КОЧЕДИЖНИК АБО МАГІЧНА КВІТКА

КОЧЕДИЖНИК,

АБО МАГІЧНА КВІТКА

Молодий оперативник Олег Іванович з неприхованою цікавістю розглядав тендітну білявку, що сиділа навпроти, вкотре запросивши її на допит. Справа дуже заплутана. Але, як не крути і скільки не слухай її безглузді версії, все одно Антоніна Горденко єдина підозрювана у цій справі. Чи хотів опер повірити Тоні. Її очі були сумні, великі і налякані, а слова переконливі. Та голос щоразу тремтів:

– Все почалося з моєї покупки. Я ж вам уже все розповідала! – зітхнула Тоня і відчула ,як знову очі зрадливо наповнюються пекучими сльозами.

"Почуття власної гідності не має ні на грам" - спостерігаючи за своєю колегою подумала Тоня. У той день все і почалося. Антоніна пам'ятала його до найменших дрібниць... Тим часом Оксана несла важкі сумки з продуктами під пильним поглядом своєї співробітниці. Зігнувшись під тягарем, вона поспішала на автобус.

Та й то зрозуміло у цієї пані, зігнутої долу, у якої ось-ось буде видно горб на спині, велика родина. Двоє дітей, чоловік свекруха ,свекр. Всі живуть вкупі. Тільки готує і їх усіх обслуговує Оксана. Вона змарніла, виглядає погано, синці під очима. Та й видно важко їй живеться....На відміну від самотньої Антоніни.

Вони працювали разом у адміністрації ринку. Оксана у фінансовому відділі. Тоня у бухгалтерії. Чи заздрила вона фінансистці Оксані? Чи хотіла би теж поспішати до родини у затишну оселю, де на тебе чекають... Так, напевно в той момент дуже заздрила в глибині душі. Як і кожна жінка. Може соромилася собі у цьому навіть зізнатись. Бо ніби і непогано самій. Ніхто нічого не вимагає. Сама собі господиня! Але..

Робочий день добіг кінця й усі працівники адміністрації поспішали додому. Дорога лежала через ринок. Доглянута, білявка Тоня років сорока вже пройшла ворота і попрощалась з охоронником. Який подарував їй свою саму теплу усмішку. Уже на самому виході, на асфальті, підстелевши плівку і розклавши старий мотлох, а саме монети, бувші у вжитку речі і старі книги, стояли промерзлі два чоловіка середніх років. Тоня байдуже ковзнула поглядом на такий собі саморобний прилавок одного з них і раптом серед жіночих прикрас, звернула увагу на брошку. Так іноді буває, що побачила і погляд відвести неможливо. У ній було не дорогоцінне каміння, це звичайна біжутерія...Але Антоніна підійшла і спитала:

– Скільки ви за неї хочете?

– Гривень 50! Та скільки дасте? - відповів чоловік з червоним від холоду носом і посинілою носогубною складкою.

– В мене є тільки 40гр.

– Забирайте!

Чоловік відстібнув брошку.

– Це померлої дружини?- спитала пильно дивлячись на чоловіка жінка

– Ні, чому ви вирішили, що вона померла? Жива, здорова. Живе в столиці. Мене покинула два роки тому. Золоті прикраси забрала усі, навіть і ті що їй не належали. А ось брошка, браслет, кол'є це біжутерія. Мо, дасте дядькові ще 50 гривень на чекушку і все забирайте? А? Я його носить не буду. Лежить, пилом припадає - він з надією підняв невиразні, червоні очі на жінку:

– А давайте!

Вона відкрила гаманець і дістала ще 50 гр. І сама собі дивуючись забрала усі прикраси, що навіть не виблискувала своїм скляним камінням, бо день був дуже похмурий.

Зате при електричному освітленні вдома, камінчики ніби ожили .

Чужі прикраси Антоніна помила і протерла оцтом.

Потім оділа брошку. Та намагаючись застібнути вколола палець. І раптом її прикраса відкрилась. Всередині був мішечок з червоною, крихітною, засушеною квіткою, або швидше, її пелюстками.

"Цвіт папороті! – не приймаючи заперечень, промайнула впевнена думка в голові Антоніни, – вона виконає будь-яке моє бажання!"

На лівій долоні зручно вмостився дивний гербарій. Жінка боялась навіть дихати, таким він здавався крихким..Але прислухаючись до внутрішнього голосу вона скропила його своєю кров'ю, що рясно виступила із вколотого вказівного пальця правої руки. Червоні краплини змішалось з червоними сухими пелюстками. І не відриваючи погляду жінка дивилась, шукаючи яких змін. "Хіба папороть цвіте? Та ні, певно, то лише легенда. На що я сподіваюся? Якась дурня....Я наче дитина!.. Так, спокійно..."

Тоня заплющила очі....І уявила свою щасливу родину. В неї був чоловік Віктор. Але після смерті довгоочікуваної дитини, хлопчика, ще немовлям( прожив лише кілька днів) все змінилось..А їх стосунки з чоловіком стрімко зруйнувались. Може це Антоніна вимагала надто багато уваги і співчуття і довго не могла отямитись від всепоглинаючого горя. А може це і чоловік не проявив достатнього терпіння. Але він одного дня просто зібрав свої речі і ховаючи погляд, закрив двері їх квартири, залишивши жінку наодинці з відчаєм, розпачем...Ні він звичайно намагався. Але здебільшого співчував мовчки, або відгорожувався......З тих пір жінка вчилась жити одна.

І ось Антоніна заплющила очі. І раптом....Ніби провалилась у яскраве, сонячне світло. Із кухні долинав аромат свіжої випічки. Щасливий дитячий сміх, немов дзвіночок почувся зовсім поряд. Тоня широко відкрила очі, а поряд з нею хлопчик років шести- семи. Саме стільки було би їх з Віктором сину Назарчику.

– Привіт усім, – пролунав голос чоловіка – ти спекла пироги з сиром? Наші улюблені? А я якраз такий голодний з роботи повернувся.

Вітя обійняв дружину і погладив по голівці малого.

А Антоніна, тамуючи подив швиденько зайшла на кухню. Дивна брошка була причеплена на домашній фартух у дрібні квіточки. Вона схопила прихватку- рукавичку, відкрила духовку. Малий аж пританцьовував поряд з нетерпіння. А Віктор тим часом мив руки. Антоніна спочатку налила смачний червоний борщ усім по тарілкам. А тоді дістала рум'яні пиріжки. Сімейна ідилія, зачарувала вмить. Сяючі очі Віктора і хлопчиняти, що сидів з ним поряд. Невже це правда?!

Антоніна навіть боялась прокинутись наступного ранку і відкрити очі. Манівцями пройшлась її рука по ліжку зліва од себе.

Але там спокійно спав Віктор. Малий вже встав і протирав сонні оченята:

– Мамо, а ти мене проведеш до школи, чи тато? Зробиш мені чаю? І я з'їм два пиріжка.

– Так, сину! Ходи, рідний! Уже накриваю на стіл!

Так промайнув щасливий день, наповнений приємними турботами. Син-першокласник щось розповідав, його голос бринів, як найкраща у світі музика. Він такий самостійний.

І ось Антоніна знову поспішала додому, знову привітно помахала рукою охоронцю. Цей день вона майже не говорила з жінками у кабінеті. Все не вірила у своє щастя. Наспівувала мелодію..Ще на протязі дня з острахом думала, що ось прокинеться і знову одна, знову самотня. І зустріне її пуста, похмура квартира.

Дома чекав Назар. Він сидів за столом і щось читав. Мимоволі Антоніна хотіла торкнутись хлопчика, пригорнути його до серця. Але раптом аж відсахнулась, поглянувши у чорні його очі, що він підняв на жінку:

– Що мамо? – голос Назара був хриплий, грубий

"Чому у нього такі страшні очі?"- майнула думка у Антоніни.

– Щось сталось?

– Ні...

Вона торкнулась його дуже холодної руки і знову відчуття жаху піднялось з глибини душі. Боляче стисло серце.

І Тоня швидко відвернулась до плити, щоб він не помітив її занепокоєння. Вона почала жваво чистити картоплю, заспокоюючи себе.

Тепер вона просто прагнула прокинутись! Перш за все опинившись у кімнаті, вона зняла брошку. Відстібнула, відкинула. Глибоко вдихнула. Знову підняла і міцно затисла у руці" Скільки цвіте папороть?, намагалась пригадати легеду-- Одну ніч, одну мить? Скільки?”... Поглянула на годинник.

– Навіщо ти зняла її? – в кімнату зайшов Назар. Але це вже не був звичайний шестирічний хлопчик. Він стягнув, як маску своє дитяче обличчя. Перед очима Тоні стояв худий, зігнутий чолов'яга з вузловатими, довгими пальцями на руках, як гілля дерев. Страшна, довга зморшкувата шия, порожні, чорні, але неймовірно блискучі очі, як темінь болота залитого нафтою, у яке заглядає повний Місяць.

Тоня в паніці заклякла з вирячиними від невимовного жаху очима, не в змозі поворухнулись:

– Ти ж сама мене покликала. А папороть розквітає одну ніч на Івана Купала і цвіте дрібку часу. Хто її зберіг і навіщо? Думаєш для тебе? І твоє бажання мала виконати квітка? Я пожертвував усім. У мене забрали мій скарб? Я не встиг скористатись! Приспали у лісі...Але ти мене запросила. Це ти мене пробудила, – відповів монстр страшним, скрипучим голосом на її думки, що змішались з липким жахом.

Раптом двері відчинились. Антоніна побачила, як наляканого Віктора, що закляк в порозі кімнати, почало дрібно лихоманити. Він відступив на крок один, другий, третій. Бажаючи утікти. Та тільки

паща монстра відкрилась, а рука з гілляками-пальцями подовжилась. І стаховисько вхопив Віктора, міцно затиснувши його шию. І згодом блідий чоловік почав хрипіти і захлинатися. Між вузловатими пальцями монстра почали сочитись червоні цівки. Потім кров бризнула на всі боки. Скрючений чолов'яга з легкістю відірвав голову Віктора, жбурнув у куток кімнати. Потім почав шматувати його тіло, час од часу з насолодою сьорбаючи кров. Прикладаючи пащу то до шиї спаплюженого тіла..Калюжа крові розтікалась, як річка, зафарбувавши світлий килим, постелений у кімнаті. Стікала з сухих рук монстра з його пащі. Кров'ю заюшиний був і одяг жінки.

Антоніна заплющила очі. Інстинкт самозахисту волав у голові, наповнюючи рішучістю все єство жінки Вона безшумною тінню прослизнула у передпокій і згодом – у під'їзд.

Страховисько схопив її за шию, коли вона вже майже вийшла, переступила поріг. В долоні Тоня все ще стискала брошку. І вона просто вструмила, ледь не зламавши гостру застібку, в цю тонку і суху руку монстра. Вузлуваті пальці розтислись на мить, на якусь долю секунди, та цього виявилось досить, щоб покинути закривавлену квартиру і вибігти геть:

– Викликайте поліцію! – несамовито кричала Антоніна сусідам, вибігаючи спочатку на сходову площадку, а згодом і геть з під'їзду. Падаючи, бо ноги не слухались, і хутко підіймаючись, бо від цього залежало її життя. Боязливо виглянув сусід-пенсіонер. Натомість щільніше закрив свої двері.

Як опинилась на вулиці Тоня не пам'ятала....Як бігла в благенькому закривавленому халатику і в капцях на босу ногу потопаючи місцями у холодному снігу. Отямилась у приміщенні лікарні. Потім у відділку поліції.

*****

– Ми опитали усіх сусідів. Ніхто нічого не бачив. Лише чули сварку. Ваші з чоловіком гучні голоси, – продовжув оперативник Олег

– Але понівечене тіло?. Невже ви не бачили понівечене тіло мого колишнього чоловіка? Невже ви думаєте що це я могла зробити?

– А ви не дивіться що я ще відносно молодий, – відповів Олег Іванович, – чого тільки я вже не бачив за ті кілька років служби у відділі особливо тяжких. Що тільки не витворяють у стані афекту!. Скажімо, ви дізнались, що Віктор планує. Верніше сказати, за матеріалами справи, він вже подав у суд на розподіл майна. І ви залишаєтесь без квартири. У будь-якому разі. Майно ділиться навпіл. Придбати квартиру за половину суми вирученої від продажу ніяк не світить..Квартира однокімнатна. Та головне, чому він так вирішив вчинити ? Оця відвертість, оця правда би вас убила напевно, чи викликала би шок. Він оженився і у нього вже через місяць народиться дитина. А всиновив він восьмирічного хлопчика, сина дружини.... Імовірно ,що то теж його рідна дитина. І він будучи ще вашим чоловіком, вам як виявляється зраджував...Як вам така історія? Доведе до стану афекту, до сліпої ненависті? Як ви гадаєте? Ще й квартиру забрати вирішив! Придбану цілком на ваші гроші, на ваші багаторічні заощадження! Але придбану у шлюбі. Що він буде доводити? Зрадник, мерзотник...

– Але цього не було! Те що ви говорите! Не було..Я вперше чую.

– Ну, це найпростіше, розповісти про потойбічну сутність і містичне втручання...Але серед інструментів вашого колишнього чоловіка Віктора ми знайшли електричну пилку з слідами його крові. Дерева на дачі на дрова пиляв? Так? А міфічний монстр нею скористався? Чи може ви? Але не пам'ятаєте? Правду скажіть врешті! Слідів перебування у вашій квартирі когось стороннього, чи таємничого хлопчика, чи якогось лісового страховиська не виявлено!

– Я не можу цього пояснити..А мої сліди на шиї?...Синці від пальців, – з надією, як за останню соломинку вперто хапалась Тоня.

– Так, саме від пальців. Пальців звичайної людини. Вашого чоловіка Віктора. Допоки сусіди не викликали поліцію ви бились з ним і скандалили. Два дні поспіль сварились до речі, зі слів пенсіонера з квартири поряд.

– Так він глухий, той сусід.

– То ви ж з Віктором так несамовито і кричали, що навіть глухий почув! І сусідка навпроти теж підтвердить, а вона добре чує, наскільки нам відомо. Єдине не втручалась, бо зазвичай такі в нас люди.... Та й у перший день ви швидко заспокоїлися. Менше п'ятнадцяти хвилин був гучний скандал. Далі – тиша. А ось на другий день вже дійшло до бійки! Включіть пам'ять і не вигадуйте! Як ви убили свого колишнього чоловіка Віктора? Як відпилили йому голову, руки і одну ногу...Чому ви це зробили, я не питатиму!

– Голова була відірвана!

– Дорогенька. Голову дуже невміло одпиляли, покромсали, рвучи вени, артерії…

Потім була медична експертиза, що підтвердила осудність Антоніни. І її задовільний психічний стан на момент перевірки лікарями. І була ще не одна зустріч з психіатром.

І була ще остання розмова з Олегом Івановичем і головним слідчим, що передавав справу в суд. Він сказав наостанок:

– Мені особисто все зрозуміло. Антоніна Михайлівна. Адвокат вам не допоможе. Краще щиросердно зізнатись! У вбитого вдова і діти. Та й усі докази проти вас.

– Зізнатись у тому, що я не робила?

Виправдовуватись далі Тоня не мала наснаги, бажання і сили. Їй стало байдуже, що буде далі. Темінь повільно огортала її свідомість, заключаючи у свої міцні і щільні обійми....Виходу більше не було. Не було нічого попереду…..

Папороть розквітає один раз у 5 чи 10 років. А можливо і єдиний раз за життя людини. Чи може хто знайти цю магічну квітку? Можливо молодий хлопець з чистою душею? Чи може він згодом стати заручником темних сил? Чому ні? Адже папороть розквітає вночі, коли саме темні господарюють...А чи зуміє залишити квітку собі, висушити, сховати? Щоб хтось віднайшовши, як найцінніший у житті скарб зміг озвучити заповітну мрію, дивлячись на чарівний гербарій?

Чи це всього лише стародавня легенда? І не варто будити злих духів лісу і запрошувати їх у своє життя?

Потворна постать йшла лісом, до свого сховку. Вкотре нікчемні люди зруйнували його плани. А він так зголоднів за сотню років. Тепер наситився. Врешті!