Щоб одне народилось, інше має померти

Орися пробиралася кучугурами, завернувшись у старий затхлий кожух. Обледеніла кірка з хрускотом заковтувала ноги, розбивалася на дрібні шматки, заповзала в постоли, силкуючись зірвати їх з закляклих дівочих ступнів. Розплетені коси хвистали обличчя, химерні та хижі, мов цупкі пальці переслідувачів. Орися давно вже не чула нічого, крім стогонів вітру та стукоту власного серця, але продовжувала дертись вперед, шпортаючись у важкому кожусі, падала, підіймалася, розгрібала сніг посинілими пальцями й повзла, пластувала, лізла рачки, далі від вогнів рідного селища.

Баба Мелашка казала, місцеві боги на них прогнівалися. З давніх-давен вони врожаї рясні дарували, сонцем обігрівали — лише одного за це просили, а люд нерозумний лад на землі порушив. Тепер зима не закінчиться. Подумали, погорювали, й вирішили Орисю на милість божу віддати: прив’язати вночі до млина в одній сорочині. Чому саме її, Орися того не відала, але чекати не стала — схопила батькового кожуха й утекла. Не озиралася, доки не стихли за спиною голоси, не розчинились в морознім повітрі безсилі прокльони.

І ось до горбів вже рукою сягнути. Вона там загубиться, заховається, так, що ніхто ніколи не знайде. Зібралася з силами, губу закусила й поповзла, а білим снігом слід з крапель багряних за нею тягнеться У сутінках ледь вхід до печери зочила, на пащу химерного звіра подібний: бурульки, мов гострі шаблі, між ними вузький лаз, заледве людина протиснеться. Пролізла й упала без сил, лежить, майже марить. Ось-ось підступна дрімота зліпить повіки, аж тут крик несамовитий луна:

— Виходь по-доброму, суча дочко, інакше сам тебе звідти витягну!

Бачить дівчина сина мірошника — кремезного, спітнілого, очі кров’якою налилися, обличчя вискалом перекосило, в руці сокира виблискує. В самої тепле ногами тече, у постоли заливається, але губи порепані вперто стисла: не вийду, мовляв.

— Ах ти ж гімно нероздушене! — проревів чолов’яга й поліз до неї.

До половини проліз і застряг. Пика червона очицями крутить, сокирою перед носом розмахує! Бурульки тріщать, ледь витримують. Відламала дівчина одну та й встромила йому в око! Той реве як віл, кров юшить, до рота цівками заливається. Але він не вгаває, тільки ще більш розлютився! Вчепився дівчині у волосся, тягне, гарчить, ротяку в задоволеній усмішці кривить, аж слина пінна тече. Бурульки тріщать, вітер виє, а він шепоче, що зараз з Орисею зробить! Аж тут запнувся, захрипів, коли дівочі зубки шмат плоті із горла вирвали. Рана булькотить, дівчина мружиться, змерзлі рученьки під теплий потік підставляє, набирає повні долоні, п’є, сміється, мов ніжний дзвіночок дзеленчить.

Напилася, сили набралася, сокиру підняла й взялась до роботи. «Клак-клак» — співає сокира, «хряць-хряць» — тріщать кістки. Багато часу минуло, бо чолов’яга міцний, дужий був, але дівчина працьовита, малих свиней рубала, й з великою впорається! Руки-ноги та частини туші поскладала рівненько, окремо поклала голову. З решток одягу зручне кубельце намостила, гілок наносила, розпалила ватру. Вогонь тріщіть, танцює, Орися під носа веселу пісеньку мугикає, соковиті свіжі шматочки зрізає — тоненькі, як пелюстки — на паличку надягає, на вогні обсмажує й одразу до рота кладе, доки ще гарячі. Давно вона так смачно не їла! М’ясце запашне, солонувато-солодке, навіть приправи не треба.

Вечеря королівська та й палац не гірше! Печера крижана у світлі багаття рубіновим сяйвом виблискує. Бурульки чим не колони? Застиглі у льодяних пастках птахи — круки, шпаки, пугачі — чим не статуї? Дивляться їй у вічі, пильно, але без осуду. Певно також голодні? Підкинула Орися до ватри більше гілок, щоб жар від вогню льодовий полон розтопив. Здійнялося полум’я аж до самої стелі, потекли багряні потоки, музикою краплі закрапали. Закружляли птахи, заметушилися, закричали на різні голоси, по черзі на голову мертву сідають, око вціліле дзьобають. Орися вправно сокирою орудує, відрізає шматочки м’яса, запрошує птахів на бенкет. Птахи пригощаються, заковтують сиру плоть, і дівчина разом із ними жадібно їсть сире, спрагло сік м’ясний всмоктує, сміється, падає на червоний сніг. Тіло пече, здригається, а разом із ним стіни печери, ніби вона жива, ніби дихає. Крізь музику крапель проривається стогін — стогне земля, а може і не земля це зовсім? Немає землі, немає вогню, криги також більше нема — лише вода навкруги, глибока червона гаряча вода. Птахи один за одним відлітають у темне беззоряне небо. Печера знову здригається, надимається, затуляє згаслі зірки, пульсує у такт серцебиття, приймає щедру жертву із вдячністю. Плоть від плоті, кров від крові, стануть вони єдиним цілим…

Прокинулося червоне сонце, позіхнуло, простягло до мерзлої землі розпечені пальці. Задзюрчали вервечки струмків, розквітли кривавими плямами квіти. Настала весна.