Акт 2 "Корчма"

Їх йшло троє. Два кремезних бандити й один худорлявий, що з острахом заглядав за дерева. Виглядав він чудисько, яким їх лякали в селі. Старожили говорили, що стежка по якій вони йшли вела у невеличке селище відгороджене Василіском. Казали, що те чудовисько собі його привласнило. Ховало там багатства хороші, скарби минувших вже царів. Мовилося, що чоловіків в селі тому немає, бо по традиції ідуть усі Василіска перемогти, тому дівок самотніх і красивих там дюжинами мало бути. Хто старшим був, молов про те, що хто дійде до нього, пройшовши ліс, отримає усе що там є: і гроші, і славу, і з жінками забави.

Перший чоловік йшов найвпевненіше. Так грізно, що кущі перед ним швиденько розступалися, щоб залишитись в живих. Молодший його брат плівся останнім. Із зайцем хлопець душу ділив. Посередині друг чи то товариш, а може кум чи сват, та точно їм не рідний брат.

Вони йшли стежкою, що мов ріка текла вперед. Збоку осики, дуби, берізки і ялиця дивились на чужинців, трохи грізно і ворожо. Ліс намагався не пустити їх до села, та вони переламували кущі й лізли далі.

Вилізши з чагарів і трохи стріпавши листя з сорочок, троє чоловіків побачили через полонину маленькі майже одинакові хатки.

Вдарив старший брата і сказав:

— Дивись! — гримів він басом. — Бачиш, он село з історій того діда. Бачиш — це все наше багатство, слава, влада і жінки! А не те що ти там блеяв, допоки ми сюди йшли.

— Брате, навіщо ти мене сюди привів? — ним трусило. — Не хочу я людей вбивати…

— Та, Боже, збав! Ну вб’ємо пару, зате гроші, — він притулив хлопця до себе ближче, міцно стискаючи тому плече, щоб не втік.

Так вони йшли: двоє в спокусі й один, що постійно заглядав у кущі. Він трясся як осінній листок. Ним так трусив страх. Чи то перед Василіском, чи то перед братом. Він хвостиком за ними линув. Боявся залишитись сам.

Перед нив цямкав товариш, старшого брата у грабунках партнер. Двоє бандитів. Як їх ще гріх із землі не звів? Той друг був ще та мерзота, не кращий за нього. Обидва покидьки ще ті. І як хлопчина, що з боягузів був першим, взагалі покинув з ними рідну хату?

Калина сиділа біля озера. Приємно світило ранкове сонце. Рушник був майже вишитим. Це вже не був кусок простого полотна. Сакральне було вишите на ньому, і святості шлюбу символи. Вона чекала й власне очікування вплітала довжиною червоних ниток. В один момент Калина жваво заметушилася. Сонце освітило берізку на іншому березі озера. Дівчина збиралася йти.

Троє чоловіків йшли стежкою до села. Старший крутив головою навколо. Він гучно свиснув. Так збочено, що молодшим сіпнуло. Хлопець глянув на озеро, а там, біля нього дівчина. Яка ж вона була красива, але кудись тікала. Чи справді тікала? Вона готова була іти, як старший крикнув:

— Гей, дівко!

Менший глянув на брата. Як той міг ту прекрасну лебідку назвати дівкою? Назвати так хтиво і просто. А і що то за зневага у голосі? Хлопець звідкись знав, що вона не заслуговує такого відношення.

Старший підійшов до неї ближче. Вона гостро глянула на тих розбійників. Її ясний погляд був ворожим. Вона, неначе дика кішка, вигнулась і дивилась, на кожен крок компанії тієї, вожака. Геть ніхто не смів до неї так говорити. Ім’я Калини було значущим.

Він сміло йшов до неї, за ним його товариш, а хлопець плівся собі позаду. Вона звідкись дістала гострі ножиці.

— Що тобі треба, хамло? — твердо мовила вона.

Чоловік мовчав, лиш підло усміхаючись, підходив ближче до Калини. Вона не тікала, її щось тримало. Можливо навіть страх…

Вже зовсім близько. Ножиці цілили йому в груди, а він з тріумфом її питав:

— Красуню, скажи-но чи ти одна? — Калині за спину зайшов товариш вожака. — Чи ще в селі є така як ти, краса самотня? — старший зовсім легко взяв пасмо її оксамитового волосся і торкнувся губами до нього.

— Питаю ще раз, що вам в біса треба? — за широкими спинами вона вже не бачила шляху для відступу.

— А хіба не розуміло? — він вихватив з її рук ножиці, та кинув їх у воду. Вона справді тримала їх міцно. Та скільки сили в тих руках?

— Хочемо пізнатися з тобою, — з-за спини їй на вухо басив бандит і підійшов ще ближче, майже затискаючи її між грізних тіл, — і з тими красунями, що в селі без чоловіків сумують, — він провів рукою по її плечі.

— Відпустіть! — твердо говорила вона, вириваючись. — До вас, чужинців, жодна в обійми не піде! Тут і так чоловіків вдосталь!

— Ой, не бреши, красуне, — говорив їй спереду чоловік, намотуючи пасмо на руку. — Ще скажи, що в тебе наречений є?

— Є! — вона різко рвала головою, та мужчина, що стояв за її спиною різко схопив її за плечі, притиснувши до грудей, і повалив на землю. — Відпустіть, виродки!

— Пізно, — хижо усміхався старший бандит. — Ми дали тобі шанс по-хорошому, — він гучно засміявся. — Не бійся, ми зробимо тобі приємно, — він підійняв спідницю і провів по білих ногам рукою догори. — Я знаю, що вам, жінкам, це подобається.

Вона рвалася на волю. Викручувалась, пручалась, як кішка. Та чоловіки стискали руки все сильніше. Калина била долонями старшого по плечах і грудях. Чоловік махнув головою товаришу. Той схопив її руки й потягнув їх до себе. Вони біліли від тієї сили, з якою він стискав тонкі зап’ястя. Глянув навколо і вхопив якогось світлого полотна кусок. Розбійник зв’язав ним руки Калині.

Вона, неначе б’ючись у конвульсіях виривалася з їхніх обіймів. Та, побачивши чим їй зв’язали руки, в неї більше не стало сил боротися. Це був рушник, який вона так дбайливо вишивала. З такою вірою, з такою любов’ю. Вона так чекала на нього. Вірила…

Раптом відчула до свого тіла таку відразу. Неначе воно не її було. Руки чоловіків лізли під спідницю все далі. Блузку порвали. З її очей текли сльози. Дожилася! Старостинська дочка, вже пообіцяна йому і стати такою посоромленою! Старший схопив її за ноги для зручності. До гидкого теплі руки торкнулися її стегон.

Ні, вона не здасться. Як не для себе, так заради нього. Калина знову виривалася, кликала на допомогу. Кричала. Волала так голосно, до хрипоти в горлі.

Мужик цикнув і грізно сказав:

— Та чого ж ти кричиш, як свиня недорізана, — він різко підсунув її до себе.

― Заради всього святого, допоможіть! — вона і далі кричала.

— Затули їй рота, куме, а то ніякого задоволення.

Чоловік зразу послухав старшого і закрив їй одною рукою рота, допоки інша була зайнята. Та Калина не збиралася миритися з таким. Вона вкусила того за долоню. Кум аж зойкнув від цього, стиснувши іншу, здавивши. Дівчина й далі кричала. Що було їй духу.

— Ну все, дістала! — він витягнув із-за спини ножа та одним його помахом рівно пройшовся по білій шиї Калини.

Вона більше не змогла кричати. Відчайдушно хапала повітря і дивилася на блакитне небо. Воно здавалося їй якимось не властиво яскравим. І сонце. Воно осяювало багряну кров, яка текла по землі. Калина ще раз спробувала вдихнути, та легені не піддалися. Сльоза прокотилася по щоці й впала на суху землю.

Старший бандит лиш лихіше всміхнувся і продовжив свою справу. Ще тепле тіло вже не пручалося.

Недовго дійство відбувалося. Впоралися двоє швидко. І старший глянув з-за спину, не змінюючи посмішку. Молодший стояв як скам’янілий, дивлячись на ту тварину, що називав братом. І на все це. Він не розумів, чому? І не хотів розуміти. За що вони з нею так повелись? А брат тій розгубленій дитині й каже:

— Приєднуйся, а то як остигне плоть буде не так весело й приємно.

Хлопець не витримав тих слів. Ним тряхнуло і повалило на коліна. Він блював їхнім не багатим сніданком. Дивився на різко пахнюче місиво, що стікало по зелених травинкам. Він вже нічого не хотів.

Та щось гризло його. Вона ж просила допомогти. Чому він не допоміг? Він же не причасний до цього, правда? Причасний, ще й як. Бездіяльність страшніша за кривду, і він це прекрасно знав. “Чому ж ти не допоміг?...” — шепотів під ніс собі він так швидко і тихо, що неможливо було розібрати.

Страх. Ось що зупинило його. Він боявся брата. Ось чому він пішов до Василіскового лісу, чому не зупинив їх, чому дозволив зґвалтувати, дозволив вбити людину. Братова тінь тяжким тягарем нависла над ним.

— Слимак ти, а не мужик, — він вдарив меншого по спині. — Ну що, підеш побавишся?

Хлопець затамував подих і глянув на дівчину. Брата кум теж підійшов до малого. Взяв речі й вже був готовий йти далі.

— Ви куди? — не живим голосом питав хлопець.

— Куди, куди, — іронічно повторив кум, — в село. Красуню найшли, далі багатство. Правда, кумцю? — він стукнув старшого брата по плечу

— Ну, а ні, — засміявся брат. — Як же без достатку й жінок? — він глянув на малого. — А ти, звільни душу від тягаря і нас доганяй. Хах-ха.

Вони залишили хлопця, весело хихочучи. Він обережно спустився до річки та підійшов до поглумленого трупа. Малий дивися на неї. Як вони змогли так спотворити те красиве лице? Як змогли так жорстоко вбити? Чому саме його старший брат був таким монстром?

Хлопець сів біля неї. В нього наверталися сльози, та він намагався не плакати. Він не сміє жаліти її після такого. Того, що сам дозволив статись. Нахилився до неї. Калина померла з відкритими очима. Вона дивилася кудись високо, напевно, зразу цілячи до раю. Він обережно закрив тьмяно-блакитні очі. Вони більше не сяятимуть нікому. На плечах відчувалася тяжкість. Він прикрив їй груди блузкою і поправив спідницю. Нехай спочатку, як найдуть її подумають, що просто зарізали. Він розв’язав і руки. На зап'ястях залишились сліди. Хлопець глянув на тканину, якою були змотані долоні. В нього покотились сльози. Він заридав, як мала дитина. Весільний рушник. Знав як він виглядав, знав, що наречена його собі перед весіллям вишивала. Знав і плакав. Той рушник був замащеним її кров’ю.

Сонце вже закотилося за обід. Пастух спустився до озера, щоб напувати овець. Він вмив лице і зі свіжою головою відійшов від скота, що так рвався до холодної води. Пастух підійшов до каменю, де зазвичай дрімав поки чекав овець і завмер. Краще б він не знав цього лиця, можливо йому було б легше. Він зняв шапку, сильно притиснувши її до грудей, і позадкував. Не вірив, що перед ним мертва старостинська дочка, яка ще вчора йому всміхалась, говорячи, що не пам’ятала скільки він пас овець зазвичай.

Тіло раптом напружилось. Він побіг, неначе ошпарений. Біг до селища, до старостинської хати.

Вівці ж собі самотньо бекали біля озера. Вони не підходили до тіла, відчували щось вороже, страшне, до тваринного хиже. Стадо не сміло рушити її спокій. У тупих очах не було цікавості. Була неосмислена, несвідома скорбота.

В кущах щось зарухалось. З них виліз маленький дідусь. Підійшов обережно. Всі квіти на ньому пов’яли. Він нагнувся до Калини. Скривився так, неначе з’їв щось кисле. Потім настала відраза і з’явився біль у грудях. Дідусь стримував сльози, насупивши великі сірі брови.

Вівці злякано відбігли від води. У воді, неначе алігатор, випливала жінка. Чорні очі, ще темніше волосся, що плямою розтікалося по воді. Вона потрохи виходила, показуючи шию та оголені плечі. Жіноче тіло ховала тканина, що неначе туманна димка легко обволокла тіло. Вона пливла гордо, попри тугу, що сивою хмарою лягла на озеро. Жінка знала чому скорбота висіла в повітрі, не даючи дихати.

Природа ніколи не могла прийняти таке безчестя, вона сама була не здатна осмислити таку смерть… Для забави. Природа так не могла. Могли так лише люди. Хижак впольовував здобич лише тоді, коли його долав голод, а не для такого…

Благородною дикою косулею вона ступила на берег. Вівці — білі хмарки, розступалися перед нею, неначе вітром ведені. Жінка йшла між ними, гладячи тих, до яких дотягувалася рука. Вона піднялася на виступ до каменя і доторкнулася долонею до схиленого дідуся. Він глянув на неї, а в очах його — відчай. Жінка схилилась на коліна біля дівчини.

Темно-бура кров вже була клейкою. Вона склеювала русі коси з травою навколо. На білій сорочці проступали неприємно коричневі плями. Сильний запах крові, такий трохи ржавий, металічний. Нічого святого. На тіло Калини було важко дивитися, та жінка обережно пригорнула голову, що ще трималася на неперерізаних шийних м’язах. Вона по-материнськи турботливо гладила її волосся.

— Я не міг їй допомогти, — заливаючись сльозами, ревів Лісовик.

— Не вини себе, — її голос був рівним, — ми не можемо втручатися в людську жорстокість.

— Але відьмо, він кохав її, — хрипів Лісовик. — Лише через неї він пішов до Василіска.

— Стільки праці не може піти надарма, — вона легко просунула долоню під дівочу сорочку. — Нещасна дитина, але мені не вистачило б сили. Я все віддала йому, щоб дати життя. Він виріс хорошим хлопцем.

— Він схожий на тебе, але в нього така гаряча голова, — Лісовик крутився навколо відьми.

— Бідна сирота, — вона підняла руку.

Ціановий туман охопив тіло Калини. Яскраво-блакитний колір змішувався з брунатною кров’ю. Силует дівчини сформувався над трупом із тої димки. Ідентична копія Калини витала над нею. Враз той дух обернувся маленьким ціановим вогником. Він танцював у відьминій руці.

Пастух біг вуличками села, забувши про овець. Він просто біг розказати новину. Стежки між хатами були пустими. Все затихло. Не було чути ні метушливих людей, ні скотини, листя не шелестіло. Навіть коники стрибунці, що зазвичай в о цій годині співали пастуху колискову, замовкли. Мертва тиша розривалася майже нечутним, але надто важким зривистим диханням. Йому здавалося, що він задихався. В легенях гупало серце, яке билося в конвульсіях, ще хвилина і воно взагалі зупиниться. Вони ще не знали, він був впевненим, що ще ніхто не підозрював, що вони втратили її.

Пастух перестрибнув за високий старостинський тин. Він ще з дитинства знав, що так було швидше. Хлопець різко відкрив двері. Ті тужливо заскрипіли. Вони ридали, відчуваючи біду. Це не біда, а велике горе, ще не знане жильцями. Він скаже їм.

Пастух зупинився в сінях. На нього дивилася здивована старостиха. Він блідий, мов смерть, з широко відкритими очима, підійшов до неї. Ним хитало.

— Тітко Луню, я мушу вам дещо сказати, — він довго набирався сміливості.

Так довго, що й старий Тимош завмер в очікуванні. Староста змусив сухе тіло почути його.

— Кажи, Мигалю, що сталося? — вона стурбовано підійшла до хлопця.

— Калина… вона… померла… — насмілився сказати він.

Жінка впустила глек, що несла хлопцю. Волога пляма розтікалася по підлозі. Глиняні уламки теж розкидало. Найбільший впав старостисі на ногу. Та вона не повела широко відкритими очима. Мигаль допоміг їй сісти. Вона заголосила, а по щоках текли сльози.

— Калино, хто посмів з тобою таке зробити? — ревла вона. — Ой, горе… Зовсім одна я залишилась, ані дочки, ані сина, а як старий помре, так зовсім самотньою стану… Дитино, хто посмів з тобою таке вчинити?! Не вберегли ми тебе, гу-у!

Мигаль крутився біля неї, і самому хотілось ридати голосити, та він не смів. Він заспокоював жінку, що немов божевільна кричала. Вона рвала волосся, заламувала пальці. На старостиху страшно було дивитися.

— Мигалю, ти жартуєш, правда? — в очах її жевріла надія.

— Про таке не жартують, тьотю, — зрадлива сльоза покотилася з його очей. Він прикусив щоку, щоб не відчувати тої гіркоти у роті.

— Боже, за що в цій хаті так багато горя?

Тяжкий гучний грюкіт почувся з сусідньої кімнати. Неначе великий мішок, чи може велика балка впала на підлогу. Мигаль швидко піднявся і прошмигнув в кімнату.

На лиці хлопця не можна було розібрати жодної емоції. Емоційне місиво лякало старого Тимоша, що впав на збиті дошки. Чоловік спробував ще раз піднятися, та біль у грудях пік, спалював. Біль відбирав сил. В старости м’язів вже не було. Вони стали топливом, звичайним вуглем, що горів у грудях, спалюючи кисень в легенях. Сухий скелет корчився в агонії.

Мигаль швидко підняв старосту, до кінця не усвідомлюючи, що він робив. Худе старе тіло легко лягло в молоді сильні руки, заломлюючись гострими суглобами.

— Старосто, чому ви встали з ліжка?, — беземоційно спитав пастух. — Вам же не можна! — кричав хлопець.

Жалібним псом старий Тимош глянув на нього. Ніхто, абсолютно ніхто, ще не бачив старосту таким немічним. Мудрість в погляді з’їла хвороба, з’їла вона і силу чоловіка. Той дужий дядько, що міг вівцю спокійно підняти й закинути на плече зараз немічно ні сидів, ні лежав.

— Мигалю… — хрипів голос — Калини правда не стало? — в очах чоловіка зблиснула волога пелена, та сльози не текли. У висохлому тілі не було для цього води.

— Так, — зовсім глухо відповів він.

— Яке горе… — голос старости помирав, — як дізнається… він не витримає, зірветься…

Старий закровохаркав. Дуже важко. На білих простирадлах розцвітали багряні квіти. Чоловік всміхнувся, на мить, бо важкий кашель далі сковував тіло.

— Мигалю… як Куба повернеться, передай, що він як мій син вспадковує місце старости… Кахи-кахи! ― гримів кашель на всю кімнату. ― І нехай мене пробачить… Кахи-кхи! ― задихався старий Тимош. ― А ти диви за ним, щоб біди...Кахи! Щоб біди не наробив. Така… Кахи! ― важке кровохаркання перебивало його. Воно не давало доказати останню волю, та Тимош зібрав усі, що мав в комірках тіла сили й вимовив:

― Така воля моя. Бо чую, що все. Не можу я так більше жити… Кахи-кахи! Нажився… Все як вона казала... Кахе! Відьма, ― мертвим нечутним шепотом договоривши, кістляві руки зламалися і він впав. Білі перини приємно окутали його тіло.

― Старосто, та що ви таке кажете? ― стурбовано не розумів нічого пастух. ― Тільки не помирайте. Скажіть, що не вмираєте!

Та чоловік більше нічого не сказав, кашель заважав, відбираючи дух. Отак, скрутившись в конвульсіях смерті, не зупиняючи гупання, він спустив свій останній подих. Мигаль все стояв біля нього, ніби зроду німим був.

Старостиха підійшла до ліжка. Вона впала. Працьовиті ноги, що днями могли не відпочивати здали. Дивилася на сухе тіло і так жадала плакати, та сліз уже не було.

Так за одну обідню годину сільська громада втратила владу. Розбій йшов селом, заглядаючи у віконні рами. Навіть повітря густішим було. Близилась гроза. Ні, йшов вітролом.

Куба вийшов з лісу. Приємна сирість змінилася спекою. Напевно, підходив обід. Як же він давно не їв людської їжі. А то весь час хлібом сухим перебивався та й тим, що в лісі знаходив. Скільки ж його не було?

Він йшов, неначе знайомою стежкою, та щось було не так. Він глянув в сторону озера, а на березі тонке та високе деревце. Хіба вона там було?

Куба все йшов, та тини ближчих до лісу хат були якимись побитими. В одній не було дверей, в іншій вибиті шибки, та й твариння не було чути. Ні коров’ячих прохань, ні овечого блею, ні курячого вихваляння, зовсім тихо. Та його може місяць не було, що тут відбулось?

Він йшов по неначе мертвому селі, і тільки перетнувши половину, вгледів людину. Жінку. Вона стояла посеред дороги уся вкутана в сіру сирість. Куба наблизився до неї, а вона полинула до нього, трохи зі спокутою.

Мигаль біг вулицею. Він понад тиждень ховався від тих кремезних мужлаїв. Як старости не стало піднялась серед люду паніка, а тут вони ― три бандити. Їх всього троє, та нікого проти них не було, лише немічні, старі та діти. Дурні традиції. Та ті чоловіки, що були працювали не менше від здорових. Мигаль всього на два літа молодший від Куби. Самого б в ліс вислали. Куба, як його не вистачало. Він би швидко щось придумав. Поховали б, напевно, старосту й Калину по-людськи, а то сховали їх в церквичці, щоб ті не знайшли.

Троє чоловіків, та вони вітром буйним під себе село притисли, тільки Мигаль в хатах, де господа з тим вітром пропала, ховався. Чекав чуда. Чекав, що Куба вернеться.

Мигаль різко вдарив себе по щоці. Він чув знайомий голос, і кроки впевнені й гучні. Невже диво? Хлопець обережно виглянув у вибите вікно. Та правда він. Якуб! Тільки зовсім не веселе було лице, неначе не здолав Василіска. Та й не злим через невдачу. Воно було ніяким. Без емоцій. Чи може то був спокій?

Пастух кинув в сторону Куби камінь. Хлопець зупинився. Таки він схибив, очі в Якуба, неначе світилися люттю. Таким важким гнівом, що погляд міг в пил кришити гори.

Мигаль спочатку радо, а потім, трохи схаменувшись, підійшов до старого друга. Куба статуєю стояв на дорозі, лише коли хлопець підійшов ближче він зрушив йому на зустріч. Пастух те диво обійняв, з такою любов'ю, як брата. Куба й сам в тих обіймах найшов відради мить, а як розійшлись, неприємна гіркота в роті знов повернулася до нього.

― Ти таки повернувся, ― радісно й швидко тараторив Мигаль, ― а Василіска переміг?

― Переміг, ― скупо відповів він.

― Ну я і не сумнівався. Герой! ― сміявся хлопець, стукнувши друга в плече.

― Мигалю, ти радше скажи, що тут сталося?

― Ох, Кубо, спочатку мушу сказати, що Калина…

― Знаю, ― перебив, оглядаючи вуличку, приглядаючись до хат.

― Ще староста… ― знов почав Мигаль.

― Це також знаю, вона сказала, ― він глянув на друга. ― За тебе хвилювався.

― Ти про кого? Хто “вона”?

― Не важливо.

― Кубо, що з тобою? ― стурбовано говорив Мигаль, трусячи того за плечі.

― Якось тоскно на душі, ― його погляд зовсім втратив якусь вагу, став абстрактним, не сфокусованим, ― та й усе. Ти скажи, хто погром тут влаштував і чого ти в хаті родини Бездольних ховався?

― Бо біда, Кубо, я якраз хотів про це сказати, ― Мигаль набрав більше повітря. ― До нас, з лісу, прийшли розбійники, бандити, гади ― убоїща ще ті, одним словом. Вони вбили її та почали тут розбій творити. Бандити сильні до чорта, я проти них просто берези гілка, ти ж знаєш. А крім мене здорових мужчин не лишилося. Жінки пробували з дідами давати їм відсіч, але… ― він зробив паузу, стискаючи зуби, ― Кубо, крім тебе ніхто не здатен врятувати нас. Ти переміг самого Василіска! Ти ж зможеш здолати їх?

― Я хочу їсти, ― він глянув на сонце, що ховалося за сірими хмарами. ― Зараз має бути обід.

― Який обід?! ― здивовано кричав Мигаль.

Куба не слухав його, він йшов додому. Та чи міг він назвати те цегляне зведення домом? Там нікого не залишилося крім жінки, яка його виховала і спогадів, які поглинали стіни. Але там він точно сито поїсть, хоча його нагодують в кожні господі. Тоді чому його так тягнуло до тої побіленої хати? Стільки праці він вклав в неї. Вона тепер його.

Двері заскрипіли, гучніше, ніж він пам’ятав. Ґаздиня готувала собі обід. Поставила одну тарілку на стіл і глянула в одвірок. В очах ― сліз пелена. Вона підійшла обережно, не вірячи, а потім накинулась з обіймами й повисла на його шиї. Така втомлена життям обіймала сина.

― Мамо, я повернувся, ― лише їй він міг сказати ці слова.

― Ти напевно хочеш їсти? ― вона заметушилася біля столу.

Куба сів на лаву. Перед ним з’явилася тарілка і глек з молоком. Запах збуджував шлунок, змушуючи той спазмувати. Він навіть не знав, що повернувся настільки голодним. Він набрав ложку розсипчастої каші.

З’їв, а та каша пісною була.

― Мамо.

― Що, сину? ― вона з турботою глянула на дитину.

― Мамо, а масла не має? ― він глянув у куток, де висіла ікона.

― Пробач, ― вона винувато опустила очі, ― без тебе тут так багато роботи, що не було коли й масла збити.

― Не хвилюйтесь, мамо, таке буває, ― він поклав свою руку на її долоні. ― Вам немає за що вибачатися.

Вона легко всміхнулася і вони продовжили їсти. З кожною ложкою каші Куба все більше свердлив ікону в куті поглядом. Вона була старою, вицвілою. На ній Божа Матір обіймала малого сина. Ісуса.

Куба дивився й питав в ікони: “Чому ти не вберегла Калину? Вона померла такою страшною смертю, а ти висиш. Висиш і дивишся на дурного мене, як я дивлюсь на тебе. А батько? Він казав, що ти оберігаєш нас, як свого сина, що не даси злу зайти у ці стіни. Що ти блага! Так чому ти висиш і мовчиш? Просто визнай, що не змогла… Не змогла вберегти селище. Не змогла вберегти старосту… Не змогла вберегти її… Так чому ми молимося перед тобою?!”

Куба засміявся. Він сміявся голосно. Той божевільний регіт бігав майже пустою хатою. Жінка стурбовано глянула на нього.

― Кубо, що з тобою?

Куба не відповів. Він став і підійшов до ікони, та закрив її рушниками, що прикрашали її. Вхопив якусь ганчірку з тумби біля вікна і минув ще теплу піч.

― Зовсім дурний, щоб з іконами балакати, ― весело сказав Куба і вийшов з хати.

На небі купчилися чорні хмари. Вони крутилися й завертались вихром над дахом старостинської хати. Мигаль сперся на розмальовану стіну і дивився догори. Він чекав грози. Глянув на двері і якось розчаровано видихнув. Мигаль чекав його. Куба якогось чорта обідав.

Знудившись, хлопець важко встав і махнув на задній двір. Коли він був там в останнє? Напевно, ще перед походом Куби. Мигаль знав кожен куточок старостинського двору. Таки він ріс з ними. Куба був найстаршим, а Калина лиш на два місяці молодшою від Мигаля.

Скотина в хліві спокійно займалась власними мороками, а садок в передчутті зливи трясся від змінних вітрів. Меншими вони між них грали у хованки. Він пройшов повз великого воза і знов опинився перед входом.

Мигаль різко зупинився, щоб не отримати дверима по носі. Куба, трохи грубо ступаючи, підійшов до довбеньки. В неї була ввігнана сокира. Вона трохи поржавіла без роботи. Він дістав її й махнув, сокира весело просвистіла в повітрі. Пряме продовження його руки.

Куба сів на лавці та почав обтирати лезо ганчір'ям. Сокира трохи болісно скрипіла об точильний камінь. Він точив її бережно, ніжно гладив, неначе коханку. Взяв молоток, підбив топорище і тихенько захихотів. Ним легко потрушувало, молоток так і норовив вдарити йому по руках.

Мигаль оперся і дивився на друга. Стояв трохи осторонь і не наважувався щось сказати. Він не розумів чому Куба так по-дурному посміхався. Йому весело? Чи це була істерика?

― Кубо, навіщо тобі та сокира?

Куба не чув його, він лише задоволено посміхався, дивлячись на лезо. Знов махнув сокирою. Та просвистіла ще веселіше в його руках. Він обережно замотав її в ганчірку.

Хлопець встав і підійшов до воріт. Відкривши їх, ще раз глянув на хату. Таки та була його домом, де на нього чекали. Серце стискалось. Вона вже не зустріне його.

Не довго думаючи, він пішов до корчми, що на протидію товарній справі працювала у відірваному від світу селищі. Мигаль поплівся за ним, наздоганяючи.

В корчмі було гучно. Двоє чоловіків заливалися сміхом, розпиваючи білу. Горілка аж текла по їх губах. Лише менший з ними не пив. Він сидів трохи осторонь і давився якимось незрозумілим узваром, але малий був вдячний і цьому. Після того, що наробили брат з кумом він боявся, щоб їм трути не налили. Не розумів чому їх не отруїли й досі.

Власниця корчми слідкувала за чужинцями. Вона сиділа за довгим столом навпроти дверей і чогось чекала. Надто багато людей прийшло сьогодні в корчму. Можливо тому була винна гроза, що стіною дощу періщила на вулиці. Та чуйка підказувала їй, що хтось з моменту на момент відкриє двері та заглушить той свинячий сміх.

І двері відкрилися. Вона навіть впустила стакан з яблучною наливкою. Всі в корчмі оглянулися. На їхніх лицях з'явилися привітні усмішки. Усміхнувся їм і Куба. Він підійшов до господині, міцно стискаючи згорток, й весело сказав:

― Ліно, налий-но мені медовухи на дно.

― Зараз, Кубо, ― вона слухняно дістала дзбан і чарку та налила, зовсім трохи.

Куба взяв стопку і зараз випив те налите трохи. Воно обпекло горло і подарувало медовий солод щокам і язику. Він поставив чарку назад і повернувся до відвідувачів. Один з бандитів уважно слідкував за хлопцем, а Куба встав, трохи важко опершись об стіл, і підійшов до них. Він трохи натягнуто їм усміхався.

Сів навпроти головного, поклавши замотану сокиру на коліна. Бандити насторожились. Куба зовсім спокійно сперся на спинку стільця. Це був не простий спокій, так відчував себе вовк перед зайцями.

― І давно ви в цьому селищі? ― з награною цікавістю питав Куба. ― А то я тільки й вернувся, чую ― гості. Мусив вас зустріти.

Бандити не спішили відповідати, та, збаламучена горілкою, голова піддалася улесливому чоловічому голосу.

― Довго. А ти сам ким будеш, мазунчику? ― запитав старший, наливаючи собі ще.

― І звідки ти приперся? ― підозріло додав менш п'яний кум.

Боязливий хлопчина лиш міцніше стиснув кружку з узваром. Страх як йому не подобалася посмішка на Кубиному лиці. Відчував він від неї щось зле й вороже, і може, навіть, там було щось потойбічне. Ще й погляд гнівом блищав. Хіба ті пияки не бачили того?

― З лісу повернувся, ― Куба сперся головою на ліву руку. ― А так, як старости син, то вважаюсь за наступника, мабуть, ― він глянув на сусідній столик. Старі мужчини ствердно кивнули.

― Староста! Хах-хах! ― сміх бандита нагадував поросяче хрюкання.

Посмішка на Кубиному обличчі здавалася все більшою й грізною. В його очах жеврів вогонь ― гнівний, блакитний. Він стиснув руків’я топорища.

Хлопець ковтнув узвару, щоб заспокоїти власні нерви. Йому здавалося, що зараз відкриє рота, а там ― чудовиська пащ. Кроляча натура благала тікати. Та мимолітний погляд брата змусив його не труситись. Він трохи відсунувся від столу. Це не втеча, всього лиш стратегічний відступ.

― Святий Боже, давно я так не сміявся, ― бандит реготав так, що майже падав з місця. ― Куме, ти чув, що ця шмаркля видала? Він ― староста. Хах-ха!

― Ти ще скажи, що в ліс не по грибочки ходив, ― гиготів кум-бандит.

― Звісно не по грибочки, ― Куба й бровою не повів. Натягнута посмішка, неначе маскою незмінно залишалася на його обличчі. ― Заради грибочків я б не залишив свою наречену саму.

― Наречену ― з неприхованою зверхністю хихотів бандит. ― В тебе? Ха-ха-ха!

― Так, найдобріша, наймиліша і наймужніша з дівчат. Її усі поважали тут, ― посмішка в Куби трохи зм'якла. ― І сама вона вроди небаченої. Рівний стан, шовкове темне волосся й осяйні очі. Вона…

― Чуєш, по опису, то це та дівка, яку ми тойво, ― шепотів кум кумові на вухо, ― ще в перший день, ― він різко провів великим пальцем по шиї.

Бандит скрутив тупе, п’яне рило і спідлоба глянув на Кубу. А хлопець посміхався.

― І що будеш робити тепер? ― п’яний язик заплітався. ― Немає тепер твоєї нареченої. Вона все, тю-тю, ― бандит плеснув в долоні й знову залився сміхом. Корчму трусило від того хрюкання. Гидкого. Гучного.

― Мені лише цікаво, чи довго, боляче їй було? ― з ноткою погрози запитав він.

― А мені звідки знати, пуцьвірінку?! ― старший бандит агресивно стукнув по столу, піднімаючись, впершись на руки.

Він уже замахнувся вдарити хлопця в лице, та Куба був швидшим. Нагострена сокира ввійшла в шию чоловіка, як ніж у зм’якшене масло. Бандит від болю перекинув стіл. Дзбан з чарками й тарілками розлетілися друзками. Куба вирвав сокиру з шиї. З артерій струменем потекла кров. Чоловіком хитало. Сорочка фарбувалася в багряний. Куба незмінно посміхався. Кум зірвався з місця, щоб допомогти. Кубі в голову прилетіла чарка. Вона глухо вдарилась і розбилася об підлогу. Кум замахнувся на Кубу. Хлопець, мружачи око, розвернувся до другого. Сокира ввійшла йому в плече. Удар з іншого боку. Недобитий цілив йому в печінку. Куба розвернувся до головного. Ударив того в груди. Той позадкував. П’яна голова в бійці не товариш. Сокира знов опинилася у Куби в руках. Вибив її. Він вдарив по шиї з іншого боку, як дерево. Сокира свиснула в коліно другого бандита. Кров фонтаном била з надрізаної шиї. Сокира заважала мужику встати на ногу. Двері прочинилися.

― Диви, як файно сокиркою махає, ― сказав один старигань компанії.

― Ага, ― підтвердили ті.

― Треба його наступного разу свиней колоти кликнути, ― озвався один з компанії, ― а то диви як б’є, а вони не кричать.

Мужики засміялися. Цокнулись. Випили.

Куба вдарив в голову старшому бандиту. Шия не втримала голови. М'язи-коріння від удару розірвались. Голова вдарилась в стіну і покотилась по підлозі. Бандит витягнув сокиру з коліна. Замахнувся на Кубу, та стілець глухо вдарив по голові чоловікові. Той повалився безтями у власну калюжу крові.

Куба підняв сокиру і грізно глянув на Мигаля. Хлопець швидко відгородився від друга стільцем. А Куба лише всміхнувся так по-доброму, неначе свято якесь.

― Ти чого шугаєшся? ― Куба, переступивши велике тіло, легенько стукнув Мигаля по плечу. ― Не бійся, своїх не б’ю.

― Не шугайся, ― Мигаль нервово засміявся.

Куба пішов далі та підійшов до столу товариства. Він, спершись, нагнувся до них і весело запитав.

― Про що пліткуєте?

― Та ось, цікаво нам, чи допоможеш ти свиней поколоти? ― спитав найстарший із-за столу.

― Як покличете, так прийду, ― просто і дзвінко відповів Куба.

― Це добре, ― гладив бороду інший.

― Звучить як тост, ― сказав наймолодший старигань, що був без одного ока.

― Ти всюди чуєш тост, ― сказав хтось з них.

― Тоді за Кубу! За нового старосту!

Вони активно цокнулись чаркам. Кубу водою вогняною пригостили. Старигані були щасливі. Чому? Бо побиті свині.

― А що робити з цим? ― почувся голос Мигаля.

Куба глянув на хлопця, що міцно тримав уже пустий стакан узвару. Погляд був у нього тупим, як в здобичі перед хижаком. Куба підходив до нього, та під ногами зарухалось тіло. Бандит приходив до тями. Він був ще живим. Куба навис над ним, неначе яструб, кидаючи тінь на голову, чоловіку. Він лежав долілиць. Сокира зблиснула в тьмяному світлі. Груди бандита захрустіли. Удар за ударом і ребра з легенями перетворились на криваве місиво. Мигаль відвернувся від цього. Його нудило. Ще живий мужик захлинався власною кров’ю. В нього не було легень, щоб дихати. Удар і Куба пробив сокирою чоловіче серце.

Останній хрипкий стогін. Грім. Тиша. Вона була раптовою, моментною. Чоловіки знов цокнулись.

Куба піднявся, витерши лезо сокири від крові, та він лиш розмазав її. Ганчірка вже увібрала достатньо відтінків червоного. Куба знову підходив до хлопця. Кроляча душа тремтіла, та знала, як ніхто знала, що буде далі. Стане він схожим на брата, або на дядька, що розтікся по дерев’яній підлозі. Але за що? Він же нічого не зробив. Саме так ― він нічого не зробив. Ось його провина. І цей сокіл перед ним іде ловити не мишку, а кошеня у полі. Кошеня, яке кіт вчив ловити мишей.

― Ти, ― хрипів зірваним від сміху голосом.

Хлопець глянув на Кубу.

― Звати як? ― далі хрипів новоспечений староста.

― Лука, ― тремтячим, ледь чутним голосом, промовив хлопець.

Куба перевернув назад стіл. Він штовхнув тіло бандита ногою. Воно заважало йому. Безголове тіло покотилося на бік. Лука поставив стакан на стіл. Аромат чорносливу з сухими грушами змішувався з різким металічним запахом. Тиша важким туманом давила на гостей корчми. Чомусь настрій в приміщенні змінився. Не стало в повітрі того мстивого азарту, що був моментом тому.

― Лука значить… ― Куба глянув жертві прямо в очі. ― Став-но руки на стіл.

― Я нічого не зробив! ― виправдовувався Лука. Для чого? ― Я не винен!

― І правда, хіба винен заєць, що жар-птицю загризли вовки? Руки на стіл!

― Я просто не міг їй допомогти, ― Лука чомусь слухняно поставив руки на стіл.

Сокира нависла над тремтячими руками. Лезо було гарно наточене. Крива думка. Жалісливий погляд. Спокута? Куба дивився на хлопця. Лука, зажмуривши очі, чекав розплати. Хіба Куба такий жорстокий?

Він прокрутив сокиру в руках. Удар. Крик. Біль паралізував Луку. Він сміливий, він не тікав. Куба розбив обухом долоню правиці. Пальці не природно вигнулись, а сама долонь стала більшою в порівнянні з лівою рукою.

Куба знову замахнувся. Лука шарпнув лівою рукою, щоб врятувати. Та кат вхопив її за зап’ястя і запитав:

― Чому ти кричиш? ― лице Куби було зовсім близько до Луки. ― Хіба ви їй дали право на крик? ― його голос лякав.

― Боляче, ― стогнав Лука.

― Боляче йому, ха-ха, ― хрипло сміявся Куба. ― Я не дозволю тобі кричати, ― він взяв закривавлену ганчірку й запхав її відкритий від важких вдихів рот.

― Кубо, ― озвався до нього Мигаль, та хлопець не слухав.

Грім. Шибки вікон заходились ходуном. Удар. Ліва долоня виглядала ще жалюгідніше ніж права. Лука стиснув ганчірку так сильно, що із червоних губ покотилася солона цівка крові. Куба відпустив зап’ястя, вирівнявся й відійшов.

Лука зігнувся, прибравши руки ближче до себе. Він виплюнув закривавлену ганчірку. Заспокійливого смаку солоду уже не було. Не було і триклятого смаку чорносливу, лише неприємний аромат крові. Він був таким теплим, блаженним. Та моментом біль зник, лише втома охопила його тіло. Важке дихання глушило слух.

Куба переступив через тіло з пробитою грудною кліткою. Його черевики розрізали калюжу багряної крові. Мигаль вів поглядом йому в спину, а він ішов до столу корчмихи. Відсунув стілець і махнув рукою до жінки. Вона, ведена знаком, налила ще чарку медовухи. Куба випив повну за раз.

― І що плануєш тепер робити, старосто? ― питала Ліна, наливаючи й собі меду.

― Чесно, й гадки не маю. Коли повертався були ідеї, а зараз, ― він глянув за спину, ― жодних.

― Тобі наречену треба шукати.

― Не бути цьому! ― Куба стукнув чаркою об стіл і засміявся, так дзвінко і не винно. ― Знаєш же, що люблю я її. Я просто не можу уявити біля себе іншу. Не зможу відкрити серце іншій.

― Ну дивись мені, Кубо, ― вона провела пальцем по його підборідді. ― Пам’ятай, що кожна вільна, захоче твоєю дружиною стати.

Куба продовжував сміятися. Ліна розливала по чарках усе, що було в дзбані.

― Хліба? ― відкусила скибку корчмиха.

― Твого хліба за дорогу ― наївся, ― він виглядав щось на дні стопки. ― Більше ні крихти не запхну.

Ліна доїла невеличкий кусочок, глянула на нього спідлоба і спитала:

― А діти, Кубо? ― вона розливала медовуху. ― Тобі ж на місце старости наступник треба, а як не від жінки.

― Наступну сироту візьму, ― впевнено випив староста. ― Виховаю як сина. Переконаний, ― він глянув на охололі тіла, ― що після них декілька знайдеться.

Куба дивився на Мигаля, що весь мокрий, як хлющ переступав через тіла. Ступав обережно, щоб не замастити черевики. Темно-коричневі сухі плями йому не подобалися. Мигаля трохи нудило, як і від місива, так і запаху крові. Їх погляди зустрілися.

― Кубо, що з тобою? ― зовсім тверезо питав Мигаль.

― Нічого такого, ― Куба випив ще стопку. ― Ти краще скажи чого ти такий мокрий?

Мигаль зупинився і приголомшено глянув на друга. Він заклав руки в боки.

― Навіть не знаю… ― Мигаль глянув на двері, ― може тому що там гроза?

― Може, ― Куба крутив стопку в руках. Він дивився на її дно.

Ліна намагалася налити йому ще, але хлопець не давав. Куба не п’янів, не розумів чому. Він більше не хотів пити, не відчував солоду. Якуб взагалі нічого не відчував, не розумів своїх почуттів. Куба відчував своє тіло порожнім. Він більше нічого не хотів.

Мигаль сів біля нього. Корчмиха швидко налила йому. Вона знала свою роботу. В Куби на плечі з’явилась рука. Мигаль обережно стиснув його. Тепло. Куба знову відчував тепло. Він нахилився до Мигаля, сперся на його плече ― Кубу морозило. Та сира сорочка виділяла тепло. Він тягнувся до нього, мов квітка до сонця. Куба хапався руками за Мигаля, залишаючи криваві сліди на і так мокрій сорочці. Мигаль не пив, що наливала Ліна, він заспокоював друга, гладячи того по спині.

― Все буде добре, ― шепотів Мигаль. ― Чуєш, Кубо?

― Знаю, ― зовсім беззвучно відповів староста, ― але точно не скоро.

Мигаль випив чарку. Йому теж було важко. Якийсь тягарець був у душі кожного, але Куба здавався зовсім безсилим, розгубленим, втраченим. Двері гучно грюкнули.

― Ліно, ти не хвилюйся, ми тут приберемо це, ― знов весело сказав Куба.

Це лякало.

― Така це буде плата за вогняну, ― вона кокетливо засміялася.

― І ти, ― Куба розвернувся до жінки, що стояла у дверях, ― я вже тобі сказав, що нікуди не піду. Я народився тут! Це — мій дім! ― кричав Куба.

Вона була така велична, як ніч, як гроза, уся вкутана в димку. Така благородна вона стояла огорнута тьмяним світлом. Вона зробила крок вперед, та Куба знов огризнувся.

― Стій де стоїш, відьмо! ― в його голосі чулася погроза.

― І що ти мені зробиш, Кубашку? ― жінка дзвінко засміялася. Сміх той був сильно схожим на Кубин. ― Не хвилюйся, я тебе почула.

― Правда? ― зовсім не довірливо питав Куба.

― Правда, ― вона любляче глянула на нього. ― Я тут у справах, ― димка, що укутувала її в одну мить перетворилася на білу сорочку і вільні штани.

Її екзотичний вигляд вибивався з інтер’єру. Був якимось не сумісним, занадто впевненим і спокійним. Відьма оглянула підлогу, що вже замість світлого дерева мала темно-брунатний відтінок. Глянула на чоловіків і махнула головою, вітаючись. Вони весело підняли чарки та випили за її здоров’я. Вона посміхнулася.

― У справах, ― не своїм голосом перекривив він жінку. ― Тебе двадцять років не було в селищі та лише тепер ти з’являєшся тут?! ― Куба різко зірвався з місця, та ноги його зовсім не слухали. Біль і втома грали на струнах його м’язів.

― Я чесно планувала швидше, але…

― Але тільки, коли я здолав його, ти повернулася. Ще й в такий час, ― перебив Куба і вдарив кулаком по столі. ― Чому? Чому, так пізно? Повернись трохи раніше, ма… ― він стримався, ― відьмо, ти напевно змогла б врятувати її. Ти ж могла.

― Я зробила усе, на що мені вистачило сил, ― її впевнений голос розвіював тривожну атмосферу.

― Ти була спроможна, хіба ні? ― він тремтів.

― Кубо, ― мовила вона зовсім ніжно, ― чому ти звинувачуєш мене?

― Що? ― зовсім збентежено перепитав він, повністю розвернувшись до відьми. ― Як це звинувачую? Тебе? В чому?

― В тому, що вона мертва, Кубо, ― вона вказала на тіла. ― Вони твоє виправдання перед нею.

Куба повільно перевів погляд від відьми до чоловічків, з якими, так по-звірськи, розправився. Його нудило від самого себе.

― Чим ти кращий за них, Кубо?

― Чим я кращий? ― хлопець розтирав руками лице повільно. Перед його очима пливло. ― Про що ти?

― Таки потрібно мені наздогнати мою двадцятирічну відсутність у твоєму житті, ― вона так приємно усміхалася. ― Кубо, ти звинувачуєш усіх в її смерті.

― Я нікого не звинувачую. Винні вони, ― він махнув рукою в сторону бандитів. ― Я помстився за неї, обірвавши їхнє життя.

― Око за око, проста істина. Але, Кубо, навіщо ти це зробив? ― по-материнськи рідний голос заспокоював. Він вже чув десь його.

― Я ж казав ― це відплата за її смерть, ― Куба знов пробував встати, та щось йому не давало.

― Так чому ж ти зі всією людською жорстокістю не запряг їх волами орати поля? Чи прибив би цвяхами донизу головою і врізав би шиї, щоб стекли кров’ю? Чому ти вчинив з ними так по-людськи, Кубо?

Та Якуб мовчав. Він дивився на неї з таким розгубленим поглядом, неначе розучився жити.

― Ти ж міг жорстоко розправитись з ними, так жорстоко, як вміють тільки люди. Тоді чому ти розправився з ними так швидко, не наглумившись? ― питала відьма.

― Але… ― намагався він щось казати, та не зміг.

― Ти не хотів їх вбивати. Визнай це.

― Та я… ― вдарив себе в груди

― А що ти, Кубо? Якби не її смерть, то ти так би не вчинив, ― її голос став гучнішим, але все одно залишався рівним. ― Ти звинувачуєш усіх в її смерті, та будь на її місці інша, вчинив би ти так само? ― вона чекала відповіді.

― Я не знаю…

― Зате я знаю. Ти б розправився з ними по-іншому, та кров затьмарила тобі очі, ― вона сперлася на двері, таки не наважувалась підійти ближче. ― Лісовик мав рацію, коли казав, що в тебе гаряча голова.

― Тобі не зрозуміти мене! ― він кричав на всю залу.

― Не кричи, ― її голос не змінився. ― Тут ти маєш рацію, відьмі не зрозуміти людей, ― вона відвела від нього погляд. ― Все одно ти мав мислити тверезо. Ти хоч знаєш скільки смертей сотворили людські почуття?

― Ні, ― різко відрізав він.

― Ти вбив людей, Кубо, ― відьма зробила крок вперед. ― Справедливість не виправдовує тебе. Ти такий же вбивця як і вони! ― вона крикнула, не втримавшись. ― То скажи, чим ти кращий за них? Чим ти відрізняєшся від них? Скажи, Кубо? ― її голос знову став твердим і рівним.

Куба глянув на власні руки. Вони були замащені уже засохлою кров'ю. Ним трусило. Це справді були його руки? Куба перевів не впевнений погляд з долонь на чоловіків. Це він з ними так? Запаморочення. Він би справді вчинив інакше. Мудріше… “Вбивця” гриміло в голові. Винен.

― Навіть якщо їх смерть не поверне Калини, вона б хотіла цього! ― гучно мовив він.

― Ти знову виправдовуєшся, Кубо.

― Але я, щоб бути з нею вбив Василіска!

― Кубо, хіба лише заради цього ти перетворив його на камінь? Ти ж доводив собі, ― вона тицяла пальцем в сторону Куби. ― Ти мов заведений хотів довести, що гідний її, та кому ти можеш тепер довести? Вони обоє мертві.

― Староста і так би помер, ― він знову грюкнув по столі, ― тут я не винен.

― Ти впевнений? ― вона схрестила руки на грудях. ― Його смерть ― твоя вина. Ти знаєш це.

― Це був його вибір, і цей ваш задум, ― йому не вдавалося довго дивитися в її темні очі.

― Правда він поспішив, ― відьма намагалася зловити затуманений погляд. ― Та вона казала правду тоді перед лісом. Кубо, якби сокіл не повіявся деінде, чи загризли б тоді жар-птицю? Залишись ти в селищі, вона…

― Замовкни! ― Куба намацав сокиру, яка покірно лежала біля нього.

Він замахнувся і кинув в сторону відьми. Сокира просвистіла в повітрі, та вона пройшла наскрізь. Тіло, неначе вода, обтекло сокиру. З ідеально сферичних капель, що легко світилися ціаном, знов склалися в рівні риси обличчя. Погляд у Куби розширився. Він їй не суперник.

― Хіба я заслужила на це? ― вона розчаровано глянула на нього. ― За всі ті сили, що я вклала в тебе ти все одно виниш мене в її смерті!

Вона провела рукою по повітрі. Воно здалося зовсім тілесним. Кров, що вже засохла на підлозі димкою піднялась. Зовсім тьмяне червоне світло закружляло у вирі. В ньому формувалася незрозуміла фігура, що випромінювала щось зловіще, темне.

― І, все ж таки, перед тим як я піду, скажи, хто винен у смерті Калини. Він? ― вона махнула рукою в сторону хлопця, який, неначе помічений кролик, сіпнувся, й закляк. ― Я? ― вона вказала на себе. Риси тьмяної фігури ставали густішими, згладжувалися і деформувалися. ― А може і ти?

Вона зжала руку так міцно, що проступили й побіліли кісточки рук. З тьмяної димки з’явився двоголовий цербер. Між головами було місце для ще однієї. Лука схвильовано ковтнув.

― Щоб там не було, Кубо, я люблю тебе, ― цербер підбіг до неї, ― і бувай. Я… ― пекельний пес перетворився на тьмяний вогник. Він переливався відтінками багряного у її руці. ― Ні, ми чекатимемо тебе у дома.

Відьма шарпнула ручку раз, але та не піддалася. Хвилювання, а може надія. Шарпнула вдруге й зникла за дверима. Куба спробував підірватися знову. Ноги були такими ж ватяними, та їм вдалося втримати тіло. Він, неначе немовля вчився ходити по новій. Кожен крок давався легше, а вуста повторювали одне слово.

― Кубо, ти куди? ― Мигаль різко підірвався.

Староста переступив через тіло. Він витягнув сокиру, що глибоко ввійшла в дерево. Вона сильно пошкодила його. Товаришка знову опинилася в його руках. Куба провів по світлому шраму дверей.

― Таки вона права, ― хлопець крутив сокирку в руках. ― Я винен.

― Ти дивний, Кубо.

Староста, мило усміхаючись, глянув на Мигаля, який, опершись на стіл, чекав чогось.

― Тут і ти маєш рацію, ― він вказав сокирою на Мигаля. ― Все ж таки я вбив двох людей. Але як там не було, ― його рука опинилася на дверній ручці, ― потрібно жити далі.

Сльоза покотилась по щоці так швидко. Якби Мигаль не дивився на нього не помітив би її. Двері відчинилися і Куба комічно переступив через поріг. Грози як не було. Сонце мило проглядало із-за хмар, а промінці грайливо заглядали до корчми. Хлопець слідом за жінкою зник за дверима.

― Мигаль, шуруй за ним, ― сказав один з товариства, що сиділо за столом.

― Але, тату, ― Мигаль випрямився.

― Дожени його, бо він в такому стані ще втопиться, не дай Боже, ― наказним тоном толочив чоловік. ― Давай, пішов!

― Точно, ― Мигаля неначе чимось стукнуло.

Він хутко переступив через тіла. Незграбно перечепився за руку, що розвалисто лежала перед дверима. Мигаль глянув і скривився.

― А ну швидко! ― знов гримав чоловік.

― Біжу, ― Мигаль собі зник за дверима.

― Вона не міняється, ― мужчина розлив по чарках горілку. ― Раптово з’явилася, навела бучу і знову зникла.

― Малий справді схожий на неї.

― Гей, він тепер староста, ― сказав найстарший.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.