Мета життя

– Перепрошую, не підкажете котра година?

Я ледь не відповів “Час відплати”, але втримався. Цей час і справді настав, але не для цієї приємної жіночки. Тому я підняв руку, поглянувши на своє визначне творіння, на якому зараз красувався звичайний циферблат.

– Чверть на девʼяту, пані.

Вона подякувала та попрямувала своєю дорогою, а я далі милувався годинником, секундна стрілка якого, невимушено повторювала ті самі циклічні кола. Аж до того моменту, поки мені не знадобиться використати його за справжнім призначенням.

І ось я знову стою поблизу Женеви, неподалік кордону з Францією, рівно через десять років після мого ганебного вигнання. Саме цей день вони обрали сьогодні, щоб представити світу своє нове відкриття. І саме в цей день десять років тому, керівництво ЦЕРНу признало мене божевільним фанатиком, одержимим ідеєю, яку ніхто не міг довести. Стою і торкаюся пальцем тієї самої псевдонаукової концепції, яка суперечить більшості фундаментальних законів сучасної фізики.

Головний екран показував девʼяту тридцять, отже всі вчені, журналісти, політики та інвестори вже мають бути всередині. Тоді я натиснув на коліщатко з боку годинника і циферблат зник. Натомість зʼявилася анімація – блискуча куля, всередині якої крутиться спіраль. Над кулею показалися цифри – 10 Гц, частота на якій вмикається торсіонний резонатор.

Я підійшов ближче до паркану, що був подалі від головного входу та скупчення людей, покрутив коліщатко на пів міліметра. Спіраль закрутилася швидше, а число над кулею збільшилося на 497 Гц. Нейромедіатор за моїм вухом завібрував, вловивши сигнал від резонатора через інфрачервоний канал. Перед очима почали зʼявлятися «примари», крутячись навколо паркану з колючим дротом. Я сконцентрував на ньому свою увагу, уявив як він плавиться і датчик за вухом передав цю інформацію назад до годинника. Коли голки дроту почали повільно танути, я повернув коліщатко до 768 Гц – оптимальний варіант для зміни температури твердого тіла. Можна було б розплавити весь паркан, але це привернуло б увагу, тож я тихо його переліз.

Захотілося щиро подякувати тому, хто виростив тут цей чудовий сад. Густі зелені кущі і дерева хоч і не закривали огляд повністю, але давали мені більше можливостей. Та охоронців теж побільшало. Я намагався не створювати зайвих звуків, але хрускіт однієї гілки під ногою привернула увагу здорованя зі світлим коротким волоссям, який миттю попрямував у мою сторону. Покрутивши коліщатко в іншу сторону, так як низькі частоти чудово взаємодіють зі свідомістю, я почав вкладати свої думки в голову охоронця. «Просто здалося. В мене там важливіші справи. В кущах нікого немає.»

Насправді, це вміння далося мені найважче. Я все життя працював з фізикою, вона для мене відкрита й зрозуміла, навіть коли доводиться суперечити деяким її законам. А от людська свідомість – складна штука. Я не можу керувати думками людей, не можу змінювати і чути їх, а тільки вкладати туди свої. І для того, щоб це спрацювало, думки мають звучати природньо для них, щоб вони вірили в те, що самі про це подумали.

Насилу, але здоровань повірив. Почухавши потилицю, він розвернувся та приєднався до інших. Тим часом, я майже не дихаючи продовжив рух у сторону заднього технічного входу. Зовні охоронців не було, а от всередині міг чекати сюрприз. Я повернув коліщатко аж на 445 градусів, прискоривши резонатор на 136 ГГц. За роки експериментів я вже точно знав наскільки потрібно його крутити, щоб отримати певну частоту, але досі жодного разу не повертав більш ніж на півтори повні оберти. Високі частоти небезпечні і я знав, що заходити так далеко мені не знадобиться. Та навіть число, яке зараз яскравим червоним світилось на екрані, справляє ефекти на квантовому рівні, спотворює час і простір.

«Привиди» перед очима набули людських форм. Я бачив як розмиті напівпрозорі фігури проводять ключем-карткою в призначеному місці, після чого відкривається кришка з кодовим замком. Я бачив це тому, що фігури сварилися, залишивши після себе досить чіткий інформаційний слід, завдяки гострим емоціям. Я не чув про що вони сварилися, але бачив код з восьми цифр і те, що в коридорі нікого не було. Те, що я так чітко бачив їхні рухи і майже роздивився риси напівпрозорих облич, вказувало на те, що сталося це зовсім недавно, не більш ніж годину тому, отже скоріше за все, за цими дверима досі нікого немає.

Зчитувач ключ-карток був на електронному замку, який легко зможе подолати частота 28 МГц. Я налаштував його в потрібне положення і сконцентрувався на зчитувачі. За кілька секунд він клацнув, відкривши мені кришку з екраном, для введення восьмизначного коду, який я вже знав.

Всередині так нікого і не виявилось, тому залишилося тільки вивести з ладу камери спостереження на тій самій частоті. Виринувши з темного коридору прямо в людний хол, я злився з натовпом. За десять років моя зовнішність зазнала багатьох змін і всі присутні були занадто впевненими в системі охорони, тому вже за декілька хвилин я опинився у конференц-залі, повному всіх тих осіб, які зруйнували мою карʼєру.

Коли я вперше почав просувати ідею про торсіонні поля, ніхто навіть слухати не хотів. Я був фізиком-теоретиком, тому від мене вимагали тільки чітких та обґрунтованих пояснень, які пасуватимуть їхнім законам фізики. Тому коли моя теорія проходила всупереч, мене зупиняли, відстороняли від роботи, обмежували ресурси.

Вони казали, що жодна інформація не може передаватися швидше за швидкість світла, як говорить спеціальна і загальна теорія відносності Ейнштейна, але ніхто і не хотів чути, що саме торсіонні поля дозволяють миттєву комунікацію між віддаленими обʼєктами. Вони казали, що енергія не може зʼявлятися з нічого, бо це суперечить першому закону термодинаміки, але резонатор в моєму годиннику не витягує енергію нізвідки, він сам створює її.

Один із директорів саме виголошував заяву на великій сцені про те, що зовсім скоро ми всі побачимо масштабний науковий прорив. На екранах вже показаний Великий адронний колайдер і підготовчі дії до запуску екперименту. Він хотів сказати ще щось, але на екрані раптом виникли перешкоди. Картинка почала зʼїжджати, звук шумів, кольори пропали. Я крутив коліщатко годинника від 20 до 25 МГц і назад. Достатньо, щоб зʼявилися перешкоди, та недостатньо, щоб повністю щось зламати. Тоді перемістив фокусування з головного екрану на освітлення, мікрофони і динаміки. Зала вкрилася хаотичним мерехтінням світла та какофонією звуків зі стереосистем. Поки глядачі почали підніматися зі своїх місць та доповнюювати простір здивованими або переляканими вигуками, вчені на сцені розгубилися і нервово озиралися, я перемістив погляд на їхні компʼютери. Вони вимикалися один за одним і технічні спеціалісти нарешті заметушилися, перевіряючи обладнання і шукаючи недоліки. А коли хтось із гостей здогадався втекти, було вже занадто пізно, бо нейромедіатор за моїм вухом саме передавав інформацію до годинника, що погляд спрямований на систему безпеки. Сканери пропусків запищали, блокуючи всі виходи. Технічні спеціалісти намагалися відключити і перезавантажити систему, а ведучі та науковці тим часом заспокоювали публіку, що теж не скінчилося успіхом.

За три хвилини, коли вся зала потонула в хаосі, було увімкнене резервне живлення, яке я так само швидко нейтралізував. А потім неспішно покрокував до сцени, на ходу приводячи в норму освітлення, яке було спрямоване на мене. Коли я опинився в центрі сцени, все обладнання, окрім кількох ламп наді мною, було вимкнене. В напівтемряві я бачив їхні здивовані та перелякані обличчя і це вже приносило неабияке задоволення, але я хотів більшого. Спершу я хотів, щоб вони впізнали мене. Налаштувавши торсіонний резонатор в потрібному положенні, я почав вкладати в їхні думки спогади. Я вже не надто переймався тим, щоб звучати природньо для кожного з них. Нехай знають, що це я проник до них у голову, власною персоною. І це спрацювало. Я не міг чути їхніх думок, але я буквально бачив це в кожному переляканому погляді. Охоронці тримали мене на прицілі пістолетів, але боялися зняти запобіжники, наче думали, що я змушу їх обернути зброю проти самих себе.

– А тепер, коли ми всі вже з вами познайомились, – я окинув людей поглядом, хитро всміхнувшись, – перейдемо до справи.

Мені не потрібен був мікрофон, щоб всі присутні мене чули. Я звучав одночасно в голові кожного.

– Багато хто із вас, безперечно, знав мене особисто. Ми працювали з вами разом, пліч-о-пліч. Кожен із нас ніс на собі відповідальність нових відкриттів, боровся за право визнання. Але в мене це право відібрали.

Я витримав паузу і для ефектності кілька разів блимнув лампою, що висіла прямо наді мною.

– Те, що ви бачите, чуєте та відчуваєте зараз – це все плід моєї роботи, яку так нахабно викинули у сміття. Це прорив, який затьмарює всю вашу роботу за останні десятиліття. Але я вже не прагну винагороди.

Знову пауза, але цього разу для мене. Я справді вже не знав, чого жадав. Всі роки я хотів зробити це, хотів довести собі та всім, що я мав рацію. І зараз я стою тут. Що далі? Я багато про це думав. Вбити тих хто винен? Я міг би це зробити, варіантів безліч, та що б це дало? Я свідомо став перед сотнями камер, і більше ніколи не житиму в спокої.

Мої роздуми перервав охоронець, який врешті вирішив діяти. В момент, коли він опускав курок, я закрутив коліщатко пристосовуючи резонатор до взаємодії з твердими тілами. Куля зависла на одному рівні, а потім повільно піднімалася до стелі, ставши легшою за повітря.

Інші теж почали виходити із заціпеніння, перевіряли телефони, знову намагалися вийти. Я бачив рішучість в очах інших охоронців, тому покрутив коліщатко на півтори оберти. Мене оточив напівпрозорий сферичний купол, спотворюючи видимість. Зала розпливалася перед очима, але я бачив кулі, які одна за одною танули в захисному барʼєрі.

– Ви мали мене вислухати!

Годинник показував надто високу частоту для того, щоб вони могли мене чути, а сфера ще більше поглинала звук. Та я намагався докричатися, бо вони мали зрозуміти мої наміри.

– Я не збирався нікого кривдити! Припиніть стріляти!

Галас не припинявся, охорона все наступала. Захист був міцним, але я не зможу тримати його довго. Тому я почав рухатися в сторону, сховавшись за лаштунками та опустив барʼєр. Кулі продовжили літати, і зараз, без захисної кулі, вони здавалися ще швидшими та гучнішими. Я налаштував годинник на низьку частоту та вкладав у їхні думки те, що намагався донести до них ще на сцені. «Я не збирався нікого кривдити. Ви маєте мене вислухати. Опустіть зброю!»

Ніхто і не думав зупинятись, я навіть не був певним, що вони мене почули. Для взаємодії з думками варто бути спокійним, а зараз моє серце калатало, мабуть, в унісон з резонатором. Я почав хаотично крутити коліщатко, концентруючись на зброї, яку націлили на мене. Охоронець скривився від того, що пістолет став гарячим, але це не завадило йому натиснути на курок. Рука зісковзнула, куля пролетіла повз. Тоді я побачив іншого охоронця, який теж саме підходив ближче. Я не міг опустити погляд на годинник, щоб побачити на якій частоті працює резонатор. Очевидно, що не на тій, що треба, бо пістолет вже мав розтанути прямо в його руці. Тому не відводячи погляд від противників, я покрутив ще трохи, але випадково викрутив занадто багато. Вся електроніка в залі знову засвітилася і зашуміла. Я поглянув на екран. 12 МГц. Потрібно трохи менше. Я ледь торкнувся коліщатка, на ходу зістрибуючи зі сцени та ховаючись серед натовпу. Люди навколо мене розбігалися, але охоронці все одно не насмілились би стріляти в мене, ризикуючи життям таких поважних осіб, які мене оточували. Тому я підняв погляд на стелю, та уявив як великий проєктор, що знаходився між мною та охоронцями з гуркотом звалюється вниз. Цього разу годинник не підвів, тож саме це і сталося, коли охоронці були прямо під проєктором. Тільки до гуркоту механізму додався хрускіт кісток та здавлені крики, які різко перервалися.

Я не планував нікого вбивати. З моїх легень зникло все повітря, я застиг і мої вороги скористалися цим. Коли до мене повернулася здатність бачити та усвідомлювати навколишнє, я вже був оточений. Це кінець.

В мене є тільки два варіанти: або здатися, тоді мене точно чекає тільки вʼязниця; або покрутити коліщатко, не знаючи, до чого це призведе. Я ніколи не крутив більше ніж на півтора повні оберти. Я припускав, що подібні зміни на квантовому рівні здатні спотворити реальність, розчинити мене на атоми, прорізати діру в часі, або… перенести мене кудись.

На мене націлили більше десяти пістолетів. Я так хотів щось сказати, бути почутим. Щоб мене зрозуміли, оцінили мою роботу, визнали, що я мав рацію. Я не хотів нікого кривдити. Але під проєктором розливалася рідка темно-брунатна величезна пляма, шляху назад немає.

Я уявив свою кімнату. Скоріше за все, там мене шукатимуть, але якщо я зможу зробити це один раз, то зможу зробити і вдруге. Я заберу все необхідне, а тоді ще раз поверну коліщатко і відправлюсь до аеропорту. Я заплющив очі. І зробив два повні оберти.

Слух пронизав потужний різкий свист, який тиснув на мозок, наче розділяючи його навпіл. Всі органи стиснуло, ніби хтось вичавлював з них мою кров. Серце зупинилося, легені не отримували повітря, шлунок по відчуттям просто повертався догори дригом. Я не відчував землю під ногами, але не падав. Мої мʼязи не могли більше тримати моє тіло, та воно вже і зовсім мені не належало. Не знаю, скільки часу минуло, але біль ущух. З кожною секундою я не тільки розслаблявся, а й віддалявся від цього світу, поринаючи в таке спокійне і тихе забуття.

Тільки згодом я зрозумів, що свист у вухах досі не покинув мене. Він дзвенів на фоні, поки я намагався осягнути всі ті інші відчуття, досі невідомі мені. Тому коли я відчув холодну підлогу під своєю щокою, я зрозумів, що мій мозок досі тріщить від цього звуку. Насилу розплющивши очі, я нарешті зміг роздивитися обриси своєї кімнати. Вона крутилась навколо, то збільшуючись, то зменшуючись, вібрувала та мерехтіла. Я спробував піднятися на одній руці, але атрофовані мʼязи, наче я щойно вийшов з тижневої коми, зрадили мене, пронизавши болем від кисті до мʼязів спини. Я виблював на підлогу весь вміст сьогоднішнього сніданку і тільки потім зрозумів, наскільки мене нудить.

Потрібно вставати. Аеропорт.

Який до біса аеропорт? У мене немає квитка, я не знаю куди лечу, в якому я стані. Скоріше за все, я не витримаю навіть поїздки на машині, не кажучи вже про ще одну телепортацію. Та і що мені робити? Ким я буду?

Я зробив це. Я зміг не тільки впливати на матерію, живі організми і свідомість, я зміг перенестися майже через всю країну! Мʼязи розслаблялися, я відчував, що за потреби вже зможу поворушити ногою, чи піднятися на одну руку, але я так хотів відпочити. Я досяг всього, чого хотів. Нехай вони не зрозуміли мене зараз, але скоро вони точно знатимуть, що саме я зробив.

Повернувшись на один бік, я потягнувся правою рукою до лівої кисті. Розстібнув годинник і зняв його. А тоді востаннє заплющив очі, стискаючи своє дітище в руці.