Химерні сни

— Привіт, не спиш? — з екрану пролунав дзвінкий дівочий голос.

— Ні, — буркнув спросоння Остап, хоча це була неправда і його співбесідниця на іншому кінці оптоволоконного кабелю, що вів через океан, це прекрасно розуміла.

— Ну тепер вже точно “ні”, отож слухай, поки я не забула, мені тут таааке приснилося…

Так почалася ця історія. Спершу невинна, навіть трохи смішна, вона розтягнулася на кілька тижнів, поступово розмиваючи межу між сном і реальністю.

Остап жив у Штатах. Високооплачувана робота в Долині, подорожі у найдивовижніші місця світу. Все, що можна назвати успіхом. Але він ненавидів свою роботу і цей надто ідеальний світ. Справжнє життя залишилося за океаном, там, у місті, де й досі осінні каштани скидали іржаве листя. У місті, яке снилося Мар’яні.

— Так от, слухай, — Мар’яна точно уявила собі його гримасу з закоченими очима, — і не говори, що тобі не цікаво, я ж знаю, що це зовсім не так.

Остап зробив вигляд, що зітхає, але вже був заінтригований. Мар’яна завжди розповідала сни так, ніби вони були справжнішими за реальність. В її голосі було щось гіпнотичне.

Того, першого, разу це була химерна історія про застигле у часі та просторі місто манекенів.

— Я ж сплю, розумієш, а таке враження, що ніфіга я й не сплю, знаєш як воно буває… — Мар’яна зробила глибокий вдих, даючи можливість ще сонному Остапу гарно позіхнути та потягнутися, — і от я неначе в нашій старій школі, посеред холу, де ще лінійки проводили. Там ще вішалки в ніші збоку, пам’ятаєш? А поряд величезне дзеркало в отій дерев’яній порепаній жахливого синього кольору рамі. Бачу згадав. Ну я там сама, зовсім сама, і тихо так навкруги, аж моторошно… В школі ж завжди шумно було, а тепер тиша, як то кажуть, могильна, — Мар’яна зробила страшну гримасу, аж таку страшну, що Остап розсміявся. І від кумедної гримаси Мар’янки і від спогаду, що пролетів в нього перед очима, як вони з однокласником Толіком завалили, як доміно, всі ті вішалки. І як вони тоді намагалися вибратися з-під купи пальт та курток, щоб втекти від сердитої технічки. Толіка прізвище, до-речі, Могильний. Кумедно.

— Тобі треба в театрі грати, справжня актриса, — хлопець глянув на годинник, та година була ще рання, тому вставати з теплого ліжка він не спішив. Та й самопочуття щось було не дуже, невже застудився? Як невчасно. В ранкових сутінках за вікном його апартаментів чулося тихе шарудіння та куйовдіння, мабуть, знову лисиці хазяйнують. Чи бомжі.

— А я й піду на акторські курси, а що? А ти не перебивай. Отож, стою я, значить, посеред того холу, сама самісінька. А збоку те дзеркало величезне. І от потягнуло мене в нього подивитися. Я вже тоді розуміла, що краще цього не робити, але ноги наче самі туди мене несуть. Підходжу я до того дзеркала, а в самої вже серце в п’ятах, думаю, зараз якась тварюка страшнюча на мене звідти як гаркне, то я й ґиґну там на місці… — Мар’янка аж здригнулася, згадуючи те видиво. — Але ні, нічого такого. Але й дзеркало те також незвичайне. Воно не відображало того, що навпроти нього, воно наче величезна плазма, щось мені показувало… Я придивляюсь, і починаю впізнавати — це ж наші Черкаси! От якраз на бульвар воно показує. Каштани стоять з іржавим листям, а далі не видно - туман. Аж потім знову та сила, що підвела мене до дзеркала, штовхає мене до нього. Ближче і ближче, прямо впритул. І я роблю крок прямо в нього. Прямо через дзеркало проходжу, уявляєш?

Остап вже зовсім неоднозначно кинув поглядом на годинник, демонструючи, що час йому, все-таки, вставати та готуватися до робочого дня. Понеділок, як не як. Він і в Америці понеділок.

— Я зараз швидко, — Мар’яна помітила зміну настрою хлопця, тож взялася розказувати свій сон вдвічі швидше, — Я коли через те дзеркало пройшла, було таке відчуття, наче я кудись провалююсь, а потім… я прокидаюсь. Але не по-справжньому, а посеред того міста, між тих гидких мокрих каштанів. Туман вже не здається таким густим, за ним проступають старі цегляні будинки, панельки. А тиша й далі така, мо-гиль-на. Ну я, думаю, треба кудись пройтись, і ноги самі мене й повели. Що за район я так і не розібрала, може десь Сєдова, чи що. Йду, навколо нікого — ні людей, ні машин, ні собак. Навіть голубів з горобцями не видно. І від цього якось не по собі трохи. Наче вимерло все. Та далі гірше. Я починаю відчувати, що на мене хтось дивиться. Ну, як ото люди завжди відчувають чийсь погляд потилицею.

— Марисю, мені вже треба йти, — Остап спробував завершити хоч і цікаву, але вже тривалу розповідь подруги.

— Та вже зараз, закінчую, діловий, диви, який, — безапеляційно заперечила Мар’яна, — коротше, чи як у вас там кажуть “лонг сторі шорт”, місто пусте та трохи моторошне, на стінах якісь графіті, незвичайні такі, наче руни. І хтось дивиться на мене. Я озираюсь - нікого. Біжу, знову озираюсь - нікого. А в самої мурашки по шкірі. Страшно - капець! Аж потім піднімаю голову, а там на мене з вікон тих цегляних будинків дивляться… манекени. А лиця в них такі мертвецькі, немов застиглі і дуже бліді. А от очі, навпаки, рухалися дуже активно, час від часу фокусуючись на мені. Бррр. І губи їх ледь рухаються, промовляючи слова. То ім’я, моє ім’я. Вони кличуть мене, але я зовсім не хочу йти до них. Я звідкись знаю, що вони мене скривдять. Я знову біжу, а ноги немов в болоті, майже не рухаються, і… все я прокинулась. — Мар’яна підвела погляд на Остапа.

— Схоже, що мені теж вже пора прокидатися, — Остап потягнувся і сів на ліжку. — Пора йти від твоїх бридких манекенів до моїх не менш бридких колег, — його незграбний жарт викликав щиру посмішку на милому личку Мар’яни.

— О, ще одне згадала! Там, у сні, був один такий найстрашніший манекен, з червоними виряченими очима! А всі решта мене немов гнали на нього, як собаки здобич на мисливця. І я відчувала, що не маю вибору… В нього ще на голові така каска чи шолом жахливий був, в формі черепа. От, тепер все, — Мар’янка, схоже, зрозуміла, що довше вона увагу Остапа не втримає. Тому розмову вирішили закінчувати, домовились зідзвонитися пізніше, може, за тиждень.

Гучний грюкіт в двері застав Остапа в ванній кімнаті, де він біля дзеркала намагався збрити неслухняну щетину, що всупереч всім законам фізики та логіки росла в усіх напрямках одночасно. “Та щоб вам, що за ранок такий?” - розуміючи, що запізнюється на роботу він попрямував до дверей витираючи білосніжним полотенцем обличчя.

— Ватсап, фелла! — до Остапа з дверей либився, виставляючи на диво білі та здорові зуби, величезний та чорний, як вугілля, тип. Хвиля специфічного запаху, а точніше смороду немитого тіла, алкоголю та ще бозна чого, огорнула Остапа, заставивши відсахнутися від проходу.

— Ти хто в біса такий? Що ти хочеш? Мені нічого не треба, — Остап поспішав, тож не мав часу вислуховувати чергові жалісливі історії від якогось немитого бомжа.

— Чекай, мен, стій, я не такий, я не штовкаю там різне лайно, — негр не хотів йти просто так, – чувак, я тебе, може, врятував від пограбування, знаєш. Я йшов собі, в своїх справах, так, в своїх справах, знаєш, я маю деякі, типу, зайнятий чувак.

— Ок, хлопче, то може йди собі далі в своїх справах, що скажеш? — терпіння полишало Остапа.

— Ок, але слухай, я йшов, аж, дивлюсь, ось там, прямо під твоїм вікном, сидить той тип, той нігга. І щось винюхує, я думаю, він хоче виставити твою хату найближчої ночі.

Під вікном Остапа дійсно була латка витоптаної трави, деякі екзотичні квіти, назву яких Остап ніяк не міг запам’ятати, але якими дуже пишалась їхня домовласниця, також були зламані. “От, бляха, тепер ще матиму проблеми через це”, — подумав він.

— То я прогнав того нігга, розумієш, але будь на чеку, мен, тут район такий собі, знаєш, — продовжував чорний здоровило, — то, може, даси мені пару чортових баксів, га? — нарешті він дістався суті.

— Слухай, чоловіче, я дійсно ціную, те, що ти зробив, але я типу того, не маю готівки, тож вибачай, — Остап з силою захлопнув двері прямо перед носом здоровила.

“Знаю я вас таких, один раз щось даси, тоді довіку не відкараскаєшся. А, може, то ти сам і спав під вікном?” — ще думаючи про того чорного, Остап швидко одягався безбожно запізнюючись.

— Ти хворий, мазефакер! Я тебе врятував, а ти зажав пару баксів! А знаєш що? Ти точно, хворий, і пика в тебе бліда, як в тих мазефакерів, що заразились тим клятим китайським лайном! — негр ще трохи полементував за дверима та врешті подався собі геть.

“Бляха, щось в мене лице точно біле, як у вампіра. Хоч би, дійсно, не підхопити ту заразу”, — Остап, здригнувшись, пригадав кадри з недавніх новин. Люди знову мали проблему з черговою мутацією вірусу, типу грипу, і вже навіть ніхто не сумнівався, що то все кляті китайці винні. Вірус, хоч і був небезпечним, проте скидалося, що він не призводив до високої смертності. “Та, камон, годі себе накручувати, тобі просто потрібно у відпустку”, — заспокоїв себе Остап.

Півгодини їзди на старенькій Mazda і от Остап вже й дістався свого офісу. Їхня компанія винаймала цілий поверх в одному з тих височезних хмарочосів зі скла та бетону, що височіли в даутауні. Їхня фірма була залучена в багтомільярдну індустрію розробки комп’ютерних ігор. “Навіть не спізнився, чудово”, — подумав він. Привітався з охоронцем в холі, лице якого було закрите медичною маскою, та попрямував собі до ліфта. Вже біля самого ліфта його наздогнав Тоні, його не сказати щоб друг, але добрий приятель та колега. Його ірландське коріння, підкреслене рудою чуприною та запальним характером, привернуло Остапа, чоловіки відразу порозумілися.

— Привіт, Остапе! Ти чув? — ірландець відразу ж бурхливим потоком вилив на Остапа всі останні плітки та слухи, що ходили їх офісом. Про те, що справи в компанії не дуже добре, і якщо вони не здадуть останній проект в означені терміни, то їх взагалі можуть закрити. Про врізання бюджетів та навіть можливі скорочення. Тоні навіть встиг пожалітися на своїх сусідів, що минулої ночі влаштували гучну вечірку та не дали йому виспатися, та на свого кузена, що постійно просить в Тоні гроші, а потім не повертає їх. Навіть розказав про свою стареньку ірландську бабусю, що постійно бачить якихось привидів та розмовляє з духами. Лише виплеснувши на Остапа цю лавину інформації Тоні звернув увагу на блідий та хворобливий вид товариша. Але виказати свої думки з цього приводу він не встиг, бо вони вже дісталися офісу, і їх відразу захопив вихор робочої рутини.

— Остапе, пройди до шефа, — милозвучний голос їх асистентки Стейсі, відірвав хлопця від монітора. Вже біля дверей їх боса, на яких вибита золотими літерами табличка вказувала вам, що тут владарює не хто інший, як пан Wlad Zmorzyński, Остап зрозумів, що розмова буде малоприємною. Бос голосно сперечався з кимось по телефону, іноді зриваючись на крик.

Остап стояв навпроти шефа, знервовано стискаючи руки. В кімнаті було душно, а напруга відчувалася у кожному слові пана Зможинського.

— Остапе, заходь, сідай. Як у вас справи з фінальною сценою? — запитав шеф, глибоко вдихаючи, ніби силкуючись зберігати спокій. Тон пана Зможинського був доброзичливим. От тільки його очі не змогли приховати роздратованості та зневаги. І Остап не міг зрозуміти, чи то ще осад від попередньої телефонної розмови боса, чи то його справжнє відношення до свого підлеглого.

— Ми з Тоні якраз тестуємо кінематики, але декілька анімацій ще потрібно відшліфувати, — почав Остап. — До того ж, скрипт для завершальної битви все ще підвисає, коли ворог переходить у другу фазу…

— Мені все одно, на якій фазі ви зараз, — різко перебив Зможинський. — Завтра вранці я хочу бачити готовий фінальний білд! Без багів, без чорних екранів, без цього вашого "потрібно ще кілька днів".

Остап мовчав, намагаючись не видати роздратування.

— У нас вже є угода з видавцем, а стрімери чекають, щоб влаштувати запуск на Twitch. Якщо ми не закінчимо вчасно, вся кампанія піде коту під хвіст, — бос не приховував своєї люті. — Розкажи своєму дружку-ірландцю, що це ваш останній шанс. А якщо я завтра побачу ще одну нестабільну анімацію, полетите з роботи обидва. Я зрозуміло говорю? — крижаний погляд боса заставив Остапа здригнутися від хвилі холоду, що прокотилася його спиною.

— Так, бос.

— То забирай свою худу українську дупу звідси хутко!

Бос ще щось образливе вигукував в спину похнюпленого Остапа, коли той покидав кабінет. Стейсі лиш провела хлопця співчутливим поглядом, хоча, можливо, вона просто вдавала емпатію, а насправді їй все одно. Скоріш за все так і є. Всім все одно. Всім плювати.

Остап поділився ньюансами останнього виклику до шефа з Тоні, сів за робочий термінал. Але зосередитися він не міг. Думки стрибали туди-сюди, як дикі зайці, він то пригадував смердючого чорного здорованя, то згадував ранковий дзвінок Мар’яни. Щоб трохи сконцентруватися, вирішив взяти собі кави. По дорозі зайшов до вбиральні і довго стояв біля раковини, намагаючись холодною водою змити втому та роздратування зі свого обличчя. Коли ж врешті завершив, глянув на себе в дзеркало і похолов. На нього з дзеркала дивилося обличчя, худе, бліде, забрьохане водою і зовсім не схоже на нього. Лице з дзеркала більше було схожим на застиглу жахливу маску. Воно було мертвецьки блідим і нерухомим, лише вирячені очі з червоними набухшими капілярами стрибали хаотично туди-сюди, іноді фокусуючись на ньому, і губи… Губи рухались самі по собі, немов промовляючи нечутно щось.

Остап з переляку так сильно відсахнувся від моторошного зображення, що не втримався на ногах і впав на мокру і холодну підлогу вбиральні. “Що за чортівня?” — він, чортихаючись, підвівся, набрався мужності і знову глянув на себе в дзеркало…

Звідти на нього дивилося бліде, скуйовджене та змучене обличчя. Так, не можна було сказати, що ця пика була здатна викликати прилив приязності, але це точно була його пика. “Хай тобі… Так і до дурки недовго”, — Остап тряхнув головою і пішов працювати, навіть забувши про каву.

***

Того ранку дзвінок Мар’яни знову застав Остапа в ліжку. Але сьогодні він не нікуди не спішив. Термінову роботу вони з Тоні виконали, залишилося лише поправити деякі дрібниці, з чим ірландець й сам упорається. А от здоров’я Остапа значно погіршилося. Недуга посилювалася, його блідість не проходила, хоча і особливої гарячки теж не було. В нього була от та найгірша для будь-якого чоловіка температура в 37.2 градусів за Цельсієм, яка валить здорових чоловіків з ніг, при тому, що будь-яка жінка навіть не помітить такої халепи. Отож, Остап прийняв мудре рішення взяти “дей офф” та планував провалятися в ліжку цілий день.

— … і обов’язково пий багато гарячого чаю. — Мар’янка закінчила давати йому поради щодо лікування і прийнялася в подробицях розказувати йому інший свій сон. Він був не менш моторошним, ніж попередній. І було в ньому ще щось невловимо жахаюче.

— За твоїми снами Кінг може не один роман написати, — пожартував Остап.

— Роман не роман, а збірку страшилок так точно, — стенула плечима Мар’яна. — Цього разу я знову потрапила до того мовчазного міста, що наче копія наших Черкас, але без жителів. Наче вимерли всі, ну, крім тих, манекенів. Я відразу вирішила заховатися від них і побігла до якоїсь будівлі. Похмура багатоповерхівка, яких тисячі в місті. На першому поверсі комерція та шмоточні магазини, всередині нікого. Я двері за собою закрила і пішла всередину, а спиною відчуваю погляд. Ні, не змогла я озирнутись, знаєш як страшно було, але я точно знала, що то був той манекен з черепом. Брррр! — Мар’янка кумедно затрусила своїми рудими кучерями, згадуючи про сон.

Остапу лише тепер дійшло, що ж його тривожило в цьому другому сні Мар’янки — це ж пряме продовження попереднього сну! Так же не може бути! Чи може?

— Я швиденько відбігла від дверей, а далі коридором до невеликої кімнати. Дивна така кімната. Старі меблі, тьмяне світло від свічок, а посередині трюмо стоїть старе, як у всіх бабусь було.

Остап одразу ж пригадав трюмо, хоч в них такого й не було, та він не раз бачив схоже у Толіка вдома, коли приходив до того грати на комп’ютері. Їм воно якраз від Толікової баби й перейшло у спадок. Батьки його друга були набагато зажиточнішими від його батьків. Тримали декілька точок на ринку з турецькими шмотками, і навіть один магазин одягу. Тож комп’ютер в його друга з’явився, мабуть, у першого в класі. От він і зависав в Толяна днями й ночами. Можливо, це навіть повпливало на його вибір майбутньої професії, адже тоді вони, здається, переграли у всі ігри, що лише були доступними.

— Гей, чого либишся, я взагалі страшилки тут розказую! — глибокий голос Мар’янки вирвав його зі спогадів дитинства. — Слухай, тут недовго. Я підходжу значить, до того трюмо. І невідомо, яким чином, але я знаю, що воно не просте. Воно показує твоє життя - минуле зліва, теперішнє перед тобою і майбутне справа. Дивлюся я в ліве дзеркало — і бачу там маленьку дівчинку з руденькими кучерями. Щасливу, веселу та усміхнену. Себе там бачу, маленькою. Ок, думаю, що ж ти мені покажеш в теперішньому часі — дивлюся прямо. Дивлюся на саму себе. Просто як в звичайне дзеркало, нічого незвичайного. Добре, чудо-трюмо, покажи мені моє майбутнє. Дивлюся в праву стулку — а там… нічого. Розумієш, нічого! Я його і так і так повертаю, ні, не хоче показати мені мене в майбутньому. А я ж то знаю, що воно має це робити. І так мені незатишно стало. — Мар’яна тихо зітхнула і підняла свої сумні очі до Остапа. — Добре, лікуйся, я бачу ти зовсім розкис, дорозказую наступного разу.

***

Наступний раз не заставив себе довго чекати. Остапові так і не стало краще, тож він продовжував валятися вдома в ліжку, і Мар’яна користаючись його безпорадним становищем продовжила розповідати йому свої моторошні історії.

— Хоча знаєш, я вже навіть не лякаюсь цих снів, — голос Мар'яни звучав дивно спокійно, що насторожило Остапа. — Скоріш, чекаю на них. Бо відчуваю — там правда. В тих снах. Вони як пазли якоїсь великої картини... — вона на мить замовкла, ніби підбираючи слова. — Сьогодні знову те саме місто. Порожнє. Тільки цього разу я прямо пішла до того магазину одягу.

Остап слухав, загорнувшись у ковдру. Температура не спадала, але він вже звик до цього стану напівсну-напівмарення.

— Там все змінилося. Манекени... вони були якісь понівечені. На них подертий одяг, декотрі без рук, без голів. Я йду між ними, а вони ніби тягнуться до мене. — Мар'яна говорила тихіше, ніби боялася, що хтось підслуховує. — В примірочній величезне дзеркало. Знаєш, таке, як в Толікових батьків було, пам'ятаєш? І от я дивлюсь в нього, а там я... але не я. Манекени оточують мене, притискають до стіни. Я кричу, але звуку немає. А тоді... — вона затнулася.

— Мар'янко, все добре? — Остап підвівся на ліжку, стривожений її тоном.

— Тоді з'явився він. Той орел. Величезний, з палаючими червоними очима. Він... він зривав одяг з манекенів своїми пазурами, а вони... вони почали перетворюватися на людей. На чоловіків. І їхні руки потягнулися до мене і почали зривати одяг з мене... — її голос затремтів. — А потім дзеркало тріснуло. Розлетілося на друзки. І в кожному уламку я бачила його. Той шолом з черепом. І руки. Руки, що тягнуться до мене...

Екран ноутбука раптом блимнув і погас. Остап спробував його перезавантажити, але марно. В кімнаті стало незатишно, ніби температура впала на кілька градусів. Він підійшов до вікна — надворі починався дощ. Краплі стікали по склу, створюючи химерні візерунки. На мить йому здалося, що у відображенні вікна промайнуло чиєсь обличчя. Бліде. Нерухоме. З червоними очима.

"Що за маячня?" — він протер очі. Температура явно не збиралася відступати. Остап ліг назад у ліжко, але сон не йшов. Перед очима стояли манекени з Мар'яниного сну. І ці руки... Чому від цього видіння йому стало так моторошно? Чому здається, що він знає більше, ніж хоче собі зізнатися?

Надворі гримнув грім. У спалаху блискавки тіні в кімнаті на мить стали схожими на величезні крила. Остап здригнувся і натягнув ковдру вище. Вперше за довгий час йому стало по-справжньому страшно.

***

Ранок видався ясним. Остап прокинувся від того, що сонячне проміння било прямо в очі. Дивно, адже штори були запнуті. Він потягнувся і раптом зрозумів — температури немає. Взагалі. Вперше за кілька днів він почувався... ніяк. Ні болю, ні слабкості, ні жару. Просто порожнеча.

Телефон показував десять пропущених від Тоні. Остап спробував передзвонити, але слухавка мовчала. Дивно. Зазвичай Тоні завжди брав слухавку, навіть серед ночі.

"Може, щось з мережею?" — подумав Остап, набираючи номер ще раз. Знову тиша. Екран телефону згас, хоча батарея була майже повною.

Він підійшов до вікна. Надворі було незвично тихо — жодної машини, жодного перехожого. Навіть птахи не співали. Лише вітер гойдав гілки дерев, створюючи химерну гру світла й тіні на асфальті.

"Треба провітритись," — вирішив Остап. Думка про те, щоб сісти за кермо, чомусь викликала дивне відчуття неправильності. Ніби хтось шепотів: "Не треба. Просто йди."

Він вийшов з будинку. Ноги самі понесли його в бік офісу. Вулиці були майже порожні, але це його не дивувало — останнім часом люди намагалися менше виходити з дому через той новий штам вірусу. Дивним було інше — ті нечисленні перехожі, що траплялися йому на шляху, проходили повз, навіть не глянувши в його бік.

Біля світлофору якась жінка з собакою завмерла, чекаючи зеленого світла. Собака раптом напружився, шерсть на загривку стала дибки. Він дивився прямо на Остапа і тихо скавулів.

— Тихо, Бадді, що таке? — жінка погладила пса, озирнулася, але її погляд ковзнув крізь Остапа, ніби його там і не було.

Щось холодне ворухнулося в грудях. Остап прискорив крок, майже побіг. Його плече зачепило якогось чоловіка, але той навіть не похитнувся — просто пройшов далі, щось наспівуючи собі під ніс.

До офісу він дістався за пятнадцять хвилин — вдвічі швидше, ніж зазвичай. У холі охоронець дрімав за своїм столом, маска з'їхала набік. Остап махнув йому рукою — жодної реакції.

Ліфт приїхав одразу, ніби чекав на нього. Кабіна здавалася темнішою, ніж зазвичай. У тьмяному дзеркалі на задній стінці відбивалася порожнеча.

"Ні. Ні-ні-ні. Це все маячня. Температура. Я просто марю," — Остап заплющив очі, притулившись лобом до прохолодного металу дверей. Коли він розплющив їх, ліфт вже був на його поверсі.

В офісі панувала звична метушня. Він побачив Тоні — той стояв біля свого столу з телефоном біля вуха.

— ...так, вже десять разів дзвонив. Остап не відповідає. Може, заїхати до нього? Він був якийсь дивний останнім часом. Блідий такий... — голос Тоні затремтів. — Так, знаю про той новий штам. Кажуть, симптоми проявляються не одразу, а потім раптом...

Остап завмер. Щось невблаганно повзло по його спині — розуміння. Жахливе, неможливе розуміння.

"Додому. Треба додому."

Він не пам'ятав, як спустився вниз. Не пам'ятав, як пройшов ті п'ятнадцять хвилин назад. Він просто опинився біля свого будинку.

Там стояла швидка. І поліція. І якийсь натовп. А просто навпроти входу, притулившись до дерева, стояв той самий чорношкірий хлопець, що приходив до нього кілька днів тому. Він єдиний дивився прямо на Остапа. І в його очах була суміш жаху і розуміння.

Остап не одразу зрозумів, що відбувається. Просто дивився на метушню біля свого будинку, на мовчазного чорношкірого чоловіка, який єдиний міг його бачити, і відчував, як щось холодне повзе по спині. Не страх — усвідомлення.

Раптом світ навколо почав змінюватися. Кольори поблякли, звуки стали приглушеними, наче крізь товщу води. А потім він побачив її.

Мар'яна стояла під деревом, напівпрозора, як марево в спекотний день. Вона дивилася на нього своїми великими очима, в яких тепер не було ні краплі страху — лише нескінченний сум.

— Тепер ти можеш мене побачити, — сказала вона тихо. — Нарешті.

— Ти... — слова застрягли в горлі. — Скільки?

— Три роки, — її голос був як шелест осіннього листя. — Три роки я намагалася достукатися до когось. До тебе.

Світ навколо них завмер. Люди, машини, навіть птахи в небі — все застигло, як на старій фотографії.

— Покажи мені, — прошепотів Остап. — Покажи все.

Місто розтануло, як туман, і вони опинилися в іншому місці. Старий магазин одягу на Сєдова. Вітрини, заставлені манекенами. Вечір. Мар'яна прийшла сюди, бо Толік попросив допомогти з інвентаризацією. Старий друг, якому вона довіряла.

Остап побачив усе. Побачив, як блиснув череп на мотошоломі Толіка в темряві. Як спалахнули червоні очі орла, що був витатуйований на грудях у Толіка, коли той зірвав сорочку спочатку з себе, а потім з дівчини. Як кричала Мар'яна, і як її крик поглинула тиша порожнього магазину, і як обмякло тіло і повільно згасав вогонь життя в її очах.

— Я не могла прямо сказати, — прошепотіла Мар'яна. — Така природа нашого світу. Ми можемо лише натякати, показувати через символи. Але ти був єдиний, хто міг зрозуміти. Бо знав нас обох.

Остап подивився на свої руки — вони ставали все прозорішими.

— Часу мало, — сказала Мар'яна. — Але є ще дехто, хто може допомогти.

Чорношкірий чоловік все ще стояв під деревом, спостерігаючи за метушнею біля будинку. Його очі були єдиними живими в цьому застиглому світі.

— Він особливий, — пояснила Мар'яна. — Після хвороби став чутливим до нашого світу, я навідувала його в снах. Межа для нього тонка, як павутинка.

Остап кивнув. Він уже знав, що робити. Підійшов до чоловіка і торкнувся його плеча. Той здригнувся, але не відсахнувся.

— Я знаю, хто вбив дівчину, яка приходила до тебе в снах — прошепотів Остап. — Записуй.

Коли швидка поїхала, забравши тіло Остапа, а поліція розігнала роззяв, чорношкірий чоловік дістав телефон і набрав український номер.

— Алло, поліція? Я маю інформацію про вбивство трирічної давності. Дівчина на ім'я Мар'яна...

***

Тоні спостерігав за метушнею біля будинку Остапа, це він викликав швидку та поліцію, які зафіксували смерть його товариша. Зараз він з вікна свого пошарпаного Ford-а крадькома дивився на двох чоловіків, що стояли трохи осторонь. Один з яких був темношкірим здорованем, а інший був підозріло схожий на Остапа. Тоні дістав з бардачка стару фотографію — його бабуся в Ірландії, оточена дивними тінями, які камера випадково зафіксувала.

— Схоже, ти мала рацію, бабусю, — прошепотів він. — Межа іноді й справді дуже тонка.

А десь у просторі між світами Остап відчув, як щось змінюється. Ніби відчинилися двері, про існування яких він раніше не здогадувався. І за ними було стільки історій, які чекали, щоб їх розповіли...

***

Через тиждень великий чорношкірий чоловік сидів у своїй маленькій квартирі, дивлячись на екран телевізора. Новини українського локального каналу англійськими субтитрами повідомляли йому про арешт місцевого підприємця у справі про вбивство трирічної давності. Здоровань дістав свої ліки — ті самі, які тримали його між світами після хвороби. Проковтнув таблетку і подивився в дзеркало. В тьмяному відображенні за його спиною на мить промайнула постать Остапа.

— То що, партнере, — усміхнувся чорношкірий. — Є ще справи для нашого агентства?

Дзеркало ледь помітно сколихнулося, як поверхня води. Десь удалині пролунав грім, і на підвіконні задзвенів старий ірландський дзвіночок, який Тоні повісив там минулого тижня.

Нова історія детективного агентства “Два світи” тільки починалася.

Черкаси

25 лютого 2015