх до дому ближче, а забіяку якомога далі від них.

Людина казала: «Рижий, навіщо ти б’єш моїх котів? Якщо хочеш, їж скільки забажаєш, можеш жити у нашому дворі. Тільки живи мирно, не знущайся з них». При цьому протягувала руку, рухом показуючи що хоче погладити. І це бісило Рижого ще більше.

«Ага! Думаєш, я дурний підійду до тебе, а ти візьмеш мене за шкіру і головою об стіну? Пустиш кров? Випустиш кишки? Так, ти хитра. Ви всі люди хитрі. Спочатку годуєте, голубите, називаєте маленьким, гарненьким. А ми довіряємо. Я вірив. Вірив, що мене люблять, я вірив їм тоді, коли ніжна рука потягнулася до мене, ніжний погляд подивися. Коли мене пригорнули до грудей, поклали за сорочку і понесли… несли… Мені було так добре, так затишно, тепло. Я відчував як б’ється людське серце, як воно стукає. Так мелодійно – тук, тук. Здавалося воно стукало для мене. Мене одного! А потім!!!! Мене вийняли із-за пазухи й посадили на високий паркан зі словами – «тихо, тихо, мій хороший, посидь поки тут». Я сидів…. сидів…. Довго сидів, поки сонце не зайшло. Я чекав, чекав, поки прийде людина, пригорне мене до грудей, посміхнеться і віднесе додому… Я їй вірив… Вона була для мене богом, ідолом, на який я молився. …. Вона мене покинула. З ніжністю викинула, як пакет з відходами на смітник. Я досі не можу збагнути, що я такого зробив? Що можна було вчинити, щоб тебе викинули? Можливо то та чашка, що я розбив, а потім злизав сметану, що в ній була? А може то той килим, на який я сходив у туалет? Чи мене розлюбили, бо я нявкав ранками та не давав спати? Можливо знайшли іншого ‒ гарнішого, грайливішого. У мене жахлива шерсть – так? Така коротка і не такого кольору. Мабуть, вона їм не сподобалась. Однозначно, я дуже голосно хлептав молоко і мабуть, пах не так. За що ви мене розлюбили? Чому покинули? За що? За що?»

Постійно задавав собі питання Рудий. Та його зовсім і не Рудий звали. Ім’я колись носив він – тюльпанчик. Так його назвала маленька дівчинка, що мешкала в будинку, де він народився, і яку він зневажав більше всіх. Бо вважав, що вона зрадила найсильніше його. Та не знає Рижий як плакала дівчинка прокинувшись ранком і не знайшовши кошеня, як щеміла її душа та рвалося на частки серце, адже вона дійсно любила свого тюльпанчика і намагалася його знайти. Не було місця в домі, де дівчинка його не шукала. Маленького, тепленького, гладенького. Та і зараз їй здається, що двері скрипнули й забіг заблука ‒ тюльпанчик. Саме так їй сказали батьки – пішов звечора надвір у туалет і не повернувся. Мабуть, заблукав, або втік. А дівчинка все чекала, що в тих дверях покажеться її маленький товариш, який її колись покинув.

Рудому невідомо було все те. Він всім своїм їством відчував ненависть до дівчинки та всього людства загалом. Ось і зараз дивився на людину й ненавидів її. Хоча завжди мріяв, що людина візьме його на руки та почне пестити, як в дитинстві.

«Від людей нічого доброго чекати не можна. Ця людина злякалася. Вона просто боїться за шкуру своїх кошар. Боїться, що я загризу їх до смерті. Повискубую всю шерсть, волосинка за волосинкою. Хоче, щоб я залишив його тварюк у спокої. Прикидається добренькою. Їжу пропонує. Та я сам візьму її у тебе, коли захочу. Чуєш! Не тобі мені вказувати. Буду їсти з мисок, буду мітити твої кутки, дерти твої забори. Буду скубти твоїх котів і підходити до тебе на відстань витягнутої руки. Я не боюся тебе! Чуєш? Ти монстр, та мені нестрашно. Скотина! Вона сміє на мене дивитися такими добрими очима, таким щирим поглядом, прикидатися відкритою перед мною. Безхребетна тварюка. Ти не здатна любити мене. Я не можу тобі навіть подобатися. Так, ти помітила мене, але лише тому, що я почав доставляти тобі незручності. Раніше я був невидимкою для тебе. Та як хочеться, щоб то було правдою і людина взяла мене до себе, щоб турбувалася…. Та ні! Який наївний. Єдине що можна до тебе відчувати, так це жалість. Я жалюгідний. Мерзенний гидкий кіт.»

«Що? Захотілося пожаліти бідолашного котика? Ой! Він такий нікчемний, бідолашний, холодний, голодний, мабуть. Треба пожаліти, нагодувати нещасливого. О! Мерзенний я… Ненавиджу всіх вас. Будьте ви прокляті.»

«Чуєш людина? Жалій своїх домашніх. Їм це більше потрібно. Не залишу жодного живого місця, роздавлю, кісток не складеш. Тоді й пожалієш, а мене непотрібно.»

Твердий цілеспрямований погляд, повний сили, ненависті, жаги до життя дивився в обличчя людині. Рудий легкою ходою підійшов якомога ближче до людини, обійшов навколо неї та погнався за Базилієм. Ага, Базик мав своє власне ім’я, а не кличку одну для всіх невідомих рудої масті. І шерсть у нього пухнаста. Саме за ці переваги йому діставалось найбільше.

У цей момент людина від безсилля схопила палку і запустила нею у Рижого.

«Та я так і знав що цим все закінчиться. Всі ви люди однакові. В любові клянетесь, а насправді смерті бажаєте. У жодному разі не можна вірити», ‒ подумав Рижий і шмигнув гордо у кущі. Людина залишилась на порозі дивитися йому вслід. Та вона не відчувала ані ненависті, ані жалості до майже зниклого з поля зору кота. Невеликий відчай накотив на неї. Вона хотіла допомогти, зробити як краще, а вийшло як завжди.

«Я бачила його погляд, його злобу, – думала людина, – мабуть, йому нелегко і боляче. Очі ніколи не обманюють, якщо дивитися у них з чистим серцем. Він нещасливий, йому хочеться мати родину, а мені дати йому. Та мабуть, він неготовий прийняти… Хоча його силі духу можна тільки позаздрити. Я захоплююсь ним. Рижий насправді сильний, він вистояв, вижив незважаючи на руйнівний біль.

Ти сильний, Рижий, чуєш – сильний. Та, на жаль, не вмієш приймати турботу.

Придивись краще й обов’язково помітиш людину готову тебе прийняти. Та цілком ймовірно, що вона мріє мати саме такого кота як ти. І їй рівно, що в тебе блохи.»