Отакенна морда!

Назар стояв на сходах парку, підставивши обличчя під тепле сонячне проміння. Та ця приємна мить неминуче мусила скінчитись.

– А хто? – спитала голосно Олена, його одногрупниця.

– Ну тож пофоткай нас. На пам'ять буде, – додала Віка.

Назар розплющив очі. Він опинився між тінями двох дівчат.

– А фотограф для чого? – нагадав Назар. – Це ж його робота…

– Фотограф всіх в одному місці знімає, а ми хочем фотки, не як в усіх, – пояснила йому вже втретє за сьогодні Олена.

– Ти ж нічим не зайнятий, – додала Віка.

– Пфф… – Назар надув щоки, подивився кудись убік. Ну не сваритися ж перед випуском. – Добре. Де ви хочете?

Олена та Віка задоволено посміхнулись і перезирнулись. Вони таки «вламали» Назара.

***

Автобус повільно їхав повз край лісу. Нещодавно заасфальтована дорога ще чорніла, не встигши вкритися пилом. Праворуч височіли гіллясті дерева, а ліворуч тіснилися хати найближчого села. Назар видивлявся знайоме місце. Ось і воно – дерев'яна брама з написом «Екологічна стежка». Всі троє вийшли біля неї. Вкрита дрібним гравієм доріжка тягнулася звивистим вужем крізь мальовничий ліс, оточена стрілками-вказівниками.

– Сто років тут не була, – сказала Віка, обсмикуючи чорну спідницю.

– Ну то от десь туди, – показав рукою Назар.

– А далеко йти? – поцікавилась Олена.

– Та пару хвилин, – оцінив Назар, – там повернемо, і зразу біля стежки.

– Я сандалі взувала не по кропиві всякій ходити.

– А ще комарі!

Назар відмахнувся. Комарі, кропива… Все продумано, все для комфорту! За стежкою доглядали і ліс о цій післяобідній порі милував око відтінками зеленої рослинності та вигадливими тінями на землі. Стежка привела до галявини з лавками, зробленими з колод. Шлях тут галузився, але стрілки вказували куди йти. Позначка на пеньку «200» підказувала скільки з півтора кілометрів «Екологічної стежки» вже подолано.

– Ну ось, – Назар показав на величезний фіолетово-рожевий килим медуниць.

– Клас, сфоткай! – Віка стала серед квітів, розставивши руки.

– Зараз… А, чорт, – Назар забув зняти кришку з об'єктива фотоапарата.

Невдовзі набралося більше десятка знімків і поки одногрупниці шукали наступне місце. Екологічна стежка для прогулянок була недовга, але в місці «Фініш» виявилось роздоріжжя. Одна стежка вела назад із лісу, до дороги, а інша продовжувалася вглиб. Ця друга була перекопана рівчаком, над яким, проте, хтось завбачливо поклав дві дошки.

– Ого, а чого це стежку перекопали? – здивувалась Олена.

– Може туди не можна? – припустила Віка.

– Все тут можна, – запевнив Назар, – гірше нас тут нікого не буде. Це просто, щоб машини не заїжджали, – і перший перетнув рівчак.

Ліс тут виявився дикіший, про що свідчив останній на маршруті переповнений смітник і декілька всохлих, оброслих грибами дерев. Трохи волога земля ще зберігала пам'ять про позавчорашній дощ. А ще тут валалося сміття. Вицвілі пакети, декілька пляшок, купа квашених огірків біля розбитої банки.

– А це, діточки, сліди свиней, – вдала з себе вчительку Олена. – Кабанус рагулюс.

– Я думав, ти не любиш біологію, – пожартував Назар.

– За стипендію люблю. Але всі ми будем баристами…

– Там! – різко показала пальцем Віка.

Олена та Назар засміялись. Між дерев стояв високий сухий пень. Темна кора нагадувала плащ, а біла серцевина виступала, наче обличчя. І здалеку то вже не пень – чисто тобі людина в чорному.

– Прикол, сфоткай нас.

Дівчата зобразили переляк, наче тікають від якогось лиходія, що переслідує їх лісом. Назар проклацав фото. Деякі були майже однакові, він видалив дублікати. Передостаннє змусило хлопця піднести екранчик ближче до очей. Він збільшив знімок до максимуму.

– Давай сюди! Чого там стоїш? – гукнула Олена. – Погано вийшло, – відповів Назар.

Насправді знімок був непогананий. Тільки за плечем у Віки, між гілками, виднілося щось схоже на два білих ока з великими зрачками. Ага, – подумав Назар, – прямо початок для фільму жахів. Але про всяк випадок поглянув назад. Однак, нічого дивного там уже не було. Треба було шукати нову локацію для зйомок. Вказівник біля екологічної стежки все ще виднівся за деревами, але заблудитися тут й так було нереально. Врешті-решт завжди є ґуґл-карти в телефоні.

Одногрупниці тим часом схилилися над колодою.

– Яка здоровенна.

– Як змія.

На колоді сиділа велика, з вказівний палець завбільшки, сіро-коричнева гусінь. Темні плями біля її голови нагадували очі, а на хвості ріс шип. Олена злегка штовхнула гусінь нігтем.

– Десь в підручнику таку бачила, – згадала вона, – не знаю, як називається. Класно їй, ніхто з’їсти не схоче.

– А як вона отруйна? – Віка встала, але не зводила погляду з істоти.

– То ми б знали. І в нас Назар є, хай розкаже… Назар? Ти тут по лісах ходиш… Назар?

Хлопець вдивлявся в гущавину. Там щось промайнуло, але що він не збагнув. Якась пляма беззвучно виникла і щезла між стовбурами. Віка та Олена стали поруч, не розуміючи, що там видивляється їхній фотограф.

– Можна я пройду?! – пролунав позаду раптовий голос.

Студенти озирнулись, на стежці стояв невисокий чоловік років 50-и в сірій куртці, таких же штанах і невиразному картатому капелюсі. За спиною він тримав старого, місцями подертого рюкзака.

– Вибачте, проходьте, – зреагувала Віка та відійшла зі стежки.

– А мені туди не треба, – єхидно відповів дядько. – Я тудою не хожу, – і заклопотано став шукати щось у глибокій кишені. – І ви не ходіть, – додав за пару секунд. – Нехороше місце.

– Чого нехороше? – вдав подив Назар.

– Нехороше і все. Менше ходіть отам.

– А лежати можна? – пожартувала Олена.

– Хє-хє, – перекривив дядько. – Не слухаєте, не слухаєте, молодьож…

– А що? – змінилася на обличчі Віка, – що тут таке?

Дядько всівся на колоду, з якої вже зникла гусінь, і поклав руки на коліна. Декілька митей він мовчав, тоді облизав губи й ніби неохоче почав.

– От того тижня, йду тут, дивлюсь… а на дереві, от на такій висоті, як хата… отакенна морда!

– Яка морда? – спитали одночасно Олена та Віка.

– Харя така, – показав дядько, наче тримає м’яч, – либиться і моргає.

– Почекайте, яка вона була? Які очі? – Назар спитав, усе ж вірячи, що на фото була ілюзія.

– Не знаю, темно було. Я такий зупинився, а воно піднімається і полетіло! І його вже не видно, а сміється тільки.

Дівчата перезирнулись. П'яний чи що? Або місцевий божевільний. Назар відшукав знімок і вдивився в обриси того, що так нагадувало два ока. А дядько тим часом встав і почемчикував убік від стежки.

– Ви повірили йому? – усміхнулась Олена. – Та це ж балабол, в мене в селі теж такий є. З перепою і не морду, вертольоти побачиш!

Щось голосно хруснуло. Дядько наступив на гілку, тоді зістрибнув кудись донизу і щез без звуку. Всі троє видовжили з подиву обличчя й поспішили до того місця.

Там була тільки широка яма з пологими схилами. Мабуть, вирва ще з Другої світової. Її дно заповнювали густі папороті без жодного натяку куди подівся чоловік.

– Дивіться! – показала Віка вперед.

Чоловік ішов метрів за п'ятдесят, напівпрозорий…

– Він… Як..? – насупився Назар, сфотографував дивака, і підбіг уперед.

Все стало ясно. Хлопець вчепився пальцями в паркан з зеленої металевої сітки. Вона зливалася з навколишніми рослинами й за десяток метрів ставала непомітна. Тож і чоловік за нею здавався напівпрозорою примарою. Він ішов собі, не звертаючи увагу ні на що позаду.

– Це просто сітка, він за сіткою, – пояснив Назар.

– Але ж як він пройшов?! – не зрозуміла Віка.

Вкрай дивно було, що хтось спорудив паркан ось так, перерізавши шлях. Якщо придивитися, то тут була стежка, але вже стала ледь помітна. А ще по цей бік не було сміття. Дійсно, надиво чистий ліс з одного боку, і купа поролону чи якогось дрантя з іншого.

– Пішли назад, – скомандувала Олена.

– Нікуди я не піду, – протестувала Віка, – ми для чого приїхали? По-перше тут красиво. І я спеціально пшикалку від комарів купила. Де я її потрачу?

– Добре, за мною, – наказала Олена.

Але за хвилину всі троє спинились. Це була інша стежка, оточена кущами ліщини. Нею давно не ходили і тільки нижча трава позначала де був шлях. Студенти роззирнулись. Невже вони заблукали в цьому лісі за пів години дороги від міста? Назар поглянув карту в телефоні, але синя позначка його розташування смикалася без упину. Він пройшов кілька кроків уперед, назад, але нічого не змінилось.

Віііхаха! – пролунав чийсь крик. Всі троє пригнулись із несподіванки.

– Що це було?

– Там!

Якась пляма перестрибнула з дерева на дерево.

– Та це білка, – припустила Олена.

– Ні, це не білка, – сказав Назар сухо. – Давайте валити звідси.

– Почекай, ти щось знаєш? – смикнула його Олена за сорочку.

Назар зітхнув і показав фото. Віка зблідла, Олена ж натомість зробилася червона від злості.

– Там якесь чортішо лазить, а ти не сказав? Та це ж той дід точно. Він же хворий!

– На дереві? Дід на дереві?! – не витримав Назар. – Не знаю, що це таке, але треба вертатись.

Назар, Олена та Віка, яка відмахувалась від комарів попри свій диво-засіб, поспішили навпростець туди, де мусила бути перекопана стежка. Але попереду стояла ще одна зелена огорожа з залізної сітки. Кущі встигли вирости по обидва боки так близько, що тепер не можна було зрозуміти на скільки тягнеться перепона.

– Ну клас. І що там карта?

– На карті цього нема, – пробубнів Назар, дивлячись у телефон.

– Ти ж тут ходив, мав би знати! – нагадала Олена.

– Я тут два роки не був. Ну, десь воно кінчається…

– Тут ми швидше кінчимось! – заволала Олена. – Скільки цей паркан ще буде? Сто кілометрів? Я вже всю норму кроків на сьогодні виходила, – вона показала лічильник на своєму телефоні, що показував 10000.

Віііхаха! Чудовисько знову стрибало гілками. Тепер воно точно було не мара, не галюцинація. Воно з'являлось і нечутно зникало в тінистій кроні, наче глузувало з людей. Ось я, ось я. А ні, то вам здалося. А ні, ось я, справжнє! Віка побігла крізь ліс, решта помчали за нею. Зненацька Олена впала в якусь чергову яму і зникла серед листя, яким там усе заросло. Віка почувши її зойк, застигла, тоді повільно повернулась невпевненими кроками та стала біля Назара.

– Що робити? – шепнула вона. – Це якась пастка? Це Олена кричала? Чи воно?

– Тихо, не рухатись. – Припустив Назар, шукаючи поглядом летючу потвору.

– Я тууут, – почувся протяжний голос. – Бляха, зараз вилізу.

– Де вона, ти чуєш? – не зрозуміла Віка. – Там?

Дівчина підійшла до кущів.

– Олена? Ти там. Ааа!

Віка відстрибнула та впала на спину. Круглі білі очі дивились на неї з куща. Страшенна морда шкірилася в гущавині. Широка зубата посмішка блищала чи то світилася в тінях, а кирпатий ніс смикався, винюхуючи жертву. Щось затріщало, захиталося листя.

– Н-на тобі! – Олена вистрибнула з заростей і вдарила по кущу палицею. Але істота зникла, розчинилася в темряві.

– Воно там! Бий, бий його! – показувала Віка.

– Валим звідси, пішли.

Озираючись, трійця побігла лісом. Сутінь, здавалося, згущується щомиті, просочується з-під опалого листя вологим запахом землі та грибів. Щось схоже на стежку виявилося оманою, далі лежали товсті трухляві гілляки, оброслі трутовиками.

– Ч-чорт! – Назар збивав щось з обличчя. Потім обтрусив плечі. – Павуки.

– І кропива.

– І монстр! – зірвалась Олена. – Чого я з вами поперлась? Ти спеціально нас завів?

– Тихо, тихо… – виставив уперед долоні Назар. – Це мабуть сова. Вони літають без звуку…

– Здурів? Я такі зуби… я тільки в стоматолога такі бачила. На стіні рентген висів.

Віііхаха! Морда виникла над головами, просто в повітрі, та розчинилася серед листя.

– Ви бачили, бачили?

– Голова…

Летюча потворна голова пролетіла щойно над трійцею і їхні широко розплющені очі вишукували де зникло страховисько. Віііхаха! Олена дістала телефон, але холодні пальці змокріли і кнопки реагували навмання.

– Я дзвоню в поліцію, досить, – швидко казала вона.

– І сидіти тут, поки вона приїде? – ледь не розплакалася Віка. – Скільки ще? Годину? До ночі? А оте? – вона кивнула назад, маючи на увазі потвору.

– Чекайте, – Назар присів навпочіпки. – Нас троє, воно саме повинне нас боятись.

– То ми його налякаєм?

– Ще й як! Давайте, згадуйте всі пісні, кричіть, не мовчіть! І побіглииии!

Черепаха аха-аха! Ахаааа!!! Коте сірий! Та й вимети сіни!!! А санчата їм усім… Змайстрував старий… Максиииим!!!

Назар прокашлявся. Здається, істота справді злякалась, бо більше не з’являлась. Або з зачаїлася, щоб завдати удару. Віка тремтячою рукою вказала на щось праворуч. Напівпрозора постать знову рухалася, тільки тепер до студентів.

– Ви ше там ходите? – крикнув здалеку старий. – Вибирайтесь, бо якісь придурки кричать там, хто зна чого від них ждати.

– Вибачте, – відхекалась Олена, – а не можна тут десь вийти на той бік?

– Тільки на той світ, – пожартував дядько. Але побачивши злякані обличчя, перейшов до справи. – Дивіться як воно робиться, – завзято сказав він та відкрутив від стовпа кілька дротів, які тримали сітку. Тоді відігнув її і шлях опинився відкритий. – Ну як, бачили його? – Й не чекаючи відповіді додав, – от для того і паркан. Йому менше клопоту і нам спокійніше. З села вже не ходять, тільки бува з тої стежки забрідають всякі.

– Дякуємо, – кивнула Віка.

– Дякуємо, дякуємо, – відкланялись Назар і Олена. – А «воно», хто воно таке?

– А ви точно хочете знати? – прижмурився дід.

Не чекаючи продовження, студенти вийшли за паркан і рушили до села. Один з маршрутів «Екологічної стежки» виходив туди, закінчуючись вказівником «Фініш» і лавкою. Всі троє сіли на неї і нарешті відчули, що повернулися до нормального світу. Олена дістала з сумки вологі серветки та стала протирати коліна й взуття. Назар витер спітнілого лоба. Олена глибоко дихала, а потім згадала про пляшку мінералки, яку брала з собою, та стала жадібно її пити.

– Будете? – запропонувала решті.

На вкопаний біля стежки стовпчик всівся величезний сіро-бурий метелик. Його складені крила були не менші за долоню. І коли він розкрив їх, там зблиснули широка зубата посмішка й круглі вирячені очі. Візерунок крил нагадував страшенну морду з кирпатим, як у кажана, носом. Серед дерев пролетів такий самий метелик зі своїм «Віііхаха!». Назар вийшов з заціпеніння та почав стримано сміятись. Олена дістала телефон сфотографувати комаху, та метелик пурхнув з місця і на знімку лишилася розмита пляма.

– І що то було? – оговталася Віка. – Нова порода якась?

– Мутант. Ото така в нас екологія… – зробила висновок Олена.

Вже в автобусі, дорогою додому, Назар обернувся до дівчат. Вони зайняли сидіння позаду і вже не знали чого зараз чекати. Назар чомусь був радісний.

– Коротше, – пояснив він, – я от що подумав, – в цих метеликів нема ворогів, крім людей. І вони навчились лякати нас. Ті, в яких візерунок нагадував морду, виживали і люди боялись заходити на їхню територію. А це дає вигоду всім іншим тваринам і рослинам.

Студентки нічого не відповіли і тільки перезирнулись. Принаймні, вони отримали пояснення. За хвилину Назар знов обернувся до них. Але спершу він поглянув у вікно, в ліс, де серед стовбурів і гілок усе ще чаїлася невідомість.

– Або… – він зробив таємничу паузу, – що як метелик маскувався… під справжнього монстра?

– Що?

– Що?

– Як є мухи, що маскуються під ос. Або морська неотруйна змія, що маскується під отруйну коралову змію.

– Гусінь. Вона нагадувала змію, – нагадала Віка.

– Так, і їх просто не чіпають, – продовжив Назар, – бо хто там ризикне перевіряти.

– Знаєте, – зіщулилась Олена, – ми вчасно поїхали додому.