Дівчатко-потерчатко

↑Дівчатко-потерчатко↑

Далеко-далеко, за широким синім морем та сірими скелями, в таємничій гущавині прадавнього лісу стояла маленька хатинка з річкового очерету. Її кошлатий зелений дах, змайстрований з ялинкових гілок, де-не-де зсунувся під владою невмолимого часу, але хиткі дверцята з деревної кори були ще цілі. З округлого віконечка, що не потребувало скла, визирав уламок глиняного горщика, з невеличким кущем лілових квітів. У цьому будиночку жила самотня маленька дівчинка, з чудовими блакитними очима та русявим волоссям. Хоча, правильніше буде сказати «була», адже худеньке тільце дівчинки давно повернулося в землю, і вже більш як десять років прадавнім лісом блукала лише її душа.

Раніше, наскільки Айка пам’ятала, вона жила у затишному будиночку разом з мамою і своїм молодшим братиком. Біля будиночку ріс чудовий квітковий сад, який вона з насолодою доглядала. Айка була дуже кмітливою дівчинкою і старанно допомагала мамі по господарству, але одного разу трапилась біда. Айка гуляла в лісі, збираючи ягоди для святкового пирога, і випадково заблукала. Намагаючись знайти дорогу додому, вона забрела у глибоке болото і потрапила до рук Кікімори. І коли стривожені батьки та добросерді сусіди шукали дівчинку в лісі, жадібна трясовина вже полонила її маленьке тільце. Айці тоді було всього шість років.

Одного разу, прокинувшись холодним дощовим ранком, Айка протерла заспані оченята і обережно визирнула з будиночка. Сірий осінній дощ змив з лісу останні веселі фарби, дерева навкруги стали серйозні та похмурі, і навіть пишний золотокосий клен стримів над мокрою травою, ніби велетенська блякла кульбаба. Усі лісові мешканці старанно сховалися від дощу, Айка ж навпаки: зраділа йому навіть більше, ніж сонечку. Разом з дощем її завжди навідувала Ряска – велика сіра жаба, що була її єдиним товаришем.

Тож, побачивши на землі здоровенні калюжі, Айка швиденько виповзла з будиночка, замурзуючи свою зелену сукню у свіжу багнюку. Її подружка жаба саме виповзла на галявину, де стояв будиночок, і, чекаючи на потерчатко, ласувала черв’яками.

— Доброго ранку, Ряско! – привіталась Айка. – Що нового у Великому лісі?

— Доброго ранку! – відгукнулась жаба. – У Великому лісі нічого нового, як не зважати на те, що у нас з’явився власний чаклун.

— Власний чаклун?! – Айка зацікавлено вмостилась біля жаби і прикипіла до неї очима. – Як це цікаво! Розкажи мені про нього!

Жаба поглянула на потерчатко і гордовито примружила очі.

— У Великому лісі розповідають, що він вміє перетворюватися на вовка, — промовила вона.

— Оце так! Невже він справжній вовкулака?

— Ні, але добре знає мову усіх тварин та пташок, — жаба таємниче притишила голос, і додала: — Навіть сам Лісовик його поважає.

Айка захоплено затамувала подих і закліпала очима, проганяючи з вій дощові краплі.

— Хто з він такий? Звідки він з’явився у нашому лісі? – запитала вона.

— Звідки він прийшов – нікому не відомо, — відказала жаба і проковтнула чергового черв’яка. – Але мій приятель, вуж, запевняє, що чаклун – це справжнісінький вовк, який перетворився на людину.

Почувши таку новину, Айка аж підстрибнула від хвилювання.

— Ряско, дорогенька, покажи мені його! Адже ти напевне знаєш, де стоїть його хатинка, хіба не так?

— Звісно, знаю, — жаба поважно надулась і повела булькатими очима. – Будиночок чаклуна стоїть біля Довгої ріки. Щоб його знайти, треба прокинутись на світанку, повернутися обличчям до сонця і йти берегом, аж доки не побачиш боброву греблю, що перетинає річку. Неподалік від неї ти і знайдеш його хатинку.

Подякувавши подружці-жабі, Айка дочекалась наступного ранку, і коли життєдайне світло Дажбога торкнулось землі – потерчатко вже сміливо крокувало берегом Довгої ріки. Діставшись бобрової греблі, Айка піднялась навшпиньки і спробувала розгледіти будиночок чаклуна. Білий струмочок пари, що піднімався у сонне напівхмарне небо, охоче допоміг їй. Проминувши кілька звалених дерев, Айка побачила на березі невеличку кам’яну хижу. Звичайні люди, звісно ж, не можуть побачити потерча, якщо воно цього не забажає, але такий великий чаклун був зовсім не звичайним, тому Айка вирішила сховатись. Обережно підкравшись до будиночка, потерчатко присіло за високим кущем лепехи і затамувало подих.

У будиночку чаклуна лунали важкі кроки, і Айка з цікавістю до них прислухалася. Заплющуючи очі, вона намагалась уявити собі який він, той таємничий чаклун. Мабуть, здоровенний, як велетнь-вирвидуб, з круглими вогняними очима і довгою бородою. Людина, до якої прислухається сам Лісовик, повинна бути саме такою. Доки потерчатко міркувало, двері будиночка раптом прочинилися, і звідти вийшов низький лисий дідусь з довгими білосніжними вусами. «Хто б це міг бути?» — здивувалась Айка – «Може у чаклуна гості?».

Дідусь, тим часом, попрямував до річки і покликав молодого бобра, що спочивав біля берега:

— Доброго ранку, друже! – привітався він. – Чи не допоможеш мені дістати вершу з рибою? Вчорашній дощ затягнув її на саме дно.

Бобер дружньо поворушив носом, і негайно зник під водою.

— Оце так… — прошепотіло потерчатко. – Невже це і є той великий чаклун?

Айку почав душити нестерпний сміх, і як вона не боролась, кілька дзвінких сміховинок таки дісталися до вух чаклуна.

Старенький зацікавлено роззирнувся, і побачив бліде личко, що бовваніло між зеленими пір’їнками лепехи.

— Хто це завітав до мене без запрошення? – суворо запитав він. – Ще й ховається і насміхається!

Айка страшенно перелякалась, і загукала з-за куща:

— Не перетворюйте мене на комашку, будь-ласка! Це лише бідне потерчатко, що прийшло подивитися на славетного чаклуна.

Лисий дідусь поважно розправив вуса і промовив:

— Гаразд, не перетворю. Виходь зі своєї схованки, поглянемо, що ти за один.

Айка визирнула з-за куща і ніяково посміхнулася.

— О, так це дівчатко-потерчатко! — чаклун подякував бобру за вершу, яку він шанобливо приніс у зубах, і знову повернувся до гості. – Якщо вже завітала до мене, то припрошую до сніданку! Пригощаю найсмачнішою рибою на Русі!

Айка радісно посміхнулась, і прийняла його запрошення.

— Чи давно ти блукаєш землею? – запитав у потерчатка чаклун, перегортаючи над вогнищем рибу.

Айка розгублено знизала плечима.

— Не пам’ятаю… Мені здається, що вже дуже-дуже давно. Хоча, мені й досі сниться минуле життя, — потерчатко жадібно поглянуло на рибу і скуштувало її запах. – Це так для мене дивно, що іноді я навіть не розумію: чи теперішнє моє життя – сон, чи те, що було до нього?

Чаклун з розумінням закивав головою.

— Сумуєш за земним життям?

— Трохи, — зізналась Айка. – У лісі весело жити, я цілісінькі дні роблю все, що забажаю. Але іноді мені дуже самотньо. У мене є подружка, чудова жаба Ряска, але вона приходить до мене рідко. Ще я спробувала заприятелювати з мавками, але вони такі нудні. Окрім співу й танців їх більше нічого не цікавить.

— Вони такі, — погодився чаклун. – Слухай, а хіба у вашому лісі немає інших потерчат?

— Я не зустрічала жодного, — відповіла Айка і сумно зітхнула.

Доки потерчатко говорило, чаклун швидко поснідав, задоволено погладив живіт і очі його бадьоро заблищали.

— А ну скажи мені щиро, дівчатко-потерчатко, чи хотіла б ти знову повернутися до земного життя?

— Невже ти це можеш? – вигукнула Айка і її блакитні оченята засяяли, як озерця на сонці.

— Я можу все, — відказав маленький дідусь. – Але мені потрібна твоя допомога.

Чаклун підійшов до великої дерев’яної скрині, що стояла у кутку хатинки, довго порпався у ній, і нарешті дістав звідти маленький казанок і пляшечку яскраво-жовтого напою.

Айка з цікавістю спостерігала за ним.

— Я приготую для тебе чарівне зілля, — сказав чаклун. – Той, хто його вип’є – перетвориться на лелеку.

— Я житиму у тілі лелеки? – вражено запитала Айка.

— Слухай мене уважно, — урвав її чаклун. – Ти повернешся у своє рідне селище у подобі птаха, і станеш ходити між хатами, накульгуючи на ліву лапку. Жінка, яка тебе пожаліє і приведе у свою домівку – і стане твоєю матір’ю.

Послухалась Айка чаклуна, випила чарівне зілля, і не встигла злякатись, як вже перетворилась на високого гарного лелеку.

— Лети додому, дівчатко-потерчатко! – промовив добрий чаклун. – Лети, і нехай тобі посміхнеться щастя!

Айка вдячно вклонилася, опустивши додолу свій гострий червоний дзьоб, вибігла з хатинки і полетіла до селища.

Опустившись на вузеньку стежку, що пленталась між городами, потерчатко уважно роззирнулося, сподіваючись побачити свою майбутню маму, але не побачила нікого. Була обідня полуденна година, і все жінки, покинувши працю, повернулись до своїх домівок. Тоді Айка спустилася на дорогу, вздовж якої стояли будиночки, і покрокувала нею, старанно накульгуючи.

Зненацька, двері найближчої хатинки прочинилися, і потерчатко побачило високу прегарну жінку, з довгою русявою косою. Жінка зупинилася на порозі, з сумом оглядаючи свій пожовклий садок, побачила на дорозі лелеку і завмерла від здивування.

Лелека повернув до неї голову і з надією зазирнув в обличчя.

— Вітаю тебе, прекрасна пташко! – тихо промовила жінка. – Що ти віщуєш мені своєю появою? Невже нове життя, на яке я вже втратила надію? Чи може смерть? Якщо так – то я не боюся, адже у Потойбіччі я зустріну свою маленьку дівчинку, яка залишила мене десять років тому…

Почувши ці слова, пташка затремтіла, і ступила кілька кроків їй назустріч.

— Ой, бідненька! Що це с тобою? – вигукнула жінка. – Невже хижак прихопив? – вона поквапилась до пташки і обережно її оглянула. — Крові наче не видно. Віднесу тебе додому, можливо, чоловік допоможе.

Та не встигла жінка переступити поріг, як над її головою пролунав щасливий дитячий сміх. Таємнича лелека зникла, але незабаром у добросердої жінки знайшлась дитинка — чарівна дівчинка з білявим чубом, блакитними очима і великою любов’ю до жабенят.