Страусиха Жюлька і солов’їні пристрасті

У самому серці лісової галявини, де співали солов’ї й пахли ромашки, жила страусиха Жюлька. Вона була, як то кажуть, жінка-богатирка, або краще - мужичка: ноги, наче два відбійні молотки, а погляд такий, що навіть вовки з жахом тікали в хащі. Не було у страусихі чоловіка, бо поряд з нею будь який самець відчував себе жертовним агнцем.

Жила Жюлька не сама, а з яйцем на ім’я Степашка. Яйце було її гордістю та єдиною втіхою. Вона його й катала, і співала колискові (правда, більше схожі на футбольні кричалки), і розповідала, як вони з ним підкорятимуть світ. Степашка стидався своєї матері, бо не розумів якої вона статі, ніби жіноча, та більш схожа на чоловічу.

Одного дня Жюлька почула божественний спів. На гілочці сидів соловейко, самець, красень, голос — як срібло, погляд — як мед. Це був Петрик, чоловік її подруги, соловейки Марічки. І тут у серці Жюльки щось гупнуло, затріпотіло й перевернулося догори дригом.

— Оце так кавалер! — прошепотіла вона, підморгнувши так, що листя з дуба осипалося. – То нічого, що це чоловік моєї подруги, в мене мопедик є а в тої Марічки тільки розові окуляри, від яких ніякої пользи. А я можу на мопедике покатати.

Страусихі було невтямки, що тому хто має крила мопедики не потрібні.

З того дня Жюлька почала «випадково» бігати за Петриком. То гілку для гнізда принесе («Подумаєш, дубова колода, зате надійно!»), то черв’ячка підкине («Протеїнчик, Петрику, для голосу корисно!»).

Петрик терпів, терпів, але якось не витримав:

— Марічко, кохана, — звернувся він до дружини, — зроби щось зі своєю подругою! Вона за мною носиться, наче їй гніздо побудувати треба… Я не розумію, що у страусів може бути спільного з солов’ями! Та й мозок у страусів менший за волоський горіх!

Але тут почувся голос:

— А що, мозок малий, зате ноги довгі, та й мопедик в мене є! Дожену — полюбиш! — гримнула Жюлька з-за кущів і з таким ентузіазмом помчала до Петрика, що трава за нею лягла, як після трактора.

Петрик метнувся до Марічки:

— Любонько, ну рятуй, бо вона ще й яйцем своїм по голові вріже!

І справді, позаду вже котився Степашка.

— Жюлько, годі дурниць! — крикнула Марічка. — Петрик — мій чоловік!

— А я що? Я — спортсменка, лідерка! Мені змагання потрібні! — підморгнула Жулька. — Я заради Петрика хоча б навчусь стрибати… еее… ну хоч би з пенька.

- О святі черв’яки! Не треба нічого робити заради мене, бо мені це все від тебе не потрібно. Зроби щось заради себе, покохай страуса якогось, наприклад, - Петрик ледь не втратив голос від обурення.

- А ще знайди собі іншу подругу, а до мого гнізда не лізь, бо побачиш як соловейко перетворюється на грифона і викручує безмозкої подрузі голову, - лютувала Марічка.

Залишилась Жюлька на самоті, бо неможна силоміць завоювати чуже серце. Та й Степашка десь закотився. За чужим соловейком ганяєшся – своє гніздо занедбаєш.

Авторка – Марина Чайка