Про прекрасну князівну і Око Змія

У сиву-сиву давнину, коли батько Перун водив українських воїнів під своїм багряним стягом, у великому західному князівстві, жив відважний і хоробрий юнак, на ім’я Колояр. Батько його, старий коваль Драголюб, був дуже поважним і добрим чоловіком, тож виховав свого єдиного сина якнайкраще. Не було Колояру рівних ані у битві на мечах, ані у стрільбі з лука. Однаково майстерно він вправлявся зі списом та перемагав у кулачному бою. Своєю незламною силою та спритністю прославляв він військо свого князя на усі українські землі. Так дослужився він до почесного місця у старшій дружині, і став гостювати у князівському домі.

А в князя була донька, на ім’я Верея, прекрасна, немов Ранкова Зоря: волосся золоте, як вранішнє сонце, очі чисті, наче води Дніпра-Славути. Та не тільки вродою була знатна князівна: виросла вона на диво розумною та мудрою, немов сама матінка Лада. Побачила Верея Колояра, і закохалася у нього з першого погляду, адже був він не тільки сильний, а й гарний, наче молодий дуб. Милосердна богиня Леля не залишила її почуття без відгуку: побачивши прекрасну князівну, сміливий Колояр вже не міг відвести від неї погляд й без вагань подарував Вереї своє відважне серце.

Однак, старий князь був людиною не простою. Хоч і поважав він свого найкращого воїна за сміливість та спритність, але свою єдину доньку любив він ще більше. Дізнавшись про їх взаємні почуття, князь викликав Колояра до свого палацу і проголосив йому такий вирок:

— Донька моя, Верея, гідна не тільки найсильнішого, а й наймудрішого з воїнів Русі. Якщо ти бажаєш взяти її за дружину — добудь мені Око Змія — славетний смарагд, що дарує мудрість своєму володарю. Камінь цей схований у володіннях підземних гмурів – синів Землі. Якщо тобі вдасться вийти від них живим і принести мені коштовність – тоді ти отримаєш моє благословення.

Верея благала батька про менш суворе випробування, але князь був непохитним. Колояр ж прийняв свою долю гідно й вклонившись своєму правителю попрямував готуватись в дорогу.

Став він збиратись у непросту путь і запитує в свого батька:

— Скажи мені, любий тату, чи не чув ти колись, як потрапити у володіння підземних гмурів?

Розправив старий коваль свої сріблясті вуса, відклав важкий молот, що тримав у руці і повернувся до сина.

— Підземні гмури – дуже дивний і небезпечний народ, — промовив він. – Ніхто з русичів не насмілюється шукати до них шлях, адже гмури виходять лише за власним бажанням. Ось тобі моя порада, синку: помолися всемогутньому Сварогу і лягай спати. Уві сні ти обов’язково отримаєш відповідь.

Послухався Колояр батьківської настанови, помолився всемогутньому Сварогу і забувся тривожним сном. Аж бачить – стоїть перед ним прекрасний білий палац, а поруч з ним – величний срібноволосий воїн.

— Рушай за батьковим молотом, Колояре, — промовив до нього Сварог. – Він вкаже тобі дорогу до підземелля гмурів.

Прокинувшись, розповів він ковалю про цей дивний сон. Радісно всміхнувся Драголюб й простягнув синові свій найкращий молот.

— Нехай здійсниться воля Сварога, — промовив він, і міцно обійняв чоловіка. – Вирушай із моїм благословенням синку, і нехай милість богів захистить тебе від зла!

Подякував Колояр батькові, захопив дорожню суму, вірний меч та батьківській молот – і вирушив в путь.

Проминув він дрімучі ліси та широкі ріки, подолав підступні болота та жадібні піски, аж доки не дістався до крутих схилів Зеленобоких гір. Зупинився Колояр на узліссі, і вибравши зручне місце для підйому вирушив вперед.

Піднімаючись крутою стежкою, воїн роззирався навкруги, час від часу зупиняючись й кидаючи допитливий погляд на батьківський молот: чи не подасть він йому якийсь знак? Проте вісник Сварога лише виблискував на сонці, не виказуючи жодних ознак гмурів. Оминаючи могутнє каміння та перестрибуючи глибокі ущелини, хоробрий Колояр йшов все далі й далі, аж раптом, молот у його руці ніби наповнився вогнем. Випромінюючи пекучий жар, він крутнувся у руці чоловіка, немов живий, і вказав воїну на старі, побиті віками скелі, що височіли праворуч від ущелини.

Наблизившись до них, Колояр побачив прадавні руни, що вкривали їх поверхню, немов тріщини.

— Ось він – прохід у володіння гмурів, — схвильовано прошепотів воїн. – Але як мені туди потрапити?

Молот досі пломенів у його руці, і послухавшись веління серця, Колояр змахнув ним, ніби мечем, і щосили вдарив по сірому боку скелі. Хмара кам’яних бризок та пилу зметнулась у повітря, а коли вона розвіялась – Колояр побачив перед собою широкий темний прохід. Приготувавши жменю смоляних скіпок та кресала, воїн поквапився всередину.

Запаливши світло та роззирнувшись навкруги, Колояр побачив круті скеляні сходи, що спускались у темні нутрощі гори. Прямуючи ними, навіть у скупому світлі трісок чоловік помітив дивні малюнки, що вкривали стіни та стелю проходу. Вони зображували маленьких, але дуже поважних чоловіків, вдягнених у дивні обладунки. Обличчя їх були суворими, довгі кошлаті бороди спускались іноді аж до пояса. Озброєні короткими мечами та сокирами, намальовані гмури люто воювали між собою.

Інші малюнки зображували таємничі обряди, значення яких Колояр не розумів, але широкі чаші, які вони несли до князівського трону, здавались йому повними коштовностей. Невідомий майстер дбайливо змалював червоні, сині та зелені краплинки, які вщент наповнювали чаші. На останньому малюнку Колояр побачив чорну пляму печери, а у ній – двоє величезних жовтих очей. Збожеволівши від жаху, маленькі постаті гмурів розбігалися у різні боки, кидаючи зброю та коштовності.

Зненацька, над головою Колояра промайнув холодний підземний вітер і загасив кволе полум’я скіпки, залишивши чоловіка у цілковитій темряві. Наступний порив вітру, здавалось, вирішив завадити Колояру знову запалити вогонь, та коли все ж це йому вдалося, в тремтливому світлі чоловік побачив таке, що змусило його відступити і вихопити з піхов меч.

Спустившись кам’яними сходами, воїн опинився у широкій печері, вщент наповненій гмурами. З усіх боків його оточували сердиті неприязні обличчя. Залізні обладунки гмурів поважно виблискували, хижі вістря мечів та сокир були звернені на Колояра.

— Як ти насмілився з’явитися до наших володінь, чужинцю? – голос сивобородого гмура, що стояв попереду, звучав загрозливо. – Хіба тобі не відомо, що за це ми караємо смертю?

— Не з війною, а з миром прийшов я, — вклоняючись, мовив Колояр. – Борислав, князь київський, пообіцяв віддати за мене свою доньку, якщо я принесу йому Око Змія – чарівний смарагд, що дарує мудрість кожному, хто ним володіє. Тож, якщо ваша ласка…

— Проклятий наземець! – розлютився рудоволосий гмур, що стояв біля ватажка. – Як ти смієш навіть говорити про нього! Око Змія – споконвічна коштовність гмурів, вона не залишить підземного світу!

— Я дістану його або помру, — очі Колояра зблиснули рішучістю.

— Це ми тобі влаштуємо! – вигукнув рудий, здіймаючи сокиру, але суворий наказ ватажка зупинив його.

Сивобородий гмур наблизився до чужинця і окреслив його обличчя пронизливим поглядом.

— Життя сміливого воїна – не менш коштовне, ніж самоцвіт. Мені подобається твоя хоробрість. Ми не вб’ємо тебе, але від тепер – ти наш в’язень.

— Для мене це гірше за смерть! – вигукнув Колояр і здійнявши меча приготувався до свого останнього бою.

— Не поспішай помирати, чужинцю! – зупинив його сивобородий. – Мертвим не дістаються смарагди.

Загадкові слова ватажка змусили Колояра зупинитись. Опустивши меча, він здивовано поглянув на гмура.

— У давньому пророцтві, що залишив по собі наш великий мудрець Раса, розповідається, що Оку Змія ще судилося побачити наземний світ, — промовив ватажок гмурів. – Якщо знайдеться сміливець, здатний його завоювати – він принесе силу смарагда своїм дітям та онукам.

Колояр зрозумів, що останній промінь надії ще не згас для нього, і послухавшись сивобородого гмура скорився своїй долі. Біля воїна миттю опинилися два міцних чорноволосих гмура, вони відібрали у нього зброю та молот і наділи на руки важкі залізні кайдани. Третій гмур зав’язав йому очі, щоб чужинець не зміг запам’ятати дорогу до їх палацу.

Довго йшов Колояр, притримуваний жорсткими руками гмурів, аж доки не відчув у сухому кам’яному повітрі свіжий запах води.

Прислухавшись, воїн вирізнив серед брязкоту залізних обладунків тихий шепіт підземної річки. Гмури посадовили чоловіка у човен, і незабаром дозволили зняти пов’язку. Коли очі воїна трохи призвичаїлись до півмороку підземелля, Колояр побачив прекрасну мармурову скелю, яку невтомна майстерність гмурів перетворила на величний палац.

Чужинця замкнули у глибокій кам’яній в’язниці і поповзли підземними володіннями гіркі дні його неволі. Щодня до Колояра з’являвся мовчазний тюремник, і залишав біля його грубого ложа трохи смаженої риби та води. Сивобородий гмур більше не говорив з ним, і воїн вже почав шкодувати, що так швидко відмовився від боротьби. З гіркотою та болем згадував він прекрасну Верею та свого любого батька: чи судилося йому повернутися до них?

Якогось з тих довгих днів, роздуми чоловіка врешті урвала поява сивобородого. Прочинивши двері його в’язниці, ватажок запросив до неї низенького згорбленого старця. Старий гмур обережно спирався на палицю, а його довге волосся та борода сяяли у півтемряві в’язниці, немов свіжий сніг.

— Ось він, Наймудріший! – промовив ватажок гмурів, запрошуючи Колояра наблизитись до них. – Він готовий віддати своє життя за Око Змія.

— Добре, дуже добре, — прошамкотів старий гмур, торкаючись зморшкуватими руками сильних рук Колояра. – Якщо чужинець переможе Прокляття гір – Око Змія повернеться у Наземний світ.

Коли мудрець пішов, сивобородий ватажок наблизився до Колояра.

— Вже кілька століть життя нашого народу отруює страшна потвора. Ми, гмури, називаємо її Прокляттям Гір. Це – величезний ящур, надзвичайно сильний, жорстокий і невразливий для будь-якої зброї. Кожний, хто стає на його шляху, помирає страшною смертю. Якщо ти переможеш його – отримаєш життя, волю та Око Змія.

Звісно, Колояр не міг знехтувати таким шансом. Почувши згоду, сивобородий викликав тюремника і наказав йому нагодувати воїна якнайкраще. Коли він відпочив, ватажок відвів чоловіка до високого темного підземелля, навколо якого зібрався цілий натовп гмурів. Яскраве полум’я їх смолоскипів розсіювало морок біля печери, але всередині неї як і раніше панувала ніч.

— Ти маєш право обрати зброю, — звернувся до Колояра сивобородий.

— Мені не потрібна зброя, — сміливо відказав Колояр. – Поверніть мені молот, з яким я увійшов у ваші володіння.

Гмури здивовано загомоніли, але ватажок урвав їх.

— Принесіть його молот! Прокляття Гір ось-ось прокинеться від нічного сну, його супротивник має бути озброєним, — він повернувся до Колояра. – Око Змія – споконвічна коштовність гмурів, але якщо їй судилося ще повернутися у наземний світ – гіднішого володаря їй не знайти.

Колояр вдячно вклонився, прийняв з рук гмурів молот і повернувся до печери, у якій вже лунали важкі кроки потвори. Слідом за кроками почулось голодне ревіння, пронизливе, моторошне. Почувши його, хоробрі гмури, озброєні мечами та сокирами, затремтіли від жаху, а відважний Колояр, стиснувши батьківський молот повернувся обличчям до ворога.

У темряві проходу спалахнули велетенські жовті очі. Чудовисько підійшло ближче й у полум’ї факелів гмурів, що лишились за спиною, Колояр побачив червону стрічку язика, що розгойдувався високо над його головою.

Монстр підповз ближче до виходу з печери, побачив Колояра і радісно заревів: не звик, щоб їжа сама приходила до його домівки. Отямившись від несподіванки, ящур роззявив свою величезну пащеку, наповнену довгими гострими зубами і схилився проковтнути воїна. Однак, Колояр спритно ухилився, ще й стиг зачепити камінням молота одну з велетенських лап.

Чудовисько розлютилось, і змахнувши своїм довгим міцним хвостом скинуло на голову чоловіка важкі уламки скелі. Колояр ледве встиг добігти до краю печери, але кілька шматків кам’яної стелі все ж зачепили йому спину.

Скривавлений воїн, тим не менш знову здійняв свій могутній молот, і рушив назустріч звіру. Побачивши, що нахабна істота ще жива, ящур розлютився, і покинувши свою повільну ходу в кілька кроків дістався до своєї жертви. Він блискавично нахилив свою потворну голову, і широка стрічка язика охопила Колояра навколо пояса. Зібравши останні сили, воїн здійняв батьківський молот і вдарив ним потвору межи очі.

Страшний гуркіт розітнув підземелля і у мороці печери, просто над головою Прокляття Гір, промайнула і зникла справжня вогняна блискавиця. Лютий ящур заревів від болю, вдарив своїм довжелезним хвостом і впав на підлогу печери…мертвим.

У цілковитій тиші підвівся Колояр із землі, куди відкинула його сила удару, підняв свій вірний молот і повернувся до глядачів з переможною усмішкою. Гмури, що завмерли від здивування, нарешті оговтались і кинулися до сміливця, вітаючи його радісними криками. Прокляття Гір, що стільки століть отруювало їм життя, більше не існувало, і навіть найсуворіші з гмурів танцювали і стрибали від радості, як щаслива людська малеча.

З натовпу підземців вийшов біловолосий гмур, якого ватажок назвав Наймудрішим, і поважно наблизився до Колояра.

У його зморшкуватих долонях сліпуче сяяв великий округлий смарагд.

— Нехай Око Змія береже тебе і увесь твій рід, хоробрий чужинцю, — промовив Наймудріший, передаючи смарагд до рук переможця. – Нехай слугує тобі його сила, аж доки камінь не повернеться у споконвічні свої володіння. Милість Сварога допомогла тобі, я відчув його присутність поруч з тобою: тільки мужні та шляхетні люди заслуговують на підтримку Всемогутнього. Від імені свого народу я дякую тобі за порятунок!

З великою повагою супроводили Колояра до виходу з печер гмурів, і хоч очі йому знову зав’язали, тепер навіть сердитий рудоволосий гмур поводився з ним дуже шанобливо.

Князь Борислав зустрів свого воїна з великою радістю. Він вже не сподівався побачити його живим і гірко докоряв собі за суворе рішення. Колояр передав князеві легендарний смарагд, і щасливий правитель з’єднав руку прекрасної Вереї з рукою свого відважного воїна.

А славетний молот знову повернувся до кузні Драголюба, і хоч Сварожої сили він більше не мав, старий батько пишався ним не менше, ніж своїм сміливим сином та його князівною.