Під кригою

Лев

Плітки — зло нашого суспільства.

Наступного ранку я думав, що помру. Завжди знав, що алкоголь — зло. Але завжди порушував єдине правило свого життя — не пити після успішної статті. Адже після таких випадків можна добряче й самому потрапити у якійсь новини. Й вчорашній вечір здавалося б в зачиненому елітному клубі не виключення.

— Як ми влипли? — проспівав Паркер, кидаючи на мій стіл новеньку газету “Орлеан” й сідаючи в крісло навпроти мого.

Я намагаюсь зосередитись на тексті перед собою, але літери буквально розпливались в очах. Натомість роблю ковток кави, яку пару хвилин тому принесла Сюзі. Паркет зацікавлено чекає на мою відповідь, поки його губи зігнулись в злорадній посмішці.

Нарешті мій погляд все ж фокусується на статті, а саме на фотографії. І... О дідька! Довбані папараці встигли зробити пару моїх знімків з вчорашнього святкування. Але там не лише я.

— Еліна, так? — запитав Паркер, і клянусь ще пару слів — й гаряча кава опиниться на його ідеально випрасуваному костюмі.

Зі мною на фото була Еліна, мати її, Вінс, яка прямує разом зі мною до машини. І моя рука, трясця, ледь не на її дупі на чорному довгому пальті. Чому я цього не пам’ятаю? Бляха, я бачив це пальто на підлозі в готельному номері, коли прокинувся й пішов додому, щоб встигнути на роботу.

— І яка вона? — не вгамовувався Паркер. — Гаряча штучка?

— Я не розумію, про що ти. — відмахнувся я, прочитавши заголовок: «Нова одержимість чи розвага журналіста?» Наступний текст лише бігцем оглядаю очима, а потім зіжмакаю чортову газету. Папір тепер у смітнику. — Лайно.

— Погоджуюсь. — хлопець забрав мою чашку й нахабно зробив з неї ковток, але мені було вже начхати.

Я ж залишив їй гроші, щоб вона могла спокійно повернутись додому, як робив завжди. А зараз ця божевільна подумає, що я нібито купив її як повію на одну ніч. Проте, бляха, я нічого не пам’ятаю з минулої ночі, хоча... Трясця, краще не згадувати її вигини, пози й крики, коли поруч сидить зацікавлений Паркет, що готовий з усього зробити сенсацію, навіть якщо це його друзі.  

— Хто ще бачив  цей випуск? — запитав я у Паркера, який саме відклав мою чашку вбік.

— Всі. — підсумував він кількома хвилинами потому.

— Трясця.

Кава відійшла на інший план. Я знову програв у тому, в чому майстер. Ми, журналісти, найчастіше шукаємо наживи там, де самі можемо програти. Інколи ми приховуємо щось, але вічно це щось повинне вилізти назовні. Відомість приносить не лише визнання, але й тягар від публіки. І байдуже, журналіст, актор, футболіст чи блогер ти є. Інші завжди хотітимуть дізнатись про брудну білизну в шафі (буквально до дрібниць, від "Якого вона кольору?" до "Як давно ніхто її не прав?").

— Що сказав Джон? — оговтавшись від роздумів, промовив я, а Паркер по-дебільному витріщався на мене. Баран!

— Зрозуміло, що зам’яти усе це якимись іншими плітками.

Я кивнув. Власнику журналу завжди важливі перегляди, майже начхати на працівників і їх долі. Але не моя. Джон у минулому журналіст, який вирішив, що йому краще керувати ніж писати власноруч. Тому він і не був би проти дізнатись про мене щось нове. Особливо, щось нове й таємне.

— Але поговорімо не про нього. — ще один слухач-брудної-білизни. — Як саме ти познайомився з нею? І як вона тебе не відшила після тієї статті?

— Відповідь на два запитання: я не знаю! — я важко відкинувся на спинку крісла.

— А яка вона в ліжку?

— Я не пам’ятаю, Паркере. — гиркнув у відповідь до нього.

— Це не можливо! — запевнив хлопець. — Якби мені довелось провести ніч з палко-скандальною хокеїсткою, я б зняв це все на камеру і запам’ятав би все до таких дрібниць, що одна лише б згадка про її нігтик, змушувала мій член твердіти. І я не жартую.

— Я знаю, навіщо тобі було б те відео. Ти б виставив Еліну в ще гіршому світлі, ніж це зробив я. Ми обидва знаємо, що цей викривальний матеріал знищив би її репутацію вщент, а хокейні команди відмовлялися б від неї.

— Висновок: не лягати в ліжко до незнайомців на підпитку. — Паркер тупо засміявся зі свого ж недолугого жарту.

— Хто до тебе в ліжко ляже, Паркере?

— Оце вже було образливо. — він насупив брови, ніби п’ятирічна дитина, якій не дали цукерку. — Взагалі-то у мене купа дівиць, які бажа…

Але його перебивають чиїсь підбори. Ми обоє оглядаємось на дівчину, яка буквально біжить до мого столу. Безперечно, це була Еліна. Вона вдягла вузькі джинси, що підкреслювали її округлу дупу, чорну кофту, яка мала прозорі рукави та звісно чорне пальто, яке я пам’ятаю ще з вчорашнього вечора. Чудового вечора. Неправильного вечора. Нашого вечора.

— Якого моє лице разом з тобою по всіх газетах йобаного Нью-Йорка? — кричала дівчина, а її каштанове волосся з кількома білими пасмами гойдалось хвостиком збоку вбік.

— І тобі добрий ранок. — промовив мій колега, за що отримав жирного ляпаса від Вінс. По думки я був вдячний їй за це. Вона навіть не уявляє, скільки дівчат хотіли зробити так само.

— У мене розмова до нього, — вона тицьнула в мене пальцем. — а не до тебе, йолопе.

— Зрозумів. — Паркер, як той блохастий вуличний пес підтиснути хвоста й втік якнайдалі зализувати свої рани після кішки.

— Присядьте, будь ласка. — озвався я, коли Еліна проводила його поглядом.

— Не звертайся до мене на ви! — крикнула вона, здаючись і опускаючи на крісло, де був Паркер. — Трясця, ти вчора тра…

— Заткнись. — шикнув на неї я. — Нам не потрібно, щоб вся редакція почула про вчорашню вечірку.

— То ось як ти це називаєш? Вечірка?

Висновок: Еліна, чортова, Вінс — бомба сповільненої дії, яка з кожним моїм словом скорочує таймер на декілька секунд. Тільки ось тут мені вже не допоможе ні червоний, ні синій, ні навіть зелений дроти. Адже усе, щоб я не робив буде каталізатором вибуху.

— Гаразд, наш вчорашній вечір тебе влаштує?

— Цілком. — нахаба кинула свою маленьку темно-синю сумку на мій стіл, ледь не зачепивши каву. — А тепер скажи. Як. Так. В. Дідька. Сталось?! Жоден із моїх минулих вечорів з іншими хлопцями не потрапляв у бісові газети!

У неї були інші хлопці? Ну звісно! Маленька зла часточка зерна почала кусати мою душу зсередини. Я не маю права її ревнувати й навіть думати про це. Я став для неї черговим, як і вона для мене черговою дівчиною у ліжку.

— Є одна маленька істина. — вона зацікавлено повернула голову нагадуючи сову, що з цікавістю розглядає якийсь предмет. — Ти не трахалась з відомими журналістами.

Еліна стисла губи, з чого я зрозумів, що потрапив у яблучко.

Вона перша хокеїстка у моєму списку.

Я перший журналіст у її.

— Я думала це зачинений клуб. Приватність — ніщо для вас журналістів? — її тон голосу трохи знизився, за що я був вдячний.

— Для деякого так, для мене це заборонена тема.

— Помітила. — фиркнула вона.

Вінс очевидно читала статтю, яку я написав про неї. Я ні разу не згадав у ній про сім’ю дівчину, або її минулі стосунки. Лише випадок, що стався між нею і моєю сестрою Ліві. Лише здобутки й падіння у спорті.

— Ось де вона. — голова Паркера й Джона з’явились у дверях. На лиці першого дурна мудацька посмішка, у другого — зацікавлений погляд (під цим словом я маю на увазі хтивий: він оглядає так кожну дівчину в редакції)

Еліна швидко повертається, і її щоки трохи спалахують рожевим відтінком, що легко сплутати з тими, які стають при холодній погоді взимку.  Я помічаю, що стискаю руки в кулаки під столом, ніби й справді буду захищати її від когось. Ми просто опинились в одному човні пліток.

Джон вирівнюється й підходить ближче до столу. Хокеїстка з какаовими очима так і залишилась сидіти на кріслі.

— Джон Пітерс. — він простягає їй руку, а шатенко-білявка невпевнено тисне її. Дівчину застали зненацька, і вона тепер у клітці страхів.

— Еліна Вінс. — мимоволі вимовляє вона, кліпаючи.

— Раді вітати вас у нашій редакції, зважаючи на останні новини... — Джон підморгує мені, але я не встигаю зрозуміти, що саме це означає. — Ми також знервовані ситуацією, що сталась між вами й одним із наших найкращих робітників. — знову погляд на мене. — Тому в мене є до вас пропозиції. Ходімо до мого кабінету.

Ми з Еліною пару разів переглядаємось. Вона намагається вивідати у мене закінчення цієї розмови, на що я лише знизую плечима. Джон людина непередбачувана. І його пропозиції непередбачувані. Це людина торнадо: засмокче й буде крутити аж поки тебе не знудить.

Але відмовлятись права немає. Натомість ми обоє підіймаємось і прямує до його кабінету. Наша групка мовчить, поки навколо вирує цілий вулик. Кожен думає про результати пропозиції, й в чому вона взагалі полягає?