Османська імперія

Османська імперія – держава, заснована і керована династією Османів, була утворена наприкінці 15 століття внаслідок падіння Візантії та приєднання певних територій Близького Сходу. Впродовж століть до Османської імперії було приєднано території сучасних Туреччини, Єгипту, Сирії, Ефіопії, Кіпру.

Через тюркське походження династії, Османську імперію в Європі та Україні називали Туреччиною, а її правителів відповідно – турецькими султанами, підданих – турками. Самі підданці Османської імперії іменували себе османли (прибічники Османа), а свою державу – Девлет-і Алійє-і Османійє (Висока Османська держава).

Втім, суспільство Османської імперії не було однорідним. Мешканців цієї держави розрізняли за релігійною приналежністю (мусульмани та інші), та територіальної приналежності (мешканці міст або селищ). Суспільства, які належали до однієї релігії, об’єднувались в міллети, тобто релігійні громади. Немусульманіські громади мали право вільно існувати на території імперії, проте вони належали до нижчих прошарків суспільства, ніж мусульмани; наприклад, на них було покладено обов’язок сплати державних податків.

На відміну від інших монархів, султани були носіями і державної влади, і судової, і релігійної. До сфер впливу султанів відносились також військова справа, видання законів, призначення державних службовців тощо.

Не зважаючи на таку, здавалося б, необмежену владу, султан перекладав процес виконання своїх обов’язків на спеціально створені органи влади. Так, військові питання вирішував великий візир, судово-релігійна справа покладалась на суддів тощо.

Також виокремлювали посаду представника султана, бей. Проте великого впливу на іноземні держави беї не мали, яскравим прикладом були відносини між Османською імперією та Кримським ханством.

Кримські татари вважали себе вищими за османів через своє чингізідське походження, і османські беї мали з цією думкою миритись, аби мати стабільні відносини з ханством. Втім, такі відносини змінились у 15 столітті після посилення війська Османської імперії, а з нею і тиску на Кримське ханство. Внаслідок цього, кримський хан Гірей І пішов на компроміс із тогочасним султаном Мехмед Другий: в замін на збереження певних привілеїв як керівника та незалежності своєї держави, кримська земля визнавала над собою протекторат Османської імперії як у політичному, так і в релігійному сенсі. Так, наприклад, кримськотатарське військо мало брати участь у походах Османського війська без права відмови, населення приймало іслам як панівну релігію, а проте в Кримській державі залишався свій хан з повним обсягом прав і обов’язків керівника держави. Така ситуація тривала до 1774 року, до поразки османів у війні проти Російської імперії та подальшого визнання незалежності Кримського ханства, хоч і на короткий період [1; 4].

Турецька культура в XVI–XVII ст. розвивалася загалом під впливом ісламу, починаючи від цивільних обрядів і закінчуючи філософією правління. Саме тому належне вивчення та подальше тлумачення норм ісламського права – шаріат - покладалось на окрему верству населення, на улемів. Такі люди були відповідальні за питання релігійного та вченого життя османського суспільства [1; 3]. Великий внесок у розвиток ісламу вніс Сулейман Перший: він в цілому розвинув систему освітньої підготовки мусульманського духівництва. За час його правління зросла кількість початкових шкіл, де діти могли навчитися читанню, письму та фундаментальним принципам ісламу. З цікавого: османські школи (медресе) існували лише при великих мечетях і були створені для виховування мусульманських богословів і суддів. Загалом османські медресе розподілялися на дві категорії – харіч, і дахіль. У школах типу харіч давали знання з арабської мови та наук, а в школах дахіль вивчалась панівна релігія [4].

В результаті впливу ісламу сформувалась етнічна свідомість османського суспільства. Так, однією з ідей справедливого суспільства на думку мешканців тогочасної Туреччини може слугувати інститут вакфу – мусульманський термін, що означає передачу свого майна на благу діяльність. Традиційно появу перших вакфів відносять до VII ст. нашої ери, коли, згідно норм ісламу, Пророк Мухаммад передав громаді мусульман сади зі священними плодами фініків. Цим заходом Пророк заклав головну ідею інституту вакфу: безкорисливу передачу свого майна (тут своїх фінікових садів) на потреби суспільства. У священній книзі мусульман Корані не згадується положення і обмеження цього інституту, проте, багато інших релігійних текстів (сур) присвячено обов’язку благодіянь, що слугує зв’язком між Кораном і вакфом, а отже є важливим для праведного мусульманина [5].

Піднесення османської турецької культури знайшло відображення насамперед у літературі. Другу половину XVI і XVII ст. вважали золотим віком турецької поезії. Поширеною темою тогочасної поезії стало уславлення радощів життя. До величних поетів тієї доби відносяться Абдуль Баки, Ільяс Ревані. Завдяки діяльності поета Лямі в імперії набули поширення невеликі оповіді та своєрідні анекдоти.

Не менш дивовижною є архітектура Османської імперії: натхнення турецьких будівельників живилось ідеями арабського світу, зокрема дало поштовх для створення ісламських релігійних домів, мечетей; також свій внесок внесла перська культура як найближча по сусідству до імперії, а також візантійська. Так, не дивлячись на відмінність у релігійній приналежності, османські мешканці не зносили будинки релігійного значення християн, хоч і не заохочували до розвитку православ'я на своїй території. Особлива увага приділялася зовнішньому вигляду османських будівель. Палаци, мечеті, лазні та інші громадські будівлі прикрашалися складним орнаментом, вирізьбленим по дереву та каменю [4].

Своєрідною також є історія османської мови. Серед незаможного турецького населення розповсюджена була така форма турецької мови, яку зараз називають проста турецька, а серед вищих прошарків османського суспільства вживалась відповідно османська турецька мова. Різниця була помітна завдяки лексичному забарвленню: османська турецька мала багато запозичень з арабської та перської мов. Затвердження турецької простої мови як державної відбулось лише у дев’ятнадцятому столітті, з приходом до влади першого президента Турецької республіки Мустафи Кемаля, більш відомого як Ататюрк, але то вже інша історія [6].

Як висновок маємо, що Османська імперія зробила важливий внесок у розвиток сучасної Туреччини як у культурному, так і політичному сенсі.