Там, де не шукають

Минуло декілька тижнів після тієї страшної ночі. Вітроносні сутінки повзли по залі, розчиняючись у глибоких тінях кам'яних стін. Вогонь у каміні жеврів, відкидаючи примарні відблиски на старе різьблене дерево меблів.

Гарет сидів у важкому кріслі, спершись ліктем на підлокітник, і повільно водив пальцями по металевій пряжці ременя. Він не відчував ні холоду, ні голоду. Лише глуху порожнечу. Пес, його вірний супутник, лежав біля ніг, вдихаючи запах воскових свічок і вогкого каміння.

Життя в маєтку тривало. Родичі його приймали зміни за належне. Полювання, вечері, молитви, розмови біля каміна – ніби нічого й не сталося. Ніби вона ніколи не існувала. Селіна.

Він закрив очі і перед ним знову постала її фігура – бліда, з темним волоссям, розсипаним по плечах, в очах – щось невідоме, чого він так і не зрозумів. Що вона побачила в тому створінні? Що змусило її обрати його?

Раніше все було просто. Його життя мало сенс – берегти сестру. Він виховував її, вчив, слідкував за нею. А тепер… що далі? Полювати? На кого? Заради чого?

Його рука мимоволі стиснулася в кулак. Він убив вампіра. Він убив сестру. Але він усе одно не врятував її.

Пес звів голову і тихо заскімлив, вловлюючи зміну в настрої господаря.

— Що мені робити? — прошепотів Гарет у порожнечу.

Тиша не дала відповіді. Тільки вітер за вікном розгойдував засніжені гілки дерев, ніби жалібно схиляючись над його сумнівами.

Гарет сидів нерухомо, слухаючи потріскування вуглин у каміні. Його думки змішувалися з тінями в залі, розтікаючись по темних кутках, наче привиди минулого.

Йому завжди говорили, що вампіри – чудовиська. Що вони лише хижаки, породжені темрявою, і що немає місця жалю чи співчуттю до них. Але тоді, в ту ніч… Що він бачив у погляді Ріґора, коли той збирав останні сили, щоб притиснути до себе Селіну?

Він убивав не бездушного монстра. Він убивав чоловіка, що любив.

Гарет стиснув кулаки. Він змушений був зробити це. Він не міг дозволити, щоб Селіна стала однією з них. Він діяв правильно.

Але чому ж ця "правильність" тисне на груди, стискаючи серце сталевими пальцями? Чому він щоночі бачить її в сні – не тією дитиною, яку колись заколисував, а молодою жінкою, яка знайшла щось у темряві, чого він ніколи не зрозуміє?

Він провів рукою по обличчю. Його життя втратило мету. Сестри більше немає. Полювати на нечисть тепер здавалося безглуздим. Він уже переміг найбільшого ворога. І все ж таки програв.

Гарет встав. Йому потрібно було знайти відповіді. Про Ріґора. Про Селіну. І про самого себе.

Пес підвів голову, з очікуванням дивлячись на господаря.

Молодий господар піднявся сходами, важко ступаючи, ніби вся тяжкість світу знову лягла йому на плечі.

***

Кімната Селіни була точно такою, якою вона була, коли сестра жила тут. Все залишалося на своїх місцях: старі книги на столі, шовкові завіси на вікнах, звичні предмети, які колись приносили їй радість. Тільки тиша була іншою. Вона була тяжкою, немов тінь, що ніколи не зникає.

Гарет підійшов до вікна і подивився крізь нього. Він згадував, як Селіна любила стояти тут, дивитися в нічне небо, що виблискувало від світла місяця. Її погляд був завжди таким самотнім, хоча вона була серед людей. Тепер його погляд, що вперше мав замінити її, дивився на світ без розуміння.

І ось тоді він побачив їх.

На межі саду і лісу, між деревами, він помітив дві тіні, що повільно рухалися в напрямку лісу. Це були постаті. Чоловіча і жіноча.

Тіні були майже нерухомі, схожі на силуети, які могли існувати лише в тіні місяця. Вони рухалися майже безшумно, їхні контури розмивалися в темряві, ніби вони були частиною самого лісу. І тоді він почув тихий голос. Наче з далека. Мов шепіт вітру, що проривається через гілки дерев.

— Іди туди, де не шукають. Ти не віднайдеш відповідей, поки не знайдеш себе.

Гарет відчув, як волосся на потилиці ставало дибки. Ці слова. Хтось їх сказав йому. Хтось… чи це було його власне бажання знати правду?

Постаті розчинилися в тіні лісі.

Гарет не відривав погляду від того місця, де вони зникли. Серце стислося від неспокою і чогось зовсім незвичного. Він повільно відступив від вікна, його серце глухо гупало в грудях. Дві постаті, що розчинилися у темряві, залишили після себе щось більше, ніж просто примарне видіння — це було відчуття, ніби вони прийшли не просто так.

Кімната Селіни була тиха, змертвіла, як і в день, коли її зачинили тут востаннє. Проте тепер вона ніби дихала чимось іншим — не пилом і задухою, а пам’яттю. Його погляд впав на стіл, де лежала стара книга.

Гарет знав цю книгу. Він бачив її багато років тому в руках сестри, коли вона ще була дитиною. Тоді він не надав їй значення, вважаючи це черговими дівочими забавками. Тепер же, коли він узяв її в руки, холодний дотик шкіряної обкладинки змусив його здригнутися.

Розгорнувши першу сторінку, він побачив зображення — загадковий чоловік, схожий на Ріґора, дивився на нього з гравюри. Під малюнком було вибито старовинні слова:

"Той, хто бачить, вже дотичний до цього шляху. Ніщо не зникне, поки я тебе шукаю."

Гарет провів пальцями по напису, відчуваючи, як у ньому наростає незрозуміле занепокоєння. Він почав читати.

Сторінки розповідали не про бездушних чудовиськ, що п’ють кров, а про істот, яким випала доля жити між світами. Про тих, хто, втративши одне життя, знайшов інше, але був приречений на вічний пошук — пошук чогось, що зробило б їхню сутність цілісною.

Гарет читав, і в його голові почали роїтися сумніви. Чи був Ріґор справді монстром, якого він так прагнув знищити? Чи була Селіна насправді його жертвою?

Його знання про вампірів, які здавалося б були незаперечними, тепер розсипалися, мов попіл.

Він перегортав сторінку за сторінкою, аж поки не натрапив на уривок, що змусив його завмерти.

"Якщо кров пролита в пориві ненависті, то душа, зв’язана зі смертю, може не знайти спокою. Якщо ж смерть стала жертвою заради кохання, то двері між світами можуть залишитися відчиненими."

Гарет відчув, як його горло стиснулося. Двері між світами…І тоді йому здалося, що у вікні знову промайнули тіні.

Гарет довго сидів у напівтемряві, не зводячи очей зі сторінок книги. Його пальці інстинктивно стисли краї, ніби він боявся, що знання можуть вислизнути від нього так само, як вислизнуло життя Селіни.

"Двері між світами можуть залишитися відчиненими..."

Він не знав, що це означало, але відчував — це не просто метафора.

Якщо ці двері існують, то що за ними? Що за світ ховається там, де смерть не є кінцем?

Гарет нахилився ближче до книги, перегортаючи сторінки в пошуках відповіді. Його цікавило інше — чи могла Селіна опинитися за цими дверима?

Його світ був простий: життя і смерть, світло і пітьма, людина і монстр. Але цей текст натякав на щось інше.

"Вампіри приречені блукати, доки не віднайдуть своєї цілісності."

Цілісність. Доля.

Він завжди думав, що вампіри — це лише тіні, що крадуть життя інших. Але тепер йому здавалося, що це історія про втрату і пошук. Про те, що навіть істота пітьми може прагнути чогось більшого.

Ріґор справді шукав щось у Селіні?

А якщо він знайшов?

І якщо так…

Що тепер?

Вітер за вікном завив, гілки старих дерев скрипнули, ніби перегортаючи ще одну сторінку цієї історії. Гарет підвівся, відчуваючи, що його життя більше не буде таким, як раніше. Йому потрібно знайти відповіді.

І якщо двері між світами справді відчинені…

Він мусить дізнатися, що там.

***

Густий туман клубочився над гірськими схилами, коли Гарет вийшов на подвір’я. Замок ще дрімав, занурений у холодний, сірий світанок. Його кінь нетерпляче переступав копитами по мерзлій землі, ніби відчуваючи, що сьогодні їхній шлях буде довгим і невідомим.

Гарет востаннє озирнувся на старі кам'яні стіни, які були його домом. Колись це місце давало йому мету—захищати, боротися, мстити. Але тепер воно стало лише мовчазним свідком його сумнівів і втрат.

Ніхто не проводжав його.

Рідня давно повернулася до звичного життя, ніби нічого й не сталося. Тільки іноді у поглядах старших пробігала тінь—непрямий докір, згадка про кров, що заплямувала родинну честь.

Та його вже не тримала ні їхня гордість, ні їхній осуд.

"Вампіри приречені блукати, доки не віднайдуть свою цілісність."

А що, як не лише вони?

Гарет міцніше стиснув поводи, підняв каптур і направив коня в бік лісу...