Мотузка, що не тримає

Олеся повільно крокувала зоопарком, несучи відро з їжею для тварин. Від запаху сирого м’яса та фруктів трохи паморочилося в голові, але вона давно звикла до цього. Робота була не найприємніша, але й не важка. Головне — вчасно нагодувати мешканців звіринця та прибрати у їхніх вольєрах. Однак день у день, вдивляючись у сумні очі тварин, вона відчувала, що й сама ніби опинилася у невидимій клітці. Світ, що оточував її, здавався чужим, а підтримка, яку колись відчувала, розчинилася в минулому.

Три роки минуло, відколи вона залишила рідний дім, бо туди прийшла війна. Вона забрала все, що було їй дороге: дім, рідних, друзів, спокійні ранки з ароматом кави. Тепер її життя було наповнене лише спогадами та сумом. Вона, лікар вищої категорії, у цій чужій країні нікому не була потрібна. Тільки цим знедоленим, як і вона сама, тваринам.

Одного дня, проходячи повз вольєр зі слонами, Олеся раптом зупинилася. Величні створіння стояли майже нерухомо, прив’язані до своїх передніх ніг тонкими мотузками. Не було ані ланцюгів, ані металевих кліток — лише ця крихітна перешкода, яка утримувала гігантів у полоні.

Олеся здивовано нахилилася вперед, уважно вдивляючись у спокійних, мовчазних велетнів. Вони могли б легко розірвати мотузки й піти куди завгодно, але стояли на місці, навіть не намагаючись вирватися.

— Чому вони просто стоять? — запитала вона у доглядача, який саме підсипав їжу в годівниці.

Чоловік зітхнув та потер потилицю.

— Коли вони були ще маленькими, їх прив’язували цими ж мотузками. Тоді вони намагалися втекти, але мотузки були для них міцними. Слоненята звикли до того, що це неможливо. Тепер вони виросли, стали сильними, але все ще вірять, що не зможуть втекти. Тому навіть не пробують.

Олесю це вразило. Ці тварини могли в будь-яку хвилину позбутися своїх «пут», та через те, що вірили, що не зможуть, стоятимуть вічно не намагаючись звільнитися.

Олесі стало сумно….

Три роки повномасштабного вторгнення, одинадцять років війни....

І як і ті слони хтось вірить, що не можна ніяк позбутись того клятого «пута»…..

Хтось, це майже вся Європа……

Але ж мотузки це лише ілюзія. Вони не можуть стримати силу.

Олеся повільно підняла голову. Десь високо в небі ширяв сокіл. Вільний, гордий, сильний. Він не знав про мотузки, про обмеження. Він летів, бо такою була його природа, він бився, бо такою була його воля.

Її груди здійнялися від глибокого подиху. Вона вперше за останні роки відчула, що ще не все втрачено. Що варто спробувати знову. Бо ті, хто пробує, мають шанс. А ті, хто стоїть, мовчки дивлячись на тонку мотузку, залишаються у своїй в’язниці назавжди.

Олеся погладила шорстку шкіру найближчого слона і посміхнулася. Вперше за довгий час. Вона не хотіла бути слоном.

Вона хотіла бути соколом, бо вона з вільного роду, вільного народу.

Авторка – Марина Чайка

24.02.2025