Випробування г(х)олодом

Максим уп’явся зледенілими пальцями у шкіряне покриття керма. Сподівався хоч трохи зігрітись: у дорозі провів більше тижня. Лютий лютував. Заметіль не вщухала відколи виїхав з обласного центру в надії втекти від глобальної зарази, що ширилась поміж людьми, здається, зі швидкістю світла. Хухнув на змерзлі руки й на мить відчув тепло. Та вже через секунду воно змінилось на те саме відчуття, що не полишало ось уже тиждень — холод.

Удень вмикати обігрів авто не наважувався: беріг бензин та й у теплі клонило на сон. Спати не можна було — могли напасти вони — інфіковані й здичавілі представники людського роду. Колись людського. Тепер ті потвори схожі були на голодних зомбі, що перевертали догори дриґом будівлі в пошуках їжі. З невидющими очима й брудними від засохлої крові руками, вони неспішно оточували свою жертву й роздирали живцем, а тоді накидались на свіжину, впиваючись зубами у ласі шматки колись собі подібних. Уночі новітні зомбі спали, тож це давало Максиму трохи фори, й він міг відпочити, увімкнувши в автівці пічку, рятуючись від незносного холоду.

Сьогодні холод пробирав до кісток, й Максим ніяк не міг зігрітись. Розтирання задубілих пальців не допомагало, тож вирішив на трохи увімкнути обігрів. Умиротворено всміхнувся, коли повіяло блаженним теплом. На мить заплющив очі — й одразу ж пошкодував про вчинене. Машина заглухла, й щось гупнуло на капот. Відчув, як кров прилила до щік, серце швидше забилось, дихання пришвидшилось. Спробував завести двигун. Навіть не думав дивитись на те, що могло бути попереду.

Перед внутрішнім зором постали гнітючі картини зимових пейзажів, що вимальовувались криваво-червоними барвами вздовж його маршруту: розірвані тіла, шматки людського м’яса, обгризені кістки, плями від крові й мозкової речовини — все це з’являлось на узбіччях і не тільки в проміжках, коли двірники авто змахували наступний шар снігу, що сипався з неба й, здається, тим самим намагався приховати сліди не одного злочину.

Миттєво вимкнув пічку, й авто нарешті рушило з місця. Подякував Богу й усім святим, в яких ніколи не вірив, і натиснув на газ. Розслабив м’язи рук тільки тоді, коли від’їхав достатньо далеко, а під колесами перестало вчуватись незрозуміле хрускотіння. Вечоріло. Сповільнив рух і побачив попереду покритий льодовою кіркою міст. Не відразу наважився рушити в тому напрямку, та страх зомбі переміг. Практично на нульовій швидкості, з затамованим подихом, просунувся по з виду геть ненадійній конструкції й видихнув тільки тоді, коли фари освітили знак з назвою населеного пункту, що так надійно сховався від зовнішнього світу, — «…ШПІЛЬ». Перші букви теж ховались. Їм допоміг налиплий сніг і лід.

Картини смерті, що поставали перед очима, зменшувались у міру того, як віддалявся від обласного центру. Останні три дні мертві зовсім не зустрічались йому на путі, й тут таке раптом! Сподівався лиш, що не збив на смерть когось нормального — здорового. Та довго думати про це не довелось: авто проїхало ще пару метрів, двірники змахнули пару разів своїм «вжух-вжух» — і двигун заглух. Марні спроби повернути залізо до життя примусили Максима вийти зі свого тижневого сховку.

Нишком оглянувся довкола й вкотре полегшено зітхнув, не побачивши ні нових тіл, ні взагалі нікого, хто міг би загрожувати його життю. От тільки відчуття холоду все сильнішало, небо почало трусити новою порцією лапатого снігу, й вітер ніби штурхав морозними пальцями в спину. «Йти? Куди?» — подумав, але радитись було ні з ким, тож рушив засніженим шляхом, прихопивши з машини найнеобхідніше: ніж, зброю й патрони — те, що зумів дістати перед втечею з пекла.

Не вірив власним очам, коли вже за пару десятків кроків помітив дим з димаря й світло у вікнах невеликої хатини, що тулилась поміж густого лісу. Інфіковані часто спали просто на вулиці, світло й тепло їм були непотрібні. Здається, сили їм давав сам холод, що пронизував усе навколо, ну, й, звісно, звірячий голод і бажання кривавого стейку з людського м’яса. Перед дверима поралась тендітна дівчина у вишуканій білій сукні й шубці. Втомившись, незнайомка сіла на лавку поряд і змахнула рукою піт з чола. Розпашілі щічки червоніли на морозі, а сніжинки м’якими пір’їнками спускались на дівчину, охолоджуючи. Вона не могла бути однією з них. Вона здорова!

Минуло досить багато часу, поки Максим наважився рушити з місця. Почало смоктати під ложечкою, вимагаючи їжі, тож сподівався, що чарівна незнайомка не відмовить йому в частуванні. Дівчина й не думала тривожитись чи відмовляти подорожньому. Як тільки побачила незнайомця, мило всміхнулась і по хвилі запросила до хати.

Максиму приємно було споглядати за молодою господинею, як вона поралась біля печі, готуючи вечерю. З-під кришки йшов приємний аромат тушкованого м’яса. «Вам не жарко? — спитала дівчина, дивлячись, як гість сильніше закутується у свою зимову куртку. — Досі не зігрілись?» Тільки тепер Максим зрозумів, що холод не відпустив його навіть у теплій хаті. Він спостерігав за дівчиною, милуючись її тілом: пружні груди й сіднички привабливо випирали з-під легкої матерії.

— Ви пийте, — дівчина поставила перед гостем кухоль, та Максим навіть не глянув на нього. — Це допоможе, зігріє…

Втягнув носом повітря й урешті скинув з себе верхній одяг. Холод не відійшов остаточно, однак знагла Максим відчув у собі незвичний голод: його не цікавили страви з печі, бажана їжа стояла просто перед ним — людина.

— Знаєте, кажуть, випробування холодом і голодом — найважчі для людини, — раптом мовила дівчина, досі пораючись біля печі й не підозрюючи, що позаду неї стоїть уже не просто гість, а канібал. — Але якщо пройти випробування…

Максим не дізнався, що чекає на того, хто пройде випробування. По-звірячому накинувся на дівчину ззаду, миттєво прокусивши шию. Дівча впало на долівку, то відкриваючи, то закриваючи рота, мов та риба, якій бракує життєдайної води. Припинив її страждання: припав до шиї та розірвав горло. Голод. Його переповнювало те відчуття! Спершу пробував зупинитись, протистояти тому, що примушувало його вбивати, але не зумів. За хвилю він уже шматував дівчачі груди… М'ясо на руках було особливе, ніжне… Стегенця й литки залишились наостанок.

Віддихавшись після кривавої трапези, Максим встав і попрямував до виходу. Позаду щось гупнуло. Оглянувся й завмер на місці. Обгризений кістяк піднявся з підлоги, а пусті місця поволі заповнювались м’язами й жировою тканиною. Не пройшло й десяти хвилин, як перед ним знову стояла та сама красуня-дівчина! У животі відчув пустку так, наче все, що тільки-но спожив, вивітрилось. Його знову мучив голод.

— Не всім дано пройти випробування холодом і голодом, — мовила вона.

— Х-х-хто т-т-ти? — затинаючись від холоду, спитав Максим.

— Я та, хто не впускає у наше місто поганих людей, — відповіла. На мить її очі запалали гнівно-червоним. — Кербику! Твій вихід!

Ніби з повітря, біля ніг красуні з’явився чорний пес. Три його голови безладно теліпались, але як тільки ніс потвори вчув запах жертви, собака кинувся на застиглого від жаху Максима. Не міг рухатись, навіть не пробував утекти. Останнє, що відчув, — міцно стиснуті щелепи однієї з голів пса на своїй шиї. Його знов охопив холод. Цього разу смертельний.