Соня і Вухань

У звичайному, повному різноманітних звуків, лісі жила-була сова Соня. Хижачка, але до чого ж лінива! Після заходу сонця прокинеться, потягнеться, огляне все ззовні і, не поспішаючи, вилетить із затишного дупла. Летить собі осінньої ночі, знайшла дуб та сіла на гілці. Сіла та задивилася на зірки.

Внизу зашаруділо опале листя. Сонька глянула так побачила мишеня, яке кудись бігло. Злетіла вона з гілки і стала мишеня переслідувати. Довго летіла, спостерігала, але не нападала. Мишеня підняло голову в небо: на зірки подивитися, і помітило небезпеку. Рвонуло сіре щосили вперед, а сова за ним. Налетіла на нього, схопила, а мишеня пропищало:

- Не їж мене, о премудра сова! За яку провину мені така смерть?

- Чи не лестиш мені, їжа моя. Така доля видобутку хижаків.

- Не їж мене, давай краще дружити, - запропонувало мишеня.

- Дружити ?! - загарчав Соня, - Де ти бачив, щоб мисливець з їжею дружив?

- Прошу відпустити мене, о наймилосердніша і премудра сова, невже тобі не хотілося б одного завести?

- Дру-уга? - простягнула сова, пробуючи слово на смак. - А хороше слово. Гаразд, відпускаю на цей раз. Ще раз попадеш мені на очі - з'їм.

Настала зима. Покрив землю білий сніг так, що нічого під ним не видно: високі кучугури проклав. Холодний зимовий день, густо падають сніжинки, а Соньці не спиться. Стягнула в сусідньому селі шарфик і шапку та сидить собі на тій же гілці дубової, що і восени. Думала сова над словами мишеняти, думала-думала, та набридло. Полетіла нірку під снігом шукати, мишеня витягувати. Тієї осені вона простежила за ним до самого будинку, тепер знає дорогу. Відгребла Сонька сніг від норки, та й стала кликати мишеня.

- Мишеня, виходь!

Нема відповіді.

- Мишеня, прокидайся!

Відкрило очі мишеня, побачило совині очі та як запищало! А Сонька його заспокоїла, мовляв, не бійся, їсти не стану. Виліз Вухань з норки і запитав яке діло привело її до нього. Не відповіла Соня, схопила лапами і потягла угору. Сіли на гілку дубову, на якій лише два листочка сухих залишилося. Полетіла кудись сова, залишила Вуханя одного. Сиділо мишеня та думало: чому він тут. Повернулася Сонька з маленьким шарфиком і шапкою, одягла на мишеня і сказала, що сама зв'язала якось. Усміхнулося та подякувалов мишеня сову. Сіли, милуються снігопадом.

- Як гарно! - пропищало мишеня.

- Точно-точно, - промовила сова, - але, бррр, я скоро бурулькою стану.

- Не переживай, Соня, я тебе зігрію, - мишеня підсіло ближче до подруги і міцно обняв. - Ось тепер нам обом буде тепліше.

- Угу, - відповіла Соня.

Вони знову почали розглядати сніжинки, які приставали до їх вовняних шапок і шарфів.

- Вухань, ти все ще ображаєшся? - перервала раптом тишу сова.

- На що? - здивувалося мишеня.

- Нещодавно я хотіла тебе з'їсти ... - зам'ялася Соня.

- Не переживай, - весело махнула лапкою Вухань, - все в минулому. Головне, ми тепер друзі.

Соня радісно кивнула і повернулася до розглядання сніжинок. Сиділи вони високо-високо, та Вухань не боявся впасти - Сонька його зловить. Останні два листочка на дубі колихалися від подуву вітру. Вони знаходилися поруч, ніби зігріваючи один одного, як двоє друзів - Вухань і Соня.

Ось і казочці кінець, а хто слухав - молодець.