Зміст
  • Не всі святі

    • Не всі святі

    Влад Дядин

    Не всі святі

    У дитинстві я звикла чути від батьків про мої «гріхи» й майбутнє в пеклі. Не заплела волосся – розпусниця, заговорила з хлопцем – пропаща, порушила піст – нечестивиця, не помолилась перед сном – богохульниця. На питання ж, як тоді влаштувати життя та знайти чоловіка, відмахувались і говорили: «Ще встигнеш!».

    Наша сім’я не належала до секти, навпаки – вважалась цілком православною. Мати походила з родини священиків, тож із дитинства виховувалась у строгій релігійній атмосфері. Татова доля також пов’язана з церквою: як сирота (батьки рано померли), ріс у діда та баби, а ті змалечку водили внука на всі служби та навчали псалмів. Так і дорослим – він залишився палким християнином, пильно слідуючи тамтешню етику.

    Історію знайомства батьків чула лише уривками: начебто обоє тоді студіювали в Рівненському педінституті і їх звело «небо, аби протистояти ворожому, безвірному світу». У дитинстві це здавалась чарівним та романтичним. І лише підлітком зрозуміла гіркий бік монети – що насправді в університеті сторонились майбутньої пари й романтичні стосунки були єдиним виходом не схибнутись. Мої здогади згодом підтвердили інші вчителі зі школи – однокурсники батьків. Вони говорили про ті часи не прямо, але окремих реплік вистачало для твердого висновку.

    Попри християнське виховання й педагогічну освіту – розчарую Вас – батьки керувались у вихованні фізичним та моральним насиллям. Замість «сісти й поговорити» в діло йшли ремінь та дубчик, гучні докори та приниження, жорстокі покарання та ліміти. І кожен раз гіркоту підсилювало те, що в школі вони ставились до інших дітей лагідно й мило, коли вдома... Я часто плакала від болю та несправедливості. Уже в молодших класах починала розуміти старших братів, які втекли з дому й не спілкувались ні з батьком, ні з матір’ю. І навіть трішки – заздрила.

    Зрештою… ситуація була не такою безнадійною. У селі жили й інші побожні родини – далеко адекватніші та без видимих бздурів. Частина з них глибоко співчувала й намагалась допомогти: то порадою, то справою. Від цього спершу ставало ніяково, та згодом зрозуміла – і цілком приймала доброту, намагаючись віддячувати у відповідь. Так я затоваришувала із сім’єю Палійчуків – головними благодійниками й рятівниками в майбутньому.

    Їхня очільниця – «тітка» Ксенія (так називала за простонародною звичкою) – вирізнялась прогресивними поглядами та не цуралась дітей через їхні захоплення. Навпаки, дозволяла дружити з однолітками й не нав’язувала силоміць моралі. Попри те, жінку поважали в громаді, адже, за чутками, мала зв’язки із самим митрополитом! Із яким і що це за контакти – ніхто не наважувався запитати. Але варто було сказати, що йду до Марійки Палійчук, – жодні питання зникали.

    Може здатись, ніби я навмисне нав’язувалась чужій сім’ї. Заперечувати – не стану, бо ще з дитинства відчувала в них дивну безпеку й затишок, тож ревно трималась за подругу та всюди за нею слідувала. «Тітка» Ксенія ж не відганяла – тепло ставилась і дозволяла гратись на подвір’ї або вдома. Часом запитувала, як там у батьків, чи не сварили, а від моїх щирих, наївних відповідей серйознішала та часом, здивовану, обіймала. Тоді я не дуже задумувалась про суть її дій: головне – щоб не викинули, мов цуцика.

    Дорослішою ж, коли не так боялася батьків і краще розуміла свої вчинки, старалася менше нав’язуватися до Палійчуків. Звісно, це спричиняло труднощі, але не хотілось скидати їх на сторонніх. Проте… Марійка мала іншу думку – вона постійно кликала то на чай, то гуляти, а якщо відмовлялась і не знаходила серйозної причини, приходила й влаштовувала посиденьки прямо в нашому домі або – частіше – витягала надвір за ручку. І «тітка» Ксенія її в усьому потурала. Зрештою я припинила соромитись себе й своїх візитів, тому – за попереднім повідомленням – прибігала та сиділа в подруги.

    Із погляду сьогодення – маю багато в чому завдячувати цій щирості та доброті. Якби не сім’я Палійчуків, можливо, виросла б замкнутою й неговіркою – без принципів та власної думки. А так разом із Марічкою їздила сусідніми селами, відвідувала клуб, завела шкільних і не тільки друзів. Свого часу (мабуть, у старшій школі) навіть утрапила в перші стосунки!.. Коли ж у батьків виникали питання й ніяк не могла викрутитись, часто встрявала «тітка» Ксенія, плела сім мішків гречаної вовни – і більше ніхто не сумнівався в моїй невинності. Опісля, віч-на-віч, жінка махала рукою на всі «дякую» й пояснювала: «Кожен підліток заслуговує на особистий простір».

    Проте справжніми випробуваннями виявились випускний і вступ в університет. Якщо перша тема вичерпалась загибеллю вчителя історії на фронті, скасуванням свята та символічним збором, то вища освіта вилилась у масштабний скандал. Тут не те що вплив «тітки» Ксенії не допомагав, а й переконання з боку колег та громади: батьки воліли тримати мене в селі. Удома ж бурлило справдешнє пекло: постійні сварки, пиляння, відбирання телефона й комп’ютера, заборони виходити надвір... Одного разу – заказали їсти, бо «харчі вирощували ми й на свою долю ще не заслужила», але через день-два схаменулись та ледь умолили піти до столу.

    Спочатку я надіялась найти порятунок у братів: старші, вони могли влаштувати-таки власні життя й дати корисну пораду – якщо не допомогти. Однак бракувало одного – знань. Із дитинства збереглись лише розмиті образи та імена: Олексій і Артем, – адже на момент розриву мала чотири роки й не могла більше запам’ятати. Підлітком чула різні версії сварки – від «ревнували до тебе» до сусідських «не витерпіли контролю й перестали спілкуватись». Ритись та дошукуватись істини не хотіла, бо страхалась реакції батьків. Хоча в останнє припущення вірила більше – підсвідомо.

    У будь-якому випадку – це мало допомагало: на різні запити Google обмежувався скупою інформацією, із чого виходила нецілісна картинка. Опісля наважилась кінець кінцем розпитати «тітку» Ксенію, і та підкинула трішки відомостей: хоч батьки й не цікавились подальшою долею синів, у селі ходило безліч чуток та новин про кожного. Це стало вирішальним у пошуках, і я… віднайшла. Мабуть, даремно.

    Сторінка старшого брата – Олексія – знаходилась на «Фейсбуці». Раніше не могла на неї натрапити, оскільки прізвище замінили, «позичивши» натомість у дружини (причину – можна вгадати). Окрім того, мережа пропонувала інші відомості – успішно закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут права (ого!), працював юристом: спершу – на чужу фірму, а згодом створив власну. Але найбільше порадувало та здивувало інше. На головному фото містилась світлина з маленькою донечкою – такою ж усміхненою, щасливою й світловолосою. Стримати усмішку виявилось складно, тільки…

    Її вмить зруйнував наплив зображень зі свічкою на чорному тлі під профілем. Під кожним писались різноманітні співчуття й що брат був хоробрим солдатом – і захищав країну до смерті. Поспіхом я пролистала до їхнього кінця… Дійсно, Олексій воював на фронті: відправив доньку й дружину до тещі в Ковель, а сам пішов у ТРО. Звідти, після звільнення Київщини, перевівся в сухопутні війська. Відтоді на «Фейсбуці» організовував збори як для своєї, так для знайомих бригад, агітував вступати в лави ЗСУ, писав нотатки про бойовий досвід. Часом – зустрічались вірші про пережите. Під кінець березня 2023-го це припинилось. А через декілька днів хлинули траурні публікації. Наскільки зрозуміла, Олексій загинув під Запоріжжям унаслідок однієї з ворожих атак. На щастя, побратими знаходились поруч і врятували тіло від ворога.

    Яким був мій стан, коли це дізналась? Змішаним. З одного боку, померла рідна людина – одна з небагатьох, котра могла допомогти. З іншого... не мала жодної прив’язаності до брата: попри знайдену інформацію й подібність, він залишався далеким. Тому через брак співчуття довго себе картала, доки не зупинилась і не подумала: а що далі, – окрім подальших пошуків? Розповісти батькам? Чи написати невістці – виразити хоч якісь сентименти? Після довгих вагань обмежилась першим. Боялась: не вистачать такту. А старші… ким би не були і як би не повелись, заслуговують знати.

    Натомість середній брат – Артем – залишався загадкою. Вбогі відомості, надані «тіткою» Ксенією, дозволяли мало – виводили на судові позиви, зареєстровані в селі під Житомиром. Це насторожило, утім я не кинула справу. Так, гортаючи «Фейсбук»-сторінки, підмітила місцеву, досить приємну на вигляд бабусю. На думку спало написати їй, хоч сумніви шепотіли: «Божевілля». Проте… змусила себе, бо іншого шляху не було.

    Жінка не відповідала годинами, будучи онлайн. За той час я то кидалась, щоб видалити повідомлення, то йшла від комп’ютера, повторюючи: «Почекай. Ще трішки». Надвечір бабуся прочитала, на хвильку зникнула і, повернувшись, довго відписувала. Через півгодини бажана відповідь дзенькнула на «Месенджері». Перше враження не підвело: пані Лілія (так звали жінку) виявилась товариською – і дуже говірливою. У першому ж повідомленні вона ледь не описала увесь сьогоднішній десь, пояснюючи тривалу мовчанку. А далі – розповіла те, що знала про брата.

    Навчаючись у Житомирській політехніці, він познайомився зі своєю майбутньою дружиною та завів досить тісні стосунки. Тоді хлопець ще мав голову на плечах, тому у вільний час заробляв і регулярно радував другу половинку: то дарував квіти, то водив у кафе, то в кінотеатр. Зрештою обоє з’їхались та почали жити разом – Марина, дівчина Артема, напередодні успадкувала бабусину хатину в околицях міста й не була проти впустити парубка.

    Перші місяці пара співіснувала мирно – і любо для всього села: завели спільну худібку, скопали й посадили город, купили жита, аби засіяти нивку. Раз на тиждень навідувались жінчині батьки та допомагали ділом чи порадою. Вони любили брата й не дорікали за стрімкі відносини. Навпаки, підштовхували до одруження та дітей. Артем задумався – і одного дня розповів своїм рідним: про дівчину, почуття й намір розписатись. Спільне життя з Мариною притримав у секреті, адже не хотів натикатись на мораль батьків-фанатиків.

    Звідки знала такі подробиці пані Лілія – розпитувати не стала. Однак далі її слова стали сухішими, не такими багатими на деталі... Після поїздки додому Артем вернувся похмурим – ні до кого не обзивався й сидів днями вдома. Село дивувалось такій дивній зміні – і згодом дізналось завдяки Марині: брат, підтримуваний Олексієм, посварився з батьками стосовно весілля, а останні набажали різних бід, якщо син одружиться. Відтоді він думав… і зрештою постановив – обвінчатись до кінця року.

    Батьки молодої з захватом підтримали пропозицію та взялись за підготовку. Сам Артем знайшов нову роботу й збирав гроші – у цьому також допомагав Олексій із Києва. Тільки… Марина ставилась до затії з осторогою, підштовхуючи нареченого помиритись зі старшими, але Артем навідріз відмовлявся. Видно, бідолаха відчувала лихе, хоч не наважувалась грюкнути кулаком та поставити перед фактом. У підсумку пара розписалась восени, а зимою, після різдвяних свят, обвінчалась і справила весілля.

    Далі пані Лілія скупилась на добрі слова щодо сім’ї. Брату щороку ставало складніше найти працю, а їхати за кордон чи в іншу область – боявся. Дружина ж після вагітності та народження первістка влаштувалась касиркою в місцевий магазин – і утримувала сім’ю та господарство на власній зарплаті. Звісно, того не вистачало: дитину треба було одіти, обути, накормити, відправити в садок… а що вже говорити про себе й чоловіка-бевзя! Тому Марина почала й пиляти Артема, аби поїхав у Польщу – або принаймні в столицю – на заробітки. Брат же зледащів і, замість шукати працю чи помагати з хазяйством, підсів на горілку.

    Де він умудрявся її дістати, якщо молодиця сиділа в єдиному на всю околицю магазині, – для більшості залишалось секретом. Аж доки декілька алкоголіків не осліпло від метанолу й слідство не арештувало сільського голову, котрий, виявляється, продавав з-під поли бражку. Так – поголос про подібне ходив давно, але мало хто йняв віру, бо чоловік не перший рік очолював адміністрацію та багато добра вчинив для ближніх. Проте далеко не цим переймалась Марина, дізнавшись новину: вона зібрала волю в кулак – і вчинила Артему такий прочухан… що бідолаха місяць ходив із синяками від поліна та записався на курс «кодування». Відтоді невістка тягає брата по «спеціалістам», а той через місяць-третій береться за старе – і доходить до чергового сімейного насилля.

    Історія стала чималим шоком для мене. Не рахувала кількість чашок м’ятного чаю, випитих опісля, однак у голові виникла догадка: от причина розриву і, відповідно, заперечення вступу у виш. Можливо, батьки боялись, що, покинувши дім, так само вийду з-під контролю та припиню їх слухатись – житиму за власними заповідями…

    Утім, пані Лілія повернула мої думки до діалогу, запитавши напрямки: чи можу якось допомогти Марині з Артемом? Насправді – дуже сумнівалась. Так, родинний сентимент міг прокинутись у брата (на що й сама надіялась на початку пошуків) і він би «послухався» молодшої сестри, та навряд би я, щойно об’явлена, мала більший вплив, ніж кохана дружина. До того ж… скільки б досвіду запропонувала для порятунку? Ні довготривалих стосунків, ні алкоголіків серед близьких – лише неповних 18 років, два з котрих від сили «дорослі».

    Тож відписала жінці правдиво, – що нароблю тільки нових проблем, не розв’язавши старі. Пані Лілія надіслала сумне емодзі й цілком погодилась, похваливши мою розсудливість. Опісля ми всерйоз не спілкувались – жінка час від часу надсилала листівки з побажаннями, а я ставила вподобайку й дякувала. Іноді наважувалась спитати про Артема і його сім’ю, отримуючи у відповідь щоразу: «Та як зазвичай». Більше – не вивідувала: боялась дізнатись страшні подробиці.

    Якщо відверто… після пізнаної правди знадобився день, аби дати лад почуттям. Не через те, що почувала прив’язаність до братів та пройнялась їхньою долею. Попросту відсутність додаткової зовнішньої підтримки заганяла в черговий тупик. На коротку мить я зневірилась у майбутньому. Уявила наступні роки біля батьків, а там – обридливий шлюб, дітей, старіння, внуків – і все в одному селі, без виїзду за межі району. Раптом усередині вибухнув опір та рішуче сказала: «Ні, так не хочу, треба шукати нові манівці». Тож почала обмірковувати перші-ліпші варіанти, не оминаючи навіть божевільні. Найпростішим кроком видавалось розказати про лихо «тітці» Ксенії. Вона ж поділилась інформацією – й заслуговує знати решту, а там, може, підкине цікавеньке, виваженіше за далекі фантазії.

    Від почутого пані Палійчук засмутилась: вона зблизька спостерігала, як майже від народження виростали Олексій та Артем, – і не могла повірити в трагедії таких «світлих хлопців». Сказавши пару теплих та водночас гірких слів, жінка замовкла, про щось замислилась – і тоді рішуче підвелась та вийшла з будинку. Ми з Марійкою дивились у слід, однак не наважувались піти: коли «тітка» Ксенія не в гуморі – ліпше не плутатись під ногами.

    Невдовзі знадвору бухнув гучний крик. Захоплені зненацька, ми чвалом вибігли – і побачили цікаву картину. Поблизу мого будинку стояла, склавши руки в боки, «тітка» Ксенія та сварилась через поріг із батьками. Виявляється, її вигнали з дому, бо, увійшовши, відразу виклала діло на стіл та попросила впустити дочку в університет. Батько ж не втримався й наказав піти геть. Пані Палійчук так і зробила, але не побоялась продовжити почату розмову привселюдно.

    Зрештою через півгодини буча закінчилась нічиєю, адже жодна зі сторін не хотіла поступатись, а на галас вибігло півсела. Однак вчинене «тіткою» Ксенією мало позитивний ефект: про бажання батьків дізнались активісти парафії – і гостро засудили. «Як то – заборонити дитині поступати? Куди вона без диплому попнеться? Навіть від прибиральниць – ба! – вимагають вищу освіту». Громадський тиск змусив їх відступити, тож днями мало місце коротке «сімейне зібрання» й було дано зелене світле університету. Тільки… висувалось три умови: 1) спеціальність – строго педагогічна; 2) заклад або в Рівному, або в Луцьку – або в межах цих областей; 3) приїжджати щовихідних додому. Звісно, останньої повинності я не дуже планувала дотримуватись, утім змовчала й погодилась.

    Наступний етап життя супроводжувався клопотами, наріканнями та поїздками, допоки з кінцями не осіла в гуртожитку Рівненського державного гуманітарного університету. Звісно, виш обрала через мамин сентимент до «років молодості» (раптом знадобиться для корисливих цілей), натомість під час вступу виборила місце на омріяній спеціальності… Фізика. Так, дехто боїться її мов огню, проте я подібно ненавиділа історію й літературу. Марійка (вона потрапила в сусідній Національний університет водного господарства та природокористування) пояснювала це «опором сім’ї й усьому духовному. Останнє – особливо виражається в намаганнях протиставити релігію науці». Можливо, вона не помилялась, оскільки наступними днями тільки думала, аби скоріш окунутись у навчання та пізнати більше.

    А далі – надійшли найкращі дні життя… Щоб на крихту пізнати ту втіху, треба попередньо виграти батьків-фанатиків у генетичній лотереї й провести з ними дитинство. Проте – особисто – нікому того не бажаю, адже це – нескінченна війна в роздвоєність між коханням і ненавистю. Тож попросту уявіть, як минули критичну сварку й полегшено видихаєте. Так і я – кожного разу, коли усвідомлювала: не потрібно більше ховатись.

    Неприємним відкриттям у перші тижні стало те, що стипендії не хватало на існування. Так, можливо, варто було б економити то на харчах, то на гігієнічних засобах. Утім знаходилась у тілі молодої жінки, котра прагнула виглядати красиво, а просити грошей у матері... не випадало. На щастя, освіта виявилась досить легкою: зроби вчасно домашнє завдання та вивчи декілька не надто далеких від школи тем – і невдовзі, увійшовши в темп та знайшовши час, заходилась шукати роботу.

    Так як не мала 18 років і боялась просити дозволу в батьків, то попервах працювала неофіційно. На таких умовах погодився взяти лише кафе-бар на околицях, без чистої податкової історії та який слугував радше інструментом чорної бухгалтерії для місцевого чиновника. Розбиратись у тому – навіть не хотіла: платили добре, клієнтів регулярно бракувало, компанія з літньої кухарки і «малюка» бармена тішила. Але тільки переступила межу в повноліття – звільнилась. Перед адміністратором навіть не думала критись та пояснила: «Хочеться трудову й стаж». Він лише здвинув плечима, оплатив решту днів і культурно показав на вихід. Я не пручалась – попрощалась із колегами й вернулась у гуртожиток.

    Згодом – пощастило потрапити на співбесіду в престижний ресторан та отримати працю, згідно з усіма приписами й правилами. Звісно, на відміну від кафе-бару приходилось трудитись багато – і навіть змагатись за чайові або більший відсоток. Проте через ці бонуси (попри низьку зарплату) отримувала більший прибуток. Крім того, ресторан містив значний персонал – і налаштувати робочі стосунки давалось складно. Але радувало те, що злої конкуренції або упереджень не панувало, навпаки – усі давали один одному підзаробити й часом допомагали то порадою, то ділом. Через місяць-два я до кожного звикла та почувалась ніби у великій родині.

    На особистому фронті велося не гірше: суттєво розширилось коло друзів. Поповнилось воно спершу сусідками по кімнаті, які були також першокурсницями, але з інших факультетів: Соня вступила на «Українську мову та літературу», а Женя – на «Фізкультуру». Звісно, ладнати з такими різними людьми виявилось складно, але нас об’єднували відкритість, сільське походження – і жага пригод.

    Вгадаєте, яку витівку встругнули відразу після заселення в гуртожиток? Опріч того, що обходили пів-Рівного, додумались піти на Басів Кут після заходу сонця. Звідки взялась ця ідея – навіть не згадаю, одначе хотілось перевірити – чи дійсно вода тоді тепліша? Ну, і проекспериментували… без купальників, рушників чи принаймні змінного одягу. Бодай пляж до тої пари обезлюднівся – то змогли (безсоромно!) стрибнути в озеро голяка. І дійсно, вода не вразила холодністю й огорнула тіло м’яко, ніби пірнула у ванну. А коли нахлюпались досхочу, викараскались на сушу – і приступили грітись кагором: пляшку привезла Женя з церковних запасів. Мені це здавалось жартом долі, адже в перший же день свободи довелось пити церковне вино – заради розваги.

    Незабаром до нашого «відьмівського кубла» приєдналась Марійка Палійчук. Їй не пощастило із сусідками – опинилась у кімнаті магістрів, а ті всіляко налагоджували особисте життя: бігали до «бойфредів», відкрито лащились до них, готували й кормили – доглядали своїх «голубочків». Тож нова, набагато молодша компаньйонка була потрібна як п’яте колесо до воза. Звичайно, ніхто про подібне відверто не говорив, поготів – навмисне ігнорував. Тільки підпускати ближче – не бажали. Як наслідок, подруга трималась мене й усім серцем заприязнилась із кожною сусідкою. А коли в групі стала єдиною дівчиною серед хлопців, ледь не щодня навідувалась – то на чай, то поробити разом домашнє, то посидіти й «попліткувати».

    Стосунки ж з одногрупники склались навдивовижу легко. Бо… це – найнепопулярніша спеціальність в Україні і на неї в інститут поступило тільки п’ятеро людей? У випадку сільських шкіл така логіка нечасто працює, але ми швидко роззнайомились та поладнали: приємно спілкувались, відмічались один за одного, допомагали з домашнім, колективно списували. Дехто навіть влився в «гуртожитську» банду, котра розширилась додатково однокурсниками Жені й Соні – і Марічкою, звичайно. У підсумку своє день народження зустріла в переповненій друзями кімнаті – із ковпачками, подарунками, тортом та вином. А колись про таке щастя тільки мріяти могла!

    Звісно, багатьох дивувало, чому їздила так часто додому й боялась брати дзвінки від батьків. Спершу я соромилась та всіляко відхилялась від конфузних запитань. Пізніше сусідки, мабуть, почали здогадуватись, проте не зазіхали на особисті границі. Марічка ж, спостерігши мій дискомфорт, крадькома повідала правду частині гурту й попросила даремне не тривожити.

    Про подібне навіть не здогадувалась, утім – не могла зрозуміти, чому всі знагла припинили нав’язуватись та полагіднішали. Випадково чи то Женя, чи то Соня після сварки з батьками (про це – згодом) пробурмотіла: «Співчуваю». Поганого подруга не бажала – пробувала підтримати, однак через емоції сприйняла критично, імовірно – як насмішку. За мить спалахнула – і різкувато відказала: «Стосовно чого?». Дівчина здивовано глипнула, зрозуміла про бовкнуте зайве та замішалась, не добираючи до пуття слів: «Е-е-е-е… Співчуваю… и-и-и… щодо батьків? Вони в тебе такі релігійні!». Тепер я зашарілась. Аби сховати сором, обірвала розмову й про людське око занурилась у книгу, натомість перебирала думки – звідки вона взнала?

    Випадок і нервування стосовно цього настільки в’їлись у голову, що не могла викинути впродовж тижня – та в безвиході поділилась із Марічкою. Попри нове, чимале товариство, за правом часу й надійності односільчанка залишилась єдиною – найкращою – подругою і тільки їй довіряла найпотаємніші секрети (частину з них – Палійчук-молодша знала ще зі школи). Коли вона в деталях вислухала пригоду, то помітно захвилювалась: покусувала губу, дивилась в інший бік, подовгу мовчала. Простодушно – я вважала, що дівчина перейнялась історією й шукала логічне пояснення реплікам сусідки. Проте Марічка тяжко видихнула, глянула прямо в очі – і зізналась у зраді.

    Якщо чесно – я не примітивна скандалістка, хоча кинутись та вирвати волосся чи видряпати очі – хотілось. Бо релігійність батьків лічила за особистий тягар – і річ, до глибини душі сокровенну, котрою би ні з ким не поділилась. За виключенням давніх знайомих: вони й так знають. Тому вчинок найліпшої подруги зараз-таки посів тотожну планку, що тридцять срібників та поцілунок Іуди. Але в останню мить постримала лють – і безмовно пішла геть. Позаду чула крики Марічки: її пояснення, вибачення… Тратити на них час не хотілось.

    Потому багато води сплило, допоки відшуміли емоції й почала зважати на інших. А сусідки, друзі напрямки агітували вибачити дівчину: вона тільки прагнула зняти камінь із душі. Наостанок і сама почала розуміти та гризлась у душі – якби ж вислухала, не втікла з задертою від пихи головою… Однак це – слова й ситуацію не поправить. Зробити перший крок – всередині все переверталось при одній думці. Рука тягнулась до телефона – подзвонити або написати – і мерщій відсмикувалась від сорому. Із часом навіть зневірилась у розсудливості й сміливості, – хоча подібні риси колись приписувала собі.

    Через два-три тижні Марічка сама мені подзвонила. Крізь ридання подруга повторювала: не собі на користь – насправді бачила мої муки та гадала, що так зменшить біль. Натомість я, мов губка, поглинала фрази, переймалась – й уявлялась безжальним звіром, егоїстичним нелюдом, тираном… Слідом і зарюмсала від власної жорстокості. Мимоволі ринула вибачатись за катування, завдані подрузі – єдиній найкращій, найнадійніший, найчуйнішій. Вона не припиняла плакати – тепер від утіхи – та просила кинути ці слова, так як… так як… першою схибила? Зрештою наші сльози злились у єдине ціле – Їнь та Янь – від смутку й радості, біди й щастя. А туш так бігла, розмазувалась, що потому весь вечір мусила відтирати та взяти відгул на роботі. Дурні, не правда?

    Перша університетська «наука» сприяла більшій розкутості. Тепер я не лякалась говорити з друзями про батьків – і поволі ділилась гіркою чашою то із сусідками, то з оточенням. Грало на руку й те, що жоден не сміявся з історій про півчернече дитинство та підліткові зречення – чимало подруг переймалось і плакало, а хлопці – німо хмурились. Зрозуміла річ, умисно не мозолила очі персональною трагедію, але невдовзі ті, хто мали, відали про неї й по-різному підтримували – словом чи ділом. Хоч хрест-обов’язок не випарувався, він – незмірно полегшав.

    Ігнорувати ж домовленість та не відвідувати сім’ю й не мислила. Найперш через те, що зберігала до «предків» дрібку поваги та не хотіла рвати стосунки. Наскільки поганими вони б не були, – як батьки, на таку кару не заслуговують. По-друге, я перебувала відносно неподалік від дому – і перша-ліпша гризня перетворилася би у велику сцену, із драматичними приїздами, прокльонами й пробами увірватись у гуртожиток. Це видається чимось середньовічним, щонайменш – радянським, та добре, добре їх вивчила за стільки часу! Тому щоп’ятниці (проти волі) вибиралась у село чи ламала голову над приключками.

    На щастя, з останнім не було складностей, особливо коли друзі взнали про сім’ю та угоду. Одного тижня я домовлялась про робочу зміну на вихідні, наступного – накопичувала навмисне домашнє й «повинна розгрібати завали», іншого – подруга запросила в гості та «не можу відмовитись». Самозрозуміло, надто не забріхувалась, боячись обпалитись, але на всі лади підсолоджувала пілюлю. Натомість батьки, знаходячись у бульбашці, свято вірили у відмовки – і розповіді про «праведне життя у великому місті». Навіть хвалили, що «дотримуюсь Заповідей Божих», та в екстазі від «смиренності» доньки махали рукою на нову причину не приїжджати.

    Коли ж виривалась додому (взяла за звичку це робити раз-два на місяць), то корилась старшим. Зокрема й у тих випадках, де хотілось перевернути все догори ногами й піти на автобусну зупинку. Однак стримувалась: мінімальний непослух – і міфологема про студента – «святого угодника» канула б у воду, а золотий спокій – опинився на межі. До того ж такими щасливими батьків не бачила. Вони дійсно раділи, що бодай дочка осталась поблизу – й не піддалась «гнилому впливу». Після недавніх потрясінь із синами (зрештою не приховала свої відкриття) це стало на перший план, бо і тато, і мама поринули в думки про «старість та стакан води».

    Та згодом доброта обернулась іншим боком... Приїхавши в село – на початку другого курсу, наткнулась на надміру усміхнених батьків. Зазвичай, щовечора вони – похмурі й зосереджені, сидячи над зошитами, книгами чи займаючись домашньою роботою. А нині – пломеніли від безмежної радості: один із доросих (не пам’ятаю достоту) підхопився з дивана та забрав торбинку, інший – провів до накритого до «чаю» кухонного столу. Від застаних чудес цікавість гостро стукнула в голову – і з вуст вирвалось: «Що сталось?». Пошкодувати про запитання – навіть не встигла, бо зараз же наказали сісти, звідкись виникла тарілка гарячого борщу, а батько завів годинну історію про запросини на завтрашній обід. І не від абикого – від самого священника!

    Мені – що? За чотири-три години дороги (в обід – сяк-так перебилась) дуже зголодніла! Тому з апетитом покінчила з борщем, акуратно перехопила від матері дуже гарячий чай та за пиріжками й печивом уважно стежила за розповіддю. Насправді різниці між витратити півдня з поповою сім’єю чи зробити те саме вдома – не помічала. І в першому, і в другому варіанті напоролась би на лекцію про духовне. На додаток батюшка хоча й м’якше, але теж вправляв би мізки на біблійний манер. Як бачите, сенсу пручатись – зеро, і я легко кивнула на знак згоди. В усякому разі – цікаво й самій пізнати священників побут.

    На ділі з’ясувалось… це – моє найвдаліше рішення. Після відправи в храмі ми – обома сім’ями – відправились до прилеглого будинку. Перед хвірткою паніматка зупинилась і подякувала: Богу – за гостей, нам – за компанію й прийняте запрошення. Відтак прочинила ворітця, відразу за ними – двері будинку та запросила всередину.

    Якщо чесно, я вперше відвідувала їхній дім, тож зачудувалась його простоті. Хатина не різнилась від решти в селі – типовий «євроремонт», просте омеблювання з претензією на розкіш, стерильна, мов у лікарні, чистота. Авжеж, пильне око помітило б трохи більшу кількість ікон, малопоширені церковні речі, християнську літературу, яка виходила за межі Біблії. Проте всі вони досить органічно вписувались в оточення, що не вибивало з рівноваги. Зокрема мене, противницю релігійного фанатизму.

    Найдужчий подив викликав хлопчина, який зустрів нас поблизу накритого стола у вітальні. Для мене далеко не новиною стало те, що піп мав сина. Про це знало півоколиці, а також – про навчання в духовній семінарії. Попросту химерним видався факт його присутності тут – не поруч із нами, котрі повертались акурат із церкви. Згодом пояснення отримали під час розмови: виявляється, молодик не пропустив відправи – попросту не чекав, як інші, священника біля різниці й за проханням неньки побіг додому готувати все до гостей.

    Відбувши парочку ритуалів (обмін подарунками та подяками, спільна обідня молитва), ми нарешті опустились за стіл. Мені на втіху – про глибокі релігійні речі не сказали й слова. Побіжно могли торкнутись посту, говіння, відправ, народних обрядів... але в контексті побуту. Найчастіше розмова точилась навколо господарства, родичів, села, війни. Іноді хтось із моїх – мимоволі, за простою натурою, – докидав плітки. Однак батюшка, інтелігентна не тільки зовнішньо людина, відхилявся від подібних тем: або заводив бачно інше, або закінчував однією фразою: «Бог все бачить – і Він розсудить».

    Натомість сиділа осторонь та мовчала: ніяково – втручатись у розмову старших. Особливо – святенників. А як щось не те ляпну й мені добряче заллють сала під шкіру? Ні, краще триматиму язик за зубами – і за послух приймуть, і менше клопоту матиму. Поготів – син священника, який примістився праворуч, також води в рот набрав. Мати подавала всіляко сигнали (чи то вона ненароком підморгнула й перевела очі від мене до нього та навпаки?), аби першою заговорила. Але… із голови геть вилетіло ім’я семінариста! Воно було складне та ніби ненашенське. Зрештою наступний неньчин натяк – штовхан ногою й грізний позирк – точно не віяли випадковістю, тож витягла з пам’яті ім’я хлопця (Пантелеймон!) і зайшла в розмову.

    Попервах не обтяжувала себе й говорила про різні банальності: погоду, останні новини, трішки про культуру. Думала, що таким чином трішки розбалакаю юнака, а там учепимось за певну тему – і слова потечуть у природному руслі. Елементарна – вигадана ще первісними людьми – тактика! Однак вона провалилася відразу – на знічених відповідях Пантелеймона. Звісно – син попа, розумію – вчиться в семінарії, утім не орієнтуватись у світових подіях… Та навіть національних, сільських, без знання яких розіб’єшся в штормі сьогодення! А юнак – невинно, майже по-дитячому, кліп-кліп та починав розповідати про святих Іллю чи Георгія.

    Такого й самого не очікувала – і злегка розгубилася. Проте віжки діалогу не попустила та спрямувала річ у бік злободенного – навчання. Тут принаймні я чулася безпечніше та могла парирувати правдами й брехнями – тільки би зберегти образ непорочної діви. На диво, зміну радісно сприйняв і Пантелеймон – хлопець так щиро, жваво й детально розповідав про науку в семінарії, що зрідка підкидала в бесіду одинокі факти з власного життя. А слухати – набралося багато. Юнак описував ледь не кожен свій успіх, але без жодних пихи та самолюбства. Також не скупився на слова подяки й похвали – викладачам, рідним і близьким: рятували не раз «із лап спокусника». Так мимоволі перед очима постала вся його біографія – нелукава, до наївності проста, без жодної чорної цяточки!

    На подібну чистоту, мабуть, натикалася вперше, дивуючись їй без міри. Заздрила? Не брехатиму – так. І трішки злилась, – одначе на себе одну. Упереміш із тим, що однотипна, надто світла історія без цікавих поворотів починала набридати… У душі забурлило бажання пустити шпильку. Неабияку, таку, яка довго свербітиме, але мене не діткне. Із тим подумки хапалась за кожне слово Пантелеймона, перебирала ретельно, ніби гречку із супермаркету, пробуючи найти вразливе місце й підхід. Кінець кінцем таки викопала – комусь на біду, а собі на потіху.

    «А в тебе є друзі в семінарії? – необачно, мовби не мала лихого наміру, кинула запитання. – Ви ж не тільки за молитвами проводите час. Інколи хочеться зібратися у вузькому колі та порозмовляти за чаєм». Реакція юнака виразно промовляла: влучила в саму точку. Семінарист як стій поблід та замішався. Силувався зв’язати два слова докупи, але діло не ладилось. Водночас я грала нерозуміння й не спішила з допомогою. Наостанок Пантелеймон тяжко зітхнув, обірвав спроби, не бажаючи брехати, і обернувся вбік, до старших, ловлячи суть їхньої розмови.

    Від того почало шматувати сумління… Цей хлопчина (поневолі зиркала на сусіда справа, а саме – на потилицю) не прагнув зла й так напрямки відкрив душу… Може, дотепер ні з ким так відверто не ділився спогадами, думками. А я… як справжнісінька хвойда, утоптала його щиросердні наміри просто в бруд…

    За хвильку наважилася глянути на матір – знала, що вона стежила за діалогом від букви до букви. Однак на пригнічений погляд найрідніша ледь помітно звела плечима: буцім сама не вбагнула причини такої реакції. І показала час на телефоні – чи то мені, чи то господарям, сказавши вголос, що пора додому. Хазяйство себе не попорає без ґаздівських рук.

    Попри згадану халепу, і відвідини, і вихідні проминули добре. За два дні – жодного докору від батьків, виключно – небувала доброта й пориви догодити. А в гостях на додачу відпочила від предків, перебуваючи під захистом священника та його сім’ї – навсправжки приязної й лагідної. Підводячись зі столу, навіть зажурилась, що візит закінчувався. Хоча б годинку. Дві. Аби потім – дорогою сісти на автобус і не заходити більше в рідну хату. Утім… Зловживати чужим хлібом-сіллю й перечити батькам – не могла. Тому покірно (хоча з певною гіркотою) слідувала за батьками.

    Уже безпосередньо надворі розкрутилася неприємна розмова. Мама обережно, майже пошепки, запитала, чи сподобався мені Пантелеймон. Не помічаючи жодного підступу, благодушно відповіла з дрібкою окраси: «Нормальний хлопець. Так любить семінарію й навчання, що, мабуть, стане чудовим священником…». Додати більшого не спромоглась – ненька обірвала слово та розпливлась похвалами в бік сина батюшки. Який він розумний, набожний… І допомагає під час відправи… Не цурається подати руку старим чи вдовам… А похвали викладачів – мабуть, колись отримає високий духовний чин… І поруч крокував батько й іноді докидав слово-друге.

    «Знітилась» – досить слабке слово, щоб змалювати мій тодішній стан. Проте втримаюсь від лайливих слів. Попросту не вірила: вони дійсно ведуть до… Та ні, не може бути. Батьки ж часто впадають у стан афекту та не знають міри словам. Тому не треба себе напружувати. Утім, матір не планувала таїтись і сказала вголос мої найгірші домисли: «Тільки жаль, що такий метикуватий, але сам… Паніматка бідкається: за навчанням і церквою світу Божого не бачить. Звісно, для роботи й пастви це добре, – хутко виправилась вона, – однак навіть священнику личить мати дружину та сім’ю».

    За волосину від вибуху ледве стримала себе. Всього-на-всього міцно стиснула зуби й мовчала. Підтримати радісно розмову та грати закохану – це навіть для мене занадто, а огризнутись – значило провести останні години вдома на голках і з великим скандалом. Тому… вчасно домислилась – ліпше побачу, як воно обернеться далі. До того ж після неприємного діалогу Пантелеймон мав обминати нашу сім’ю десятою дорогою. Принаймні на таку реакцію сподівалася.

    Коли вже дійшли до свого двору, батьки метнулися доглядати худобу – і неприємна – виключно їхня – бесіда закінчилася. Я ж пішла до власної спальні й ретельно склала речі, перевіривши рюкзак тричі. Звісно, брала з Рівного небагато, часом – брудний одяг, адже гуртожиток не мав пральної машинки. Однак на тоді ні білого, ні чорного, ні кольорового не набралась і ручна поклажа, із тим же базовим вмістом (ноутбук, документи, мінімальний гігієнічний набір), – єдине, із чим планувала вертатись.

    Не встигла ще защепнути рюкзак та з полегшенням зітхнути – позаду розпахнулися двері. Мов облили з ніг до голови кип’ятком, рвучко обернулась і побачила… матір. Вона тримала в руці два великі лотки яєць, круглячок твердого сиру та торбинку цибулі, ніяково посміхаючись.

    Від початку навчання домашні запаси й без того були відкриті для моїх потреб, але за принципом «захотіла – сама взяла все потрібне, приготувати ж – власноруч зможеш». Це імпонувало – через зручність, бо сусідки подовгу морочилися, як швидко справитись із відправленими батьками котлетами, відбивними, голубцями, а я – стала за плиту й приготувала потрібну кількість їжі на день-два – і свіже, і смачно, і навички відшліфувала. Звісно, зловживати довірою не прагнула: батькам теж треба жити. У підсумку негласно брала лише те, чого не бракувало, а м’ясо, сир, яйця, свіжу городину – купувала на зароблені гроші безпосередньо в Рівному. І на серденьку совісно, і старші продадуть зайву баночку молока та куплять раз на тиждень цукерочку.

    Через це поява неньки зі стількома продуктами… ще й під самообмеженням… водночас спантеличила й трішки розчулила. Зберігаючи збентеження, жінка підійшла та обережно поклала переді мною на ліжко принесене. А далі обережно, повільно добираючи слова, пояснила:

    – Ти чомусь боїшся брати з дому яйця та сир. Тому вирішила сама принести, якщо це так, – проте очі боялися глянути вперед і ніби прикипіли до підлоги. – М’яса майже не залишилось від весняного кабанчика. Напередодні Різдва заб’ємо іншого – й щось дамо, – опісля того погляд піднявся вверх та зазирнув прямісінько в обличчя. У ньому читався острах, проте перед ким? Мабуть… та чому таїтись – переді мною. Ну, і трішки любові там теж сховалось. Як же без цього. Попри мурашник у голові, мої батьки таки люди.

    Я чемно подякувала (скількимога вдавала теплий тон, хоча розуміла: без жодних підстав подібні жести не робляться) та покірливо обняла матір, щоб нарешті вгамувалась. За кілька секунд, коли розімкнулись руки, вона вже стояла із широкою посмішкою й без жодної напруги – ефект виявився гігантський та миттєвий.

    Надалі ненька не хотіла затримуватись – наостанок кинула декілька побіжних слів і спитала, чи маю додаткову сумку. Опріч короткого «так», вийняла додатково з-під ліжка невеличкий чемоданчик, аби найрідніша пересвідчилась на власні очі. Можливо, простору дійсно забагато, та перекласти додатково одягом – й ідеально. Мама полегшено зітхнула, а також попросила попередити, коли йтиму на автобусну зупинку. І випурхнула тихенько, немов фея, крізь двері, зникнувши без сліду.

    У кімнаті зосталась одна. Намагалась не мізкувати про цей інцидент, проте думки, попри «ні», виринали в голові. Раніше, щоб досягти цілі, батьки застосовували метод «батога» та майже ніколи – «пряника». Нині ж вони виявили неприродну кількість доброти. Не відкидала – завдяки стратегії «слухняної доньки», або, як би сказали великі полководці, стримування. І від цього на серці миші зашкребли, бо все – наслідок великого обману. Водночас руки механічно склали в чемодан продукти, обклавши не одним шаром одягу яйця й не менш – сир та цибулю. Наприкінці довелось натиснути трішки зверху, аби защебнути, – і диво: усередині нічого не брязкотіло та лежало суцільним монолітом. Якраз недавно думала, як забрати декілька блуз без найменших підозр…

    Надалі мій від’їзд не відрізнявся особливими деталями. Годинку посиділа вдома, почитавши задане на лекціях. Пізніше підвелась, коли настала потрібна година, попрощалась із батьками (навіть тато приязно побажав міцності та розуму) і, одягнувшись, почвалала на автобус із «торбами».

    На жаль, син священника не жахнувся тої розмови, як гадалось. Упродовж наступних приїздів нас усіляко зводили – не лише рідні, а й близьке оточення, якщо не сказати – ціле село. Єдина «тітка» Ксенія прицмокувала язиком і раз прямо надворі спитала, чи це правда – що я люблюсь із Пантелеймоном. На заперечну відповідь жінка аж проясніла й порадила не заграватися: хлопець непоганий, але досить чутливий та нерішучий, може, його самого примушують. Інакше – й не планувала. Де б обидва не стикались: чи то в гостях у моїх чи його батьків, чи то на посиденьках у когось із знайомих, чи то прямо надворі, – завжди старалась тримати межу. Не видаватися відверто холодною, але й не давати жодної надії.

    Натомість семінарист… Він ніяк не протидіяв. Звичайно, не скажеш, що Пантелеймону це подобалась чи – сам закохався. Однак – уже змирилася від знайомства – не вирізнявся твердістю та не суперечив батькам. Тому, крім співчуття й дружньої симпатії, не могла видобути з юнака нічого іншого або корисного. Через те іноді почувалась немов у капкані, оскільки прямо починати конфронтацію з родичами поки не наважувалась.

    Часом пробувала й інші шляхи. Одного разу – перед косим поглядом гостей – показувала повну байдужість та холоднечу в бік сина батюшки: сиділа в протилежному кутку, на всі лади уникала, не починала діалог, прикидалась, ніби не чула його фраз і зауваження сторонніх. Як наслідок, лише спричинила зайвий скандал удома, котрий ледь зам’яла. Іншим випадком – демонструвала відверту злість. Таку, що вічно лагідний та спокійний Пантелеймона розгубився вмить і принишк від переляку. Утім, подивившись у невинні й засмучені очі хлопчини, хутко взяла себе в руки: встид пригасив розбурханий у судинах гнів. Врешті він також жертва чергової «причуди» батьків і трішки менше – свого ангельського характеру, а мені й без нього вистачає ворогів. Наприклад – дедалі схибленіших дорослих.

    Останні зарання тішилися можливим зятем-священником. Час від часу це занадто їх осліплювало, що всякі протести попросту не помічались – жодної тобі реакції на найвідвертіший вибрик! Бодай крива посмішка чи тремтіння найменшого мускула… Винятком ставали лише ті випадки – коли спілкування з Пантелеймоном потрапляло під загрозу зриву. Ну, звісно, навмисне з мого боку. Тоді в батьків вмикався режим цербера – і тільки встигай відбивати автоматну чергу з причіпок. Невдовзі припинила гратися в настільки небезпечні речі: поразка коли-небудь закінчилися би… та вже краще пуля в лоб. Тож опісля тих двох випадків зривала тільки візити – додому або в гості.

    Насправді ж найгіршим у ситуації було те, що ідея звести дітей знайшла відгук у сім’ї священника. Бо боротись із своїми предками я би спробувала – бодай відкрито. Однак… грубіянити чи демонструвати невихованість перед чужими людьми, поготів перед батюшкою та матушкою, – подібну пляму на репутації в селі не відмив би й час. Звісно, могла би виступити в ролі тотального невігласа – тільки тут наслідки не виправдовували бажаний результат. А азарт у подружжі попа виявився, мабуть, більшим, ніж у моїх батьків. Варто тільки глянути на одній із посиденьок в очі матушки, які ледь не горіли від захвату, дивлячись на мене вкупі із сином, або на нервові й водночас радісні рухи панотця, хоч він мав репутацію врівноваженого чоловіка.

    У підсумку почувалася, ніби муха в сірниковій коробці: рухи сковували чотири дорослі особи, відкрити ж – не дозволяли власні обмеження. Іноді здавалося – якби тільки не боялася батьків… Цей страх сама до кінця не розуміла. Начебто вже доросла, незалежна, чудово навчалась і навіть працювала – задовольняла всі свої духовні та матеріальні потреби. Однак від думки «мама-тато» тремтіла й не хотіла жодним чином їх образити. Коли ділилася деталями з Марічкою (частину, здебільшого плітки, вона чула від матері), вона пояснювала мої почуття дитячою травмою, яка, попри «сильна жінка», розкриватиметься від найменшого доторку. Із нею загалом погоджувалась, ще додаючи фактор відповідальності: у потрібний момент брати не заопікуються старшими. На заключення виходила дивна суміш засторог, переляків й особистих тараканів, що чорт ногу зломить, їх розплутуючи. А про себе – геть мовчу.

    Тож надіялась, чекала, поки групова нестяма мине, але виявилось, що кульмінація тільки попереду…

    Одного разу, після чергових відвідин (здається, «тітки» Галі – і як же без семінариста!), мати вирішила поставити всі крапки над і. Розпашіла від радості, вона спершу сіла навпроти на кріслі, коли я напівлежала за книжкою в залі. З оцінкою кинула погляд, привернувши потрібну увагу, а тоді напрямки спитала:

    – Ти б одружилась на Пантелеймонові?

    Від почутого з рук випав томик із математичного аналізу й на лоб очі полізли. Застало зненацька? Не дуже, адже до цього завжди хилилось, але… сталося занадто швидко… Не було часу попередити… І-і-і…

    – Що таке? – майже з обуренням здивувалася жінка, ніби хотіла почути у відповідь бурхливо-радісне «Так!». – Ти вже доросла жінка – пора й про весілля, сім’ю думати. Пантелеймон же – хороший хлопець: не зобразить, помагатиме у вільний час, якийсь та гріш приноситиме. Не чоловік, а мрія!

    Ага, таки вирішили видати заміж, а не пересвідчитися, перепитати, – здатися наостанок. Проте… чого іншого сподівалася? Що близькість до священника і його сім’ї змінить у ліпший бік? Ха-ха, це не так легко. Не даремно ж існує вислів – «горбатого лише могила змінить».

    До того ж дати на поталу батькам любов та майбутнє – це вже було занадто. Мені хотілося закінчити університет, стати вчителем, можливо – аспірантом, а потім – професором. Кохати – навсправжки – теж прагнула, дуже-дуже. І тільки з обранцем душі мріяла поєднати долю шлюбом. Зовсім рожево? Утім, бажати й линути до кращого – цілком адекватна річ. Бо я не існую – тільки живу. І перетворюватися в чиюсь ляльку не збираюсь.

    Ну й на додаток: після багатьох побачень мала тоді перші – сталі – стосунки з хлопцем, який дійсно подобався. Звісно, однокурсник – із паралельної, математичної групи, а не Пантелеймон. І на щастя – родом далеко від мого села, з іншого кінця області. Він виявився приємною, люблячою, ніжною половинкою, починаючи від підтримки в тяжких ситуаціях та закінчуючи ненав’язливими пестощами. За весь час знайомства в нас не виникало сварок чи розбіжностей у поглядах, що поволі розпалювало цікавість і спонукало до пізнання один одного. А зовнішньо (що б не казали вчені філософи – саме врода нерідко спричиняє потяг до людини, за певними винятками) – виділявся з оточення висотою, кремезністю, однак – не приховуватиму – мав трішки проблему з вагою. Тож певний час я вірила, що в нас складеться не просто симпатія. І тут ненька запропонувала ледь не відмовитися від такого хлопця на користь – кого? – сина священника!

    Але відразу не наважилась висловити все накипіле. Попри лють, розуміла, що найкраще – вирішити проблему «малою кров’ю»: тактовно, без найменшої сварки й істерики. Тому глибоко вдихнула повітря та після паузи випустила, відповідаючи опісля більш-менш спокійним тоном:

    – Мам, мені й двадцяти нема. До кінця навчання навіть не думаю заміж. Пантелеймону, може, також не варто спішити з одруженням: а раптом пізніше захоче у вищі сановні кола та доведеться прийняти целібат?

    Якби не вертіла, та останнє речення пролунало зарізко – і ефект виявився миттєвим: матері немов дали ляща по обличчю, від чого воно спотворилось у гніві. Це не провіщало доброго, тож відразу пожаліла й проковтнула язика. Ненька ж ледве трималася сидьма на місці та поперла в словесну атаку, розперізавшись, немов квочка за захистом курчат:

    – Чому ти так думаєш? А хто утримуватиме парафію по його батькові? Чужак, який в обличчя не бачив свою паству?! Не дурій! – її голос уже зіскочив на відвертий крик та періщив батогом по нервах. – До того ж після тривалого спілкування мала би знати, що Пантелеймон планує піти в біле духовенство й посісти в майбутньому нашу церкву. Інакше він і не мислить: про це говорить як матушка, так батюшка. А одружитись… – тут матір зупинилась, помітивши висоту тону, та постаралася угамувати свій настрій. Згодом продовжила, вкладаючи якнайбільше лагідності в казане: – Двадцять років – це далеко не рано. У селах узагалі є такі… позалітають до шістнадцяти й оббивають пороги, аби укласти шлюб. А ти вчишся в університеті, дітей завчасно не наробила, тож за священника гідна піти. Сам же – файний хлопець: освічений, чуйний, лагідний – ще й добрий до всіх. Репутація й повага яка на все село й околиці! – на цій ноті вона нагнулась уперед та взяла мою руку й почала ніжно пестити усміхаючись. – Знаю: страшно, але і я, і Пантелеймон допоможемо подолати перешкоди. Університет спокійно закінчиш, гніздо тут звиватимеш, може, дитинку заведете. До того ж ти йому страшенно подобаєшся. А щира любов не відає бід…

    Можливо, матір сама й угамувалась, виголошуючи цю тираду. Натомість я – кипіла, мов чайник: це було занадто. Тож тільки вона закінчила – зірвалась на ноги й висмикнула руку. Відзадкувавши в бік дверей, глянула їй прямо в ошелешене обличчя (знаю – сама не очікувала від себе такої реакції) і безладно захитала головою, повторюючи напівкриком:

    – Ні, не хочу, не хочу, не хочу!... – замовкла, вчепившись у волосся та потупивши погляд у підлогу.

    Вдихнула-видихнула. На крихту заспокоїлася. Подивилися знову на неньку. Тепер зі стурбованого вигляду її лице набувало багряною барвою. На мить зрозуміла, що накоїла, але… Рубікон перейдено. Треба твердо тримати останні позиції!

    Услід нахмурила й собі брови – винятково від рішучості. І, даючи знати, що не братиму слова назад, докинула серйозним тоном:

    – Я не кохаю Пантелеймона. Поготів – не планую виходити за нього заміж.

    Остання надія матері («а раптом почулось?») втрачена – і чаша терпіння перелилась через край. Її бурякова барва вибухнула гнівом, остаточно перекосивши риси – так жахливо, як ніколи.

    Вона теж зірвалася з місця та вихром підскочила до мене. Усередині щось стрепенулась, однак продовжила стояти твердо. Лишень… лишень… рідна ненька вліпила такого міцного ляща, що похитнулась убік та мимоволі зойкнула. Розтираючи почервонілу щоку, з великим зачудуванням глянула на неї. Могла й сама здогадатися за першою реакцію: попереду стояла не та привітна жінка, яка колись турботливо принесла яйця та сир, а справжнісінький демон. Із шкільного досвіду знала: він з’являється під час бунту й непокори. Утім, я надто осліпла від тривалої приязні.

    Жінка продовжила наступати – і словесно, і б’ючи за кожною фразою куди попало:

    – А хто питає?! Ти повинна слухатись у всьому батьків! Ще недоросла, аби перечити! Тож підеш заміж! Попри «хочу – не хочу»! Молода – і якраз час народжувати! Потім ще дякувати будеш! А Пантелеймон!..

    Я нарешті спромоглась ухопити мамину руку та відтягнути вгору. Від такої несподіванки її мова різко увірвалась, а рот – широко роззявився. Так, бозна-коли існувала, тремтіла й смиренно приймала всі образи та тендітна дівчинка-підліток. Відтоді вона набагато виросла та змужніла – і може постояти за себе.

    – Не наказуйте й не кричіть! Це моє життя! Тож сама вирішую, що робити! – сказала мов ножем відрізала.

    Мама висмикнула руку та відплигнула назад. Вона витріщилась на мене, наче на божевільну, і імпульсивно хапала ротом повітря. Спершу здалося: від серця, і через це трішки діткнула совість, але потім збагнула, що найрідніша підбирала слова й не могла виділити найдошкульніше.

    Раптом спиною відчула, як хтось грізно насунувся ззаду, – і за мить мої плечі боляче стиснули громіздкими долонями. Зиркнувши вгору, побачила обличчя тата, не менш злісне від маминого. Мабуть, підслуховував розмову з кухні й не пропустив жодного слова. Зараз же прийшов – не сумніваюсь – вирятувати дружину та застосувати у відповідь свій вплив. Лише…

    – А зараз геть у свою кімнату! Швидко!!! – крикнув мені прямісінько у вухо й штурхнув у бік коридору, пробираючись до неньки. Вона встигла зайтись сльозами та півшепотіла до всіх і водночас до нікого: «Як ти так можеш? Ми ж не молоді!». Батьки пригорнулися один до одного, голублячись несмілими дотиками, крадькома перекидаючись заспокійливими словами й продовжуючи пронизувати дочку ображено-сердитими поглядами. Назирці кидала їм не менш болісний і лютий позирк, стоячи в проході та не знаючи, що робити.

    Після загальної мовчанки батько різко випростався й гримнув наостанок:

    – Чому стоїш? Кроком руш у кімнату! І жодного інституту – поки ми не дозволимо!

    На ділі це прозвучало настільки безглуздо й по-старосвітськи, що хотілося засміятися (чи від нервового збудження?..). Однак на ходу стримала порив та дійсно послідувала у свою кімнату. Гучно брязнувши дверима, мить постояла, не відаючи, що роботи, а далі – вхопилась за першу-ліпшу думку й метнулася гарячко збирати речі: надіялася прослизнути надвір у слушну мить.

    Раптово позаду, прямо за входом у спальну, хтось зашарудів – і клацнув замок. Не мислячи, підскочила туди та почала смикати за клямку. Дарма: двері дійсно замкнули. Від розпуки й невіри з горла вирвався безтямний крик – такий можна почути тільки від щойно ув’язненого дикого звіра. Воднораз із тіла вилетіли залишки сили – і я опустилась на коліна, гірко ковтаючи сльози. Накопичені за вечір, вони лилися безперервним потоком, щедро омиваючи обличчя, руки, шию й подекуди груди. А з того боку, наче відлуння, чулися голоси та сміх старших.

    Звісно, колись подібне траплялось і добре знала про зовнішній ключ від кімнати. Проте останні рази, коли ним користувалися, були досить давно – на початку мого перехідного віку, через що потайки тішилася його несподіваному зникненню (десь та міг загубитись, чи не правда?). Нова ж халепа зруйнувала й цю маленьку ілюзію. Мовчу вже про без того стлілу надію на чуйність та розум дорослих. Вони завжди керувались емоціями й релігійним фанатизмом, а тимчасовий відступ тільки слугував для замилення очей – не свідчив про сталу внутрішню зміну.

    Утім, я не планувала відразу складати руки. На додаток тепер не існувало жодних гальм: жалості, страху, прив’язаності. Тож, утамувавши сльози, взялася думати цілком тверезо – про ймовірні шляхи втечі. Насамперед – до прибуття автобуса зоставалася якась годину часу. До автобусної зупинки за селом було хвилин-двадцять розміреним темпом, а якщо бігом, із речами, – можна вкластися в десять-п’ять, залежно від кількості передихів. Загалом мала від сорока до п’ятдесяти хвилин із копійками. У випадку коли вибратися вдасться, існував, звісно, ризик, що зникнення помітять зарання й заберуть до прибуття маршрутки… З іншого боку – лишатися тут і годувати себе самодурством не кортіла аніскілечки – ліпше ризикну, а в разі краху вихід відшукається на місці.

    Перші миті я бродила з кутка в куток, бездумно смикаючи ручку дверей. І тоді б не сказала, для чого це робила… Імовірно, від хвилювання. Бо в голові затято снувала й відкидала то одну ідею, то другу… але постійно поверталася до головної – найкарколомнішої. Так, читачу, напевне, здогадався, що це – вилізти через вікно. Тільки… у моєму випадку не все так просто: воно виходило прямісінько на господарське подвір’я, а вечір майже докотився до середини – акурат порати худобу. Чи почали й закінчили предки – ой, якби знати точно! Наче хтось у сусідній кімнаті ходив і говорив, однак скільки та хто – не розуміла: після нещодавнього як обоє могли досі опритомнювати та відкласти господарство на пізніше, так хтось один.

    Після нелегких, тривалих вагань я підставила стільчик і залізла на підвіконня, визирнувши з-за тюлі в шибку. У полі зору – нікого, між сараєм та хатою – тільки кури й пес Пумба. Повільно, аби не надто шуміти, відсунула вбік вазони і відкрила раму всередину. Тоді легко сперлась коліном об лутку та визирнула через отвір. Дійсно – на подвір’ї ні чути, ні видно жодного з батьків, принаймні в цій частині. Треба спішити, бо селом уже неслися звичні звуки господарювання: голоси жінок, скрип дверей, гавкіт собак, поодинокий рев корів і рохкання свиней, перелякані голоси домашньої птиці, яку зганяли на ніч.

    Зітхнувши та несвідомо перехрестившись (нервова звичка з дитинства), вилізла через вікно, прихопивши із собою тільки рюкзак із необхідним. Із чемоданом в останню мить вирішила не ризикувати: надто обтяжував би. І, мабуть, це було вдале рішення, бо не встигла ще торкнутися ногами землі, як Пумба задзявкотів та відразу спрацював захисний інстинкт – побігла бездумно вперед, до хвіртки в задній частині двору. Опинившись там, на мить озирнулась: з-за сараю визирала частина обійстя, але вона виглядала цілком спокійно, ніби нічого не відбувалося – навіть собака затих. Чи щеміло серце? Безсумнівно, хоч повністю осягнула правильність вибору та стояла твердо за зроблене.

    Відтак стежкою за дворами, не заходячи в село, вибралася до траси й автобусної зупинки. У тому, що ніхто мене не бачив, принаймні зблизька, мала глибоку впевненість. Тож без поспіху сіла віддихатися та сподівалася: до приїзду автобусу не знайдуть або – найменше – не розкриють втечу. На превелику радість, так і сталось – потрібний транспорт прибув, притьмом заскочила, розплатилась із водієм та примістилась на вільному місці. На мобільному телефоні поки не висвітлювалися жодних повідомлень чи пропущених викликів. Я коротко попередила Марічку про скандал із батьками й попросила зустріти на вокзалі – і вимкнула мобільний, аби ніхто не тривожив та заспокоїтись у дорозі.

    Наступний етап мого існування виявився трішки розбурханим, але суттєво не вирізнявся від попереднього. Як і колись, офіційно працювала, навчалась, займалась особистим життям. Та водночас – нарешті видихнула на повні груди: не звітувала кожний крок і добровільно-примусово не їздила в село. Уперше почувалася вільною й незалежною, так що часом хотілося плакати й сміятися від щастя.

    Рештки сумнівів розвіялися, як зійшла з автобуса в Рівному та вгледіла радісну Марічку. Усе село встигло дізнатися про сварку й втечу – і охочі розгорнули пошуки в околицях. «Тітка» Ксенія, звісно, знала, де я, проте не спішила виявити таємницю: чекала на інший – від жертви – погляд на події. По телефону подруги коротко переповіла про «заміжній» примус та суперечку. Услід почула полегшене зітхання та історію того, як батьки все перекрутили й виставили дочку гулящою, безпутньою – ледь не пропащою. Тож частина народу повірила та кинулася помагати, більшість – ні («Та всі люде знають про твою тямущість!»), а сама жінка – здогадувалася про справжні причини, для певності – ще й Марічку розпитала. Зараз же вона раділа, що так склалось і мені вистачило сміливості дати відсіч, – навіть відверто похвалила. Наприкінці пообіцяла мовчати до ранку й спростовувати згодом брудні чутки, бо «які то батьки, котрі не здогадуються, де їхня дитина, та розводять брехні!».

    Інші близькі – друзі й сусідки по кімнаті, знайомі з моєю «проблемою», – жваво відреагували на її вирішення (веселі крики здивування донині відлунюють у пам’яті) і сповна поділяли вчинок. Згодом, коли дорослі розгорнули штурм гуртожитку та університету, ці хлопці та дівчата не раз висловлювали підтримку, допомагали діями й порадами – і так і сяк додавали сил та рішучості. За все – довіку вдячна, адже коли б не їхнє відволікання предків чи вахтерів, навряд чи би примудрилася без сварок потрапляти на роботу або в університет і вертатися звідти. А знехтувати обов’язками – не могла, оскільки наближалась сесія й отримала довгоочікуване підвищення в ресторані. Тому доброта приятелів не на жарт виручила в критичний період.

    Сам же тиск від предків почався моментально та розвивався дедалі стрімкішими темпами, охопивши два тижні. На наступний ранок після халепи мій телефон ряснів від пропущених викликів. Начистоту – я не знала, як реагувати, і вирішила почекати, підняти наступний дзвінок. Не встигла й дочистити зуби – у кімнаті гримнула мелодія. Напівсонна Женя принесла смартфон до ванної та побажала удачі (сусідки ще вчора дізналися деталі від’їзду). Мить почекала, поки двері зачиняться, та підняла слухавку. Високий тон і нестримний потік слів – лютих, нестерпних – змусив прожогом натиснути «Відбій» та вимкнути загалом телефон. Серце нило від хвилювання й образи, утім примусила себе дочепуритись і скласти все до пар. Стояти твердо! Нерви сьогодні не раз знадобляться.

    На жаль, так повторювалося впродовж усього дня. Я час від часу вмикала телефон із розрахунком, що дорослі стишаться й нормально спілкуватимуться – або відкладуть вияснення на потім. Однак варто налаштуватися мобільному зв’язку – лунав черговий виклик, а крики через динамік зберігали тон та напруженість, можливо, лише ставали емоційнішими. У підсумку на вечірню зміну взагалі відключила й заховала смартфон у сумку: відволікатиме, коли конче потрібна увага та непорушна посмішка.

    Ледь не проспавши другого дня, першим ділом, прокинувшись, заблокувала обох батьків у телефоні. Це не було спонтанним рішенням: вагалася від учора – сміливості ж вистачило сьогодні. Як-не-як будильник, дзвінки й месенджери важливі для нинішнього суспільства, а відірватися від них і телефона надовго – значить випасти з життя незворотно. З іншого боку – нарешті відчула спокій після неділі: ніхто не смикав, боязко не сторонилася дзвінків, могла підігнати вагомі справи. І головне – відставила вбік думки про дім, котрі відволікали та зануряли в безвихідь.

    Так тривало ген до п’ятниці. Предки, авжеж, не кидали спроб зв’язатися: то дзвонили через сусідів, то реєструвалися в соціальних мережах і стукалися звідти, то використовували пошту – електронну й раз фізичну. Пам’ятаючи досвід із телефоном, я швидко реагувала, чуючи справжню настанову на тому кінці дроту, – і відрізала зв’язок блокуючи. Конструктивна розмова – будь ласка, але не тиск та нав’язування думки, поготів – без висновку зі сварки. Думала: так перебудеться – і їм набридне кінець кінцем. Тільки батьки вирішили поглибити атаку…

    На останній парі перед вихідними мене викликали до декана: під час семінару з аналітичної алгебри постукалася працівниця з керівництва та попросила слідувати за нею. Раніше подібного не ставалося – природно, здивувалася. Утім, наказу послухалась та хутко попрохала сусідку по парті простежити за речами, а сама підвелась і покрокувала до дверей. Усе тіло пронизували не менш вражені погляди (деякі – помічала), та переступила поріг – гримнув голос викладачки й вхід зачинився.

    Простували до кабінету голови факультету мовчки, не перекинувшись жодним словом. Я не була відлюдьком, але жіночка так хмурилася та намагалася видаватися серйозною, що язика проковтнула, шукаючи смілості на запитання. Заговорили стисло, лише коли зупинились перед усім відомими дверима з золотою табличкою «Декан Петренко Василь Ігорович» і працівниця відчинила їх зі строгим словом «Прошу». У відповідь промовила побіжне «Дякую» та заскочила всередину, кажучи: «Добридень». Утім, миттю завмерла.

    Василь Ігорович, завжди усміхнений худощавий «пенсіонер» зі сніжно-білим волоссям, тепер сидів, похмурий, за своїм робочим столом. Перед ним вільно, ледь не розлігшись на кріслі, знаходився молодий поліцейський неприємної, дещо грубої зовнішності. Обоє прикипіли зором до мене, як зайшла, – і лице декана відразу проясніло. У душі підмітила: «Котрою б не була причина виклику – він за своїх», – тож натягнуто посміхнулась. Василь Ігорович підвівся зі свого місця й відрекомендував зумисне урочистим тоном, роблячи акцент на кожному наступному означенні:

    – Ось і ваша зникла безвісти, гуляка-алкоголічка – ще й наркоманка – Галина Юріївна Коваленко, – тут його голос став лагіднішим, і чоловік немов звертався до мене: – А насправді наша найліпша студентка другого курсу та стипендіат. Прошу, пані Галино, сідайте тут, – і показав на стільчик навпроти поліцейського, опускаючись на власний. Підбадьорена похвалою, мерщій примістилась на вказаному кріслі та без боюсь глянула на розгубленого офіцера.

    Я вже зметикувала про суть цієї зустрічі з правоохоронними органами – її ж підтвердив декан наступною реплікою:

    – Ну що? У Вас ще є сумніви стосовно порядності Галини Юріївни? Документи про успішність – показав. Довідку з офіційного місця влаштування – теж. Про чемність і совісність студентки – розповіли. От побачили й на власні очі – не схожа анітрохи на залежну – чи від алкоголю, чи від наркотиків. Тому не дозволимо забирати у відділення та перетворювати на неповносправну, – і стукнув кулаком об стіл. – Щоб там не городили її батьки.

    От де запахло смаленим: вони дійсно додумалися піти у відділення. Від однієї цієї догадки тіло обсипало морозом – від кінчиків пальців до маківки голови. Поліцейський теж почувався ні в сих ні в тих. Це проглядалося передусім у тому, як він підсвідомо змінив позу й по-людськи сів, посірівши на обличчі.

    – Але заява вже дійшла до області – і ми не можемо її залишити без відповіді! – гарячкувато відповів молодик, перемістившись на край стільчика. – До того ж у районі зібрали свідчення, які підтверджують…

    – Перепрошую, – перебив раптово Василь Ігоревич з ущипливою посмішкою. – У скількох людей Ви взяли показання?

    Службовця немов накрили рядном – він не міг дібрати слів та тільки хапав повітря ротом. Повисла коротка, проте напружена тиша.

    – Отож, – продовжив, не почувши відповіді, декан. – Ваші колеги з райцентру не умудрились прибути в село й узяти зізнання в інших мешканців. А тепер хочете забрати цілком нормальну дівчину у відділення та відправити звідти додому – теж не опитавши свідків. І згодом суд, зі свого боку, не вимагаючи висновків психіатра, визнає її недієздатною й передасть під опіку батькам – можливо, найгіршим ворогам цієї безневинної дитини. Усе – аби найскоріше закрити справу для звітності, чи не так, пане офіцере? – майже гнівно запитав чоловік.

    Від чергової відсічі поліцейський нервово засовався на сидінні, на його широкому та вже спітнілому лобі виступала жилка – від бурхливого міркування. Утім, декан вирішив не класти на лопатки ще не досвідченого – нестріляного – парубійка.

    – Бачите, я знаю як свої п’ять пальців усі Ваші мотиви. Тому поговорімо відверто, – панібратським, ледь не п’янким тоном заговорив Василь Ігорович. – Вам треба попросту закрите провадження – ануж дадуть підвищення. А нам – справедливість й аби найкращу студенту факультету, – показав рукою, від чого зашарілась, – залишили в спокої. Для цього попросту задокументуйте прямо тут свідчення пані Галини та від мене – незалежного свідка – і вкажіть у висновках справжню причину: «Сімейна сварка», – він зробив коротку паузи, аби молодик переварив інформацію, та додав: – У підсумку навіть керівництво радітиме зекономленому бензину й часу та погодиться згорнути слідство на місці.

    Поліцейський таки погодився – і ввімкнув диктофон для запису свідчень (до речі, подібного підходу раніше й потім не бачила – мабуть, власна потреба молодика). Я коротко розповіла про свої стосунки з батьками, їхній фанатизм, нав’язливе сватання до семінариста та детальніше – про тодішню сварку та втечу. Офіцер час від часу задавав уточнювальні питання, здебільшого про попередні зіткнення та мій стиль життя. Наприкінці ж поцікавився, чи вживаю алкоголь і наркотики. Це було як грім із ясного неба, тож миттєво захитала головою, від чого службовець тепло посміхнувся й не став далі доскіпуватися.

    Після того як закінчили та підписали в телефоні попередній запис, наступила черга Василя Ігоровича. Службовець запитально подивився на нього, тримаючи телефон у руках: буцім – можна документувати? Декан безмовно кивнув та після пуску розважно заговорив. Спершу він описав мене як зразкову студентку, на котру не надходило доган ні від керівництва гуртожитка, ні від викладачів факультету, дав особисту характеристику в ролі лектора (вів дискретну математику на першому курсі) і коротко підсумував частину показань словами: «Загалом, ніколи б не назвав пані Галину залежною».

    Опісля чоловік розповів про один випадок сорок років назад. Тоді колишньому доценту прийшлось читати математику й природознавство групі філологів, але через місяць полишив їх, попри догану від керівництва інституту. Пояснив це тим, що серед студентів був один досить релігіозний студент – Юрій Коваленко (аж кольнуло під серцем) – і на хвилі перебудови він наважувався відкрито гратися словами з Біблії. Іноді доходило до привселюдних демонстрацій прямісінько на заняттях, а як уособленню технічне світу найбільше приходилося на горіхи Василю Ігоровичу: «Хлопець кожну пару перетворював на комедію, і мені одного дня терпець урвався». Оскільки інститут через плутаницю зверху боявся застосувати власний же статут проти студента та розводив руками, викладач сам відмовився від групи та взяв додаткові години в медичному училищі.

    Донині керівник факультету вважав, що поступив правильно, і тільки міг поспівчувати потенційним дітям Юрія Коваленка, адже його засліплення й безжалісність у захисті християнських цінностей запам’ятав на все життя. Коли чоловік закінчив, я підтвердила місце й роки навчання батька – і історія цілком прив’язалась до попередніх свідчень.

    Поліцейський невільно почухав потилицю, трішки уточнив сказане й закінчив запис. На очікувальну мовчанку жваво та весело відповів: зібраного – з верхом досить, а їхати – більше не треба. Тому ми з деканом видихнути й подякували офіцеру за співпрацю. Він теж сказав декілька слів від себе, хутко попрощався та вискочив із кабінету, наостанок потиснувши руку Василю Івановичу.

    Як двері за молодиком зачинились, певний час ми не говорили, переварюючи недавні події. Подолавши перше потрясіння й намов помітивши чоловіка, тихенько зойкнула та вголос подякувала за захист. Декан натомість награно нахмурився й цілком несерйозним тоном відрік:

    – Не треба співати дефірамби, пані Галино. Факультету теж вигідний такий розв’язок подій. Бо що б сказав керівництву, коли би прямо з мого кабінету забрали найліпшу студентку курсу? – змовницьки повів бровою – і від того сам засміявся й набрав звичного, вічно усміхнутого, вигляду. – А серйозно – краще стережіться наступного вибрику батьків. Поліція, найімовірніше, відкриє проти них провадження за подачу неправдоподібних свідчень – і це будь-кого зачепить. Тож стережіться. Зі свого боку, я попереджу коменданта гуртожитку, аби не пропускали без студентів їхніх друзів чи батьків.

    Самохіть ще раз подякувала – почервоніла, згадавши засторогу від спасибі, та вискочила з кабінету, ледь кинувши «До побачення». На щастя, пара тільки наближалась до завершення – і якраз встигла приєднатися до групи напередодні дзвінка…

    Вихідні визначалися відносним спокоєм – бодай трішки відпочила! Ну, так, трішки попрацювала в ресторані, проте це приносило гроші й іноді – задоволення. Тільки-от у понеділок омана луснула, як мильна бульбашка: передбачення декана збулось – і батьки стояли під порогом гуртожитку, вимагаючи впустити до дочки. Попереджені керівництвом, вахтерки не пропускали й відказували, аби їхня дитина сама спустилась та забрала родичів. А просто так – ні-ні, їм догана не треба.

    Цю картину побачила прямісінько з вікна – і підняла всередині чималий переполох: на одній із пар планувалася тематична контрольна робота, після ж університету – мала вечірню зміну. Єдиний парадний вихід із гуртожитку – через вахтерів. Натомість чорний – стояв завжди закритим, а доступ до нього надавався виключно працівникам. Можна було би вмовити якусь із бабусь відкрити, утім це би помітили батьки. Тож думала – застрягла в один із найкритичніших днів…

    За крок до відчаю виручила Соня: сусідки по кімнаті вже дізналися про причину сум’яття й також мізкували над рішенням. І тут наш філолог вигадав божевільну авантюру, яку взяли в опрацювання через брак ідей.

    Я продовжувала стежити з-за вікна. Дівчина спустилась наниз та заговорила з батьками. Згідно з планом, вона представилась моєю сусідкою («Ми ж знайомилися під час заселення. Хіба не пам’ятаєте?» – звісно, ні) і збрехала: буцім працюю на ранковій зміні й може відвести до місця роботи. У підсумку дорослі купилися та радо послідували за Соньою. Тільки їхній гурт зникнув за хвірткою – сама хутко схопила речі, вибігла з гуртожитку й попрямувала в протилежний бік. Згодом подруга запровадила їх у найближчий супермаркет, рушила за «Гальою», а сама вислизнула через дальній ряд, поспішаючи на пари в інститут.

    Після роботи, коли під комендантську годину вернулась у кімнату, довідалася через третіх осіб, як протягом години обурені предки прийшли назад під гуртожиток, укотре збили бучу з бідними вахтершами, розбили не один горщик із комендантшою – і зникнути після погроз викликати поліцію. «Ще раз Вас тут побачу – їй-богу, не пожалію та подзвоню на сто два», – кричала вслід керівниця гуртожитку. Тоді це дуже розрадувало та розпалило надію, однак схожі епізоди повторювалися двічі-тричі: погрози обмежувались переливанням із пустого в порожнє й повсякчас не виконувались. Як уже казала (і знову напишу: «Дякую!»), друзі виручали та відволікали батьків на кшталт вигадки Соні, здебільшого змінюючи підхід і дії. Так я не пропустила жодної пари та зміни – старанно готувалася до напруженого кінця року.

    Наприкінці ж останнього приїзду роздратовані батьки відважилися вдертись у факультет. Розкладу та мого перебування вони не знали, та й не планували стукатися в кожні двері, а відразу проступили до деканату. Там їх люб’язно зустріли (попри агресію й крики з боку дорослих) і перенаправили в кабінет Василя Івановича. Про що вони троє говорили в закритій кімнаті – не знали навіть працівники факультету. Казали: Коваленки вийшли звідти пополотнілі та дали драла з закладу. Опісля предки не оббивали пороги гуртожитку й не ломилися дзвінками чи через месенджері. Розпитувати самого декана – не стала: він без того має купу справ та вділив час і для захисту мене від служб, і для втихомирення рідні. На знак вдячності написала довгого й щирого листа на електронну пошту, а перед кабінетом залишила та попросила передати пакунок із пляшкою пристойного вина й коробкою цукерок. Не сперечаюсь: хтось би відніс це до корупції, однак сама так хотіла сказати «спасибі» – і до подарунку ніхто не змушував.

    Утім, фінальну крапку наприкінці емоційного божевілля поставила інша подія з особистого життя: мене кинув хлопець. Звичайно, наші стосунки не тривали довго й прив’язатися до математика навіть не встигла. Попри це, втрата виявилася все одно болючою, адже зруйнувала чимало мрій та надій. У недалекоглядного читача може виникнути очевидне запитання – чому взагалі стався розрив? Спершу сама не знала причини й обмежувалась штамповою відповіддю: не зійшлися характерами. Але несподівано правда спливла наверх – гірка та неприємна…

    Річ у Марічці: їй не щастило на хлопців. Хоч у селі за нею бігав натовп молодиків і могла каверзувати, у Рівному оточення подруги звузилось до власного університету й нашої компанії. Як уже говорилось, у групі та на потоці майже не було метикуватих, котрі б зацікавили дівчину. А серед товариства пари хутко утворювалися та розпадалися, і найтривалішими виявлялись зі спільністю інтересів та близькістю кімнат. Нічого з цього й близько не мала Марічка, тому почувалась мов на безлюдному острові.

    Коли я завела стосунки з математиком, – природньо – подруга позаздрила, однак заздалегідь придушила емоції та щиро пораділа новині. До того ж згодом дівчина так природньо ділилась думкою про нас і давала справді дієві природи, що останньою підозрою в голові була ніби посестра зваблюватиме хлопця. Та навіть якби чинилося інакше, навряд чи б засумнівалася: Марічка цуралась парубійка в моїй присутності, хоч той не раз кидав на неї ласий погляд… Як би там не велося, після розриву з математиком подруга залишалася осторонь можливих причин і відкидала всяку нав’язливу догадку.

    Невдовзі пожаліла про це. Одного разу, прогулюючись із роботи в гуртожиток, побачила попереду себе дві постаті, котрі крокували на певній відстані за руки та когось дуже нагадували. Зміркувати й догадатись чи пришвидшити крок для відповіді не хотіла, адже боліли ноги й утомилася після насиченого для. Тож попросту слідувала за ними, облишавши небавом і думку про загадкову пару.

    Та раптом вони зупинилися посеред вулиці – нібито для поцілунку. Отоді я мала змогу наздогнати й «намилуватися» закоханими. І без зайвого вагання дала ляпаса лахудрі, котра вчепилась губами в чоловіка. Нею, як уже здогадались, виявилася Марічка. А осторонь стояв та ошелешено дивився мій колишній. Починати сварку й з’ясовувати стосунки не пробувала – прожогом втекла зі сльозами на очах, бо жест «доброї волі» говорив сам за себе. Услід хтось кричав моє ім’я, проте – навіщо? Для чого терзати свіжу рану?

    Коли вернулася в кімнату, то заблокувала Марічку скрізь: у контактах, у соцмережах, месенджерах. Мені хотілось на певний час обірвати спілкування та вгамувати свої почуття. Може, їхньому побаченню існувало виправдання. Наразі ж біль від пережитого притлумлював здорове мислення й навіював єдине слово – зрада. Найліпшої подруги та колишнього хлопця. Залишки глузду тільки спромоглися вибороти компромісне твердження: коли справа стане чіткішою (і сама охолону) – отоді поновлю взаємини з обома.

    Із таким принципом я прожила геть до Нового року. Друзі й знайомі намагалися всіляко нас помирити: то зводили з подругою, то виправдовували Марічку, то благали простити та зрозуміти. Однак не була такою простою, як думали інші, – поки боліло, не хотілось і бачити її обличчя.

    Уперше за тривалий час зіткнулися тільки 31 грудня – у спільному гурті. Для мене це стало неприємним сюрпризом, адже сусідки казали: дівчина поїхала святкувати з батьками. У підсумку виявилось інакше… І піти теж не могла – гуляння відбувалося в нашій кімнаті. Зоставалося сидіти мовчки на знак протесту й уникати небажану особу – коли не наважувалась покинути товариство та шукати пригод напередодні півночі.

    Притримуватися такого принципу виявилося просто: Марічка навіть не пробувала сконтактувати. Вона попросту сиділа на ліжку навпроти й похмуро пила вино. Що з нею сталось – не прагнула дізнатися, бо… так само прикипіла до власного місця та злісно дудлила ром із колою, час від часу кидаючи люті позирки в бік дівчини. Утім, подруга не реагувала – і це більше гнівило.

    Під десяту вечора всі веселились на всю силу, крім нас. Колишня однокласниця поволі помічала мої погляди, але ніби не розуміла їхньої суті. Повагавшись, вона невпевнено підійшла, взяла за руку й повела у ванну в блоці. Оскільки алкоголь уже стукнув у голові, я довго обмірковувала ситуацію, і доки зробила перші висновки, двері хряснули за спиною. А далі… Марічка заплакала, повалилася на груди й каялась, наводячи якісь докази. Спершу стояла стовпом, не розуміючи суті її слів, та зрештою підсвідомо пригорнула до себе, гладила по голові – і терпляче слухала.

    Виявилося: подруга насправді не спокушала мого тодішнього хлопця. Зрадив виключно він: перебуваючи в стосунках, написав дівчині в особисті та не припиняв залицятися, незважаючи на докори й прямі звинувачення з її боку. Наприкінці манера листування математика ставала все відвертішою (це я могла прочитати сама в месенджері Марічки), і обурення змусило приятельку відрізати суттєво: «Не планую ділити чужого парубка!», – та заблокувати бабія. Згодом дівчина хотіла відкрити мені правду, проте несподівано ми розійшлися наступного дня. Дівчина вважала, що то відбулося через останню репліку, і не наважилась розповісти, боючись прогнівити. Усе одно – історія добре закінчилась.

    Однак математик не припинив попередні намагання: писав на різні соцмережі, попадався частіше на вічі, часом дзвонив – усіляко пробував поспілкуватись. Ну, Марічка ж не металева – вирішила спробувати. «Коли б знала, що він дійсно такий, як у твоїх описах…», – виправдовувалася наперед подруга. По-дівочому я її цілком зрозуміла: парубок легко знаходив шлях до серця й приворожував першими ж фразами, а розгледіти відразу натуру – не можливо. Тож подумки пробачила наївність дівчини, слухаючи розповідь далі.

    Загалом, у них відбулося лише кілька побачень. Ясно без того – що товаришці математик подобався і радо погодилася на стосунки. Утім, хлопець аніскілечки не здогадувався про позицію Марічки у взаєминах: приятелька не спішила, перехід від одного до іншого етапу робила розважливо, із часовими інтервалами. Через це вона мала безліч проблем, але якщо знаходила половинку – то надовго. Не маючи аж так тонкого такту, молодик намагався на всі лади пришвидшити процес притирання, і від того часто траплялися різноманітні конфлікти, емоційні гойдалки… що не на користь молодій парі. У підсумку, не витримавши чекання та не вдовольнивши свої бажання, математик кинув дівчину перед самісіньким Новим роком.

    До розриву не менш причинилася й пригода зі мною. Марічка дуже хвилювалася через припинення спілкування, мислила (і правильно), що найліпша подруга перекрутила в думках побачене. Спершу ловелас заспокоював її, переконував: скоро все стане на місця. Проте його передбачення не справджувалися – і дівчина рвалася розвіяти напруження власноруч. Поволі це злило математика, поки на останньому побаченні не вибухнув накопиченим гнівом. Він хутко схопився за привід та припинив взаємини з великим задоволенням, сказавши вслід: «Ти надто думаєш про себе».

    Від подібної несправедливості я й сама обурилась, одначе стримала лють, розуміючи безглуздість. Горе-хлопець став пройденим етапом для обох, тож тратити більше сил на людину – не доцільно. Зараз важливо – пробачити один одного та вернутися в попередню колію. Може виявитись тяжко, а яке випробування легке? Тому ще більше пригорнула Марічку та заспокоювала і її, і себе, кажучи: погане минулось. Так ми просиділи ще десяток хвилин, поки друзі не покликали зустрічати Новий рік…

    Із приходом півночі нарешті відчула: усі старі драми зостались позаду – попереду дійсно інакший етап життя, зі здобутим досвідом і гартованою рішучістю. Поступаючи в університет, навіть не мріяла про таке. Нині ж… розуміння справжньої свободи та полегкості п’янило ліпше від вина. Уперше за весь вечір змогла розслабитися й веселитися. Це дивувало друзів, але приємно: раділи, що вернулася в стрій.

    Розваги припинилися вранці – із першими сутінками. Одинокі пари або просто втомлені відлучилися раніше від загальної компанії, а решта гомоніли, поволі знесилюючись. Коли теми для розмови вичерпалися, взялися думати, як ліквідувати наслідки застілля. У підсумку ніхто з гостей за прибирання навіть не взявся й діло залишилося на словах: хтось запропонував – і всі гуртом розбрелися. Тільки нам із сусідками довелося ще годину відчищати останки хаосу, присвоївши їжу в ролі моральної компенсації та орендної плати.

    Коли дівчата вляглися спати, я на коротку мить вирвалася провітритися: у роті панував неприємний післясмак алкоголю, а голова гуділа від бучного вечора – хотілося свіжого повітря. Вийшовши надвір, відчула-таки приємний попуст у всьому тілі, і він змушував рухатися вперед – принаймні зробити невеличке турне містом. Пусті вулиці й рідкісні, сонні люди аніяк не лякали та допомагали зосередитися на внутрішніх думках. Останні ж крутилася навколо таємничої сили бажань. От, наприклад, усю школу мріяла про університет далеко від села – отримала, недавно прагнула повну свободу від батьків – випала. Я не була суєвірною, утім чи то рештки сп’яніння, чи то дійсно власне нутро змусили стрепенутися від усвідомлення. Можливо, Бог чи інша божественна сутність справді існують і винагороджують за пройдені випробування?...

    Раптом у сусідній церкві закалатали дзвони. Здивовано я глипнула на бані й ледь пригадала, що за новим календарем сьогодні – святого Василя… Недовго думаючи, вирішила таки зайти всередину. Від переїзду в Рівне зрідка відвідувала храми – хіба вдома, а в місті поготів не бувала – бодай із цікавості.

    Неквапно, трішки боязко переступила поріг церкви та прислухалася до молитви. Усередині стояло не так багато людей, переважно пенсіонери, і тільки обабіч тулилося дві-три матрони бальзаківського віку. Перед вівтарем правив службу священник – можливо, наймолодший з усієї публіки. Йому з хорів підспівували півчі, але майже нечутно – ніби вернулися з застілля крихта колективу. Але ця малолюдність додавала певної сонливої, особистісної атмосфери. Бо сам простір знаходився в півсутінках, а густо обмальовані стіни освітлювало замало свічок.

    Я не побачила, де можна було купити одну: поблизу входу не містилося жодної крамнички. Ламаючи звичку, вирішила попросту помолитися, не заходячи глибше, та вернутися до гуртожитку – зараз же схилила голову й довільно шепотіла слова подяки до Бога. Раніше в моїх зверненнях не ховалося стільки палкого, щирого почуття, а в ту мить ніби відкрила заново церкву як місце, де дозволено вилити накопичені переживання. І коли на душі попустило, знову озирнула храм: ніхто не звернув уваги – усі нирнули у своє. Це трішки зігріло втіхою – та вийшла, покрокувавши назад до гуртожитку.

    Разом із зимовими канікулами – і після них – наступила злагода. Смикання зупинилися, існування набрало виваженого, емоційно вирівняного темпу: майже кожен день минав по колу «гуртожиток – навчання – робота – гуртожиток», а інші – проводилися або між друзів, або в заслуженому спокої… Не бракувало й невеличких потрясінь, здебільше – хорошого характеру. Насамперед після Нового року вивісили стипендіальні списки – і вдалося здобути «повишку». Не вперше, звісно, та боялася, що через хвилювання не склала достатньо екзамени. Видно, дарма! А другою чудовою новиною стало підвищення в ресторані: керівництво зробило мене… менеджером! Це значило: більше не доведеться ганятися за чайовими й отримуватиму нормальну зарплатню за посмішку, звіти та розмови з персоналом і клієнтами. Проте на ділі нова посада виявилась настільки стресовою через різні казуси, що іноді хотілося вернутися до офіціанта. Попри все, не наважувалася відмовитися: будь-який досвід варто витерпіти й засвоїти.

    Натомість до церкви більше не ходила, хоч кількість вільного часу зростала… А все через друзів, які помалу то влаштовувалися на роботу, то знаходили триваліших партнерів. У підсумку «п’янки-гулянки» канули в лету й домашні посиденьки траплялися дедалі рідше… Коли ж відбувалися, то нагадували радше застілля кількох родин, ніж студентів-другокурсників, і від того не раз з’являлося бажання втекти – тільки б не чути «уті-пуськання».

    Гірка ситуація мала одну-єдину перевагу: за тривалий час після примирення знову зблизилася з Марічкою – їй теж не щастило на чоловіків. Не подумайте – ми не виглядали зле або по-сільськи, навпаки – могли би позмагатися з рівненськими красунями та не жаліли купувати якісні одяг і косметику. Попросту горе-залицяльники після пари побачень виявлялися то клоунами, то маминими синочками, то ледь не справжніми психами. Посеред семестру Марічці поталанило (ура!) когось віднайти – і розвивалося до серйозного. Водночас я не трималася за одного. Це трішки засмучувало, схиляло до неприємних думок, однак старалася не зациклюватись. Не можна. За спиною – нікого, об кого можна обіпертися, і розкиснути – значить відмовитися від здобутого комфорту.

    Зрештою… під кінець весни мені повезло: доля зіткнула з досить непоганим істориком. Це трапилося на великодній студентській вечірці, де несподівано під час танців спіткнулася й впала на нього – тоді незнайомого чоловіка. Він миттю зреагував і підхопив у повітрі. Перелякана та засоромлена, відновила хутчій баланс на ногах, випрямилась і почала впереміжку дякувати й вибачатися. Погляд знехотя (і з цікавості…) пробіг по обличчю й тілу незнайомця та прикмітив вродливого чоловіка – від чого ще більше зам’ялась і потупила очі вниз. Парубок помітив моє нервування й обірвав беззмістовний потік слів пропозицією повільного танцю: нібито прийме його і за перепросини, і за спасибі, а хлопцю, бачте, не було кого повести під щойно увімкнуту пісню.

    Скажемо так, відмовитись не могла – й не хотіла, тому погодилась… У підсумку ми провели разом цілий вечір і незчулись, як захід скінчився: настільки приємно обом спілкувалося. Павло (це ім’я мав хлопець) не розгубився й спитав, чи міг би провести до гуртожитку. Останнє було занадто швидким та багатозначним розвитком подій, тож заперечила. Утім, на наступне прохання таки дала номер: від симпатяги, посланого долею, гріх відступатися.

    Далі парубок продовжив проявляти ініціативу: написав у телеграм та запропонував прогулятися. Так як він виглядав цілком нормальним, то вкотре погодилася – і наступного дня ми зустрілися перед входом у зоопарк. Про сам заклад стільки захопливого чула раніше, але соромно признатися – за два роки жодного разу не навідувалася. А тут трапився не з корінних рівненчан – теж не бував. Чудова нагода – ще й розглянемо невідоме для нас місце.

    І так крок за кроком… закрутився, завертівся роман, а на третьому побаченні розпочались офіційні стосунки. Ми не бігли навипередки: ще на концерті дала знати, що не люблю «відразу з зустрічі – й у ліжко», а історик не підганяв, терпливо чекаючи на потрібний момент. Це – і вся його поведінка – трішки суперечили зовнішності молодика: студент виглядав, скажемо тактовно, надто оригінально для Рівного. Фарбоване в чорне волосся, масивна сережка у вусі, підбрита брова, вічно темний одяг, куди обов’язково входили порвані джинси та ланцюги. Водночас молодик вчився на відмінно й планував працювати за спеціальністю вчителем, адже любив дітей до глибини серця... І, взагалі, мав дуже м’який та ніжний характер, у котрому моментами розчинялась та дивувалася – як могла закохатися в подібного чоловіка?...

    Хоча… вибачте, обдурюю – було за що так полюбити, бо вперше за стільки стосунків та інтрижок почувала стільки простору. Павлусь не намагався займати весь час, не переступав через кордони та не витягував кліщами з язика таємничо-особистісне, а в моменти незгод тонко, майже хірургічно, дізнавався про причину образи. І водночас не поясниш це байдужістю. Навпаки – хлопець проявляв надмірну уважність: не перся самовільно на гостини в навантажені роботою й навчанням дні –щонайбільше «проникав» у кімнату та залишав готову їжу чи шоколадку або, частіше, вичікував і передав презент під гуртожитком. Подібне траплялося зрідка – у миті, коли дійсно перевтомлювалась чи траплялася неприємність. Але саме тоді я потребувала найбільше підтримку – теплий жест й емоцію потрібності…

    Зустрічалися на довше – у вільні від праці чи університету дні. Конкретних схем чи домовленостей щодо зустрічей не існувало, як зрештою в усіх студентів. Хтось швидше розправлявся з нагальним – і летів до іншого й допомагав із клопотами… або чекав на ліжку за книжкою та зошитом. А згодом – разом дивилися серіал, валялися в ліжку, іноді – виходили надвір і гуляли. На конечності останнього наполягала саме я, бо хоч регулярно збивала ноги в ресторані, однак Павло займався репетиторством і міг днями не покидати гуртожиток. На це хлопець кожен раз відмахувався: бач, у підвальному спортзалі щовечора вистачає руханини. Завдяки пилянням (або за передбачливою згодою) його вдавалося витягти назовні – і двічі-тричі в тиждень ми бродили містом, відкриваючи нові куточки, зачаровуючись Рівним.

    Досить траплялося й романтики: були то квіти, то подарунки, то особливі побачення. Як же без того? Павлусь мав смак до лірики – і в такі моменти почувалася справжньою жінкою. Не іграшкою, для котрої жертви робились ради тілесного задоволення. А коханою... якій попросту хотіли принести приємність, не зобов’язуючи до «винагороди». Я цінувала це більше, ніж букети, цукерки чи дрібнички. І намагалася відповідати знаками уваги – не господарського штибу, а солодощами й різними речами. До рівня домогосподарки не планувала скочуватись.

    Це був мій перший позитивний досвід стосунків, де партнери попросту насолоджувалися наявністю один одного. Майже щодень ми не втомлювалася відкривати в собі нові грані, експериментувати, витрачати разом час, ніби гроші в казино задля розваги. І від того дедалі більше закохувалася, маючи певність у хлопцю, власному комфорті, спільному майбутньому… Іноді сама не вірила в щасливу дійсність. Адже де знайдете чоловіка, готового переступити через гендерні стереотипи – тільки ради жінки? Навіть не протестував, коли це прямо не стосувалося його гідності. Та й останню цінувала і навмисне не зачіпала.

    Існувала ще одна маленька приємність: від першого дня знайомства тема сім’ї знаходилася під табу. За мовчазною згодою ні я, ні Павло не розповідали про свої родини, а муляти очі з розпитами – не наважувалися. Надто ризиковано, коли б не сказати – егоїстично, бо не хотілося говорити про власне у відповідь. Ця обмеженість аніскільки не впливала на наші стосунки, можливо, трішки сприяла, адже рухи не обтяжувала думка рідних. Дивилися тільки вперед – як будуючи кар’єри, так розвиваючи стосунки.

    Але признаюся чесно… Після всіх радостей тримався неприємний післясмак ностальгії. Кожен раз, будучи вкупі, ловила себе на думці, ніби ми раніше зустрічались. Іноді набігало настільки сильне почуття, що доводилося або силоміць відпихати на задній план, або піддаватись і перебирати власні спогади. Після затяжних мук зрештою спихала це на майже два роки в університеті: ми ж могли сотню раз перестрітися до головної зустрічі, хіба ні? Тому швидко забувала дурну тривогу до завтра й жила далі. Звісно, можна було спитати Павлуся, однак тоді це здавалося невартим часу. Ой, як помилилася!…

    Після успішної здачі літньої сесії ми вирішили поїхати до Львова та відпочити разом. Гуртожитки в червні спорожніли: студенти роз’їхались по домівках, аби не платити зайве за кімнату, а також подихати свіжим повітрям під час відпустки. Я ж залишилася в місті, оскільки не мала куди вернутися. У село не поспішав і Павлусь, хоча батьки все настирливіше наполягали (тоді вперше дізналася про їхнє існування й напружені стосунки). Умішуватись напряму в сімейні чвари боялась, утім, іноді натякала, ніби варто… хоча б на тиждень-два-три. Парубок коротко заперечував, і ми ніяково поверталися до улюбленої справи – байдикування: праця не займала дуже часу, від компанії друзів осталися крихти в Рівному, а надворі панувала така спека... Краще понудьгуємо, чергуючи пляшки з морозилки. Через місяць мені набридло це й запропонувала подорож у місто Лева – хлопець радо погодився.

    Забронювати бюджетний номер у готелі та квитки на автобус виявилось ділом щонайбільше години. А от віднайти всі заначки, перерахувати гроші, розпланувати бюджет – довелось спітніти. Наприкінці навіть почубились, бо числа не сходились, однак після перевірки не менш зраділи: мали пристойну подушку – ще й на чорний день вистачить після подорожі. Розвеселілі, швидко погодилися на надумане й взялися за складання маршруту, а наступного тижня тряслись у маршрутці та їхали до цілі.

    Дорога минала в спокої: попри відносно коротку відстань я встигла заснути. Прокинулася на плечі Павлуся – від того, що автобус зупинився й усередину ввійшли люди у формі. Коротко розпитавши, дізналась: при в’їзді нас зупинили патрульні. Хвилюватись було нічого – історик мав усі документи в нагрудній сумці. Проте військовий зупинився біля нас надовго, переводив раз у раз погляд із хлопцевого паспорту на власника та навпаки.

    – Пантелеймон Васильович? – спитав службовець, зупинивши підозріливий погляд таки на студенту.

    – Так, це я, – відповів схвильовано молодик. – Щось не так із документом?

    – Пройдіть зі мною, – відрізав чоловік та попростував до виходу, поки його колеги продовжували перевірку.

    Парубок знервовано глянув на мене, пообіцяв скоріше вернутися й вибіг слідом з автобуса. А я почувалася ні в сих ні в тих. Насамперед – Пантелеймон. Уперше чула, щоб так зверталися до історика чи він сам себе називав. Чужі розмови з батьками не мала звички підслуховувати, а в документи не підглядала: не була схильна перевіряти повірене іншими людьми (крім суперечних випадків). Звісно, прізвище знайоме, але скільки в місті ходить Полюховичів, Войтовичів, Бабичів? Стікаються з усієї області! Та найбільш обурював сам факт брехні. Навіщо приховувати справжнє ім’я? Ну, не подобається, проте ж не ховати вічно від близьких! Може, ми не настільки міцна пара? Тоді-тоді…

    Наступні чотири-п’ять хвилин я сиділа й заводила себе: звинувачувала кожного та водночас – нікого. Урвала самокатування, тільки коли Павлусь вернувся й автобус рушив із місця. Сівши поруч, він хвильку мовчав, про щось думав, а тоді пояснив:

    – Хотіли перевірити особу, бо на паспорті інакше виглядаю. Надав потрібні фото, подзвонив матері – і вона підтвердила прізвище та ім’я й усе потрібне. Їх не дуже переконало, але відпустили: маршрутку затримували. Поки розбиралися з рештою, то ще встиг подзвонити й заспокоїти батьків. Тож усе гаразд, люба.

    Історик підсунувся до мене та висунув руку, щоб обійняти. Одначе відхилилася й насуплено відштовхнула долоню, відразу наступаючи в атаку:

    – Чому тебе назвали Пантелеймоном? А що з іменем Павло?

    Хлопець приголомшено зиркнув в обличчя – його погляд недовго там шукав поблажливість (її не було – тільки злісна впертість) і опустився додолу. Зуби нервово покусували нижню губу, а зовнішність говорила, наскільки не бажав спілкуватися про це. Мабуть, очікував, що не звернула увагу чи облишила на потім, чи забула. Точно – не прямого запитання. Утім, діватися нікуди – треба відповідати.

    – Пашою, Павлом мене називали ще зі школи, – пояснював парубок, – тому звик і так представляюсь іншим. Краще, ніж слухати тиради про оригінальне ім’я або… як люди намагаються його вимовити. Тому й тобі назвав прізвисько. Вибач, якщо образив і вчасно не розкрив «таємницю».

    На мить трішки заспокоїлась, адже пояснення історика звучало логічно. Я й сама не сприймала моду на старожитні імена та часом співчувала їхнім носіям. Проте – зловила на думці – голос молодика не дуже ховав нотки лукавості. І вираз його лиця виражав радше не полегшення, а страх та непевність. До того ж ностальгія знову повернулася – сильніша, ніж будь-коли: тепер вона чітко сформувала в голові образ семінариста – сина нашого священника…

    – А раніше, до знайомства, ми ніколи не стикались? – вирішила спитати, поки була можливість.

    Я не робила відкриті нападки, однак від сказаного Павлусь ще більше захвилювався. Його горло видавало недоладні звуки, не можучи сформулювати речення й слова. І від усвідомлення безпорадності історик поглиблював розгублення. Так продовжувалось, поки остаточно не замовк та винувато не поглянув з-під лоба.

    Усю цю гру – відверто – не розуміла. Спершу припасовувала всякі виправдання, а тоді раптом терпець урвався – і випалила відразу те, що спало на думку:

    – Не треба мені забивати баки. Захочу – сама дізнаюсь, але тоді не матиму до тебе ні краплі довіри!

    Павло виглядав ніби побита собака – увесь зіщулився та поринув у сумовиту прострацію. На мить навіть стало його жаль… тільки нагадала собі, що парубок не був відвертий увесь цей час, і милосердя згідливо змовкло. Хлопець ще хвилину помовчав, потім кинув благальний погляд – побачивши мій насуплений вираз, приречено зітхнув та почав тягло говорити:

    – Ро-о-озу-у-умі-і-іє-є-єш…

    Ця вимова чомусь раптово розлютила (не питайте причини), і різко наказала:

    – Розказуй!

    На нас озирнулася половина маршрутки, та байдуже: чи то від страху, чи то від сорому, чи то від гніву історик вибухнув:

    – І як розповідати, коли ти все одно неправильно зрозумієш?!

    Інтонація здивувала тепер мене, й уперше помітила обурливі погляди сторонніх, від чого стало ніяково. Проте зовнішня обстановка не турбувала більше хлопця, і він продовжував наступати:

    – Так, я той Пантелеймон, про якого ти подумала! Той самий син священника! І що тепер? Плануєш кинути?! – і в люті відвернувся, дивлячись через протилежне вікно, як автобус заїхав у місто й минав не дуже старі будинки.

    Признаюсь: він не вразив признанням – від початку стосунків серце точили черв’яки, проте не могла зрозуміти причини. Нині було прикро лише від його інтонації. Може, дійсно перегнула й мусила поводитися м’якіше? Хоча… і Павло-Пантелеймон чимало приховав – цілісіньку особистість. А виясняти публічно, хто більше завинив, – не бажала. І так дали привід сусідам для бесіди на тему «Моральність та молодше покоління»: пересуди вже долинали з переднього сидіння, від чого червоніла.

    А насправді… семінарист дуже змінився після наших зустрічей у селі. За його поведінкою, вчинками, зовнішністю ніколи б не здогадалась, що це – той сором’язливий хлопчик, який сліпо тримався навчання та батьків. Складно уявити причини настільки кардинальної революції: минуло ж трохи більше ніж півроку. Не дивно, чому не впізнала, поготів – боялася припустити, поки два образи не об’єднало тільки ім’я.

    Неквапом лють поступилася місцем цікавості. Розкрите більше породило загадок, ніж дало відповідей – і спокуса дізнатися тільки зростала в геометричній прогресії. Та Пантелеймон досі виглядав набурмосеним. Треба таки розрядити атмосферу: мала причини злитися, але не думаю, що за цим стоїть погане. Принаймні для мене.

    Перед під’їздом до автовокзалу ніжно погладила історика по щоці, що обернуло його злісний погляд від вікна на мене. Доторк трішки розвіяв хлопцеву образу – тільки, видно, не вистачало ще чогось для повноцінної, дорослої розмови.

    Трішки повагавшись, вирішила таки переступити через власну гідність (із надією, що воно того варте) та поступливо мовила:

    – Коханий, не злись, будь ласка. Можливо, злегка перелютувала, але не без причини. Якщо ми прагнемо більшого, то повинні бути відвертими та чесними один з одним. Це стосується не тільки тебе, а й мене, – зробила наголос радше для себе, аби в майбутньому не відбрикувалася «некомфортних» питань про батьків. – Тож ліпше розкажи, чому ти опинився на історичному та як так змінився? І що з духовною семінарією?

    Коли говорила, водночас пестила Пантелеймона: то торкнулася ноги, то погладила руку на підлокітнику, то провела по щоці. Від такої ніжності в жестах і в голосі хлопець остаточно розтанув та забув про образу. Зітхнувши (не зрозуміла від чого), парубок любовно глянув на мене й усміхнувся, а тоді перехилився та поцілував у лоб, від чого й сама засяяла. Одначе ми не встигли поспілкуватися про минуле: автобус зупинився і водій крикнув пасажирам: «Центральний автовокзал. Львів».

    Історик неспішно витягнув наші ранці зверху, і перед тим як вийти, перечекали, поки основний натовп розтане. Коли тиснява зникла, спокійно покрокували до дверей, а вискочивши з автобуса, попрямували до лавок (валізок не мали) та замовили таксі. Минало обіцяних «5 хвилин до прибуття», Пантелеймон задумливо мовчав, відповідно – я теж. І тільки під’їхала зазначена в додатку машина (неприкмітний BMW) – попросив сідати: тим часом він завантажить у багажник рюкзаки. Як всі опинилися в салоні, водій натиснув на газ – рушили.

    Усередині було не «дорого – багато», але чисто, від чого поневолі всміхнулася. Шофер виглядав молодо, навіть симпатично. Спершу незнайомець ввічливо привітався й перевірив правильність адреси. Пересвідчившись, ізолювався від нас, одягнувши навушники. Перед цим, звісно, перепитав, чи ми не проти. Пантелеймон же хутко схопився за можливість і погодився. Сама б я заперечила, адже не думала, що то дозволено й безпечно. Утім, надіюсь, моя смерть виявиться гідною почутої історії.

    Парубок не зволікав: підсунувся ближче та взяв за руку. На його лиці не світилося жодного поганого відчуття – виключно замилування з домішкою меланхолії. Коротко глянувши в очі з усією ніжністю, він повернув обличчя прямо, на чомусь зосередився та вільно заговорив:

    – Знаєш… коли ти втекла з дому, про це говорили тиждень-два. Окремі чутки доходили й до нас, хоча тато засуджував подібне, особливо тоді. Я ж – почувався пригнічено. Ну-у-у, це якщо казати простіше. Бо тривалий час близькі розмовляли про ймовірне весілля – і мимоволі сам повірив у почуте, а тут потенційна наречена накивала п’ятами – ще й унаслідок запитання про заручини. На додаток – устиг дуже-дуже закохатися…

    Вловивши слухом цей факт, не стримала зойк: що-що – про останнє не здогадувалась. І від того відчула сором. Пантелеймон заспокійливо погладив ногу та, подивившись привітно, продовжив:

    – Так, ти правильно зрозуміла. Але ні в чому не винна. Усі, навіть батьки, тоді вважали, що це буде шлюб за домовленістю: дівчина – хороша, хазяйновита, із побожної сім’ї, і хлопець… Скажемо так – перспективний. Мало кому би прийшло на думку, немов я уклепався ледь не з першої зустрічі й тільки тому підігравав авантюрі.

    Звісно, півроку назад не мав життєвого досвіду, і все здавалося правильним та домовленим заздалегідь. Найменшої підозри, що ти проти заміжжя, навіть не виникало. А холодна, у чомусь агресивна поведінка знаходила завжди одне й те саме пояснення в голові: так і повинна поводитися майбутня дружина священика. У семінарії ж не раз читав про подвиг цнотливості. Може, молода християнка теж слідувала прикладу святих жінок. Проте...

    Уяви, як мій світ розсипався на порох, коли розповіли про твою втечу – і надумане виявилось наскрізь хибним? В одну мить знання та переконання потрапили під тавро «неефективне», «далеке від дійсності». Навіщо мудрості пророків, коли стосунки між людьми не побудовані на істинах Біблії? А в майбутньому треба жити – принаймні самому, бо батьки не завжди вестимуть за руку… Ні, я не зрікся Церкви чи вивченого, – різко стрепенувся й перехрестився Пантелеймон, затим на нього цікаво зиркнув водій крізь дзеркало заднього огляду. Ми не встигли заїхати в центр, проте потрапити в корок… Утім, це майже не турбувало: оповідь повністю мене засмоктала.

    – Ні, я не зрікся Церкви чи вивченого… – повторив замислено хлопець. – Попросту зрозумів: книги не розкажуть відверто про реальність, не допоможуть у ній орієнтуватись та поширювати добро. Із подібними думками замкнувся в собі. Не виходив із кімнати, сухо спілкувався з батьками. Зміна поведінки їх турбувала – і водночас вони розуміли причини, давали простір для розмислів, не смикали, крім як поїсти. За це – вдячний, адже завдяки спокою віднайшов потрібні ключі від кризи…

    Насамперед відповів собі щиро на найболючіше питання: ти мене не ненавиділа, та не любила також. На останнє – мала цілковите право, і якби не тиск дорослих, то ніколи б не звернула увагу й не приділила час на такого хлопця. Тож твоя втеча нагадувала радше не падіння Адама та Єви, про що говорили в селі, а втечу з пекла, оскільки не піддалась волі інших і не прирекла себе на вічні муки. Навпаки – розірвала окови й полетіла до майбутнього – яскравого, вільного та з багатьма можливостями. Для мене це видавалося піком сміливості, так як із дитинства вчився покори й виховувався в ролі наступника батька – священника та наслідника парафії.

    З іншого боку, чи дійсно прагнув таким бути? Щиро-щиро, без багатолітніх нав’язувань і чужих очікувань. Збагнути це виявилося якраз найскладнішим: нерідко доводилося боротися із самим собою, переступати через власні принципи, руйнувати сумніви й відразу. А моментами схожі кроки давалися тяжко… Після тижня міркувань нарешті сказав: ні, церковний сан – не те майбутнє, яке би бажав. Замість того, щоб сидіти безвилазно із села та виконувати дрібні повинності, душа стреміла в широкий світ – принаймні в Рівне. Там вирує життя й можна бути справді корисним. Наприклад учителем. Скільки дітей потребують хорошого педагога, котрий не тільки вміло пояснить, але зрозуміє в складній ситуації та розрадить? Психіка школярів тільки формується – досить чутлива й пластична. Їй треба правильний ментор, аби віднайти правильний шлях до бути Людиною. Це краще, ніж співати служби старшим, у яких шкіра та розум загрубли від життя. Чи не правда?

    Говорити ж про це з батьками я довго боявся. Можливо, через те, що сам вагався в доцільності зміни. Утім, потрібно було вертатися в семінарію після практики (вона відбувалася акурат наприкінці семестру). Тож одного дня з осторогою сказав мамі, що не хочу більше навчатися на священника й думаю перевестися в Рівненський педінститут. Вона вражено глянула на мене, а тоді м’яко усміхнулась, ніби на вигадку дитини, і лагідно спитала причину. Не ховаючись, умить виклав усе, над чим міркував останнім часом. На хвильку ненька замислилася та уточнила кілька моментів. Її материнський інстинкт трохи зачепив мій самоаналіз, особливо де з дитинства виконував бажання рідних, але не свої. Лише прискіпливо поставилась до того, ніби твоя втеча аж ніяк не вплинула на рішення. Щось та мало наштовхнути до роздумів.

    Наприкінці розмови мама пообіцяла поспілкуватися з татом, а там – розв’язати спільно задачку. Одначе батько… не дуже сприйняв мій замисел. Два дні після балачки з жінкою він поводився так, ніби сина не існувало. До неньки теж ставився не ліпше, щоправда, грубим або глухим тоном міг попросити подати то їсти, то одяг для служби. Признаюсь: це грало сильно на нервах, хоча запомогти собі не міг. Щонайменше до радикальний дій не було підстав звертатися.

    Тільки перед від’їздом у семінарію тато заговорив до мене – попросив зайти в кабінет. Смиренно послідкував за ним і переступив поріг із рискою страху… й не даремно: подальша бесіда виявилась складною, напруженою та вперше в житті – відвертою. Батько ні трохи не злився чи заперечував ідею з переведенням – прагнув тільки добра й зробити все розумно. Як він мовив, «аби згодом не виникло проблем». Найрозумнішим виходом, на його думку, було продовжити навчання в семінарії та пометикувати над усім довше: у всякому разі можна відмовитись від чину й поступати на магістратуру в інший виш. Я ж не захотів, бо… бо… навіщо втрачати час? Усе одно перед вступом доведеться самостійно вивчати матеріал. Батько не вважав відповідь переконливою, чи повною, проте запропонував інший присуд – перевестись, притому здавши академічну різницю. У відповідь не міг втриматись від перехресного запитання – чому? Хіба не простіше почати заново? Тато посміхнувся й пояснив перипетії освіти: доведеться виплачувати компенсацію державі, а за два з половиною роки назбирається кругленька сума… яку сім’я не покриє. Інакше – контракт і відсутність відстрочки від призову, на що батьки не погодяться.

    Наприкінці дійшли-таки до спільної думки: цей семестр закінчую в семінарії, а на канікулах пробую перевестись – домовляюсь із викладачами й здаю академічну різницю. Якщо за зиму не встигаю – чекаю до літа, водночас підучуючи матеріал та здобуваючи сан священника. І так доти, поки або не потраплю в Рівне, або не закінчу бакалаврат. Не зовсім те, про що від початку мріяв, хоча й про нюанси з відстрочкою та компенсацією не здогадувався… однак батько вважав підхід найбільш зваженим – із найменшими загрозами. Тож погодився, покладаючись на його знання, досвід – і любов до мене.

    У той же день, дорогою до семінарії, почав готуватися до академрізниці. Раніше я встиг звірити список спеціальностей у Рівненському педінституті та кинув око на історичко-соціологічний факультет. Навчаючись богослов’я, студіювали чимало предметів, пов’язаних із минулим і культурою. До того ж в основі української педагогіки повинна лежати християнська етика, чи не так? Тому переведення туди видавалося справою п’яти хвилин. Ой, як помилявся! У хвилі радості зовсім не звернув на математику й політологію та пару інших соціальних предметів. Думалося: що там складного? Не відійшло далеко від школи чи семінарії! Утім, згодом скільки ґуль понабивав на схожих «дрібничках»… Іноді сидів та плакав над вишматом, бо не міг розв’язати інтеграл. А дати? А умови численних договорів? Для студента-духівника це було гірше від дев’яти кіл пекла Данте.

    Зрештою коли гризти граніт науки – то гризти! І попри «хочу – не хочу» вчив форсовано нові предмети, не забуваючи про сесію в семінарії. Так, було складно й часом наближався до нервового зриву. Одначе завдяки старанності та неочікуваній витримці спромігся подолати головні випробування: здав успішно заліки й екзамени і водночас визубрив менш ніж за місяць ключові предмети для вчителя-історика. Тож, наздоганяючи решту хвостів, після Нового року я взявся зі спокійною душею встановлювати контакт із Рівненським державним гуманітарним університетом.

    Насправді домовитися з ним виявилось просто. Кожного року на історико-соціологічному факультеті зайняті всі – не тільки бюджетні – ліцензійні місця. Але… до кінця другого курсу кількість студентів зменшується втричі, іноді й більше. І найстрашніше в усьому – що до магістратури тенденція продовжується. Деканату доводиться робити різні поступки, переводити контракт на безкоштовне, аби утримати залишки при інституті. Навіть це зрідка допомагало та не стримувало відтік студентів, який погіршував статистику й репутацію. Тож керівництво радісно сприйняло мій лист про переведення (відмінника!) і відразу запропонувало вільне місце на бюджеті. Упродовж наступних днів працівниці деканату самі обдзвонили викладачів та швидко склали графік здачі академічної різниці, перепитуючи раз у раз: «А ви не передумали?». Коли врахувати давніше почуті страшилки про перехід («Доведеться самому обдзвонювати та домовлятися»), то їхнє ставлення до мене здавалось чимось на межі фантастики.

    На перших здачах я, коли говорити відверто, дуже хвилювався. Утім, екзаменатори виявились привітні, спокійно приймали роботи – як усно, так і письмово (іноді давали на вибір) і без скарг оцінювали. У підсумку за імпровізовану сесію не почув жодного кривого слова у свою адресу. Навпаки, викладачі часто приємно дивувались та раділи, що в них появиться новий студент, до того ж – здібний, чим не міг похвалитися історико-соціологічний факультет. Хтось часом питав про причину переведення із семінарії: бач, були там пристойні бали, але, помітивши замішання, приймали першу-ліпшу відповідь та не ятрили чужу рану. Із таким прихильним ставленням згодом вгамував страх і спокійно чекав та розмовляв із професорами.

    Знімаючи в гуртожитку місце (теж приклався деканат), за тиждень-два спромігся зрештою здати академічну різницю: майже одні п’ятірки й жодної трійки. Іноді приходилося писати два-три предмети за день, проте… чого жалітися, коли вчив та був певний у знаннях? А стрес легко долався прогулянкою незнайомим містом. Поготів – на вихідних відвідав однокласників і за чаєм, жартом та бісквітом узагалі забув про турботи: уперше почувався таким розкутим і на місці. Тоді остаточно усвідомив правильність свого вибору – перевестись у Рівне на звичайну, світську, спеціальність та пов’язати життя зі звичайними людьми.

    Наприкінці своєї пригоди зайшов з оцінками в деканат і підписав остаточні документи з переведення. За фінальним папірцем працівниці привітали мене як нового студента історико-соціологічного факультету. Навіть керівник підрозділу покинув сусідній кабінет та потиснув руку. Таким щасливим і на вершині успіху – не пам’ятаю, коли востаннє почувався. Однак за тріумфом не забули оформити необхідні бумаги на гуртожиток, де пообіцяли поселити якомога скоріше. Тільки біда, що студентський квиток робитимуть довго: «Середина ж року…» – пояснила заступниця з навчально-виховної роботи. Для мене це здавалося такою дрібничкою – махнув рукою й попрощався, бо треба було бігти на маршрутку. Та найприємнішим став дзвінок через три дні: виявилось, за результатами здачі академрізниці спромігся попасти на стипендію на наступний рік. На таку несподіванку навіть батьки не надіялися.

    Насправді вони щиро раділи й говорили про майбутнє навчання більше за мене. Бувало, їхні похвали та коментарі змушували червоніти, від чого доводилося ховатися за книжкою – аби ніхто не помітив раптове почервоніння. Хоча признаюсь, було приємно від такої підтримки. Порівнюючи з твоєю історію, відразу не надіявся бодай на розуміння. Та, на щастя, помилився… І дорослі суттєво посприяли на шляху випробування.

    Єдиною прикрістю став наказ про виселення з гуртожитку семінарії впродовж 12 календарних днів. Звернення до керівництва ніяк не зарадили: так вимагають документи, а не чиясь образа. Єдину поступку виш зробив у вигляді складського приміщення: мої друзі або я сам могли скласти там речі на зберігання – і забрати за першої ж нагоди. Порадившись, батьки вирішили кінець кінцем з’їздити та перевезти додому залишене, адже… гм… цитую: «Ще не хватало, щоб миші матрац зжерли й прийшлось купувати новий». Тато в той же вечір позичив у диякона бусик, і наступного дня всією сім’єю поїхали в Почаїв: саме чудова нагода навідатися в Лавру.

    Через пару днів, за тиждень до початку семестру, подзвонила заступниця з навчально-виховної роботи факультету й поділилася приємною новиною: у гуртожитку знайшли та підготували одне місце для мене. «Бажано поселитися найближчим часом», – підкреслила жінка й попросила попередити, коли надумаємо. Тато вирішив не зволікати: понеділок і вівторок присвятили впорядкуванню речей, паперів та покриттю нестачі, а в середу поїхали влаштовувати мене на новому місці. Звісно, не без страху й дрібки азарту, адже семінарія пропонувала чудові гуртожитки, про обласні ж – наслухалися багато суперечного...

    При Студмістечку нас зустріла заступниця з історико-соціологічного факультету, а в гуртожитку оперативно заповнили та підписали необхідні документи. Поки батько шукав найближчий банкомат й оплачував рахунки, ми з мамою встигли зазирнути в мою майбутню кімнату («Недавно зроблений ремонт, пластикове вікно, нерадянські меблі – не духовна академія, але могло бути й гірше, синку. Можна жити», – констатувала найрідніша) і за допомогою сусідів затягли речі з бусика на верх. Решту дня витратив із близькими за покупками продуктів та різних дрібниць, а коли під вечір провів їх, вернувся втомленим та відразу заснув, умістившись на ліжку.

    Наступного дня – почалося ближче знайомство з однокамерниками. Спершу вони сторожко сприймали мене і, наче пси, пронюхували звички, характер, уподобання. Це змушувало трішки нервувати – наче перед іспитами, проте наприкінці хлопці прийняли у свою компанію: разом гуляли, готували, їли, прибирали. Не менш посприяло й те, що вони теж були істориками та навчилася на тому ж потоці: доводилося часто спілкуватися через домашні завдання й факультет загалом. Так неквапом віднайшов власне місце – і почувався дуже зручно в новому середовищі. Тільки… сусідів кожен раз дивувало, чому я вирішив перевестися з духовної семінарії. У відповідь коротко зводив плечами – буцім сам не знаю, бо не бажав розводитися про особистісне. Натомість із задоволенням розповідав про навчання й церковні тонкощі. Мені здавалось дивним, як погано вони знали найелементарніші речі про релігію. Однак вчасно прикушував язик на докорі: ці парубки чимало допомагали і прижитись, і розкутись, і обзавестись друзями.

    Відносно останніх – то мама, побачивши їх, перехрестилася би й спитала, куди потрапив їхній син. Більшість із приятелів були неформалами: фарбували волосся, робили тату, пробивали ніс та брови. Саме вони представляли найцікавішу й найерудованішу групу студентів у факультеті. Викладачі давним-давно примирилися з цим фактом, а лектор педагогіки навіть давав додаткові поради, як гарно витримати межі стилю. Про це ходило безліч жартів факультетом, хоча мало коли на практиці нехтували вивченим.

    Насправді в межах компанії не змушували нікого екстравагантно одягатись чи експериментувати з тілом. Наприклад, мої сусіди притримувалися класичного вигляду – і жоден не підбурював їх до змін. Попросту всі товаришували між собою через любов до непустих балачок. Хтось міг зіграти на флейті та розповісти про музику, другий – поділитися враженнями про щойно прочитану книгу, третій – переказати теорію зір, я ж, звісно, ділився подробицями про християнство й сакральне мистецтво. Усі знайомі вирізнялись атеїстичними поглядами, але тема релігії їх цікавила не менш. Ніхто не сперечався – це зовсім не виглядало як дискусія, а тільки розпитували, уточнювали, визнаючи вплив віри на історію, культуру та менталітет. Натомість уперше дізнався цікаві факти з науки, соціології й політики, набув розуміння складних суспільних тем.

    Так підсвідомо захопився їхнім стилем і вподобаннями – поволі почав переймати. Спершу познайомився з роком та європейським кінематографом, українською поезією. Це захоплювало, вражало й змушувало задуматись над різними життєвими сенсами. Особисто для себе відкрив вітчизняну нішу альтернативної музики, що звучала ближче, знайоміше, миліше за грубі та не такі гнучкі західні нотки. Через два місяці після поселення я обклеїв стіну біля ліжка плакатами улюблених виконавців на кшталт сусідів, від чого ті тепло посміхались, а на дзвінок поставив мелодію, яка тиждень грала в навушниках на повторі.

    Приятелі раділи моєму росту й часом допомагали або відраювали порадою. Останнього досить часто потребував, адже в нових інтересах, бувало… е-е-е… заносило (наприклад, раз зациклився на психоделіці) та потребував досвідченішого плеча, аби вернутися на правильних шлях. Зрештою період турбулентності швидко минувся – і вподобання набрали сталого вигляду. Мабуть, це пов’язано з тим, що став почуватися своїм в університеті й підсвідомо не змушував себе торувати за іншими. Навпаки – глибше пізнавав власні схильності й отримував від того і задоволення, і схвалення близьких.

    Натомість батьки… вони з осторогою поставились до нових захоплень, проте цілком розумію: надто різко відбувалися зміни. На місці старших сам би запідозрив зле. Тож зовсім не пручався, коли тата перемкнуло й невпинними повідомленнями та дзвінками контролював кожен мій рух. Переконавшись за два тижні, що наша компанія не вживає алкоголь чи наркотики і – зовсім не курить, він заспокоївся… хоча коли-не-коли чухав потилицю й задавався питанням, як настільки розумні та виховані діти можуть бути «такими нестандартними». Пізніше прийняв і цей факт та навіть примовився, як мені пощастило з друзями: не спонукають до лихого – тільки до розвитку.

    Водночас працював і над зовнішністю: повагом одяг позбувся класичної строгості й ставав вільнішим у самовираженні. Ні-ні, із провокативністю не ризикував, а попросту купував рвані джинси, футболки з малюнками, сорочки в клітинку – подібно до сотні тисяч однолітків. Раніше через фах священника про схоже подумати не смів, тепер – заходив у довільний магазин та вибирав милий серцю «шмот». І на це батьки найспокійніше реагували, бо в селі бачили таку ж моду серед молоді.

    А от пробити вухо – дуже хотів та водночас боявся, остерігаючись реакції сім’ї: півроку не минуло від переведення, а вже потворю тілу! Через близькість до церкви, зокрема, існував ризик, що мій вибрик неправильно потрактують – і вилізе боком виключно татові. Проте всередині весни наважився-таки спитати в матері. Обережно-обережно, аби не обурити. Ненька ж зустріла пропозицію з неочікуваним запалом. Сказала, що мені навіть личитиме. Батько спершу заперечував саму можливість, але під тиском дружини махнув рукою, плюнув і лишив вибір за нами.

    Наступного дня з мамою поїхали до ЛОРа й усе зробили. Дорогою туди – виникла ідея змінити колір волосся. Тільки… притримав її за собою, поки не поповниться запас відваги, оскільки сина священника із сережкою – ще легко пояснити, а додати поверх фарбування – виникнуть питання. До того ж ще продовжував сумніватися, остерігаючись реакції викладачів.

    Потім познайомився з тобою…

    – Стоп, а що з волоссям? – вихопилось несвідомо в мене. – Коли ми зустрілися, то воно було вже пофарбоване.

    Мить Пантелеймон хмурився, не розуміючи сказане, а коли усвідомив, його лице проясніло – і весело відповів:

    – За день до того вечора подруга складала випускні випробування на перукарських курсах, і я погодився бути моделлю. Через нервування вона забула попередити, що до завдань входить фарбування волосся. Тоді це виявилось сюрпризом, але посеред іспиту відмовитись не міг. А потім добре спітнів, поки пояснив і довів батькам свою невинуватість. Зрештою після кількахвилинної суперечки вдалося їх заспокоїти.

    – А пізніше, – вирішила злегка уточнити, – навіщо підфарбовувався?

    Хлопець глянув зі здивуванням і відповів:

    – Бо тобі подобалося, – історик на секунду повагався й винувато додав: – І мені теж, а коли почали зустрічатися, батьки дивилися на це крізь пальці: настільки зраділи появі дівчини.

    Остання поправка мене потішила: значить, стосунки вже мінялися у кращий бік – бік відкритості. Утім, не стримала оцінювальний погляд на його голову та наступну критичну репліку:

    – Ліпше не псуй волосся, бо вже спалив кінчики. Як я дивитимусь у вічі твоїм батькам, коли взагалі облисієш? До того ж тобі не личить, ду-у-уже не личить.

    Пантелеймон присоромлено потер потилицю й згідливо кивнув головою.

    Мимоволі помітила через вікно, як таксі нарешті заїхало в межі старого міста (будівлі виглядали старіші та солідніші) і ніби рухалися швидше. Цікаво, скільки часу сюди добиралися? Мабуть, понад півгодини. Лише зацікавлений погляд парубка повернув до реальності та того, що відбувалося всередині автомобіля. Тож, скориставшись загальною мовчанкою, перейшла до ще одного бентежного запитання:

    – То чому відразу не признався, що ми з тобою знайомі?

    Хлопець хвильку подумав та, на диво, без зволікань продовжив розповідь:

    – Та під час першої зустрічі подумав навпаки: також пізнала. Попросту забула ім’я й перепитала – принаймні так здалося в тому сум’ятті вечірки. Тільки згодом, коли на майбутніх побаченнях розпитувала про мене, зрозумів, як помилявся. Звісно, хотілося відкритись тобі відразу. Але, з одного боку, минуло пристойно часу – і це виглядало би дивно. З іншого... трішки розізлився (не знаю – на кого), що Пантелеймон-семінарист був настільки дрібним – навіть запам’ятовувати його не варто. Тому органічно постало питання – чи не скористатись перевагою та не розпочати наші взаємини з білого аркуша? Так можна було уникнути виру емоцій і довгих притирань через спільне, неприємне минуле, а ризик, що дізнаєшся правду, був низьким. І я вирішив-таки мовчати. Мо-о-оже, даремно…

    Із поблажливим усміхом подивилася на нього. Так, колись підозрювала, що мій Павлусь наївний, але не настільки ж… Подумки тяжко зітхнула й уже пробачила за почуте: як би хлопець не виправдовувався – увесь цей шлях робився від початку через мене. І навіть коли згодом першоціль змінилася, він потрапив у бажані обійми та став частиною чужої відповідальності. Одначе спустити все так просто з рук не бажала й вирішали наостанок провчити:

    – Ти дійсно гадав, що я ніколи не дізнаюсь? Завжди можна зазирнути в документи – і тоді начувайся! – із насмішкою пустила шпильку.

    Утім, Пантелеймону не сподобався мій тон, оскільки його настрій різко погіршився, а руки нервово засіпалися. Він напружено заговорив:

    – Ну-у-у, припускав, що колись доведеться розповідати… надіявся: потерпить до серйозніших стосунків… хоча… – він заплутався в словах, замовкнув та уточнив через мить: – Не знаю… – молодик зіщулився й майже пошепки говорив: – Розумієш, коли фарс затягувався, я… почувався ніби в болоті, поволі тонучи в брехні. Варто було опиратися – тільки швидше опускався на дно… Відчував, що не правильно… і так не треба робити… і-і-і… – заткнувшись, Пантелеймон глянув із такими звуженими від страху зіницями, що на душі стало холодно. Проте він хутко опустив очі вниз і випалив наступне гучніше, ледь не суцільною фразою:

    – Але ти колись була настільки неприкмітною, що через півроку після знайомства тебе не впізнавали? А варто наважитися змінити зовнішність та спосіб життя – і перестаєш існувати для інших як пусте місце. Я попросту через усе це заплутався, не віднаходив чорне й біле поміж напівтонів. Боявся, що розкиюсь – і мене розлюблять, почнуть гидитись! І за що?! За те, що син священника й колись слухняно вивчав богослов’я?! – говорячи, хлопець потрохи підвищував голос, допоки останнє речення не прокричав. Навіть водій, попри навушники, озирнувся та співчутливо глянув на нього. Мабуть, відчув як чоловік чоловіка. Та Павлусь не продовжував – мовчав решту дороги.

    Невдовзі ми виїхали на проспект Соборності й зупинились неподалік від готелю. У той час коли історик витягував речі з багажника, я розплатилась із таксистом та вилізла з машини. Якусь мить ми стояли нерішуче один навпроти одного, не знаючи, що робити. Пантелеймон похмуро дивився вниз та зберігав тишу – і від того почувалася потворно. Зрештою він підвів голову та так сумно подивився… наче хотів розплакатися.

    – Знаєш… – промовив парубок. Із лиця було видно, що йому боляче виривати із себе ці слова. – Усе зрозумію, якщо…

    Я не втрималась і кинулась Пантелеймону на шию. Йому на вухо шепотіла: «Не треба, не треба! Дуже тебе кохаю. Не хотіла образити. Вибач-вибач-вибач…». Першу мить хлопець стояв розгублений, а тоді посміхнувся й м’яко обійняв у відповідь, цілуючи голову. Десь із далини долинув лагідний голос: «Дякую, люба». Повз проходили перехожі, коса дивлячись на пару закоханих диваків. Байдуже, головне – разом почувалися впевнено й щасливо. Більше не існувало темних секретів, виникнення ж нових – не передбачалося.

    Тільки…

    – Ти не захочеш вернутись у семінарію? – раптово запитала, відсахнувшись назад, і з тривогою глянула на коханого. Пантелеймон розгубився, але, зрозумівши контекст, засміявся та пригорнув ближче, крадькома поцілувавши вуста.

    – На щастя, це давним-давно пройдений етап…

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.